Тема 4. Cоціальні хвороби.

Лекція 8. Венеричні захворювання.

План:

1. Поняття про венеричні захворювання.

2.. Сифіліс.

3. Гонорея.

4. Трихомоніаз.

Цілий ряд захворювань дістали у медичних працівників всього світу назву соціальних хвороб, оскільки вони є постійними супутниками бідності, голоду, воєн і інших соціальних катаклізмів. До найбільш поширених соціальних хвороб належать венеричні захворювання (сифіліс, гонорея та ін.), алкоголізм, наркоманія, туберкульоз. Соціальним захворюванням можна назвати і СНІД, оскільки він поширений в певних соціальних групах - наркоманів і гомосексуалістів. Зміна рівня захворюваності соціальними хворобами може грати роль «барометра» стану соціально-економічної ситуації в країні і регіонах. Чим вище захворюваність соціальними хворобами, тим коротше тривалість життя.

1. Поняття про венеричні захворювання

Венеричні захворювання (назва походити від імені Венери, богині кохання в римській міфології.) - це особлива група інфекційних хвороб, які передаються переважно статевим шляхом; на них хворіють однаковою мірою як чоловіки, так і жінки. На відміну від звичайних інфекційних хвороб, венеричні захворювання не залишають після себе імунітету, і при повторному зараженні хвороба розвивається знову. При венеричних захворюваннях видужання не настає саме собою: без медичної допомоги людина не може позбутися такої хвороби й хворіє на неї усе життя.

Кожне венеричне захворювання спричиняється певним видом мікроорганізму: сифіліс - блідою спірохетою, гонорея (трипер) - гонококом; та ін.

Для ВЗ характерне зараження тільки за умов такого тісного контакту, яким є статевий, а також контакту побутового (спільне користування одними й тими ж предметами вжитку: рушник, посуд, мило, зубна щітка тощо). Отож, заразиться людина венеричною хворобою чи ні - залежить від її поведінки, а за умови правильної поведінки ймовірність захворювання дорівнює нулю. Велику роль у боротьбі з цими захворюваннями відіграє виховання: щоб не заразитися, необхідно знать, як і чому ці захворювання виникають і поширюються.

Венеричні захворювання називають іноді «Захворювання поведінки», бо їхньому поширенню сприяють моральна розбещеність, випадкові статеві зв'язки та ін. Саме неправильна поведінка певної частини людей - причина існування венеричних хвороб у наш час.

До найбільш поширених венеричних захворювань належать сифіліс, гонорея, трихомоніаз, хламідіаз, генітальний герпес.

Можуть спостерігатися випадки одночасного зараження кількома ВЗ, наприклад, сифілісом і гонореєю, гонореєю і трихомоніазом.

Останні роки відзначаються значним зростанням поширеності венеричних інфекцій в Україні. Особливу занепокоєність викликає зростання захворюваності на різні статеві інфекції, ВІЛ/СНІД серед молоді.

Показники офіційної статистики, які характеризують рівень захворюваності на інфекції, що передаються статевим шляхом, в Україні, відверто кажучи, не відповідають реальному епідемічному стану. Це пов'язано з тим, що багато хворих звертаються по допомогу в позабюджетні (приватні) лікувальні установи, працівники яких не завжди заповнюють обов'язкові статистичні форми на виявлення інфекційної хвороби й не надають статистичних звітів для реєстрації у державному реєстрі захворюваності населення, що спотворює показники державної статистики. До того ж реклама високоефективних засобів лікування сифілісу та інших ВЗ значною мірою дезорієнтує населення, формуючи легковажне ставлення до можливих наслідків захворювання.

Здебільшого підвищення рівня захворюваності на ВЗ припадає на періоди соціальних перебудов, для яких характерні різке погіршення умов існування та економічна нестабільність. Період соціально-економічної кризи в нашій країні супроводжується розвитком проституції, гомосексуалізму, алкоголізму, наркоманії, пропагандою вільної моралі й порнографії. Усе це протидіє боротьбі зі стрімким поширенням венеричних хвороб. Можна констатувати, що ВЗ вийшли за межі традиційної групи ризику. Зростання захворюваності на ВЗ та СНІД, перебуває у тісній залежності від соціальних факторів (міграція, безробіття, низький економічний рівень населення). Погіршення ситуації можна пов'язати також з недостатнім рівнем статевого виховання молоді в школах і вузах. Результатом цього є низька санітарна грамотність та незнання основ профілактики ВЗ, збільшення захворюваності серед молоді.

