Література

Колодний А. Н. Атеизм как фактор человекотворчества // Культура. Религия. Атеизм. — К., 1991.

Історія і теорія релігії та вільнодумства. — К., 1993.

Лобовик Б. А. Религия и атеизм как слагаемьіе культури // Культура. Религия. Атеизм. — К., 1991.

Любак А. Драма атеистического гуманизма. — Милан — М., 1997.

Тажуризина 3. А. Идеи свободомьіслия в истории культурьі. — М., 1987.

Трофимова 3. П. Гуманизм, религия, свободомьіслие. — М., 1992.

Свободомьіслие и атеизм в древности. — М., 1986.

Философские проблемьі истории свободомьіслия и атеизма. — М., 1987.

Хзтчер У. С. Понятие духовности. — К., 1994.

Черній А. М. Онтологія духовності: Антропологічна цілісність у релігіє-знавчому вимірі. — К., 1996.

5.2. Сучасні богошукання (неорелігійні рухи)

Сьогодення потребує спільних поглядів на вирішення глобальних проблем, що постали перед людством, пошуку нових спільних духовних начал і життєвих орієнтирів, цінностей. Такий пошук не може оминути релігій. Однак традиційні релігії з різних причин не спроможні забезпе­чити людству духовну унію. Тому цю місію все частіше ішконують неорелігії.

Неорелігії і глобальне мислення

Нетрадиційні вірування нині набули поширення прак­тично на всій планеті. Так, за даними «Британської Енци­клопедії» (1996), на середину 1995 р. у світі нараховувався понад 121 млн прихильників нових релігій. Тобто понад 2% населення планети є симпатиками новітніх релігійних течій. І якщо з 1980 до 1993 pp. приріст кількості послідов­ників нових релігій становив 33%, то, за прогнозами, до 2006 р. вона збільшиться ще на 67% при 20% зростанні населення нашої планети. У жодній із давно існуючих релігій не очікується подібних масштабних темпів зро­стання. Таке активне релігієтворення зумовлено цілою низкою причин, найпомітнішими серед яких є:

— криза західної цивілізації, що спонукає до спроб синтезувати західну та східні релігійні традиції;

— трансформація світоглядних парадигм, спричинена науково-технічною революцією, суперечностями індустрі­ального (постіндустріального) суспільства;

— загальна демократизація суспільства та утверджен­ня в ньому особи в широкій гамі її прав, яка інколи робить світоглядні орієнтації та релігійне усвідомлення дійсності недостатньо зрілими і загартованими;

— криза традиційних церков і традиційної релігійно­сті, які вже не відповідають релігійним потребам сучасно­го віруючого, особливо молодого;

— руйнація міжособистісних стосунків, насамперед сімейних; розрив наявних ще донедавна зв'язків поколінь, що спричиняє послабленість традиційної релігійності та дає змогу молодим не успадковувати релігію «батьків та дідів»;

— готовність новітніх релігійних (неорелігій) течій до духовного об'єднання людства.

Неорелігії — синкретичні й універсальні утворення, що поєднують у собі як елементи багатьох існуючих релігій, так і ідеї теософії, антропософії, сучасні філософські й богословські доктрини, астро­логію й окультизм, біоенергетику й екстрасенсорику, містичну уфологію тощо.

Не приділяючи особливої уваги порівняльному аналізу своїх учень, а часом і нехтуючи ним, вони проповідують принципи істинності, цінності й взаємодоповнюваності всіх релігій. Це робить такі об'єднання відкритими для послідовників будь-якого іншого віровчення. Привабли­вою для нових прихильників є і неперсоніфікованість їх богів, що найчастіше виступають як Абсолютний Розум, певна Духовна Сутність, Об'єктивний Закон.

Прагнення до міжрелігійного синтезу, на думку теоре­тиків і засновників неорелігій, здатне забезпечити перехід людства до глобальної єдності, оскільки відповідає вимо­гам нової світоглядної парадигми майбутнього. Вони не протиставляють культурні цінності планети, а показують шляхи їх співіснування. Демонструючи найрізноманітні­ші форми поєднання мудрості Сходу і раціональності Захо­ду, неорелігії часто виходять за межі власне релігійної проблематики. Все активніше апелюючи до найновіших відкриттів біології, генетики, психології, хімії, фізики, філософії, неорелігії дають змогу своїм прибічникам усві­домити себе як жителів Землі, а не лише громадян певної

країни. Таким чином вони формують не локальний, а пла­нетарний, загальнолюдський патріотизм.

Неорелігійні вчення пропонують своїм прихильникам нову сакральну інтерпретацію дійсності, нове розуміння соціальних питань та сучасних глобальних проблем і дають якісно нову програму їх вирішення. Водночас вони намагаються задовольнити вибагливі смаки й потреби сучасних шукачів істин, які жадають життєвого комфор­ту, душевного спокою, глибинного самоусвідомлення, цілісності та значущості власного буття.

Богошукання орієнтального напряму

Релігійні утворення орієнтального напряму репрезен­тують Товариство свідомості Кришни (рух «Харе Крипта»), дзен (чань)-буддизм, Нітерен, Послідовники Саї Баби, Гро­мади Шрі Чинмоя, міжнародне товариство «Всесвітня чиста релігія» (Сахаджа-Йога), організація «Трансценден­тальна медитація», Товариство Шрі (Гхош) Ауробіндо (інтегральна йога). Більшість цих релігійних організацій ґрунтується на принципах неоіндуїзму або є буддійськими течіями.

