Основний зміст курсу

Тема 1 предмет релігієзнавства

Релігієзнавство порівняно молода і водночас одна з найдавніших суспільнознавчих наук, яка виникла в таких стародавніх країнах як Китай, Індія, Греція, Єгипет. Однак, ще й досі немає спільної думки, чим є релігієзнавство, або, що варто так називати [1, 11].

З історії відомо, що першою історичною формою людської віри був міф, для якого було характерно обожнення сил природи: тотемізм, фетишизм, анімізм, магія. Упродовж історичного розвитку людської діяльності міфологічна свідомість починає руйнуватися. Д.Бернал писав, що вся історія релігієзнавства була відображен­ням боротьби між ідеями, народженими спостереженням, і забо­бонами релігійного виховання [11, 84].

Сучасні релігієзнавці мають різні думки з приводу об'єкта, предмету та методів дослідження релігії. Так, західні релігієзнавці слідують світським традиціям, східні - так і не вийшли за межі його теологічного тлумачення. У роки панування комуністичного режиму релігієзнавство включається в контекст так званого науко­вого атеїзму. Тоді воно функціонувало не як специфічне знання про релігію, а як тенденційний пошук спростування релігійного світобачення.

Предмет релігієзнавства. Визначитися з предметом свого дослідження релігієзнавству дуже тяжко. Справа полягає в тому, що описати феномен релігії за допомогою звичайних понять не можна. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в існування Вищих Сил, які не завжди піддаються логічному поясненню [1, 18]. Це вимагає включення в пізнавальний процес категорій ірраціонального, інтуїтивного, такого як віра, надія, любов, сповідь, доля тощо, що або взагалі не вивчалися у минулому, або розглядалися як щось другорядне і непотрібне. Окреслений підхід є абсолютно новим в українському релігієзнавстві [ 1, 20]. На відміну від домінуючого раніше визначення релігії Ф.Енгельсом, як, фактичного відображення людиною панівних над нею зовнішніх сил, нове визначення характеризує релігію як позалогічне освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відобра­жаються у Всесвіті та перебувають під впливом Вищих Сил. Саме тому одним із завдань релігії в Україні сьогодні є завдання подолати хибне уявлення про релігію. А зміст релігієзнавства можна охарактеризувати як необхідність вивчення його предмету: об'єкта і суб'єкта пізнання.

Релігієзнавство має власний предмет дослідження, яким є релігія в усіх її аспектах: структура, функції, методи дослідження. В ньому поєднуються різнопредметні знання про релігію з філософії, історії, археології, етнографії тощо. Це відокремлює його в системі гуманітарних наук [1,29].

Предмет релігієзнавства - це дослідження механізмів ви­никнення та формування релігійної свідомості, характеру відображення у ній життя та внутрішніх складників поведінки людини, а також вивчення зворотного впливу релігії, релігійних течій та сект на розвиток суспільної свідомості і окремо людини. Предметом релігієзнавства також є дослідження загальних закономірностей походження та функціонування релігії на різних етапах розвитку суспільства у різних країнах світу. Об'єктом релігієзнавства є соціальна дійсність, яку охоплює релігія у межах її існування, тобто стосунки між людьми та суспільством у зв'язку із віросповіданням та функціонуванням релігії.

Суб'єктом релігієзнавства виступає людина, суспільство з усіма науковими та політичними інституціями.

У релігієзнавстві виділяють два важливі напрями: теоретичний та історичний.

Теоретичне релігієзнавство містить у собі як методологію філософію, використовує у власних дослідженнях досягнення соціології, застосовує висновки психології та інших наук.

Історичне релігієзнавство вивчає безпосередньо історію релігії, від перших примітивних форм до сучасних етнічних і світових релігій, а також всіх відгалужень та сект, акцентує увагу на дослідженнях "вертикальної осі історії"' в її взаємозв'язку з ін­шими соціально-економічними та етнографічними особливостями, буттям людини. Однак, як і сфера будь-якого знання, релігієзнавство має свій специфічний об'єкт дослідження. Таким специфічним об'єктом є відображення у ньому релігійного дос­віду та його інтерпретації. З цього приводу Ю.Кименєв зауважує: "Чи слід містичний досвід розглядати як якусь "чисту" подію, що дістає опісля певну вербалізацію й інтерпретацію, або понятійність, взагалі зміст культурно- релігійної традиції одвічно, "конструктивно" інтегровано у фактуру досвіду" [1, 25]. Відомо, що Г.Сковорода не дотримувався обрядів, встановлених Православною Церквою (до того ж яка на той час була повністю зросійщена) [8, 93]. Він вважав, що масове обрядійство є безбожжям. Отже, не дотримання "зовнішніх обрядів", а глибока віра єдино спроможна врятувати людину від смерті, вселити в неї надію. Тобто релігійність - це притаманне особистості знання, насамперед певний феномен підвищеного енергетичного фону душі людини, що охоплена усвідомленням Високої істини, відчуттям причетності до неї [1, 27].

