Додаткова література:

1. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. – М., 1978;

2. Гайденко В.П., Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: общие принципы и учение о движении. – М., 1989.

3. Герметизм, магия, натурфилософия в европейской культуре XIII-XIX вв. – М., 1999.

4. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

5. Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів: Світ, 2001

6. Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии. – М., 1997.

7. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.

8. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. – М., 1979;

9. Мозговий І. Неоплатонізм і патристика, або світло в присмерках великої цивілізації. – Суми, 2009.

10. Реале Д., Антисере Д. Западная философия от истоков до наших дней. Кн. 2. Средневековье. – М., 1994.

11. Суини М. Лекции по средневековой философии // http://www.agnuz.info/library/books/ leksii/

12. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 2001.

13. Соловьев Э.Ю. Время и дело Мартина Лютера // Прошлое толкует нас. – М., 1991.

14. Столяров А.А. Патрология и патристика. – М., 2001.

15. Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.

16. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

17. Штекль А. История средневековой философии. – СПб., 1996.

Т.12: Філософія Нового Часу і Просвітництва

Мета: Показати, що видатні досягнення у філософії, науці і культурі Нового часу визначають як століття вільнодумства, а XVIII ст. – як століття Просвітництва. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має процеси розвитку буржуазних економічних відносин, виникає нова картина світу. Досконале вивчення і узагальнення методологічної практики різних галузей наук дають можливість досягти більшої влади людини над природою. Розум і досвід – єдина надійна опора достовірного пізнання.

Основні поняття: емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, вродженні ідеї, tabula rasa.

План лекції:

1. Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.

2. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип.

3. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики.

4. Філософсько-правові ідеї Просвітництва.

Семінар: Філософія Нового часу і Просвітництва:

1. Особливості наукової філософії XVII-XVIII ст.

2. Основні напрями філософії Нового часу: раціоналізм та емпіризм.

3. Філософія Просвітництва і французького матеріалізму XVIII століття.

Методичні вказівки для семінарського заняття:

1. У XVII-XVIII ст. активно розвивається наукова філософія доби Нового часу. Для неї є характерним відмежування від релігії та схоластичного способу мислення, піднесення досвіду до рангу експерименту, проголошення математики мовою науки, пошук методу пізнання світу та людини. Окрім того, сама філософія, наслідуючи науку, набувала форми метафізики – умоглядного вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога і душу. Але згодом зростав конфлікт між наукою та метафізикою. В філософії починають домінувати гносеологізм – зведення людини та її призначення до пізнавальної діяльності; деїзм – поєднання ідеї Бога з ідеєю незалежної природи; та механіцизм – зведення усіх видів руху та життя до механічного руху. Наукова філософія XVII ст. була представлена різними тенденціями: раціоналізму та емпіризму; матеріалізму та ідеалізму; натуралізму та суб’єктивізму; раціоналізму та ірраціоналізму; індивідуалізму та колективізму.

2. Наукова філософія формувалася у постійній суперечці між емпіризмом та раціоналізмом. Емпіризм стверджував, що джерелом пізнання і критерієм істини є чуттєвий досвід. Раціоналізм ствер­джував, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Засновник емпіризму Ф. Бекон, відкидаючи схоластику, спрямував свої зусилля на пошук нового методу пізнання. Розуму на цьому шляху заважають чотири недоліки («ідоли» роду, печери, площі та театру), лише подолавши які можна дійти істини. Хоча Бекон визнавав основним науковим методом індукцію – рух думки від одиничних фактів до узагальнень, він наполягав на експериментальній перевірці індуктивних знань та пропонував шукати негативні випадки. Загалом Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Т. Гоббс, визнаючи роль математики, посиляє роль дедуктивного методу в науках про природу, яку він розуміє механістично. Він вперше звертає увагу на знакову природу слів та вважається одним з творців договірної теорії держави. В межах цього напряму можна виділити власне емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк) та сенсуалізм (П. Гесенді, Е. Конділ’як). Якщо емпіризм доводив можливість отримати істинне знання з чуттєвого досвіду, що перевіряється практикою та експериментом, то сенсуалізм визначає чуття єдиним джерелом знань. Так, визнаючи лише внутрішній та зовнішній досвід, Д. Локк заперечує природжені ідеї та субстанцію, а властивості предметів поділяє на первинні (об’єктивні) та вторинні (суб’єктивні) якості. Раціоналісти, що виходили з тотожності буття та мислення, вважали, що Бог створив світ на раціональних засадах, на принципах логіки та математики, які є засадами самого розуму. Засновник раціоналізму Р. Декарт, прагнучи створити практичну філософію, встановив правила нового методу, які мають будуватися на незаперечних очевидностях розуму. Останні мають базуватися на вроджених ідеях (Бога, свідомості, числа, тілесності, логіки та категорій), що не виводяться з індивідуального досвіду. Декарт вчив про дві похідні і протилежні субстанції – душу (мислячу) та природу (протяжну), гарантом існування яких виступає абсолютна субстанція Бога. Пізнання світу відбувається на засадах дедукції, яка виводить речі з початкових принципів розуму. Спіноза обґрунтовував буття єдиної субстанції за допомогою дедуктивно-геометричного методу. Мислення і протяжність є двома атрибутами єдиної субстанції, яка фактично є тотожністю Бога і світу. Як результат Спіноза прийшов до повної невипадковості сущого, до заперечення свободи як порушення необхідності. І так як мислення людини є виявом мислення Бога, то ідеї Бога є принципами побудови метафізики. Відроджуючи аристотелівське вчення про активні форми, Г. Лейбніц створив монадологію – вчення про монади – активні субстанційні сили та діячі, що рухають матерію. Світ постає як багатоманітність неподільних, індивідуальних монад, які утворюють ієрархічну будову (мінерали, рослини, тварини, люди), гармонію якої установлює Бог.

3. Історична епоха XVII-XVIII ст. дістала назву Просвіт­ництва. Класичне визначення Просвітни­цтва дав І. Кант: "Просвіта є виходом людини зі стану не­зрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість – це нездатність обходитися власним розумом без сто­роннього керівництва". Для Просвітництва характерні звеличення розуму та самостійного мислення індивіда, дистанціювання від традиції та автори­тету, повага до свободи і позитивне став­лення до здатності розумно розв'язувати всі питання. Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом відкидає "забобонність", замінює її раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм – Бог дав поштовх створенню світу і відтоді в нього не втручається. Застосування математики і метод спосте­реження спричинили прорив у природо­знавстві. Прикладом може виступати механіка Ньютона – всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке ґрунтується на принципі чіткої при­чинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових від­криттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва. Із соціального погляду, для цієї епохи ха­рактерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супрово­джується лібералізмом у теорії: як еконо­мічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз: «Нехай ро­биться, нехай діється». До цього додається і філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі та співгромадянам. В Англії виникають важливі юридичні до­кументи, які гарантують ці свободи, на­приклад, акти "Habeas-Corpus" (1697 p.) та "Декларація прав" (1689 p.). Вагомими результатами роботи у сфері філо­софії права стали нові формулювання природного права і прав людина, наприклад, "Віргінський білль про права" (США, 1776 р.): "Усі люди від природи вільні... і мають... вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можли­вість придбавати і зберігати власність, а також прагнути до щастя і безпеки й до­сягати їх". Ідеї Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. У їхніх рамках філософськи сформульова­но важливі принципи: теорія суспільного договору – здійснення влади роз­глядати як договір між народом і уря­дом; розподіл влади: щоб виключити зловжи­вання владою, влада має бути поділена на різні, (взаємно) контрольовані орга­ни. Класичні формулювання цієї вимо­ги належать Локку та Монтеск’є; вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян. Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конститу­ційна монархія (королівська влада, обмеже­на демократичними правами, закріплени­ми документами конституційного значен­ня). На континенті - "освічений абсолю­тизм", заснований на принципі: "Ніщо не робиться народом, усе робить­ся для народу". У Франції спробу втілити в життя нові ідеї держави і прав своїх громадян здійснила революція 1789р.