Сьогодні ми розглянемо, що таке сифіліс, гонорея, трихомоніаз, як вони з'являються, чим вони загрожують людині, як їх запобігти і як з ними боротися.

2. Сифіліс

Сифіліс (застар.: люес від лат. lues — зараза) — хронічне системне венеричне інфекційне захворювання що вражає усі органи й тканини організму людини: ураження шкіри, слизових оболонок, внутрішніх органів, кісток, нервової системи з послідовною зміною стадій хвороби. Викликається бактеріями виду Treponema pallidum (бліда трепонема) підвиду pallidum, які відносяться до роду трепонема (Treponema) родини Spirochaetaceae (1,2).

За неповними даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, у зарубіжних країнах нині налічується близько 60 мільйонів хворих на сифіліс, і кількість їх і надалі збільшується. Уряди багатьох країн серйозно занепокоєні безперервним зростанням венеричної захворюваності й шукають засобів боротьби з цим злом.

Рівень захворюваності сифілісом на 100 тисяч населення в країнах світу за даними ВОЗ в 2010 році (3). Приклад про село.

немає даних

менше 35

35–70

70–105

105–140

140–175

175–210

210–245

245–280

280–315

315–350

350–500

більше 500

Історія сифілісу нараховує не одне сторіччя. Та джерела його первісного походження не зовсім з'ясовані.

Згідно однієї з гіпотез, в державах, розташованих на території Європи, Азії і Близького Сходу, сифіліс існував з давніх часів.

У працях великих вчених стародавнього світу, зокрема Гіппократа, Галена, Авіценни, а також у Біблії, описуються захворювання, клінічні прояви яких мають схожість з сифілісом.

На древніх пам'ятниках образотворчих мистецтв збереглися свідчення існування сифілісу в Європі. Так, на бюстах Сократа у Ватиканському і Луврському музеях зафіксований типовий сифілітичний сідловидний ніс.

Згідно з іншою гіпотезою, початок венеричного сифілісу відноситься до раннього періоду неоліту. Виник тропічний сифіліс у первісних людей, що жили в Центральній Африці.

Це захворювання вражало дітей і людей молодого віку. Подальша еволюція цієї хвороби тісно пов'язана з еволюцією людського суспільства. Сифіліс поширювався з Африки внаслідок воєн, торгових зв'язків і вивезення рабів, а також паломництва християн до святих місць в Єрусалим, а мусульман в мекку.

Деякі дослідники вважають, що на сифіліс хворіли вже древні єгиптяни - на черепах мумій, що знаходяться в пірамідах, були знайдені зміни, що виникають при не лікуванні сифілісу.

У кінці ХV століття на півдні Європи спалахнула епідемія нової, невідомої хвороби. Це була перша історично зафіксована епідемія сифілісу. Теорії походження сифілісу різноманітні, нині є достовірні письмові джерела, що вказують на те, що уперше епідемія сифілісу була зафіксована в 1495 році серед французьких солдатів в Італії. Тоді сифілісом захворіло близько 1000 жителів італійського міста Неаполя.

Поширення сифілісу в Європі сталося завдяки військовому походу на Неаполь французького короля Карла VIII. Тому в Італії сифіліс називають французькою хворобою, французи ж, навпаки, називають його італійською хворобою.

Але основним джерелом зараження сифілісом, була величезна «армія» повій (більше 800 повій) різних національностей, у тому числі іспанок, що супроводжували тридцятитисячну армію найманців Карла VIII.

Сам французький король повіз з собою в комфортабельному возі декілька молодих жінок, що складали його похідний гарем. Однією з важливих обставин, що послужили причиною поразки Карла VIII в цьому італійському поході, була повна деморалізація його армії у зв'язку з сифілісом, що уразив більшість солдатів. Епідемія сифілісу у Франції, почалася після повернення армії Карла VIII.

