1 Видання художньої літератури в Україні

1.1. Роль і функції художньої літератури як виду мистецтва у соціальному житті суспільства

Художня література належить до сфери прекрасного і як інші види мистецтва має власний арсенал засобів, здатних створювати і передавати мистецькі образи. Відповідно до властивостей цих засобів дослідники поділяють мистецтва на просторові (скульптура, живопис, архітектура, мистецьке фото, декоративно-ужиткове мистецтво), часові (музика, спів) та просторово-часові (хореографія, театр, цирк, кінематограф).

Поезія подібно як і музика дає гармонію, хоча не має дзвінкості, сили і повноти музичного акорду. Однак поетичне слово визначається яскравим образним змістом, виражає одночасно думку і почуття, втілені у естетичну форму літературного твору – мистецький образ, як у скульптурі та малярстві. У художньому творі ми маємо не просте співіснування відокремлених і самостійних засобів: один засіб вимагає іншого засобу, йому відповідного. Пишучи про особливу здатність художнього твору до інтерпретації, його «відкритість» Умберто Еко порівнює художні тексти з іншими видами текстів: словниковими статтями, есеями з фізики, листами, списками товарів у крамницях. Ці тексти відкриті, їх можна перебудовувати як завгодно, але художнього твору не вийде, бо в них відсутні «чинники, що забезпечуючи твір органічними доповненнями і пересаджують їх у структуральну жаттєздатність, якою володіє художній твір, навіть якщо він не завершений» ¹.

Засобом створення і передачі поетичного образу є слово, завдяки знаковій природі слова поетичний образ є уявним (позбавленим безпосередньої наочності – читач розшифровує його через колективний мовний та літературний код), неповним (схематичним, за Романом Інгарденом, бо вичерпний словесний опис будь-якого предмета неможливий), універсальним (поетичний образ є зображально-виражальним, бо здатен навіювати найрізноманітніші відчуттєві, почуттєві та інтелектуальні враження). Поетичний текст відчуваємо зором, або ж сприймаємо на слух, причому графічне оформлення тексту часто буває розраховане на особливий зоровий ефект (футуристичне поезомалярство чи сучасна зорова поезія), а засоби поетичної фоніки викликають слухові враження.

Текст або літературний твір називається «твором» головним чином тому, що в ньому вбачається індивідуальний – єдиний і неповторний – мистецький витвір, який втілюючи певні естетичні цінності, створений з метою викликати певного типу переживання й роздуми. «Письменство можна порівняти з обробкою дерева: є масове штампування, а є індивідуальна майстерна робота»², під цим кутом зору література є «мистецтвом слова». Реалізуючи загальні принципи мистецтва вона водночас, відповідно до властивостей мови, досвіду вітчизняної та світової літератури формує особливі правила, як, наприклад ритмізація у поезії.

Якщо ми запитуємо, що в літературі є обов’язковим для того, щоб вона існувала, то першою умовою є, за традиційною термінологією, письменники і читачі, тобто ті, хто її творить і ті, хто з нею спілкуються. Нікому, крім людської істоти, література не потрібна. Тобто, по-перше, література є антропологічним феноменом, витвором і часткою людського світу, по-друге, вона є засобом вираження думки й переживань та порозуміння, по-третє, є чинником формування міжлюдських стосунків. І саме в цьому вигляді – як сукупність стосунків, інституцій, практик і текстів, як сформована в процесі історії літературна культура – вона зворотно впливає на осіб і колективи, стає елементом їхнього самоусвідомлення, співформує їхню особистість і самототожність. Література як вид мистецтва має свої функції найосновніші: естетична, етична, комунікативна, пізнавальна, виховна.

Естетична функція літератури формує естетичний смак, здібності та потреби людини. Можна визначати мистецтво через його вплив, який все ж не є виключно естетичним. Коли йдеться про естетичний вплив, то маємо на увазі, що мистецький твір захоплює або зворушує, а реакція на деякі твори, наприклад, в українській літературі М. Семенка, Г. Шкурупія – поетів-футуристів має характер стресу.

Комунікативна функція літератури полягає в тому, що художній твір — це певна знакова система. Як і будь-яка знакова система, мистецтво має свій код, «ключ» до якого втілений в особливостях певної культури, у її змісті. «Що таке література? Її найбільший сенс полягає у здатності до спілкування. Вона живе на тому, що людям потрібно спілкуватися; література – це і є одна з форм спілкування; але ясно, що найважливіше в цьому спілкуванні вже сказане. Проте спілкування від цього не припиняє бути необхідним. Література потрібна – як їсти чи кохатися. Їжа ж не стає гіршою від того, що ти її вже сто разів перед цим вже їв»³. Літературно-художня книга ж будучи однією з форм існування художньої літератури, є способом соціальної комунікації.