У своєму предметі релігієзнавство значно ширша сфера знань, ніж у своєму об'єкті, предметом релігієзнавства, крім природи релігії є її функціональність [1,28].

Отже, релігієзнавство - це комплексна система знань (лат. геligio- благочестя, побожність), форма суспільної свідомості, яка є відображенням в ній тих суспільних та природних умов, в яких живе людина [42, 576]. Значною мірою виникненню релігієзнавства як науки сприяли зусилля Отців церкви, а також наукові пошуки великої кількості теологів та філософів.

Структура релігієзнавчого знання. Поліфонічність методів дослідження релігії призвела до поділу релігієзнавства на ака­демічне і богословське.

Богословсько-теологічне релігієзнавство - це релігієзнавство, яке розкриває зміст релігії, її історію та еволюцію, її традиції, звичаї, норми та догмати, які вона сформувала.

Академічне релігієзнавство - це відмінна від теологічного сфера знань, яке застосовує у дослідженні релігії досягнення науки і філософії. Воно виходить за межі його теологічного тлумачення та містить у собі елемент протестантизму та вільнодумства. Але й академічне релігієзнавство має у собі певні відмінності та методологічні принципи, а саме два напрями: ідеалістичний та матеріалістичний.

Ідеалістичний підхід центром усього життя людини визначає релігію як відображення в її свідомості потойбічних, надприродних сил, розглядає її як даровану творцем можливість мати з ним зворотній зв'язок.

Матеріалістичний підхід визнає релігію продуктом суспільно-історичного розвитку, зміст якої змінюється відповідно із зміною поглядів на природу, всесвіт, на їх роль та призначення у житті людини.

Від ідеалістичної філософії необхідно відрізняти релігійну філософію, яка у будь-якій формі виступає¹ специфічним різновидом ідеалізму. Однак вона спирається не на теоретичні постулати філософсько-ідеалістичних систем, а на вихідні принципи віровчення конкретної релігії.

На відміну від богослов'я релігійна філософія не апелює безпосередньо до авторитету одкровення, а знає її раціональне обґрунтування релігійних фактів і феноменів, в той час як філософія релігії локалізує предмет власних досліджень вивченням релігії. При цьому остання виступає об'єктом філософського знання, насам­перед як соціальне явище.

У релігієзнавстві досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому об'єктом вивчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Всі перелічені напрями є складовою частиною релігієзнавства і вивчають релігію як складову частину суспільства з властивою їй структурою, функціями та соціальними зв'язками. Цей підхід до релігієзнавства не тільки дозволяє подивитися на релігію як на соціальне явище, але й дає можливість побачити закономірність її розвитку в суспільстві. Е.Тейлор, Д.Фрезер, Ф.Леман сформулювали основні кон­цепції виникнення та розвитку релігії. Далі Е.Дюркгейм, М.Вебер, П.Тілліх та деякі інші вчені започаткували окремі релігієзнавчі дисципліни, такі як: філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії, релігійна етика тощо. Всі ці дисципліни з різного погляду відповідають на запитання про те, що таке ре­лігія? В чому її суть? Коли виникла? Які етапи у своєму розвитку вона пройшла, а також яке місце вона займає в житті людини та суспільства.

Однією з основних релігієзнавчих дисциплін є філософія ре­лігії. Вона включає в себе три основні напрями: 1) об'єктивно-ідеалістичний; 2) суб'єктивно-ідеалістичний; 3) натуралістичний, в яких, виходячи з певної методології, надано власне тлумачення сутності та природи релігії. Філософію та релігію поєднує те, що вони є різновидами відповідного світогляду, який виступає у формі найважливішої життєвої парадигми.