На сифіліс хворіли і історичні особи, такі як: французький король Карл VIII, король Англії Генріх VIII, римський Папа Юлій II, а також Ернан Кортес, Лукрецій Борджіа, Еразм Роттердамський, Аврам Лінкольн, Вінсент Ван Гог, Христофор Колумб, Георг VI. Від сифілісу, що уразив нервову систему, померли Мопассан, Шуберт, Доніцетті.

Вольтер, через 250 років помітив: "У своєму легковірному поході на Італію французи придбали Геную, Неаполь і сифіліс. Потім вони були відкинуті і втратили Неаполь і Геную, але сифіліс залишився при них". Існує цілий ряд гіпотез виникнення сифілісу, але повна історія цієї венеричної хвороби навряд чи коли-небудь буде відома. Багато авторитетних людей і вчених намагалося знайти відповіді на питання про походження сифілісу, історики описували симптоми перебігу цієї хвороби упродовж багатьох віків, але головне питання досі залишається без відповіді.

Існує гіпотеза про американське походження сифілісу, який був завезений в Європу моряками Христофора Колумба після відкриття Америки. Христофор Колумб, 3 березня 1492 р. відправившись з Палос (місто і муніципалітет в Іспанії) в кругосвітнє плавання, пробув 40 днів на острові Гаїті, і в середині квітня прибув у Барселону. Матроси Колумба хворіли на невідому в Європі хворобу, якою і заразили жителів Барселони. Хворобу цю матроси отримали нібито від тубілок Гаїті. Почавшись у Барселоні, сифіліс перекинувся в сусідні міста і держави. Згідно іншої версії матроси заразилися від індіанських жінок на Антильських островах, а самі індійці отримали цю хворобу від лам.

Нові генетичні дослідники підтверджують теорію, що саме Христофор Колумб привіз сифіліс в Європу з Америки в 1495 році говорять американські дослідники, відновивши столітні суперечки про походження цього захворювання.

За словами Кристін Харпер, еволюційного біолога з Університету Еморі в Атланті, генетичний аналіз «сімейного дерева» сифілісу показав, що його найближчим родичем є південно-американський вірус, що викликає інфекційне захворювання фрамбезію, яка включає ті ж самі бактерії.

Протягом тривалого періоду сифіліс мав багато назв. Здавна сифіліс називали за ймовірною національною ознакою походження — «німецька», «французька» хвороба і т. д. А термін «сифіліс» з'явився тільки 1530 року, коли у Вероні була опублікована науково-повчальна поема про сифіліс, професора Падуанського університету, лікаря, астронома і поета Джироламо Фракасторо (4) (1483-1553), який став пізніше надзвичайно широко відомим. Називалась поема «Сифіліс, або про гальську хворобу», і по суті, стала першим популяризатором медичних знань про це захворювання. Талановитими рядками Джироламо, які поширювалися в рукописах, зачитувалися не лише професіонали, але і прості городяни, мимоволі залучаючись до медичних премудрощів. Праця Фракасторо була написана у вигляді міфологічної поеми, в якій простий свинопас на ім'я Сифіл (лат. sus — свиня, др.-греч. φίλος — любитель) кидає виклик самим богам, стверджуючи, що земні царі знатніші і багатші власники скота, ніж божества Олімпу. Небесні владики нагороджують Сифіла за зухвалість важкою хворобою, назва якої походить від його імені. Так «багатонаціональна» хвороба (звана ще «люес» від лат. lues — зараза) набула сучасної назви.

За іншими джерелами зміст поеми зводився до того, що чабан Сифіл (звідси й назва хвороби) ганьбив бога Сонця за те, що той нібито через заздрість до багатства царя Алконія, вівці якого пас Сифіл, випалював поля. За те чабан і був покараний: бог наслав на нього доти невідому хворобу (яка, називалася галльською, тобто французькою).