Пізнавальна функція літератури визначалася не всіма мислителями. Багато з них сумнівалися у пізнавальних можливостях мистецтва. Так, Платон бачив у ньому тінь тіней, а Гегель — нижчу форму пізнання істини. Без сумніву, пізнавальність мистецтва незрівнянна з можливостями науки. Мистецтво є засобом освіти, передачі досвіду, фактів життя, а також засобом навчання, передачі навичок мислення, узагальнення системи поглядів. Мистецтво дозволяє пережити багато людських доль, розширюючи історично обмежений досвід життя особистості, відчути все різноманіття досвіду людства. Художнє спілкування це обмін культурними змістами, отже — не тільки знання своєї культури, але й знайомство з культурою інших народів, інших епох. Мистецтво об’єднує людей. Так, єдиним фактором, що об’єднав розрізнених неаполітанців, римлян, ломбардців, було мистецтво Італії XVIII–XIX ст.

Виховна функція художньої літератури полягає у тому, що впливаючи на людину, її внутрішній світ, відображає систему цінностей суспільства й активно формує ідейні переконання, моральні норми особистості. Ще піфагорійці говорили що мистецтво здатне очищати, Арістотель увів поняття «катарсису», що означає процес очищення за допомогою виникнення схожих почуттів. С. Гординський пишучи про поетичну культуру, слушно зауважував, що цього неможливо досягти без культури загальної. Бо який геніальний не був, наприклад, Шиллер, а вже на висоті своїх творчих успіхів майже кинув на півтора року писати і взявся «довбати філософію Канта, потрібну йому для розбудови свого світогляду»⁴.

Аспект читач і рецепція пов’язує історію літератури з загальною інтелектуальною історією. Разом з іншими видами мистецтва – малярством, музикою, архітектурою – література існує в комплексному культурно-естетичному і суспільному коді. Цим і визначається її важливе місце поряд з іншими видами мистецтва в системі виховання не тільки дітей і підлітків, але й дорослих, незалежно від їхнього фаху.

Часто критика намагається знайти у художньому творі «позитивні риси», «позитивних героїв», «виховні моменти» – однак твір має просто бути цікавим і актуальним. У «Поетиці відкритого тексту» аналізуючи процес читання Умберто Еко пише: «читач як активний патрон інтерпретації стане частиною картини генеративного процесу тексту».⁵ Різноманітні погляди на взаємини мистецтва з іншими сферами людської діяльності дослідники поділяють на утилітарні та естетські. З утилітарної точки зору основними завданнями художньої літератури як виду мистецтва є:

- вивчати життя людини і суспільства та емоційно передавати результати цього дослідження читачеві;

- впливати на читача через морально-естетичну та етичну сторону твору;

- виховувати і до певної міри навчати читача, а також впливати на його світогляд.

Через чуттєве сприйняття ці завдання втілюються в художньо-образній формі, яка приносять читачеві естетичну насолоду. Українські літератори, видавці, журналісти завжди дбали про те, щоб якомога ширші верстви українського населення залучити до читання. Хоча твори художньої літератури сприймаються читачами неоднаково. Це зумовлено різними чинниками: віком (дорослі, діти) професійною підготовкою, рівнем освіти, життєвим досвідом, естетичним вихованням. Філософ Іван Ільїн стверджував, що за  читанням можна спізнати людину. Тому що кожний з нас є тим, «що він читає». Читач шукає цікавої книжки за якою можна приємно провести час. Це може бути цікавість інтриги (а що буде далі?) – психології – стилю мови, – але завжди цікавість.

Ю. Іздрик розмірковуючи про себе як читача, пише: «Я не маю чітких критеріїв оцінки літературних творів, себто таких, які міг би вербалізувати, озвучити, але мені здається, що єдиний справжній талант, який у мене є, це не дар письменництва чи будь-якого творення. Це інтуїтивне, майже на рівні фізіологічному, відчуття тексту. Коли мені трапляється текст, який я просто не можу примусити себе прочитати, він мене гальмує, я гальмую теж і відкидаю текст, навіть не беручи на себе труд пояснити чому. Не читається — і все. Очевидно, це непрофесійний підхід, але я довіряю своїй інтуїції. Вона поки що мене не зраджувала, ніби. З іншого боку, я більше не маю чому довіряти. Це єдиний мій, так би мовити, інструмент, засіб виробництва». Письменник, висловив те, що переживає багато читачів художньої літератури, при цьому не замислюючись над природою цих відчуттів.

Твори художньої літератури функціонують в різних комунікаційних системах: книговидавничій справі, телебаченні, радіо, кінематографі, відбувається їх осуспільнення. А людей, що не читають, як стверджують фахівці, на жаль, стає дедалі більше… Масове суспільство зневажило літературу. Сьогодні літературою називається вся друкована продукція, а письменником – кожний, хто патетично клацає по клавіатурі комп’ютера.