4. Проблемні питання усиновлення

У частині 1 ст. 232 СК закріплено загальне правило, згідно з яким з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов’язки: між батьками та особою, яка усиновлена; між особою, що усиновлена та іншими її родичами за походженням.

Таке правило зумовлено тим, що усиновлення, як правило, відбувається щодо дитини, яка позбавлена батьківського піклування. Отже, припинення особистих та майнових прав і обов’язків між батьками та дитиною відбувається раніше, що й констатується терміном «дитина, позбавлена батьківського піклування». Дійсно, між усиновлюваною особою та іншими родичами правовий зв'язок, зумовлений родинними відносинами, розривається саме з моменту усиновлення, але це не загальне правило.

Крім зазначеного зауваження, можна звернути увагу й на той аспект, що у цій нормі акцентується увага на втраті дитиною комплексу прав та обов’язків щодо батьків та інших родичів, але не говориться про виникнення нових правових зв’язків з іншими батьками та іншими родичами. З цим положенням важко погодитися, оскільки зміст усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю дитини на правах дочки та сина. Виходить, що основний правовий наслідок усиновлення є негативним для дитини, а не позитивним, як це передбачено у ч. 2 ст. 207 СК. Зокрема, у зв’язку з цим постає запитання чи виникають у інших родичів та членів сім’ї права та обов’язки щодо усиновленої дитини? Однозначну відповідь на це запитання знайти важко. Але для усиновлення дитини згідно зі ст. 220 СК потрібна згода другого з подружжя, тобто другий із подружжя може й не брати на себе зобов’язання батька чи матері щодо усиновлюваної дитини. Отже, у такому разі можна констатувати виникнення нового правового зв’язку ніж батьківство. Тобто у цій ситуації можна говорити про те, що другий із подружжя має отримувати статус вітчима чи мачухи щодо усиновленої дитини.

За правовим змістом усиновлення можна констатувати, що двох батьків або матерів у однієї дитини бути не може. Отже, питання стоїть про збереження правових зв’язків усиновлюваної особи з іншими родичами. При цьому вирішальне значення для збереження таких зв’язків має бажання матері або батька усиновлюваної дитини щодо волі відповідно усиновлювача - чоловіка або жінки. Звертає на себе увагу те положення, що у цій нормі зазначається жінка і не йдеться про дружину і чоловіка в зареєстрованому шлюбі. Вважається, що суд не може допустити усиновлення дитини абсолютно сторонніми особами, оскільки дитини це не річ, на яку можуть виникати права спільної часткової власності. Тому автори СК, неймовірніше, мали на увазі чоловіка та жінку, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім’єю.

Після смерті одного з батьків дитини або розірвання шлюбу з особою, визнаною судом недієздатною, другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку. Отже, нововведення СК став дозвіл на збереження правового зв’язку після усиновлення між дідом, бабою, а також рідними братами і сестрами та дитиною, що усиновлюється. Але при цьому неможливо однозначно взяти за основу передбачений у ч.2 ст. 232 СК порядок подання до суду заяв вищевказаних суб’єктів про збереження між ними та дитиною, яку всиновлюють, правового зв’язку без регламентації самого поняття «правовий зв'язок».

Якщо це питання розглядати більш широко, то переважне право на усиновлення повинне трансформуватися у визначений порядок реалізації. СК передбачає активну поведінку зацікавлених осіб, пропонуємо запитувати у таких осіб їхнє ставлення до усиновлення. Це положення зумовлене таємницею усиновлення, тобто через відсутність інформації про усиновлення онука чи онучки дід та баба не зможуть подати відповідну заяву. Отже, лише якщо ці особи (не бажають усиновити дитину у широкому сприйнятті процесу усиновлення) допускається розрив правового зв’язку , то їхнє право на збереження зв’язку з дитиною має втрачатися, якщо усиновитель вимагатиме дотримання таємниці усиновлення. У противному разі має ставитися питання про неможливість усиновлення конкретної дитини чужою людиною. Якщо ж вищезазначені родичі відповідно до вимоги законодавства можуть бути усиновлювачами, то вони мають на це переважне право. Те саме положення стосується рідних братів і сестер дитини.

Звертаю увагу на те, що правовий зв'язок з вищезазначеними родичами у дитини має бути реальним, а не потенційним. Зокрема, якщо дід та баба взагалі не бачили онука та онучку, не цікавилися його (її) здоров’ям, не займалися вихованням протягом більше шести місяців, то реального зв’язку з дитиною не існувало, при наявності відповідних доказів суд може не брати до уваги наявність такого зв’язку.

Наведене правило має стосуватися не тільки усиновлення однією особою, яка перебуває у шлюбі з однією особою, яка перебуває у шлюбі з одним із батьків, а й інших випадків усиновлення дитини. Цей висновок випливає з прав баби і діда, прабаби та прадіда на виховання внуків, правнуків, а братів і сестер – на спілкування з братами і сестрами. Вважається, що такі права мають не тільки декларуватися, а й належним чином забезпечуватися у разі усиновлення дитини. Таке положення має привести й до поліпшення правових зв’язків між членами родини, які можуть спільно виховувати та матеріально забезпечувати дитину, а не передавати її на усиновлення.

В інтересах дитини – мати більше родичів, адже від цього залежить її матеріальне утримання, виховання тощо. Але не всі родичі можуть позитивно впливати на дитину, особливо, якщо негативно ставляться до повторного шлюбу або конкретного вітчима чи мачухи. Тому в інтересах виховання дитини усунути негативний вплив на її відносини з усиновителем.