За іншою версією, хвороба названа на ім'я Сифілуса — сина Ніоби, яка була дочкою Танталу і дружиною царя Фів Амфіона, матері численних дітей (за однією з версій міфу у неї було сім синів і сім дочок). Ніоба загордившись своєю плодючістю, стала насміхатися над богинею Лєто, у якої було лише двоє дітей - донька Артеміда та син Аполлон. В результаті, помстившись за ображену матір, Артеміда знищила дочок, а Аполлон — синів Ніоби. Батько загиблих дітей Амфіон наклав на себе руки, а Ніоба, від відчаю і горя перетворилася на скелю (все це згідно давньогрецькій міфології). Про це розповів у своїх «Метаморфозах» римський поет Овідій (43 р.до н. е. — біля.18 р. н. е.). У майбутньому, лікарі ототожнили заразливу хворобу з персонажем міфу.

Можливо, однак, що назва сифілісу могла виникнути внаслідок етимологічного непорозуміння. У самій Франції хворобу назвали galle, що означає «короста»; давньою англійською мовою galle називали гонорею, а англійське слово gall означає «подразнення», «садно». Так чи інакше нова назва хвороби влаштовувала всіх: і назва, і герой були вигаданими, хвороба наслана з язичеським божеством, так що нічийого національного самолюбства чи релігійних поглядів це не зачіпало. Інша загальноприйнята назва цієї хвороби - люес (Lues - зараза), що є скороченням від lues wenerea (тобто «венерична зараза»), також була прийнятна для всіх. Ілюстрація (5), Гравюра (6), Вроджений сифіліс Рембранта (7)

Проник сифіліс і в Росію. Ще наприкінці травня 1499 р. великий князь Іван III, стривожений звісткою про появу в Західній Європі нової хвороби, відправляючи посла в Литву до своєї доньки, великої княгині Олени, з вимогою змінити релігію, дав йому доручення «спитать у Вязьмі в князя Бориса, чи хто не приїжджав хворий із Смоленська тією болістю, що болячки викидає, кажуть, французька, а ніби із Вязьмі її привезли, та й у Смоленську про те питати, чи є ще болість чи нема».

У середині XVI століття митрополит Макарій у настановах російським воїнам, які оточили Казань, наказував «не гибіти в зв'язках із жінками, від яких виходить нечиста болість». Проте сифілісу Росія, звичайно, не уникла.

У дореволюційний період венеричним хворобам особливої уваги не приділялося, до них байдужим був уряд, мало цікавились ними органи місцевих самоврядувань. Отже, не випадково, що загальна захворюваність на сифіліс у кінці XIX - на початку XX століть досягала дуже високого показника - 96 хворих на 100 тис. населення.

Розроблена у 20-х роках XX століття і постійно вдосконалювана система боротьби з венеричними хворобами дала змогу практично знизити загальну кількість випадків цього захворювання: сифілісом хворіли від 2-х до 4-х хворих на 100 тис. населення.

В Українській РСР найбільш низький рівень захворюваності на сифіліс був зареєстрований 1968 року - 2,8 на 100 тис. населення. У наступні десятиріччя відповідний показник залишався на низькому рівні з незначними коливаннями, зокрема 1989 року він становив 4,1 на 100 тис. населення. Катастрофічне зростання захворюваності на сифіліс в Україні почалося після розвалу СРСР, зокрема 1994 року - 69,0 на 100 тис., 1997 року - 147,1 на 100 тис. населення. Таким чином, захворюваність на сифіліс в Україні з 1989 по 1997 рік зросла у 36 разів, наблизившись до рівня захворюваності в першому повоєнному році. Така епідеміологічна ситуація із захворюваністю на сифілітичну інфекцію в Україні була визнана експертами ВООЗ та МОЗ України як епідемія. За останні 5 років, відповідно до статистичних даних, відмічається тенденція до зниження рівня захворюваності на сифіліс в Україні (2001 рік - 61,5 на 100 тис., 2003 - 54,7 на 100 тис., 2004 - 48,7 на 100 тис., 2005 - 47,4 на 100 тис., 2006 - 45,6 на 100 тис., в 2010 - 29,9 на 100 тис. населення).

За статистикою в Україні 38% дорослого населення хворіли сифілісом.

Показники захворюваності сифілісом серед чоловіків і жінок в групах одного віку відрізняються. Аналізуючи дані про захворюваність сифілісом чоловіків і жінок різних вікових груп, можна відмітити, що в групі 0-14 років кількість пацієнтів обох статей приблизно однакова.

