2.1. Сутність, принципи та завдання соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями

Згідно з Законом України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" від 06.10.2009 р. № 2961-ІV, дитина-інвалід – особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги та захисту [3].

До суті інвалідності проектується соціальна реабілітація дитини-інваліда. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини-інваліда з метою своєчасного забезпечення сім’ї спеціальною допомогою відразу ж після появи перших ознак відхилення у розвитку дитини.

Слід пам’ятати, що реабілітація в усіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції. Реабілітація є наступним етапом після адаптації. Якщо адаптація розглядається як пристосування з використанням компенсаторних здібностей, то реабілітація – відношення, активізація особистості. Отже, потрібна опора на адаптивний апарат (фізіологічний, психологічний, біологічний, соціальний) [5].

Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім’ї, яка зобов’язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

Поняття "соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями" можливо розглянути в декількох варіантах: як процес, як кінцевий результат і як діяльність.

Соціальна реабілітація, як процес, предстає як динамічна система, в ході якої здійснюється послідовна реалізація постійно виникаючих в ході взаємодії з дитиною тактичних завдань, на шляху досягнення стратегічної цілі – відновлювання її соціального статусу, формування стійкої особистості, здатної успішно інтегрувати в суспільство. Процес здійснюється під керівництвом спеціаліста цієї області, в спеціально організованих умовах, в ході яких використовуються різні форми, методи та спеціалізовані засоби впливу на дитину.

Соціальна реабілітація як діяльність відноситься в рівній мірі як до фахівця, як її організатора, так і до дитини, яка включена у соціально-реабілітаційний процес, котра виступає в ньому в якості суб’єкта діяльності та спілкування [1].

Соціально-реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність, фахівця та дитини з обмеженими можливостями здоров’я, в цілях підготовки останнього к повноцінному життю, за допомогою спеціально організованого навчання, виховання та створених для цього оптимальних умов. Цей від діяльності потребує від фахівця глибоких професійних знань, високої кваліфікації, моральних якостей, впевненості в тому, що дитина яка обтяжена дефектом розвитку, зможе стати повноцінною особистістю.

Слід також зауважити, що соціально-реабілітаційна діяльність відрізняється від педагогічної діяльності тим, що вона направлена не на всіх дітей, а лише на тих, які мають труднощі при входженні в соціальний світ. Тому зміст, засоби досягнення цілей та напрямок впливу в соціально-реабілітаційній практиці обумовлені перш за все специфікою розвитку дитини-інваліда [16].

Обов’язковими умовами для соціально-реабілітаційного процесу є, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес, а також здійснення його безупинно в єдності з проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної і педагогічної реабілітації та соціальної адаптації.

Психологічна реабілітація припускає проведення комплексу психологічних заходів орієнтованих на корекцію або компенсацію порушених психічних функцій. Вона передбачає усунення небажаних установок, невпевненості у власних силах, почуття страху та занепокоєння. Процес психологічної реабілітації потребує створення спеціальних умов, які сприятимуть збереженню позитивного ефекту лікування (дозвілля, спілкування тощо).

В ході медичної реабілітації дитина проходе курс лікувальних заходів, які спрямовані на збереження та зміцнювання здоров’я; встановлення та розвиток фізіологічних функцій, порушених хворобою; на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей організму з ціллю забезпечення у подальшому умов для активного життя.

Разом з медичною, психологічною та педагогічною реабілітацією знаходиться процес соціальної адаптації. Соціальна адаптація – постійне, активне пристосування індивіда до умов соціального середовища, а також результат цього процесу. Хоча соціальна адаптація йде безперервно, цей процес пов’язан з періодами кардинальних змін у житті і діяльності індивіда та його оточення. Центральним аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі.[10,46]

В процесі педагогічної реабілітації за допомогою системи методів та прийомів навчання, виховання та розвитку розв’язуються питання відновлю­вання, корекції та компенсації втрачених і порушених функцій в процесі освіти (як загальної, так і спеціальної). Крім того, в процесі, дитина засвоює основи наукових знань та виробляє відповідні навички та вміння, осягає досвід людських відношень.

Формування готовності к проведенню максимально можливої соціальної адаптації забезпечується будуванням системи комплексної реабілітації, здійсненної відповідно з індивідуальною програмою реабілітації кожної дитини (див. додаток Б).