Положення частини 4 ст. 232 СК щодо рівних прав та обов’язків усиновителя порівняно з правами батьків явно суперечить іншим положенням СК. Для цього доцільно порівняти передумови скасування усиновлення та можливість батьків відмовитися від хворої дитини тощо. Тобто усиновлення має певну специфіку, зокрема. як і батьківство. Те саме стосується й прав та обов’язків усиновленої дитини щодо усиновителів. [23, стр. 213-215]

Наведемо лише один конкретний приклад, коли зазначене положення фактично заперечується у законодавстві. Так, у ЦК проводиться межа між рідними дітьми та усиновленими та усиновлювачами, а рідні діти віднесені до першої черги спадкоємців за законом. Тобто усиновлені все своє життя матимуть «клеймо» «усиновлені», а не діти. Автори же пропонують сприймати усиновлення як процес, що завершується рішенням суду, в якому констатується статус дитини та її батьків, а інші випадки мають сприйматися як винятки із загального правила.

Окремо слід зазначити, що у ст. 232 СК не регламентоване положення про втрату статусу опікунами, піклувальниками, батьками - вихователями з моменту усиновлення, хоча у противному разі виходить, що у дитини є батьки (усиновителі) та паралельно опікуни або піклувальники чи батьки – вихователі, але до цього питання ми повернемося під іншим кутом зору, тобто при аналізі права та звернення до суду в порядку статті 240 СК.

Так, у ст. 240 СК встановлено, що право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина. яка досягла чотирнадцяти років. Отже, досить цікавою з процесуальної точки зору є можливість «пред’явлення позову» про скасування усиновлення. Щодо підстав скасування усиновлення, передбачених у ст. 238 СК,то, на нашу думку, вони мають бути пов’язані з конкретними правами на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 240 СК батькам надається право звернутися з позовом про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним, але не зазначено до кого. До кого може бути спрямовано позов про визнання усиновлення недійсним, що зумовлено відсутністю згоди на усиновлення (п. 1,4 ст. 236 СК). До усиновителів такий позов не може направлятися, оскільки не в їхній компетенції знаходиться питання одержання такої згоди, адже така згода є умовою постановки дитини на облік як позбавленої батьківського піклування. Якщо органи опіки і піклування дотримувались вимог закону при підготовці усиновлення, то в такому разі позовні вимоги буде можливість обґрунтувати лише незаконністю рішення суду чи недосконалістю законодавства. Зокрема, автори звертали увагу на той аспект, що лише при наявності письмової відмови батьків від прав на дитину доцільно ставити її на облік. У будь-якому разі такі справи слід розглядати як нетипові для позовного провадження. Крім того, як уже зазначалось авторами, у СК нічого не сказано, який орган має право та повинен подавати таку згоду суду, чи суд повинен сам її витребувати та в які строки.

До речі, наведений перелік осіб має вигляд вичерпного, але до його змісту не включені брати і сестри усиновленого дід та баба, а також інші родичі, на законні права яких може вплинути рішення суду про усиновлення ( статті 259,257 СК). Згідно зі ст. 3 ЦПК кожна особа вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. При цьому зазначені особи, які вправі без спеціальних повноважень діяти на захист інтересів дитини, що чітко передбачено законодавством (статті 258, 262 СК). Отже, наведений перелік осіб не можна вважати вичерпним, оскільки в ньому не враховується права інших законних представників дитини.

Оскільки законом встановлено необхідність отримання згоди на усиновлення від другого з подружжя(ст. 220 СК), то дружина або чоловік усиновителя мають належати до осіб, які вправі звернутися до дитини. Статус опікуна та піклувальника дитини втрачається, коли у неї з’являються законні батьки-усиновителі. Тому ці особи у разі існування у них доводів про суперечність усиновлення інтересам дитини (наприклад, коли вони підтримують відносини з дитиною і після усиновлення), мають звернутися до органів опіки і піклування, зокрема, якщо усиновлення відбувалося без їх згоди (ст. 221 СК), а у разі підробки їх згоди на усиновлення відбулося без їх згоди (ст.221 СК), а у разі підробки їх згоди на усиновлення – до прокуратури. Так само важко погодитися з положенням ст. 31 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», оскільки цим Законом надається спеціальні права батькам-вихователям, проаналізуємо зміст ст. 31 Закону щодо прав батьків – вихователів: захищати дитину, її права та інтереси як опікуни або піклувальники без спеціальних на те повноважень, але, на наш погляд, тоді, коли дитина знаходиться у них на вихованні, а не усиновлена іншим особам; як звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним щодо дітей, які проживали разом з ними та передані на усиновлення; на усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриманні в їхніх сім’ях.

Можна побачити, що батьки - усиновителі мали право на усиновлення, але не скористалися цим правом, тому слід виходити з того, що батьки – усиновителі при усиновленні дитини іншою особою мали давати згоду на усиновлення як опікуни або піклувальники (ст. 221 СК) та після усиновлення втратили статус батьків - вихователів. Тому вони, як опікуни та піклувальники мають право звертатися до органів опіки та піклування і прокуратури, а не безпосередньо до суду. Отож доцільно доповнити ст. 232 СК відповідним положенням про втрату статусу опікунами, піклувальниками, батьками – вихователями, інакше виходить, що у дитини є батьки (усиновителі) та паралельно опікуни або піклувальники чи батьки - вихователі. [23, стр. 215-220]