В об'єктивно-ідеалістичному напрямі ідея Бога - це особливі почуття і переживання: страх, трепет, благоговійне захоплення тощо. Німецький вчений Р.Отто та швейцарський теолог К.Барт ототожнювали релігійну віру з "божественним чудом", називали її своєрідним способом одкровення, який не вимагає раціонального пояснення., і зрівнює його з теологією та релігійною філософією Т.Аквінського як "симфонією" розуму та віри, яка передбачає підпорядкування природного розуму істині об'явлення:

1.Якщо усе у світі рухається, то повинно бути джерело цього руху, а саме - Бог.

2 Якщо є причина всього, то повинна бути першопричина першопричини, якою теж є Бог.

3 Якщо у світі існує випадковість, то повинна бути причина цієї випадковості, тобто Бог.

4 Якщо речі відмінні за ступенем досконалості, то повинна бути більш досконаліша річ, якою може бути тільки Бог.

5. Якщо у світі с доцільність, то вищим джерелом цієї доцільності є Бог[1.53].

Суб'єктивно-ідеалістична доктрина пояснює релігію з погляду індивідуальної психології людини, усвідомленої у переживаннях. За висловлюванням Ф.Шлейєрмахера, Г.Гефдінга, Уджеймса та Г.Олпорта релігія - це послідовна абсолютизація психологічного досвіду. Таке нехтування релігійної догматики призводить до хибного тлумачення проблеми виникнення самої індивідуальної свідомості, тобто релігії.

Натуралістична або біологізаторська концепція визначає релігію як похідну психофізіологічних процесів людського орга­нізму, що знайшло своє обґрунтування в концепції З.Фрейда та Е.Фромма. Так, виникнення релігії З.Фрейд вбачав у переносі первісною людиною свого ставлення до батька як до чогось "ви­щого", "старшого", роль якого згодом починає виконувати тотем або Бог. Е.Фромм обґрунтовував появу релігії системою думок, які давали людині певні орієнтири як об'єкту поклоніння, який ототож­нювався з Богом.

Соціологія релігії як галузь релігієзнавства заснована М.Ве­бером та Е.Дюркгеймом. Вона спирається на аналіз взаємодії релігії та суспільства. При цьому основна увага зверталася на релігію як особливий тип мотивацій соціальної поведінки людини. М.Вебер навіть надавав вирішального значення протестантській етиці у формуванні капіталізму. Е.Дюркгейм дійшов висновку про вічну необхідність релігії у кожному суспільстві. Цей висновок став теоретичним підмурком виникнення структурно-функціональної школи в релігієзнавстві, представниками якої були: О.Діа, М.Інджер, Л.Штайдер тощо, які дали найповніший аналіз соціальної функції релігії: 1) як форми порятунку людини від злиднів; 2) як встановлен­ня зворотного зв'язку людини з Богом: 3) певної етичної системи, яка сприяє, та встановлює норми поведінки людини; 4)спромож­ності релігії до передбачення та пророцтва на шляху пошуку ідеалу майбутнього людства; 5) і, нарешті можливості ідентифікувати культуру кожної людини відносно того соціуму, в якому вона знахо­дилася. Соціологічне релігієзнавство дає можливість вивчити ступінь релігійної активності парафіян як окремих регіонів, так і країни загалом і використовувати це у практиці соціального бу­дівництва [34, 12].

Психологічне релігієзнавство сформувалося на межі XIX-XX ст. як наслідок довготривалої та цілеспрямованої роботи багатьох вчених паралельно із розвитком вузькоспеціальних наук, таких як психологія, невропатологія, парапсихологія тощо. Г.Олпорт, В.Кларк, К.Юнг та деякі інші вчені, узагальнюючи досягнення різних шкіл та напрямів психології релігієзнавства, зробили вис­новок про те, що: 1) релігія - це суб'єктивно-психологічний фено­мен індивідуальних почуттів та настроїв (Г.Олпорт); 2) що над­природне у вигляді Бога існує (В.Кларк); 3) і, нарешті, віру було визнано як вирішальну умову психологічного здоров'я особи, що має як теоретичне, так і практичне значення (К.Юнг).

Релігія виникає разом із руйнуванням античної цивілізації як пошук безпорадною та беззахисною людиною опори в автономії людського духу і включає в себе історію ідей, поглядів, уявлень про надприродне в світі. У XVIII ст. це знайшло своє логічне оформлення у принципі історизму, який вчені починають засто­совувати щодо аналізу такого явища як ґенеза релігії. Д.Віко, Д.Юм, Ш.Де Брос, Ж.Кондорсе, спираючись на етнографічні ма­теріали знайдених релігійних джерел, довели спільність античних вірувань із віруваннями часів дикості та варварства. Вони зро­били висновок, що релігія - це продукт еволюції історичних епох, яка відображає надприродні уявлення людей на кожному етапі їх розвитку.