Товариство свідомості Кришни. Це одне з найпошире­ніших неорелігійних утворень, що започатковане у сере­дині 60-х років XX ст. у США. Його засновник — монах-ін-дус Абхай Чаран Де (1896—1977), який згодом назвав себе Шрі Шрінмад Свамі Бхактиведанта Шріла Прабгупа-да. Товариство є універсальним релігійно-культурним рухом, що пропагує ведичні знання (космологічні, антро­пологічні, соціальні, медичні) й брахманську культуру (чес­ність, контроль за почуттями, терпимість, повне знання, віру в Бога тощо) та поширює «свідомість Кришни» (уявлен­ня про Всевишнього, способи відданого служіння йому). Така свідомість, на їх переконання, в кожної людини — як споконвічна любов до Бога. Головне завдання товариства — розбудити її, виявити, допомогти звільнитися від оков тіла; поринути у чистий дух задля єднання з Богом. Цьому покликана сприяти як певна медитативна система, так і своєрідна інтерпретація індуїстського канону — «Бхагавад-Гіти», «Бхагавата-Пурани», «Брахма-Самміті».

Кришнаїти вірять в єдиного Бога, якого називають Все­вишнім, Верховним, Абсолютним, Істинним, вважають творцем усього сущого. Він має багато імен, але найголов­ніше — Кришна. В індійській міфології і релігії Кришна —син Васелдуви і Диваки, восьмої аватари Вішну — мис-литься як Спаситель індусів. Кришна багатозначний: Божество, міфологічний герой, Великий учитель людства, в якому поєднались втілення легендарних та історичних подій. Він вічний, володіє двома видами енергії — вищою (духовною) і нижчою (матеріальною), що творить світ і всі живі істоти. Проявляє себе Кришна у таких трьох модусах (аспектах):

1) Параматма — локалізована супердуша, завдячуючи якій частинки Кришни живуть у серці кожної людини;

2) Брахман — яскраве особистісне сяяння, яке є вну­трішнім рушієм Всесвіту, всепроникна абсолютна істина, незбагненна сила, випромінювання трансцендентного тіла особистості Бога;

3) Бхагаван — верховна особа Кришни, якій притаман­ні незбагненні якості, все багатство, могутність, слава й краса.

Людина в кришнаїзмі — це передусім духовне начало (духовне тіло), що походить від Кришни і співвідноситься з ним, як син із батьком. Наша індивідуальна душа (джива, атма) є частиною верховної душі, а полем її діяльності — наше фізичне тіло, яке отримує душа за власним бажан­ням. Зловживаючи своєю свободою, джива потрапляє в матеріальний світ, де перебуває під владою трьох гун (ста­нів, модусів) — неуцтва, пристрасті, благості. У матеріаль­ному світі, на переконання кришнаїтів, джива забуває про свою божественну сутність й опиняється під впливом карми.

Духовний світ не є однорідним, а має три рівні планет. У найвищому засідають напівбоги, чия джива знаходиться у модусі (своєрідному стані) благості, доброчинності. Сюди відносяться кришнаїти, брахмани, вчені, філософи ведиз­му і корови. Середній рівень, що охоплює і Землю, включає тіла, джива яких — у модусі пристрасті (прагненні до поша­ни, сім'ї дому тощо). Людина тут вимушена тяжко пра­цювати. В найнижчому рівні знаходяться дживи неуцтва (лінощі, безумство), за що й отримують тіла різних тварин. Тому залежно від поведінки душа людини може пересели­тися (кришнаїти дотримуються вчення про реінкарнації) в людину або в тварину, стати комахою, навіть мінералом. Для уникнення цього слід віднайти істинний сенс життя. Таким сенсом є набуття свідомості Кришни, розуміння Кришни, відновлення втрачених з ним зв'язків. Для цього необхідно сфокусувати свою свідомість на Кришні, любити Кришну понад усе на світі, всім серцем, усією душею.

Ідеалами кришнаїзму є:

— любов до Кришни, віддане служіння, непорушна віра й тверда надія на нього;

— любов до людей, милосердя (оскільки всі людрі є діти Ножі, в кожному — відблиск його величі);

— рівність усіх людей перед Богом та, як наслідок, між собою; чистота моральна й тілесна;

— покірність і скромність;

— стійкість та терпіння у випробуваннях.

Звільнитися від страждань матеріального світу і розви­нути в собі свідомість Кришни, за переконанням крішнаї-тів, може кожен, хто самовіддано служитиме Кришні. Прабгупада нараховує 64 такі служіння, найголовніше з яких — за будь-яких обставин зберігати вірність гуру, слу­жити йому так, ніби він є Кришною. Гуру бере на себе карму учня, дає йому таємну «захисну» мантру, з якою гой може звернутися до Кришни в екстремальних ситуа­ціях. Гуру допомагає учню вдосконалити свій духовний світ, виробити особливе блаженно-урочите світоспогля­дання, в якому відданий Кришні намагається бачити в усьому милість свого Бога. Важливо також виробити здат­ність сприймати світ очима, «сповненими любові до Криш­ни». Цього можна досягти через індивідуальну (джапа) і колективну (кртан) медитацію — піснеспів мантр, що супроводжується грою на музичних інструментах і танця­ми. Особлива роль належить маха-мантрі: «Харе Кришна, Харе Кришна, Кришна, Кришна, Харе, Харе, Харе Рама, Харе Рама, Рама, Рама, Харе, Харе», яку слід повторюва­ти мінімум 1728 разів на день. Вважається, що повторюю­чи її нескінченно, людина вступає в особисте спілкування з Кришною.

Найкращим служінням Кришні є відмова від принад цього світу, набуття статусу монаха у храмі. Важливо також не вживати заборонену їжу: м'ясо, рибу, яйця, цибулю, часник, гриби тощо. Загалом у кришнаїзмі всю їжу поділяють на 4 різновиди:

1) заборонена їжа;

2) сита, з великою кількістю прянощів і спецій;

3) їжа добра (здебільшого овочі й молоко);

4) їжа чиста, присвячена Кришні під час її приготуван­ня, яку бажано спожити упродовж трьох годин. Присвяче­на Кришні їжа називається прасадом. Скуштувавши її, Кришна входить у неї, і після цього вона сама стає Криш­ною, втрачає свої матеріальні властивості, набуває статусу їжі духовної.