У віковій групі 15-19 років жінок, хворих на сифіліс, практично в 3 рази більше, ніж чоловіків. Найвищі показники захворюваності цією патологією відмічають в групі 20-29 років. Чоловіки складають більшість у віковій групі 30-60 років і старше.

Крім того, відзначається переважання серед хворих на сифіліс осіб фертильного віку (фертильність (лат. fertilis — родючий, плідний) — здатність статевозрілого організму створювати життєздатне потомство, протилежно поняттю «стерильність», тобто, це вік - 20-39 років), жінок у віці до 35 років, чоловіків старше 35 років. Виявлені наступні гендерні відмінності в захворюваності сифілісом:

- переважання жінок в наступних вікових групах: усі форми сифілісу - 15-29 років, пізній сифіліс - від 0 до 34 років, 60 років і старше, неуточнений сифіліс - 25-39 років;

- переважання чоловіків у вікових групах: усі форми сифілісу - 30-60 років, пізній сифіліс - 35-60 років, неуточнений сифіліс - 35-60 років і старше.

Таким чином, епідеміологія сучасного сифілісу в Україні в цілому міняється. Відзначається зростання захворюваності пізнім, неуточненим і раннім прихованим сифілісом, особливо серед осіб фертильного віку, що, можливо, призводить до появи в останні роки випадків вродженого сифілісу. Незважаючи на проведені дослідження, залишається низка невирішених запитань, що вимагають пильної уваги з боку дослідників і детальнішого вивчення.

Згідно з одностайною думкою провідних фахівців-дерматовенерологів України, відповідні статистичні показники не відповідають реальному стану рівня захворюваності на цю інфекцію. Аргументованим підтвердженням цього є зростання кількості хворих з пізніми та прихованими стадіями сифілісу порівняно з реєстрацією пацієнтів з ранніми стадіями інфекції. Особливої уваги потребують проблеми з вродженим сифілісом та питання, пов'язані зі своєчасним виявленням цієї інфекції у вагітних жінок. Згідно зі статистичними даними в Україні, 2001 року було зареєстровано 33 випадки вродженого сифілісу, 2002 - 34 випадки, у 2003 - 29, 2004 - 27 випадків, 2005 року - 32 випадки, 2010 – 47 випадків.

Епідеміологія (др.-греч. ἐπιδημία — те, що має всенародне поширення; др.-греч. λόγος — вчення) — загальномедична наука, що вивчає закономірності виникнення і поширення захворювань різної етіології з метою розробки профілактичних заходів.

Збудник сифілісу - бліда трепонема або спірохета (8-9). Свою назву вона отримала тому, що погано забарвлюється лабораторними фарбами.

При статевому акті слизові оболонки статевих органів вкриваються дрібними неглибокими тріщинами, які і є вхідними воротами для проникнення мікроба в організм. Уже в найближчі години після потрапляння бліда спірохета проникає настільки глибоко, що практично недосяжна для застосування зовні протимікробних, антисептичних засобів.

Необхідно зазначити, що агресивною спірохета стає лише в організмі. У зовнішньому середовищі цей мікроб дуже нестійкий, легко піддається висушенню і гине навіть при кімнатній температурі.

Зараження сифілісом відбувається переважно при статевому контакті, а також при годуванні груддю хворої - чужої дитини. Медичні працівники можуть заразити сифілісом своїх пацієнтів при користуванні брудними медичними інструментами, які не стерилізуються (стоматологічні інструменти, маточні дзеркала).

Якщо висипи виникають на слизових оболонках порожнини рота, хворий стає небезпечним і в побуті. У цих випадках інфекція може передаватися через поцілунки, предмети вжитку (посуд, ложки, зубну щітку, губну помаду, цигарки тощо). Приклад про укус міліціонера.

Природженої несприйнятливості, або імунітету, до сифілісу не існує. Кожна людина, яка перебуває у тісному контакті з хворим, неминуче заражається.

Але як би не сталося зараження, чи статевим чи побутовим шляхом, бліді трепонеми потрапляють у кровоносні судини, розносяться з кров'ю по всьому організму й викликають у ньому складні фізико-хімічні та імунобіологічні зміни.

Клініка (від грец. klinike - лікування - kline - ліжко), 1) медична установа, в якій, окрім стаціонарного лікування хворих, проводяться викладацька і науково-дослідна робота. 2) Клінічна картина, сукупність проявів хвороби.

Інкубаційний період - проміжок часу між початковим зараженням і появою перших симптомів інфекційного захворювання. Інша назва — прихований або латентний період хвороби: людина вже заражена, але хвороба себе ще не проявила. Тривалість інкубаційного періоду може варіюватися від декількох хвилин (харчова токсикоінфекція) до десятків років (хвороба Крейцфельдта-Якоба).

Інкубаційний період сифілісу триває близько 3-4 тижнів. Різні фактори можуть не тільки скорочувати, а й збільшувати цей період сифілісу (наприклад, тяжке загальне захворювання, алкогольна інтоксикація, вживання протимікробних препаратів, особливо антибіотиків, що може призвести до пізньої діагностики сифілісу).

По закінченні 3-4 тижнів при класичному, нічим не ускладненому перебігу сифілісу, на місці впровадження блідої трепонеми розвивається перша видима ознака захворювання - поверхнева виразка на достатньо твердій основі, з блискучою «лакованою» поверхнею. Це твердий шанкр. Його розмір, зазвичай, невеликий - 0,5-1,5 см у діаметрі. Нерідко з'являється одночасно декілька шанкрів здебільшого на статевих органах, хоча шанкр може з'явитися і в інших місцях, навіть на голові. Найбільш характерна його особливість - він безболісний і взагалі ніяких неприємних суб'єктивних відчуттів хворому не завдає. Слово «шанкр» походить від старофранцузького «chancre» — виразка. (10-27 – на статев, 28-32 – на інш.)

Схожість твердого і м'якого шанкра

Обидва утворення формуються в місці впровадження мікроорганізму і виглядають спочатку у вигляді пустули, що перетворюється на виразку.

Зазвичай мають діаметр 10-20 мм.

Викликаються мікроорганізмами, що поширюються статевим шляхом.

Обидва утворення зазвичай з'являються на статевих органах заражених осіб.

Можливе формування декількох утворень в різних місцях.

Відмінності твердого і м'якого шанкра

Твердий шанкр — утворення, типове для інфікування блідою трепонемою, що викликає сифіліс.

М'який шанкр — утворення, типове для інфікування Haemophilus ducreyi, яка викликає канкроїд. Haemophilus ducreyi (33) — грамнегативна бактерія роду Haemophilus, що викликає венеричне захворювання, — м'який шанкр, широко поширене в країнах світу, що розвиваються. Захворювання починається з прищеподібних утворень на статевих органах, які з часом перетворюються на виразки, що кровоточать, з гнійним нальотом і нерівними краями.

Тверді шанкри зазвичай безболісні, м'які шанкри хворобливі.

Тверді шанкри зазвичай протікають без явищ ексудації, м'які шанкри зазвичай формують сірий або жовтий гнійний випіт.

Твердий шанкр має щільні краї, м'який шанкр — м'які.

Тверді шанкри спонтанно зникають впродовж 3-6 тижнів, навіть за відсутності лікування.

Тверді шанкри можуть утворюватися як в глотці, так і на статевих органах.

Ця підступна властивість (безболісність) видимих проявів сифілісу на шкірі та слизових оболонках заспокоює хворих, які виявили в себе твердий шанкр, хворі часто не виявляють хвилювання з цього приводу, не вважають серйозним захворювання, яке «не болить». Нерідко хворі самостійно починають «лікувати» ці шкіряні вияви різними дезинфікуючими засобами, присипками. Пізніше твердий шанкр зникає через деякий час зовсім без лікування - організм набуває сили для активної боротьби з інфекцією. І ще більше у хворого утверджується думка, що це в нього була звичайна інфекція. І не завжди шанкр доступний огляду, наприклад, твердий шанкр у жінок може розміщуватися на шийці матки й тоді його можна побачити тільки при гінекологічному обстеженні.

Поява шанкру супроводжується збільшенням лімфатичних вузлів, найчастіше пахвинних. Через 2-4 тижні після появи шанкру спеціальне дослідження крові хворого на реакцію Вассермана дає позитивний результат. Це і є одним важливим симптомом того, що в організмі оселилася сифілітична інфекція.

