Розділ 2

2.1. Органи державної влади

Генеральна рада. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада – загальна рада всього війська. Оскільки такі ради відбувались бурхливо, обговорювати справи на них було важко. Тому скликалися вони зазвичай лише для схвалення заздалегідь підготовлених рішень. Так, наприклад, 12 червня 1648 року Хмельницький скликав Генеральну раду в козацькому таборі під Білою Церквою, щоб винести ухвалу про відмову від наступу й відрядження посольства до Варшави. Рада, на яку зійшлося 20 тис. козаків, відбулася дуже напружено й тривала 7 годин. Урешті Хмельницькому вдалось схилити її учасників до винесення ухвали.

Старшинська рада. З часом значення Генеральної ради настільки зменшилось, що незабаром її взагалі перестали скликати. Роль Генеральної ради перебрала Старшинська рада, що складалася з полковників і генеральної старшини. Поступово склад Старшинської ради розширився за рахунок представників міст, шляхти, духівництва: старшинська рада мала надзвичайно широкі повноваження: розглядала всі питання міжнародної політики, зокрема миру і війни, затверджувала міські привілеї та смертні вироки тощо.

Генеральний уряд на чолі з гетьманом. Виконавча й судова влада зосереджувались в руках гетьмана. Він, зокрема, скликав Генеральну і Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандуючим збройних сил. Керував всіма справами внутрішнього управління й зовнішньої політики гетьманові допомагав уряд – генеральна старшина, що фактично виконувала функції кабінету міністрів і водночас – генерального військового штабу. До її складу входили: генеральний писар, генеральний обозний, двоє генеральних осавулів, двоє генеральних суддів, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та бунчужний.

2.2. Територія та кордони. Згідно з умовами Зборівського договору територія козацької держави складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств і обіймала 200 тис. кв. км. – від річки Случ на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею і гетьманською резиденцією стало місто Чигирин.

Полково-сотенний устрій. На визволених землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися поки зі своїм територіальним поділом. У 1649 році всю територію Гетьманщини було поділено на 16 полків(на Правобережжі – 9, на Лівобережжі – 7 полків). Центром полку було одне із значних міст полкової території, від його назви походить і найменування полків.

Кожен полк очолював полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.

Територія полку поділялась на 10-20 сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю. Адміністративним центрами сотень були міста, містечка та великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники.

Міста, що мали Магдебурзьке право(Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та інші), керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків – обрані ними отамани.

Запорізька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.

2.3. Створення української армії. Гетьманська держава мала одну з найсильніших тогочасній Європі армій. Її було створено зусиллями Богдана Хмельницького й досвідченої козацької старшини у перший рік війни об’єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів. В армії налічувалось понад 100 тис. вояків, вона була організована за полково-сотеним територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об’єднувались в полк. Військо складалося з представників різних верств населення. Більшість становили покозачене селянство та міщани, проте ядром армії було реєстрове козацтво. Структурування війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика також здійснювались за традиціями Війська Запорізького. Основу козацьких полків становила піхота. З ініціативи гетьмана під час Національно-визвольної війни було створено козацьку кінноту, яка вже 1649 року успішно протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, набоїв, продовольства.

Богдан Хмельницький зумів залучити до козацької армії талановитих полководців. Вони були вихідцями з різних суспільних станів, проте всіх їх єднала надзвичайна відданість ідеям Національно-визвольної війни та особисто Хмельницькому. Филон Джалалій, Федір Вишняк, Тиміш Носач, Іван Гиря, Максим Несторенко, Максим Кривоніс, брати Виговські, Нечаї, Золотаренки, Гуляницькі, Станіслав-Михайло Кричевський, Іван Богун, Остап Гоголь, Антін Жданович, Мартин Небаба становили найближче гетьманське оточення. Так, наприклад, Федора Вешняка називали дорадником Хмельницького, а про Фелона Джалалія сучасники писали, що він невідлучно перебував при гетьманові.

2.4. Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська, дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами в козацькій державі керував безпосередньо Богдан Хмельницький. Існувало кілька джерел прибутку військового скарбу, і передусім – земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли(млини, броварні тощо) та плати за їхню оренду. Чимало коштів надходило від торгівля(збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо). Існували в державі й загальні податки. Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство. Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські і турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 року розпочалось карбування державної монети, на якій нібито було зображено «на одному боці – меч, а на іншому – його, Богданове, ім’я»; щоправда, цих монет не знайдено.

Судочинство. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили двоє генеральних суддів і судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники або сотники. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й міщани та селяни. У містах з магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні функціонували ще й церковні суди, чинність яких поширювалась тільки на внутрішні справи духівництва.