Суттєвими вимогами до поведінки кришнаїтів є відмо­ва від вживання токсичних речовин (спиртного, наркоти­ків, кави, чаю, тютюну); уникнення позашлюбних стосун­ків; ігнорування азартних ігор тощо. В ритуалізованому житті кришнаїтів виокремлюється дев'ять основних занять: слухання про Кришну, повторення мантри, спога­ди, служіння, богослужіння, молитва, послух, підтримка дружби з Кришною й віддача йому всього, що людина має.

Кришнаїти об'єднані в Міжнародне товариство свідо­мості Кришни (МТСК), вищим керівним органом якого є Керівний комітет товариства (УВС) на чолі з Головою його Виконавчої ради.

Дзен (чань)-буддизм. Дуже впливовим є і дзен (чань)-буддизм, що став надбанням західної культури в XX ст. Послідовники цього напряму є в США, Франції, Англії, Німеччині та багтьох інших країнах світу. Дзен (чань) як релігійно-містичний рух виник внаслідок поєднання на китайському ґрунті багатьох буддійських напрямів (мадх'яміків, йога-чарів тощо).

Японське слово «дзен» (китайське «чань») сягає своїми витоками санскритського «дх'яна», що означає «медита­ція». Дзен-буддисти і є прихильниками медитації, яка, на їх переконання, тільки й здатна виявити первісну природу людини, посприяти пробудженню індивіда, осягненню ним істинної природи речей.

Медитація (лат. meditatio — міркування) — інтелектуальна діяль­ність, спрямована на досягнення стану поглибленої концентрації, коли людина звільняється від негативних переживань, крайніх емоцій, що сприяє своєрідному піднесенню духу.

Медитативна практика має формувати здатність цілісно сприймати буття, породжувати можливості для індивідуаль­ного вдосконалення та соціальної терапії. Вона повинна від­крити шлях до пізнання своїх особливостей, забезпечити повну відкритість індивідів один одному. Тому основою дзен-буддизму є «передавання істини від серця до серця» і вчен­ня про дунь у (раптове просвітлення). Це вчення було розви­нуте шостим патріархом Хуейненом (638—713), засновни­ком т. зв. південної гілки дзен (чань)-буддизму. У VIII— X ст. у ній виокремилося 5 різновидів, два з яких (Ліньцзу і Цаодун) збереглися до теперішніх днів. Основні принципи цього напряму: «Не твори письмових повчань», «Передавай традицію поза настановами», «Прямо вказуй на людське серце», «Осягай природу і ставай Буддою». Вчення про дунь має багато прихильників у Китаї, Кореї, В'єтнамі, Японії.

Нітерен. Поруч із дзен-буддизмом існує й сучасна школа японського буддизму — Нітерен, названа так на честь відомого в Японії вчителя Лотосової сутри бодхисатви Нітерена (1222—1282). Цю школу репрезентують у різ­них країнах ченці ордену Ніппондзан Мьоходзі, що виник у 1917 р. за ініціативою релігійного діяча Нітідацу Фудзії (1885—1985). Орден характеризується пацифістськими поглядами. Його прибічники проводять активну миротвор­чу діяльність — організують різні антивоєнні акції, марші миру тощо.

Послідовники Саї Баби. У 1926 р. в Індії народився найвідоміший у світі гуру Шрі Сатьї Саї Баба. Нині його послідовники вважають гуру чудотворцем, аватарою (вті­ленням) Бога, що здатен зцілювати людей і духовно, і фізично. Головною метою Саї є відродження, з одного боку, прагнення людини до духовності, а з другого — бажання людства жити в мирі й співпраці. Звідси, на його думку, й першочергове завдання — об'єднати всіх в одну-єдину сім'ю, яка б функціонувала на засадах істини, пра­ведності, миру, любові і злагоди на планеті. Тому діяль­ність поширених по всьому світу центрів, що охоплюють прихильників Саї Баби, спрямована на розвиток духовної сфери (участь у бхаджанах — піснеспівах, що славлять Бога і всі релігії, медитації), поширення освіти (безкош­товні школи, різноманітні освітні гуртки і об'єднання тощо) та служіння нужденним, хворим, людям похилого віку, розумово відсталим, іншим соціально вразливим і нєзахищеним людям. Кодекс поведінки і десять принци­пів життя послідовників Саї Баби мають загальнолюдсь­кий зміст і схожі на етичні кодекси інших релігій.

Міжнародна організація Сатьї Саї має централізовану ієрархічну структуру на чолі із Саї Бабою, апірам (духовна обитель) якого знаходиться в Путтапарті (Індія). Саї Баба керує Центральним офісом, у складі якого є Головна кан­целярія, Всеіндійський президент і Міжнародний голова. Центральний офіс поновлює періодично правила, вирішує адміністративні питання, збирає контрольну інформацію про кожен із 15 регіонів, на які поділений увесь світ (Укра­їна віднесена до третього). Регіони мають власні внутрішні підрозділи, сформовані за адміністративно-географічним принципом: країна, штат (область), район, населений пункт. У кожен регіон Міжнародний голова призначає Головного координатора, який створює у своєму регіоні координаційний комітет, керівники яких утворюють Центральну раду регіону, очільника якого також призначає Міжнародний голова.

Усі члени Організації Саї Баби беруть участь у роботі одного або кількох із таких напрямів (програм): «Бхаджа-на Мандалі» (проведення молитовних зборів); «Бала Вікас» (організація молодіжних і дитячих зібрань, гуртків тощо); «Сева Дал» (організаційна діяльність і безпека); «Махіла Вібхаг» (Організація жінок для господарської діяльності й педагогічного забезпечення навчальних про­грам Бал Вікас).