Комплексна реабілітація може бути подана в виді трьох основних етапів: адаптивно-діагностичного, корекційного та інтеграційного, в кожному із яких реалізуються свої специфічні завдання. На першому етапі здійснюється діагностика розвитку дитини, з’ясовуються її реабілітаційний потенціал та оптимальні режими корекційно-виховної роботи. Другий етап підпорядковано організації і проведенню реабілітації дитини та навчанню батьків реабілітаційним технологіям. На заключному етапі здійснюються підсумки комплексної реабілітації за певний проміжок часу та визначаються шляхи інтеграції дитини в соціальне середовище [17].

В соціально-реабілітаційній діяльності можливо виділити слідуючи основні принципи:

1. принцип гуманістичного напряму передбачає необхідність поєднання цілей суспільства та особистості. Реалізація цього принципу потребує підкорення всього соціально-реабілітаційного процесу формуванню особистості дитини;

2. принцип єдності діагностики та корекції характеризує цілісність надання допомоги дитині в умовах соціально-реабілітаційного процесу. Його сутність в тому, що по-перше, соціально-реабілітаційні дії обов’язково повинні розпочинатися етапом комплексного діагностичного обстеження дитини, на основі якого формується первісний висновок рівня його розвитку та формулюються цілі і завдання корекційно-виховної роботи. По-друге, реалізація плану соціально-реабілітаційних заходів потребує постійного контролю динаміки змінювань особистості, її поведінки, діяльності, емоційного стану та переживань. Такий контроль дозволяє вносити необхідні корективи в програму соціальної реабілітації, своєчасно змінювати та доповнювати методи і засоби впливу;

3. принцип нормативності розвитку дитини, тобто послідовність зміни вікових етапів в онтогенезі. Кожний віковий етап у житті людини характеризується своєю соціальною ситуацією, динамікою розвитку, психічними новоутворюваннями, діяльністю. Реалізація цього принципу передбачає обов’язковий облік особливостей розвитку дитини та виникаючих змін на усіх етапах соціальної реабілітації;

4. принцип опори на ведучу діяльність, тобто діяльність повинна відповідати віку дитини (гра, навчання, спілкування) та психологічним можливостям і обмеженням, зв’язаних з віковими особливостями (самооцінка, самосвідомість та ін.);

5. принцип навчання діяльності припускає активізацію дітей з ціллю оволодінням дітьми різними видами діяльності, починаючи з простих предметно-практичних дій до більш складних дій в пізнавальній сфері. У дітей повинні бути сформовані вміння контролю та самоконтролю, оцінки та самооцінки. Дитина повинна вміти самостійно ставити цілі та організовувати свою діяльність для її досягнення;

6. принцип розвитку передбачає виділення не тільки ведучого дефекту, а ще й вторин-

них порушень, оцінку причин їх виникнення, прогнозування наслідків, орієнтує на цілісний розвиток особистості дитини, її готовність к подальшому самовдосконаленню;

7. принцип опори на позитивні та сильні сторони особистості дитини. У кожної дитини є прагнення к самовдосконаленню. Якщо дитина, оволодіває новими формами поведінки та діяльності, добивається позитивних результатів, то вона переживає радість, що укріплює впевненість в свої сили та прагнення к подальшому розвитку;

8. принцип психологічної комфортності передбачає створення в соціально-реабілітаційному процесі довірливої, розкутої, стимулюючої до активності дитину атмосфери, з опорою на внутрішні мотиви.

Соціально-реабілітаційне завдання – це основна ланка соціально-реабілітацій­ного процесу. В процесі взаємодії з дітьми, спеціаліст постійно ставить перед собою цілі та завдання, витикаючи із ситуації, а потім ставить ці завдання дітям з ціллю активізувати їх. Основною "клітиною" соціально-реабілітаційного процесу є оперативні завдання, послідовне виконання яких приводить к рішенню тактичних та стратегічних цілей.

Для того щоб завдання були грамотно поставлені, необхідно враховувати наступні їх особливості: соціально-реабілітаційне завдання повинно включати в себе характеристику психічного розвитку дитини до корекційного впливу та бажані зміни, які повинні відбутися в її психіці на певному етапі процесу; необхідно сприймати дитину як активного рівноправного співучасника процесу; потрібно уміло конкретизувати цілі в залежності від умов.

При роботі з інвалідами потрібно правильно обрати напрямок соціально – реабілітаційної роботи.