Названа на честь німецького імунолога Августа Вассермана (34) (21 лютого 1866, Бамберг — 16 березня 1925, Берлін)

Матеріалом для аналізу є кров пацієнта, яка береться з вени. В процесі дослідження крові відбувається реакція зв'язування комплементу (РСК), що дозволяє виявити наявність в крові антитіл до Treponema pallidum.

Застарілий метод діагностики сифілісу. Нині замінений реакцією мікропреципітації - скринінговий метод діагностики сифілісу, (походить від англ. screening «просіювання, фільтрація, відбір», з screen «відбирати, просіювати; обстежувати», тобто це перевірка, обстеження) за допомогою визначення реагінів - неспецифічних антитіл класу IgM і IgG, які утворюються проти антигенів ліпідного походження, що утворилися при ушкодженні клітин хворобливого сифілісом.

При відсутності лікування на шкірі та слизових оболонках виникає численний висип, котрий однак не викликає ніяких відчуттів. Лише в окремих хворих у цей період може з'явитися загальна слабкість, головний біль, ломота в кістках, суглобах, підвищення температури.

Такі симптоми сигналізують про початок другої, найбільш заразної стадії сифілісу. Через деякий час висип зникає. Хвороба переходить у прихований стан. Тільки відповідні аналізи крові свідчать про те, що недуга «не дрімає». Раптово, серед, здавалося б, повного спокою настає загострення хвороби. Знову з'являються висипи на шкірі та слизових оболонках. У декого в цей період починає посилено випадати волосся, на тілі виникають ділянки зниженої пігментації. Чергуванням прихованих періодів та загострень хвороби характеризується друга стадія, або вторинний сифіліс, що триває у середньому 2-3 роки (35-46).

Якщо хворий не лікується, то через кілька років після і зараження хвороба переходить у найбільш злоякісний третинний період. У глибоких шарах шкіри й підшкірній основі утворюються невеликі тверді горбики або великі, розміром з куряче яйце, вузли, так звані гуми, які згодом розпадаються і перетворюються на грубі, спотворюючі рубці (47-48).

У третинний період процесом уражаються внутрішні органи, зокрема серцево-судинна система, печінка, нирки, легені, травна система. Особливо часто страждає серце й найбільша кровоносна судина - аорта. Уражена стінка її під дією великих динамічних навантажень розтягується, на місці розтягнення утворюється аневризма, яка своїм тиском іноді руйнує грудину й виникає над поверхнею у вигляді великої пульсуючої пухлини.

Сифілітична аневризма аорти - дуже тяжке ускладнення. Внаслідок раптового розриву стінки аневризми виникає велика кровотеча, яка може бути смертельно небезпечною.

Третинний період характеризується також не менш тяжкими ураженнями нервової системи, які залежать від розміщення вогнищ інфекції. Найхарактернішими є ураження спинного мозку (спинна сухотка) і головного мозку (прогресуючий параліч).

При спинній сухотці поступово порушується координація рухів, настає атрофія зорового нерва й сліпота, розладнується статева функція до повної імпотенції, з'являється нестерпний біль, так звані табетичні кризи. Внаслідок прогресуючого паралічу в головному мозку виникають острівки розм'якшення і змертвіння, які призводять до тяжкого психічного захворювання: хворий поступово втрачає інтерес до всього, здатність критично оцінювати свої вчинки. Врешті, недуга закінчується недоумством, хворі стають інвалідами.

Слід згадати про вроджений сифіліс, коли бліді спірохети переходять від хворої матері до плоду через пупкову вену й лімфатичну систему. Плід, який бурхливо розвивається, активно постачається кров'ю, і бліді спірохети буквально наповнюють його внутрішні органи (якщо в матері активний сифіліс). У таких випадках плід здебільшого гине, трапляється пізній викидень або народження мертвого плоду. Іноді дитина народжується живою, і хвороба виявляє себе на 4 - 5 році життя (ранній вроджений сифіліс) або пізніше. Пізній вроджений сифіліс звичайно буває у тих випадках, коли хвороба в матері має стерту форму.