Громади Шрі Чинмоя. Індійське коріння мають і Гро­мади Шрі Чинмоя, члени яких поділяють погляди індійсь­кого поета, філософа, громадського діяча Шрі Чинмоя (нар. 1931). У своїх творах «Внутрішня незалежність» (1974), «Медитація» (1978), «Світло Сходу для західного розуму» (1989), «Душа-подорож мого життя» (1991) та інших мудрець викладає своє бачення духовного прогресу. Воно полягає у всебічній діяльності на принципах любові, відданості і самозречення. На його думку, тільки сформу­льована ним філософія любові виражає найглибший, найінтимніший зв'язок людини і Бога, які є двома аспектами тієї самої єдиної свідомості. У складній драмі життя, пере­конує Шрі Чинмой, людина сповнює себе у Всевишньому, усвідомлюючи, що Бог або Суприм, як найчастіше називає його Шрі Чинмой, є найвищою власною сутністю людини. Всевишній розкриває себе через людину, яка постає як його особливий інструмент для перевтілення і вдоскона­лення світу. Згідно із вченнями Шрі Чинмоя духовне серце («престол любові і почуття всесвітньої єдності») мусить підпорядкувати собі інтелект — «престол бентеж­ності і сумніву». Для цього рекомендується концентрува­тися на одному об'єкті, досягаючи шляхом медитації «зупинення мислення» і викликаючи з «духовного серця» своєрідні «духовні сили», спрямовуючи їх у сферу «Третього ока», розташованого в центрі лоба. Об'єктом такої концентрації, як правило, є «трансцендентальний портрет» Шрі Чинмоя (фотографія в момент медитації). Особа, яка медитує, повторюючи в якості мантри ім'я вчите­ля (щоденно таку мантру слід повторювати від 500 до 1200 разів), необхідно повністю налаштуватися на нього, зробити його своїм «внутрішнім штурманом» на шляху до Бога. При цьому рекомендується повторити слово «Суприм» двадцять раз настільки швидко, наскільки це можливо, щоб «очисти­ти» дихання. Послідовники Шрі Чинмоя, як правило, два-три рази на день присвячують себе гуру і «Суприму».

Обо'язково це слід робити вранці з другої до шостої години і, якщо є змога, ввечері. Вранішнє «правило» займає близь­ко 40 хвилин, складається з п'ятихвилинного повторення імені «Суприм», виконання написаних гуру пісень, моли­тов «Верховному» і читання уривків із книги Чинмоя «На кожний день». Вечірня медитаційно-молитовна практика триває до 15 хвилин. Найвідданіпіі учні дотримуються аскетичнішого розкладу: дві години сну, чотири години медитації, чотири години бігу, дві години медитації і нетривалий сон. Зібрання прибічників Чинмоя відбува­ються два рази на тиждень — у неділю і будь-який інший день. Кульмінація щотижневої групової медитації настає під час спільного виконання написаного Шрі Чинмоєм медитативного піснеспіву «Invocation» («Заклинання», або «Моління»).

Головна мета вчення — всебічне духовне і фізичне вдосконалення особи через пізнання своєї суті, пошук і відкриття духовних істин, які б сприяли космічному роз­ширенню свідомості. Людина, за вченням Чинмоя, щоб усвідомити свою божественність, мусить самотрансцендентуватися, тобто «вийти за власні межі», подолати власну обмеженість. У цьому закорінене характерне для учасників руху Чинмоя прагнення до особливого самоу­твердження, екстремального самоподолання шляхом досягнення виняткових успіхів у різних сферах людської діяльності (спорті, мистецтві тощо).

Тим, хто хоче стати учнем Шрі Чинмоя, необхідно почати відвідувати заняття в місцевому центрі і практику­вати медитацію, а через місяць, утвердившись у своєму виборі й готовності бути відданим гуру, відіслати йому заповнену анкету і фотографію, щоб він на відстані міг дати ініціацію.

Послідовники Чинмоя не повинні вживати наркотики, алкоголь, тютюн і м'ясо. Особлива увага звертається на гігієну, заохочується заняття спортом, передусім легкою і важкою атлетикою, плаванням, тенісом, велосипедним спортом. Головна мета вчення — всебічне духовне і фізич­не вдосконалення особи через пізнання своєї суті, пошук і відкриття духовних істин. Шляхами досягнення цієї мети є практичні дії: цикли лекцій, концерти, спортивні зма­гання, екскурсії та інші культурні заходи.

Товариство «Всесвітня чиста релігія» (Сахаджа-Йога). Походить із Індії й «Всесвітня чиста релігія», де в 1970 р. її засновниця Шрівастава Нірмала — Шрі Матаджи Нірма-ла Деві (нар. 1923) реанімувала давню забуту систему духовного сходження і самооздоровлення, відому як Са-хаджа-Йога. Вчення Шрі Матаджи побудовано на переко­нанні, що в кожній людині є енергія чистого бажання (кундаліні), що відображує Святий Дух. Опанувавши спе­ціальний метод медитації та молитви, людина самореалі-зується через усвідомлення власного духу, тобто шляхом пробудження життєвої сили кундаліні. Завдяки зростан­ню цієї сили-енергії, що виходить у формі прохолодних вібрацій, в людині нібито народжується світло. У ньому вона не лише бачить істинну себе, а й розуміє, що їй слід робити на шляху самовдосконалення. На переконання послідовників Шрі Матаджи, той, хто пробудив у собі таку енергію, з'єднується з космічною всепроникаючою енергі­єю божественної любові, в них виникає внутрішня потреба дотримуватися заповідей Бога. Отже, Сахаджа-Йога нама­гається зробити будь-яку релігію внутрішньою та природ­ною. А відтак «Всесвітня чиста релігія» постає квінтесен­цією всіх релігій, прагнучи поєднати в собі все найкраще, що в них є. її мета полягає у спрямуванні якомога більшої кількості людей на шлях духовного сходження, зміцнення ментального і психічного стану людини.