Гегель запропонував історичну схему утворення релігій, яка включає в себе: 1) ранні релігії; 2) субстанційні релігії, наприклад, буддизм, іудаїзм; 3) абсолютні релігії, наприклад, християнство 134, 16]. Значний внесок в розробку історії релігії зробили Г.Спенсер, ЮЛіпперт, Ж.Гюйо, Д.Фрайзер та інші вчені. Постійне досліджен­ня релігії почалося з 1900 року. У 1950 р. заснована Міжнародна асоціація з історії релігії, яка випускає журнал "Ноумен". Сьогодні релігієзнавство с однією з дисциплін всіх вищих навчальних закла­дів в Україні.

Марксистська атеїстична доктрина не була якимось до­сягненням у розвитку релігієзнавчої науки, бо основна увага приді­лялася розвитку суспільного життя, зумовленого матеріальними причинами, у тому числі і такого його феномену як релігія. Особливість цього релігієзнавства полягала у тому, що, не звертаючи уваги на досягнення у галузі соціальних, гносеологічних та психологічних наук, вивчення релігій здійснювалося у лоні атеїзму, що обмежувало його наукову цінність [ 11,262-263].

Особливо варто згадати про формування концептуального релігієзнавства. Цей напрям релігієзнавства зосереджує увагу на розгляді релігії в контексті культу (лат.сultus — вшанування, поклоніння), де його етимологічний сенс збігається з понятійним змістом і означає осмислення божественного не тільки в природі, а й в історії [40, 26]. Можна виділити теоретичні розробки А.Августина, П.Тілліха, М.Бердяєва, А.Шептицького, Д.Чижевського та інших вчених. Так, А.Августин (354-430 р.н.е.), торкаючись суперечливості процесу становлення людини, виділяє у ньому "Град Божий", заснований "на любові до Бога", і град земний, заснований "на любові до себе". В оригінальній концепції П.Тіллі­ха (1886-1965) обґрунтовується ідея про необхідність поєднання філософії і релігії, де філософія виступає теологією культури. Однак він уникає протиставлення релігії і культури, релігії і філо­софії, вважає його деструктивним у науці. Його ідеал - гармонія релігії та філософії у вивченні релігії. За висловлюванням М.Бер­дяєва (1874-1948) релігія становить першооснову культури. Куль­тура є наслідком розгортання змісту релігійного культу, і філо­софія, і наукове пізнання, архітектура, живопис, музика, поезія, мораль - усе це, на його думку, органічно перебуває у релігійному культі [40, 27].

Особливої уваги заслуговує інтерпретація митрополитом А.Шептицьким (1865-1944) ролі та значення релігії в житті людини. Він один з перших проголосив ідею екуменізму, як необхідність об'єднання усіх релігій Заходу і Сходу через греко-католицьку церкву. Увесь суспільний устрій, на його думку, повинен базуватися на релігійних засадах.

Видатний український вчений Д.Чижевський у власній мето­дології дослідження релігії вважав за необхідне не піддаватися першому почуттєвому враженню оманливої видимості, а шукати те справжнє, що знаходиться за її строкатістю [9, 373]. Виходячи з онтології Е.Гуссерля, К.Ясперса, М.Хайдеггера, він підкреслював, що релігія виходить за межі емпіричного буття і доходить до трансцендентного з'єднання з Абсолютом. У цьому вчений бачив інтерес до подій, що перебувають на межі реального та ірреаль­ного, поцейбічного та потойбічного у житті [9,374].

Понятійно-категоріальний апарат релігієзнавства

Ре­лігієзнавство як аукова дисципліна має свої категорії та поняття, до них можна віднести: тотемізм, віру в духів, церкву, іслам, релігійні свята, культ, секуляризацію та інші [1,36].

Поняття релігієзнавства як і поняття будь-якої сфери знань не зводиться до формально-обсягових характеристик. Воно є водночас і якісно специфічними формами мислення. Категорії релі­гієзнавства не узагальнюються до його понять. Поняття відо­бражають не кількісний, а якісний бік описаних ознак, глибоко характеризують сутність об'єкта пізнання.

