Розділ і. Теоретичні основи та загальні аспекти діяльності міжнародних організацій
Тема 1. Інституційна сутність і характерні риси міжнародних організацій
Основні питання до вивчення теми:
1. Сутність інтеграційних процесів
2. Історичні аспекти створення міжнародних організацій
3. Поняття і види міжнародних організацій
4. Основні критерії класифікації міжнародних організацій
1. Сутність інтеграційних процесів
Вивчаючи тему, насамперед, варто розпочати з сучасних ключових проблем глобалізації і регіоналізації.
Суть глобалізації полягає в розвитку взаємозв’язків і посиленні взаємозалежності між окремими країнами й географічними регіонами світу. Існує багато визначень цього явища.
Глобалізація означає тісну взаємодію і сплетіння економічних, політичних, соціальних. Правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв’язків між суб’єктами економічної діяльності віх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світо господарських відносин. Поняття глобалізації тісно пов’язане з інтернаціоналізацією господарського життя. Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регуляторами цього процесу. В економічній сфері це, перш за все, економічні підрозділи ООН (ЕКОСОР, ЮНІДО, ЮНКТАД та ін.), Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торговельна організація, міжнародні організації в окремих галузях економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо). Глобалізація надає інтеграційним процесам загальносвітовий характер; кожна країна взаємодіє з іншими країнами не тільки безпосередньо (наприклад, через зовнішню торгівлю), але й через механізм опосередкування, - включаючись до світового ринку, світової валютної системи, до системи міжнародних організацій глобального типу.
Регіоналізація – це поглиблення міжнародних зв’язків на компактному просторі, що зветься регіоном. Регіон характеризується не тільки близьким розташуванням країн одна до одної, але й спільністю природних, історичних, економічних, політичних, культурних умов. Такі умови, наприклад, наявні в Західній Європі, що значно полегшує там процес економічної інтеграції. На регіональному ріні утворюються міждержавні угрупування, які мають характер інтеграційних об’єднань. Економічне згуртування є головною метою і чинником їх утворення, але часто цей процес підсилюється політичними, культурними й іншими умовами. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) була, в першу чергу, політичною організацією. Європейський Союз, навпаки, розпочався в 50-х роках як суто економічна організація, а тепер все більше набуває рис політичного союзу. Регіональні угрупування в Латинській Америці значною мірою ґрунтуються на культурній, мовній, регіональній спільності. Спонукальним чинником африканських об’єднань є спільність історичних умов розвитку.
Хоч, на перший погляд, глобалізація і регіоналізація є процесами протилежного напрямку, вони не виключають, а доповнюють одне одного. На регіональному рівні конкретизуються, організаційно упорядковуються, моделюються інтеграційні процеси, які на глобальному рівні мають узагальнений характер. Поступово розширюючись, регіональні організації відпрацьовують механізм економічного співробітництва, який стає надбанням світової спільноти на глобальному рівні. Цей факт має відображення, до речі, в системі міжнародних організацій: Організація європейського економічного співробітництва, утворена в 1948 р. як регіональна організація, з 1961 р. перетворилася на глобальну – Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), що сьогодні об’єднує країни усіх континентів.
Міжнародні економічні відносини реалізуються через їх суб’єкти.
Рис. 1.1. Основні суб’єкти МЕВ
Особливістю міжнародних організацій як суб'єктів системи міжнародних економічних відносин є те, що вони, поряд з державними органами, є регуляторами цих відносин. Крім того, на відміну від державних органів, деякі міжнародні організації виконують регулюючі функції на наднаціональному рівні (Міжнародний валютний фонд, Європейський Союз). Як регулятори міжнародні організації мають великий вплив на розвиток і спрямованість міжнародних відносин, оскільки вони залучають в упорядкований процес чимало держав. По суті, сьогодні майже немає в світі держави, яка не була б членом якоїсь організації; більшість країн залучена зразу до декількох організацій.
Утворення міжнародних організацій є об'єктивним наслідком процесу розвитку світового суспільства. Серед чинників, що ведуть до їх виникнення, головують: міжнародний поділ праці, міжнародна економічна інтеграція, політичні стосунки між країнами, глобалізація міжнародних відносин.
1. Міжнародний поділ праці обумовлює спеціалізацію країн на виробництві певних товарів та послуг, обмін продуктами, а також неминуче призводить до міжнародного кооперування.
Зростання міжнародних потоків товарів, послуг, чинників виробництва, що особливо стало відчутним з середони ХІХ ст., викликає потребу в регуляторах, які б запобігли тенденції перетворення цього процесу на хаотичне явище і водночас підсилили б його темпи. В ХХ сторіччі процес міжнародного поділу праці суттєво поглиблюється, що повязано з науково-технічною революцією. Це поглиблення, зокрема, виявляється в переміщенні наголосу від поділу праці загального типу до часткового і поодинокого типів. Якщо раніше міжнародний поділ праці виявлявся переважно в формі міжнародної торгівлі, то тепер він дедалі більше охоплює сферу виробництва. Спеціалізація країн на технологічних операціях, деталях, вузлах, агрегатах сприяє встановленню стійких зв’язків між підприємствами різних країн, спонукаючи, таким чином, їх до виробничої кооперації. Міжнародний поділ праці у своїй вищий фазі супроводжується економічною інтеграцією, яка особливо проявляється на регіональному рівні.
2. Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що призводить до зближення господарських механізмів, набуває форми міжнародних угод і регулюється міжнародними органами. Внутрішньою суттю інтеграції є процес формування спільного світо господарського простору, сфери підприємництва, що виходить за національні кордони, і в межах якої діють єдині економічні, технологічні, правові, соціально-культурні вимоги до суб’єктів виробничої та комерційної діяльності. Інтеграційні процеси охоплюють, перш, за все, країни досить високого рівня розвитку, які мають розвинені взаємні економічні стосунки. Компактна розташованість країн в одному регіоні, спільні історичні, культурні умови розвитку дають додатковий імпульс інтеграції їх в єдине економічне утворення. Міжнародна економічна інтеграція набула швидких темпів в другій половині XX сторіччя; наприкінці сторіччя вона поширюється як територіальне, охоплюючи нові країни й регіони, так і особливо вглиб, втягуючи практично всі галузі світової економіки — виробництво товарів та послуг, торгівлю, валютно-кредитну сферу, а також інформаційне середовище, науку, культуру тощо.
Міжнародна економічна інтеграція розвивається від найпростіших форм і рівнів до більш складних і досконалих, переходячи з нижчого щабелю до вищого. Але на кожній стадії розвитку інтеграції настає момент, коли "природна течія" процесу починає гальмуватись через невдосконаленість організаційних форм інтеграції або навіть їх відсутність. Відбувається це з таких причин: чисельне зростання й ускладнення міжнародних зв'язків, які не завжди узгоджуються в масштабі світового господарства; неузгодженість зовнішньоекономічної політики держав, які піклуються про свої власні інтереси. За таких обставин виявляється потреба в організаціях, які б розробляли "правила гри" для суб'єктів міжнародних відносин, відповідні для кожного ступеню розвитку інтеграції. Дотримання державами певних норм і принципів міжнародної діяльності, які встановлюються на рівні міжнародних організацій, сприяє розв'язанню протиріч, що стають на перешкоді інтеграції, і надає новин імпульс її розвитку. Кожному ступеню розвитку інтеграції відповідає своя форма міжнародної організації. Так, на регіональному рівні, найпростіша форма організації — зона преференційної торгівлі; вона складається на початковій стадії інтеграції. Найвищій стадії інтеграції, яка є на сьогодні, відповідає економічний союз.
Міжнародна економічна інтеграція стимулюється поширенням дії транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ), які, в свою чергу, є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. ТНК і ТНБ начебто «стягують у вузли міжнародну економіку», перетворюючись на її своєрідні «нервові центри». Об’єктивно ТНК і ТНБ сприяють формуванню організаційної структури міжнародних економічних відносин, оскільки зосереджують регулюючі функції на транснаціональному рівні.
Неабияку роль у формуванні системи міжнародних організацій відіграє політичний чинник. Вирішення багатьох політичних проблем протягом історії людства державні діячі намагались здійснити утворенням союзів держав, блоків, пактів. Найчастіше такі міждержавні утворення мали переважно воєнну спрямованість і розпадалися зі зміною політичної ситуації в світі. І сьогодні є міжнародні організації оборонного характеру (НАТО) або такі, де політичні цілі є переважаючими (Рада Європи, Ліга арабських держав). Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка проголошувала основною метою економічну інтеграцію соціалістичних країн, все ж таки залишалася політичною організацією, оскільки інтеграційні процеси гальмувались неринковим характером економічних відносин в рамках соціалістичної системи.
Водночас історія знає чимало прикладів, коли політичні й економічні цілі збігалися. Так, у 1842 р. було утворено Митний союз, що об'єднав дрібні держави Північної Німеччини; згодом цей союз став економічною основою для формування єдиної німецької держави. В наш час йде перетворення суто економічного об'єднання західних держав («Спільний ринок») в організацію, де політичні функції набувають все більшого значення, — Європейський Союз. Часто економічні й політичні цілі започатковані в самій ідеї утворення організацій. Так, у 1948 р. була заснована Організація європейського економічного співробітництва з метою оптимального використання американської допомоги західноєвропейським країнам за «планом Маршала». Але не менш важливою метою при цьому було політичне з'єднання цих країн зі США перед комуністичною загрозою в Європі. З 1961 р. це об'єднання здобуло назву Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), суттєво розширившись; але органічне сплетіння політичних і економічних цілей залишилось притаманним цій організації.
Є приклади, коли цілі заснування організації були переважно політичними, але згодом їх функціональна структура диверсифікувалась. Так, ООН була утворена, насамперед, як добровільне об'єднання країн, що прагнули досягнення політичних здобутків: знищення фашизму, мирне співіснування, недискримінація в міжнародних відносинах тощо. Проте поступово серед функцій 00Н значної ваги стали набувати такі, котрі спочатку вважались, так би мовити, функціями другорядними: економічне співробітництво між країнами, співпраця в екологічній, гуманітарній, науково-технічній, культурній сферах. Отож, політичне, об'єднання перетворилось в багатофункціональну, універсальну організацію. В цьому випадку воля більшості країн до згуртування створила сприятливе політичне середовище для інтеграційних процесів глобального масштабу. Можна згадати попередника 00Н, Лігу Націй, яка не змогла досягти своїх цілей через нестачу політичної волі її учасників до співробітництва. З цього виходить, що політичний чинник в процесі формування інституційного середовища міжнародних економічних відносин не лише тісно пов'язаний з економічними чинниками, але, за певних обставин, може їм передувати.