Ініціація (вступ до товариства) здійснюється, як прави­ло, під час публічних виступів Нірмали Деві, під час яких здійснюються пуджі (обряди поклоніння богам і богиням), відбувається шактипат — перехід сили Шакті (первинна енергія Бога) від гуру до учнів. Вважається, що коли Мата­джи дає «реалізацію» (шактипат), у тих, хто посвячуєть­ся, пробуджується кундаліні, про що засвідчує відчуття легкого вітру. Отримати «реалізацію» можна і через учнів Нірмали, які пройшли спеціальну підготовку в школах «Сахаджа-Йога», а також через її фотографію, перед якою запалюють свічку і сідають, піднявши долоні рук. Почав­ши практикувати Сахаджу-Йогу, людина, на переконання її фундаторів, стає могутнішою, вільною, святою веде ангельське життя.

Крім ретельно розроблених обрядів поклоніння Мата-джі, використовуються методи медитації, що, як ствер­джується, дають енергетичне живлення людині, і методи, що забезпечують перебування у стані медитації постійно. Є шляхи досягнення стадії, коли людина, не медитуючи, весь час перебуває у стані медитації. Обов'язок сахаджиста — щоденна медитація і відвідування недільних вранішніх пудж і колективних занять. Недільна пуджа включає молитви, піснеспіви, ритуальне омовіння зображення Шрі

Матаджи і мовчазну медитацію. Після пуджі, як правило, відбувається спільна трапеза.

Прибічники товариства виконують різноманітні окультні практики та обряди: «очищення чакр», щоденне парення ніг у солоній воді тощо.

Місцеві общини товариства називаються «колектива­ми». Вважається, що колективність і колективна свідо­мість мають величезне значення у Всесвіті Чистої Релігії, яка діє і проявляється здебільшого колективним чином. Колективність, на думку Нірмали, — єдиний спосіб, з допомогою якого людина може очиститись.

Товариство має прихильників у 65 країнах світу, особ­ливо в Індії, Австралії, Франції, США, Канаді, Німеччині, Голландії, Китаї, Росії, Болгарії, Колумбії, Румунії та ін.

В Україні Сахаджа-Йога з'явилася в роки «перебудо­ви». Перші громади конфесії було зареєстровано в 1992 р. Нині в Україні діє 18 офіційно зафіксованих громад «Все­світньої чистої релігії». Найбільше їх в Запорізькій і Донецькій областях. Україну неодноразово відвідувала Шрі Матаджи (Свята мати).

«Трансцендентальна медитація». Культ чуттєвості зав­дяки інтуїції й спогляданню дає змогу зануритись у глиби­ни власної душі, вивільнитися від «гніту» інтелекту, роз­ширюючи таким чином можливості свідомості. Тому сьо­годні досить популярними є й орієнтальні культи, в основу яких покладено медитативну практику. Окрім вище назва­них, це культова організація «Трансцендетальна медита­ція», що виникла наприкінці 50-х років XX ст. у США зав­дяки зусиллям індійського йога та гуру Махариши Махеш Йоги, справжнє його ім'я — Махеш Прасад Варма (1911), відомого як персональний гуру ансамблю «Бітлз». Заснов­ник культу називав медитацію найкращою молитвою, яка веде до Творця. Медитація, на його думку, розкриває неба­чений потенціал людини, дає їй змогу прилучитися до «космічної праенергії», заблокувати негативні емоції й розумові штампи, підготуватися до пробудження творчих здібностей та успішного вирішення особистих проблем.

У центрі вчення Махариши поняття «Абсолютне буття», або «Творчий інтелект», що є синонімом Бога. На переко­нання Махеш Йоги, Бог — все, що оточує людину; безособо­ва сила, що пронизує все в світі й ототожнюється зі всіма предметами в ньому. Він більше, ніж природа, він — Все­світ і все, що є в ньому, крім зла. Щоб збагнути сутність вчення Махариши про Бога, необхідно збагнути зміст двох понять у тому сенсі, в якому вживає їх він сам:

1) «прана», яке Махариши вживає в розумінні неві­д'ємної частинки Бога, наявної в кожній людині, і спрямо­ваної на творення, творчість. Він порівнює Бога з океаном, з якого продукуються різноманітні форми життя. В неви­димій формі — це розум, у матеріальній — матерія. І все це випливає з Бога;

2) «карма» — формуюча сила, яка визначає все різно­маніття буття. Якщо Бог — це океан, то карма — сила, що діє всередині океану, формує, творить хвилі. Карма — передусім дія, те, що примушує все живе існувати, жити. Вона має мету — розум (інтелект), який теж має мету — це карма. Постійно триває цикл перетворень і перевтілень душі залежно від якості життя за законом карми. Бог ви­значає карму, але й сам не вільний від неї.

Людина, у вченні Махариши, складається з тіла, розу­му і внутрішнього Я. Тіло — оболонка, дана людині пра­ною і кармою. Всередині нього знаходиться розум, який невидимий, але має досвід і може діяти. Внутрішнє Я — це своєрідне насіння Бога, що живе в людині і проявляється в діях, вчинках. Після смерті тіло розпадається, але найва­жливіше — внутрішнє Я — залишається. Якщо людина усвідомлює, що життя походить від Бога і що Бог виража­ється у творчості, чистоті й блаженстві, вона вступає у Божественне життя.