2.5. Місце України в міжнародних відносинах тогочасної Європи. Події в Україні набули широкого міжнародного розголосу. Національно-визвольну війну європейські володарі сприйняли неоднаково. Їхнє ставлення зумовлювалось складними міждержавними відносинами, зовнішньополітичним інтересами багатьох країн, неоднозначними, часто суперечливими, подіями. Розподіл сил у тогочасній Європі визначали реформаційні та контрреформаційні рухи. У зв’язку з цим усі країни поділялись на три табори: католицький, протестантський і православний.

Позиції католицьких держав. Австрія, Іспанія та князівства Південної Німеччини підтримали свою союзницю Річ Посполиту й вороже поставились до визвольної боротьби українського народу. Щоправда, Австрія через складне внутрішнє становище не могла підтримати Польщу збройним виступом на її боці. Допомога Габсбургів виявлялась насамперед у дипломатичній підтримці. Франція також підтримувала Польщу й погодилась надати польському урядові допомогу в придушенні козацького повстання. У німецьких князівствах ставлення до боротьби українського народу проти Речі Посполитої було неоднозначним: у католицьких князівствах – ворожим, у протестантських – поміркованим. Одначе у німецьких землях не підтримували й Польщу, сподіваючись використати її послаблення для піднесення Пруссії. Саме тому курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм не виконав своїх васальних обов’язків і не виступив на боці польського короля.

Підтримувала Україну в її боротьбі проти Польщі Венеціанська республіка, позаяк убачала в українському козацтві свого союзника у війні з Туреччиною. З метою укладення угоди про анти турецький союз Венеції та України 1650 року до Хмельницького прибуло посольство Альберто Віміни. І хоча згоди досягнуто не було(Україна не могла вести війну і проти Польщі, і проти Туреччини одночасно), дружні міждержавні відносини не уривались.

Позиції протестантського табору. Протестантський табір, до якого належали Англія, Голландія, Швеція і князівства Північної Німеччини, спостерігав за подіями в Україні з неприхованим інтересом і певним співчуттям, бо війна знесилювала Річ Посполиту, а отже, і весь католицький блок. Керівник Англійської держави Кромвель убачав у Національно-визвольній віні українського народу прояв загальноєвропейської боротьби проти Контрреформації. Кромвель своїми діями відволікав католицькі держави від реальної допомоги Речі Посполитій.

Швеція, обстоюючи свої інтереси, було готова розпочати війну проти Речі Посполитої. Добре інформований про хитрощі європейської політики, Богдан Хмельницький прагнув установити дипломатичні відносини зі шведським королем та отримати від нього допомогу.

Позиції православного табору. Православні країни загалом підтримали боротьбу українського народу. Усі чотири православні патріархи(константинопольський, олександрійський, антіохійський, єрусалимський) благословили Хмельницького на переможну війну. Представник константинопольського патріарха привіз українському гетьманові меч, освячений на гробі Господнім. Двоє патріархів безпосередньо перебували в Україні, сподіваючись отримати від уряду Хмельницького допомогу в боротьбі проти Туреччини.

Гетьманський уряд установив і постійно підтримував контакти з болгарами, греками, сербами. Складнішим було ставлення до Національно-визвольної війни Московії, Валахії та Молдови. Кожна з цих країн хоча на словах і підтримували Хмельницького, проте з безпосередньою допомогою не квапились, прагнучи використати війну задля власних інтересів. Так, московський уряд, спостерігаючи за розгортанням подій, вичікував, котра зі сторін скоріше знесилиться. Цареві потрібні були сильні сусіди – ні Річ Посполита, ні тим паче Україна, де з перемогою повстання встановлювались козацькі порядки. Страх, що полум’я повстання може охопити й Московію, утримав царський уряд від допомоги у війні.

2.6. Зовнішня політика України та зміни в соціально-економічному житті.

Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький особисту увагу зосередив на зміщенні міжнародного становища козацької України. Адже для успішної боротьби проти Польщі, що було однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнського союзу. До активних дипломатичних заходів Хмельницького спонукала потреба пошуку союзників. З цією метою наприкінці лютого – на початку березня 1648 року було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством. Уряд зумів уникнути загострення відносин з Московією і домовитися з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдовського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки порозуміння зі Швецією. Особливе значення мали для України її відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду(1649), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії.

Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України у світі.

Утвердження Гетьманщини відбувалося на тлі глибоких зрушень у суспільному і господарському життя: було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщину систему господарювання, кріпацтво. Натомість формувалися козацька, селянська, а також державна власність на земля.

У зв’язку з цим змінилась соціальна структура суспільства. Змушені були покинути Україну польські магнати й католицька шляхта, католицьке духівництво. Позаяк шляхетсько-магнатський стан було ліквідовано, провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада та основні багатства зосереджувались в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалась з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалось і через службу на відповідних посадах.

Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалось ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні.