2.2 Законність евтаназії в різних країнах

Треба констатувати, що проблема евтаназії не знайшла свого рішення і в міжнародно-правових актах, зокрема в Європейській конвенції про права та основних свободах людини, прийнятої 4 листопаду 1950 року та яка набрала чинності 3 вересня 1953 року.

Згідно з Венеціанською декларацією про термінальний стан, що прийнята 35-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (ВМА) в жовтні 1983 року, в процесі лікування лікар зобов’язаний, за можливістю, полегшити страждання пацієнта, завжди керуючись інтересами останнього. При цьому вважається, що лікар не продовжує страждання помираючого, припиняючи за його проханням, а якщо хворий без тями – за проханням його родичів, лікування, що здатне лише відстрочити наступ неминучого кінця. Разом з тим відмова від лікування, згідно Декларації 1983 року, не звільнює лікаря від обов’язку допомагати помираючому, призначивши ліки, що полегшують страждання. В жовтні 1987 року 39-а ВМА в Мадриді прийняла Декларацію про евтаназію. Текст документу гласить: «Евтаназія, як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть за проханням самого пацієнта або на основі звертання з подібним проханням його близьких, не етична. Це не виключає необхідності поважного відношення лікаря до бажання хворого не перешкоджати перебігу природного процесу вмирання в термінальній фазі захворювання».

Таким чином, Венеціанська та Мадридська декларації ВМА допускають пасивну форму евтаназії: лікар нічого не робить для продовження життя хворого, а застосовує лише знеболюючі засоби.

В деяких зарубіжних країнах вбивство за мотивом співчуття, скоєне за проханням потерпілого, представляє собою самостійний вид навмисного спричинення смерті. В цих випадках карне законодавство передбачає більш м’яке покарання порівняно з тим, котре призначається за просте або кваліфіковане види вбивств. Ті країни, в котрих передбачений привілейований вид вбивства, скоєного за проханням потерпілого, як правило, включають в свої карні кодекси та склади пособництва самогубству або схилення до нього. Допомога іншій особі в самогубстві карається в Австрії (§78 КК Австрії) і в Данії (§240 КК Данії). В КК Швейцарії встановлена карна відповідальність за пособництво самогубству, скоєне з корисних спонукань (ст. 115). Згідно КК Польщі, той, хто шляхом вмов або надання допомоги доводить людину до замаху на своє життя, підлягає покаранню позбавленням свободи на строк від трьох місяців до п’яти років (ст. 151). За результатами опитування, проведеного ЦІОМ в 2009 році, за думкою близько половини поляків (48%) лікарі повинні виконувати волю страждаючих невиліковними хворобами, котрі добиваються надання їм засобів, що викликають смерть. Протилежну думку виражає 39% опитуваних. В питанні юридичної регуляції евтаназії, більшість досліджуваних (61%) вважає, що право повинне дозволяти, щоб за проханням невиліковно хворого, страждання котрого не можна полегшити, і його родини лікар міг скоротити життя пацієнта за допомогою безболісних засобів. Кожний четвертий дорослий поляк (26%) не має відносно цього ніяких сумнівів. Протилежної думки почти третина опитуваних (31%).

В нашій роботі ми розглянемо правове регулювання евтаназії в таких країнах як Голландія, Бельгія, США, Франція, Швейцарія та Росія.