За Махариши, метою життя є розширення сфери дії щастя, що можна досягти, тільки будучи людиною. Кожен має змогу еволюціонувати до вдосконаленого усвідомлен­ня Бога. Розум, сила, енергія, творчість, блаженство — найвищі якості людини. Мета людства полягає в розширен­ні щастя, що спонукає людей плекати у собі ці якості в пов­ній, чистій формі. Людство — міст між Богом і рештою світу. Його завдання — набути розуму, сили, енергії, твор­чості, блаженства, поширити їх на всі інші прояви Бога і всі інші форми життя. Будь-яка людина може розвинути в собі всі ці якості, але, на жаль, для більшості це не вдається через байдужість до виховання в собі божественної природи, що є причиною всіх помилок і падінь людства. Через власну байдужість людина не знає, як відкрити і досягти Бога все­редині себе, а тому не бачить у житті справжньої мети, не здатна поєднати тіло, розум і внутрішнє Я, щоб вони разом брали участь у природному процесі еволюції. Згідно з вчен­ням Махариши еволюція — це втілення, з яких людина може вирватись і не перетворюватись на щось ще, розвину­ти в собі блаженне усвідомлення Бога. Тобто слід розвивати й розширяти в собі Абсолютне буття, розчинитися в ньому.

Бог не захищений від людських вчинків, які вплива­ють на нього. Необхідно поєднатися загальною метою з Богом, завдяки якій він творить Всесвіт. Тут і вступає в дію трансцендентальна медитація, яка допомагає досягти, крім трьох станів, притаманних звичайній людині (не­спання; сон із сновидіннями, тобто «глибока мрія» — пере--кивання речей, які не є реальністю; сон без сновидінь), ще чотири такі стани:

1) стан чистої свідомості (очищення розуму, відмова від усіх зовнішніх вражень, від усього відомого; очищення свого розуму для глибокого навіювання, відлучення від світу почуттів);

2) одночасне відчуття реальності і нереальності;

3) цілковите відключення від зовнішнього світу (світ сприймається як галюцинація);

4) одночасне злиття всіх попередніх станів. Поняття «трансцендентальний» означає перехід меж

людського досвіду. Щоб усвідомити Абсолютне буття, яке знаходиться по той бік відчуттів, слід перейти межу почут­тів. Це досягається шляхом медитації, яка допомагає людині сфокусувати свій розум на Абсолютному бутті у формі індивідуальної мантри (таємного слова, яке необхід­но постійно повторювати під час щоденної 20-хвилинної медитації).

Центри «Трансцендентальної медитації» розташовані по всьому світу. Створені ним організації Міжнародне сту­дентське товариство медитації, Американське товариство медитації, Всесвітня планова виконавча рада, Амери­канський фонд творчого розуму, Міжнародний універси­тет Махариши, Інститут фізичної підготовки і спортивного вдосконалення мають свої філії, відділення у багатьох кра­їнах. Є вони в Україні, Білорусі, Росії.

Товариство Шрі (Гхош) Ауробіндо (інтегральна йога). Релігійно-філософська система, створена в першій полови­ні XX ст. індійським філософом Ауробіндо Гхошем (1870—1950) і названа ним «інтегральною ведантою», або «інтегральною йогою», вміло поєднала світоглядні прин­ципи Сходу (шактизм, різновиди веданти, досвід йог) і Заходу (досвід релігій і наукових досягнень, німецької класичної філософії, окультизму тощо) задля примирення ідеалізму і матеріалізму, містицизму і позитивізму, уни­кнення суперечностей між наукою і релігією, матерією і духом при вирішенні фундаментальних світоглядних про­блем. За задумом, інтегральна йога покликана утверджу­вати божественне в усіх сферах людського буття — фізичній, соціальній, духовній, що можливе завдяки очищенню свідомості від будь-яких впливів. Згідно з її вченням, по той бік явищ існує єдина абсолютна реальність — Брах­ман, який проявляється в Дусі, Космічному розумі і в матерії, які взаємопов'язані і рівнобожественні. Внаслідок відчуження явищ від свого джерела (Надрозуму) виникає світ, метою розвитку якого є повернення до свого першо­джерела. Людина — синтез універсуму, мікрокосм, що з'я­вився внаслідок еволюції свідомості в матерії і має на меті довести матерію до рівня божественного життя. Досягнути цього можна лише шляхом інтеграції всіх проявів людсь­кого духу (релігії, етики, політики, наукової та художньої творчості) в йогу, тобто в уміння керувати прихованими силами природи й усвідомленням свого божественного походження за допомогою самоспоглядання. Світи нескін­ченно породжуються Брахманом завдяки еманації його блаженства і знову розчиняються в ньому.

Найвищий стан свідомості, відповідне поєднання з Абсолютом відбувається на основі призупинення недовіль-ної розумової діяльності і неочевидного самоспоглядання. Цього можна досягти з допомогою інтегральної йоги без відриву від активної творчої і суспільно-політичної діяль­ності. За твердженнями Ауробіндо, свідомість людини володіє енергією, спроможною змінити матерію. Людина, яка досягла стану мовчання розуму, здатна спрямувати силу власної свідомості на зміну клітин свого тіла і досяг­нути фізичного безсмертя («йога клітин»).

Неохристиянські рухи

На теренах поширення християнства виник також неохристиянський рух, репрезентований різноманітними місіями, новітніми церквами: Богородичною церквою, харизматичними об'єднаннями, Новоапостольською церк­вою, церквою Христа, церквою Ісуса Христа Святих ос­танніх днів (мормонами), церквою останнього заповіту (віссаріонівцями) та ін.

Абсолютній більшості з них притаманні певні спільні ознаки. Зокрема, всі вони критикують ортодоксальне хри­стиянство як таке, що відійшло від початкових традицій, і проголошують свої релігійні утворення єдино істинними, відроджувальними місіонерськими християнськими руха­ми. Всі претендують на виняткове знання і єдино правиль­не тлумачення Біблії тощо.