Ознаки захворювання при ранньому вродженому сифілісі можуть з'являтися уже в перші тижні життя дитини. На долонях, ступнях та інших ділянках тіла утворюються пухирці, облямовані мідно-червоним віночком. Навколо природних отворів спостерігаються тверді темно-червоні ділянки шкіри, які згодом покриваються тріщинами (дифузний сифілітичний інфільтрат). Печінка й селезінка в таких дітей збільшена, а на рентгенівських знімках кісток виявляються структурні зміни в ростковій зоні. Для цієї форми сифілісу характерний стійкий нежить. Іноді в дітей виникають плямисті й вузликові висипи, які найчастіше локалізуються на слизових оболонках ротової порожнини. Згадана стадія хвороби дуже заразна. Іноді діти з раннім сифілісом народжуються недоношеними. При ураженні мозкових оболонок спостерігаються такі менінгіальні явища, як безпричинний крик, неспокій, судоми, слідом за якими формується сифілітичний менінгіт.

Принципи лікування і профілактика сифілісу. У багатьох виникає питання: «Чи виліковується сифіліс?» Досвід вітчизняної та зарубіжної медицини дає змогу з усією категоричністю сказати, що сьогодні сифіліс виліковується. В руках лікарів є для цього могутні ліки. Й зрозуміло, лікування значно ефективніше та і легше на ранніх стадіях хвороби, коли немає значних змін у внутрішніх органах, нервовій системі.

Лікування сифілісу в нашій країні регламентоване й проводиться всюди єдиними методами. Для кожної форми захворювання визначена певна кількість курсів лікування і дози протисифілітичних препаратів. Чіткому дотриманню тривалості курсів лікування і перерв між ними надається велике значення. При свіжих формах сифілісу проводять безперервне лікування. У заразній формі хвороби перший курс лікування обов'язково проходять у стаціонарах, а наступні курси, коли хворі перестають бути небезпечними для оточення, - амбулаторно.

Лікувати хворого на сифіліс повинен тільки лікар-венеролог. І велику помилку роблять ті, хто, виявивши на статевих органах прищі, садна, виразки, вдаються до самолікування. Цим вони затушовують недугу, заважають лікарю своєчасно поставити правильний діагноз, що таїть у собі небезпеку для розвинення через кілька років тяжких уражень внутрішніх органів, нервової системи, кісток тощо.

Після закінчення протисифілітичного лікування хворих залишають під диспансерним наглядом протягом 2-10 років (залежно від періоду сифілісу).

Протягом цього періоду хворий один раз у кожні 3-6 місяців відвідує диспансер для медичного обстеження та поставлення серологічної реакції.

Серологія (від лат. serum — сироватка), наука про властивості сироватки крові. Зазвичай під серологією розуміють розділ імунології, що вивчає взаємодію антитіл сироватки з антигенами. Серологічні реакції можуть бути прямими (двокомпонентними) — аглютинація, пасивна гемаглютинація, преципітація та ін., і непрямими (трикомпонентними) — реакція нейтралізації (наприклад, мікроба), реакція гальмування гемаглютинації. З декількох «простих» складаються складні серологічні реакції: бактеріоліз, реакція зв'язування комплементу та ін.

А на завершальному етапі хворого обстежують терапевт, окуліст, рентгенолог. Лише після комплексного обстеження визначають ефективність лікування і роблять висновок про видужання.

У нашій країні широко проводяться профілактичні огляди певних груп населення. Комплекс серологічних реакцій роблять у поліклініках і диспансерах хворим, які лікуються у шкірно-венерологічних, терапевтичних, неврологічних та інших стаціонарах, вагітним жінкам. Ухилення від таких оглядів нерідко загрожує не тільки самим хворим, а й іншим людям.

Обов'язковому стаціонарному та серологічному огляду підлягають донори. Це необхідно для запобігання так званому трансфузійному сифілісу, коли бліда спірохета може потрапити в організм з донорською кров'ю.

Велике значення в боротьбі з венеричними недугами має морально-етичне та гігієнічне виховання населення, насамперед молоді. Боротьба з венеричними хворобами не є тільки медичною проблемою. У її розв'язанні повинні брати участь державні органи, громадські організації, вихователі, учителі й усі члени нашого суспільства.