Специфіка категорій полягає у тому, що вони є універсальними формами релігійної та світської свідомості і відтворюють всезагальну визначеність релігійного і вільнодумного феноменів. Так, наприклад, слово "надприродне'¹ дуже широко висувається в академічному релігієзнавстві. Священнослужителі замість нього висувають слово "святе". Проте "надприродне" - це категорія, а "святе" - поняття. Не менш важливе місце у понятійно-категоріальному апараті посідає і форма думки. Однак, не з'ясовуючи зміст інших категорій, можна сказати, що всі вони характери­зують знання найбільш істинно у відношенні "людина - релігія -світ" [1,42].

Геоменевтичний аспект релігієзнавства. Геоменевтика у перекладі з грецької - мистецтво тлумачення та інтерпретації рукописних та друкованих текстів [42, 101]. Використання гер­меневтики в релігієзнавчих досягненнях - це включення власне герменевтичного інструментарію, герменевтичних понять, ідей, принципів у контекст релігійної традиції. Біблійна герменевтика - це вчення про істинне тлумачення текстів Святого Письма [1, 43]. У своєму розвитку герменевтика пройшла три етани. Перший (IV - XVIII ст.) був пов'язаний з пануванням безпосередньо біблійної герменевтики, яка застосовувалася тіль­ки в контексті тлумачення біблійних текстів. Другий етап (кінець XIII - початок XX ст.) характеризується розчиненням біблійної герменевтики в інших, насамперед, гуманітарних науках. На третьому етапі (20-ті р. XX ст. - нинішній час) йде процес віднов­лення біблійної герменевтики.

Якщо на першому етапі герменевтика була представлена у книзі Орігена "Про начала" і пов'язувалася з тлумаченням найпростіших герменевтичних понять, то на другому відкритому А.Августином вона характеризується сукупністю правил та понять про речі та знаки та необхідність їх розрізняти. Саме в цей час відбувається якісний стрибок щодо розуміння відмінностей знаку і значення.

На сучасному етапі еволюції герменевтики, який репрезентують дослідження Р.Бультмана, Е.Фукса, Г.Ебелінга та інших вчених, йде процес її об'єднання з філософією. Проникнення герме­невтичних ідей у богословські концепції служить підмурком для побудови уявної моделі "герменевтичного релігієзнавства".

Отже, герменевтичне релігієзнавство, як окрему дисципліну науки про релігію, можна визначити як своєрідний інструмент у тлумаченні основоположних понять усієї історії релігії, тобто герменевтичне релігієзнавство існує лише як методологія - аспект наукового релігієзнавства щодо розкриття загального змісту релігійних феноменів і їх смислових відтінків.

Релігієзнавство і теологія. Оформлення релігієзнавстна у самостійну галузь знання актуалізувало питання його співвідно­шення із теологією або богослов'ям. Поняття "теологія" вживається щодо характеристики богословських теорій тільки като­лицизму, в той час як "богослов'я" застосовується для означення аналогічних теорій православ'я. Розмежування релігієзнавства і теології містить у собі ще одну практичну проблему. Так, у зв'язку із відокремленням школи від церкви дехто намагається підмінити релігієзнавчу освіту богослов’ям, а це робити не можна. Релігія і наука суттєво відмінні між собою. Наприклад, православне богослов'я складається з апологетики (тез захисту релігійних догм), догматики (доказів незаперечності цих догматів), порівняльного богослов'я (де доводиться перевага одних духовних цінностей над іншими), екзегетики (яка дає власне тлумачення Біблії), гоменетики (теорії та практики проповіді) та каноніки (в якій вивчається церковне право) та ін. [11, 24]. Таке розуміння теології дає мож­ливість побачити її особливості і структуру: коли Надприродне одкровення, тобто Слово Боже відображає Надприродна теологія, а Природне одкровення, безпосередньо Природу -Природна

Релігієзнавству у цій схемі в його богословській чи світській формі надається статус науки, покликаної здобувати нові знання про релігію [1,56]. Якщо богослов'я обмежується сферою Святого письма, то релігієзнавство вивчає релігію як багатофункціональний феномен, в контексті якого і вивчається Святе Письмо. Акаде­мічне релігієзнавство відрізняється від теології і світоглядністю, і позаконфесійністю. У цьому розумінні релігієзнавство є спробою релігійно-філософського історичного синтезу. Релігієзнавство і теологія відрізняються також і своїми функціями, мають від­мінності в структурі власних дисциплін.