Богородична церква. Це неохристиянське об'єднання вважає себе спадкоємцем Російського самодержавного православ'я і духовним нащадком Істинно-православної (катакомбної) церкви та світового Маріанського руху. Свою віросповідну належність визначає як «вселенську Вогородичну віру». Організаційно церква сформувалася у 80-ті роки XX ст. в Росії і була зареєстрована у 1992 р. як церква Божої Матері, що преображається. Це об'єднання прагне синтезувати католицизм та православ'я з деякими елементами східних релігій і язичництва. Прихильники Богородичної церкви проголошують себе церквою Царства Вожого, яке Божа Матір за дорученням Святої Трійці повинна збудувати на землі, підготувавши другий прихід Ісуса Христа.

Основні положення вчення об'єднання ґрунтуються на прозріннях його засновника Іоанна Береславського (Веніа-міна Яковича Янкельмана, нар. 1946), який стверджує, що від створення Старого і Нового Завітів у фізичному і духов­ному світі відбулися досить відчутні зміни. Тому перед при­ходом 1000-річного царства, що невдовзі станеться, знадо­биться третій Завіт (від Діви Марії), який відкриється людям через «пророка» Іоанна Береславського. Починаючи з першого видіння Береславському (1984), Бог тепер з'яв­ляється в світі тільки через Богородицю, її непорочне серце. Богородиця не лише часто ототожнюється з іпоста­сями (особами) Святої Трійці (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий), а й наділяється якостями особливої «четвертої іпостасі Божества», яка вбирає в себе три попередні.

З цього часу і навіки спокутувальна місія Христа доповнюється й поступово замінюється спокутувальною місією Діви Марії, серце якої страждає від занепаду світу. Вона була співрозіп'ята зі своїм Сином і стала співспокутувальницею світу, співучасницею страждань Христових. Тому їй доручено суд над гріховним світом. Щоб допомог­ти людству, Марія через свої явлення в Лурді, Фатімі, Міжгір'ї, Каїрі вказує людству шлях спасіння через зміну церкви, передусім православної. Подібні зміни, за Бере-славським, мають п'ять визначальних містичних віх, три з яких уже означені:

1) явлення в березні 1917 року ікони Божої Матері «Державна»;

2) велика перемога Діви Марії над «червоним комуні­стичним драконом» у серпні 1991 року;

3) народження «Церкви Непорочної Діви» (Богородич-ної церкви).

Дві інші віхи очікуються в найближчому майбутньому: величезне явлення образу Божої Матері на все небо і про­лиття «Сонячної П'ятидесятниці».

Об'єднання має власне вчення про таїнство, за яким кожне таїнство має особливий внутрішній зміст, не пов'я­заний із зовнішніми формами. Дієвість таїнства визнача­ється своєрідним «внутрішнім чуттям» віруючого. Є певні особливості і в здійсненні таїнств. Так, таїнство хрещення має щонайменше п'ять різновидів:

1) водне хрещення, коли «очищається і захищається від хвороб тіло, а душа залишається відкритою від пося­гань лукавого»;

2) хрещення — хрещення Духом, що складається з «прийняття віри і покаяння»;

3) кровне хрещення (найвищий тип хрещення), при­значене для обраних;

4) «небесне хрещення до втілення»;

5) «небесне хрещення після смерті». Богослужіння («космічна літургія») супроводжується

органною музикою і включає «пластичну молитву» (змі­нювані за темпом синхронні присідання, розмахування руками, розкачування тілом тощо), яка виконується хоро­водом перед статуєю Богоматері. Медитації, щоденні молитви супроводжуються розмірковуваннями про найак­туальніші події земного життя Господа і Богородиці.

За вченням церкви, сучасне людство вступає в завер­шальний етап християнської історії — настає зміна світу. І маріанські есхатологи обіцяють не кінець, а трансформа­цію світу, проповідують апокатастасне (всезагальне вічне) спасіння: вічність мук можлива лише «в суб'єктивному переживанні». Богородиця «взяла на себе гріхи мучени­ків», і «Страшний суд буде замінений Зміною, а пекло буде закрите». Однак Богородиця замінить Страшний суд на тихий сон змін лише тоді, коли відбудеться загальне пока­яння і всі люди звернуться до «істинної» маріанської віри. Російську православну церкву Богородична церква вважає «притулком Сатани», а її патріарха — «червоним драконом». З одного боку, віруючі церкви переконані, що Росія завинила перед Богом і світом за спроби утвердити «диявололюдську цивілізацію» — комунізм, а тому мас покаятися. З другого — постійно підкреслюється месіансь­ка роль Росії у світі, можливість утвердження на її терито­рії цивілізації, тотожної апостольському буттю «Духовно­го Ізраїлю III Заповіту». Появу Богородичної церкви її організатори розглядають як вияв Божого провидіння, І

тому закликають інші християнські конфесії до визнання її постулатів і відмови від попередніх переконань. Богоро­дична церква входить до Міжнародної ради общинних цер­ков, визнається Вселенською Маріанською церквою. Вона має свою громадсько-просвітницьку організацію — «Фонд Нової Святої Русі».

Харизматичні об'єднання. Поширений серед християн і харизматичний рух, послідовники якого вірять у дари Духа Святого (дари благодаті), які виявляються після хре­щення ним.

Харизма (грец. charisma — дар) — благодать, Божий дар, особли­ва сила, дарована апостолам Святим Духом у Єрусалимському храмі на П'ятидесятницю для подолання гріховності та спасіння. Харизматичні настрої у християнстві були завжди. У всі часи були люди, які вірили у хрещення Духом Святим, ознакою якого вважалася здатність говорити різними мовами тощо.

Згідно з ученням харизматизму кожному віруючому визначене хрещення Святим Духом зі знанням «інших» мов. Вони визнають повноту дарів Святого Духа, які розпо­діляються з його волі серед усіх віруючих та діють у цер­кві. Харизмати визнають водне хрещення через занурення у воду і обіцянку Богу доброї совісті. Вічною батьківщи­ною для харизматів є небеса, звідки вони й очікують Гос­пода Ісуса Христа, який має прийти, аби судити мертвих і живих. А поки всі церкви, місії та інші християнські орга­нізації повинні об'єднати зусилля у справі молитви, єван-гелізації та у громадській діяльності, не протидіючи одна одній.

Головна мета харизматичного руху — навернути людей та церкви до розуміння Біблії й християнства так, як це робили апостоли після того, як Ісус Христос дав їм дору­чення, сказавши: «Ідіть по цілому світові, та всякому створінню Євангеліє проповідуйте! Хто увірує й охрес­титься, буде спасений, а хто не ввірує, засуджений буде. А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім'я Моє демонів будуть виганяти, говоритимуть мовами нови­ми, братимуть змій; а коли смертодійне, що вип'ють, не буде їм шкодити, то кластимуть руки на хворих, і добре їм буде!» (Мк. 16:15—18).

Харизматичний рух зародився на початку 60-х років XX ст., і пов'язаний з діяльністю проповідника — п'ятиде­сятника Девіда де Плессі (1905—1986), відомого як «містер П'ятидесятниця», який свого часу стверджував, що одержав Господнє повеління проповідувати ідеї п'ятидесят-ництва і відроджувати Святий Дух серед віруючих тради­ційних церков: римо-католицької, пресвітеріанської, англіканської, лютеранської тощо. Народження харизма-тичного руху датується 3 квітня 1960 року, коли свяще­ник Деніс Бенкет замість проповіді розповів своїй громаді про пережитий ним досвід «хрещення Святим Духом», а згодом перед телекамерою почав молитися різними мова­ми, набувши неабиякої популярності. Харизматичний рух швидко поширювався.

У 1964 р. Девід де Плессі був запрошений керівниц­твом Римо-католицької церкви до участі у Другому Вати-канському соборі, де мав змогу розкрити сутність харизма-тичного відродження. В 1968 р. він брав учать у генераль­ній асамблеї Всесвітньої ради церков у м. Іппсала, де його виступ (проповідь) мав величезний успіх. В 1975 р. в Римі відбувся Другий міжнародний конгрес «Католицько-ха-ризматичного руху-оновлення», на який зібралося до тисячі римо-католиків. Месу в соборі святого Петра здій­снив кардинал Зюненс разом із 750 священиками, 12 єпи­скопами. Ця подія ввійшла в історію як «перше харизма-тичне богослужіння в соборі святого Петра». До учасників конгресу зі словами благословення і підтримки звернувся тодішній Папа Павло VI. У 80-ті роки XX ст. почалася нова хвиля харизматичного руху (епоха неоп'ятидесятництва і неохаризматичної «хвилі Святого Духа»), мета якої — проникнути у всі християнські групи і церкви. її фундато­ром став Джон Уімбер, якого послідовники вважають «провідною фігурою західного християнства». Неоп'яти-десятництво і неохаризматизм репрезентують «Рух віри» або «Проповідь віри» чи «Євангеліє процвітання». До України, Росії «Рух віри» прийшов через шведську орга­нізацію «Слово життя», а також об'єднання «Жива вода», «Нове життя», «Живе джерело», «Слово істини», «Справа віри», «Роса», «Благодать», «Жива віра», «Церква повно­го Євангелія», «Нове покоління» тощо. Відомі проповід­ники руху — Кеннет Хейгін, Джим Кейсмен, Чарльа Кеппс, Джон Уімбер, Моріс Серулло, Райнхард Боннке, Бенні Хінн та ін.

Згідно з вченням «Руху віри» людина є духом, що мас душу і проживає в тілі, яке є зло, ницість, бруд, від яких слід звільнятися, оскільки лише в дусі явлені особа й іден-тичність людини, лише дух створений за образом і подо­бою Бога. Душа і тіло знаходяться під владою диявола, тому вони не можуть спілкуватися з Богом. Тільки прийнявши «хрещення Духом», можна набути божественної природи. А прийняти таке хрещення можна лише в неоп'ятидесятницькій громаді, здатній вивести людину на шлях спасіння. Ця особлива здатність пояснюється тим, що навіть Бог не має влади врятувати людину від вічної загибелі, а ось посвячені в «Рух віри» («Слово життя», «Справу віри») набувають природи Бога й звільняються під гріхів. Більше того, вони набувають здатності примуси­ти Бога врятувати їх. Свідченням такої влади є духовні дари: «говоріння мовами», «зцілення» тощо.

Духовний світ, на переконання прибічників руху, керується і функціонує за певними законами, знання яких може дати в руки людства величезну силу. Перевтілення і духовні дари, які людина отримує, прийнявши хрещення Духом, дає їй змогу набути силу і владу в духовному світі, які необхідні християнину для реалізації найпотаємніших бажань у цьому світі. Справжній християнин мусить бути (не може не бути) багатим, здоровим, щасливим («теологія процвітання»). Якщо людина такою не є, це свідчить про несправжність її християнства. На шляху процвітання християнина трапляються різні перешкоди, які є наслід­ком дії диявола і його демонів, які є причинами хвороб, бід­ності, нещасть. Тому найперше завдання християнина — звільнення від цих перешкод, використовуючи владу, деле­говану Христом.

Прибічники руху, як правило, визнають два таїнства: водне хрещення і вечерю Господню (причастя), а також священнодійства — шлюб, молитву благословення дітей, молитву за хворих і рукоположення. Проповіді супрово­джуються славленням Христа, життєствердними музи­кою, співом, танцями і глосолаліями.

Глосолалія (грец. glossa —- незрозуміле слово і Іаііеп — говори­ти) — розмови віруючого з Богом «незнайомою» («іншою») мовою при сходженні на нього Духа Святого, що досягається системою тривалих постів, особливих настанов і молитов.

Церква проводить активну духовно-просвітницьку та соціальну роботу, а також співпрацює з іншими харизматичними церквами.

Новоапостольська церква. Виникла вона в Англії у 1832 р. як наслідок релігійного руху за відродження пер­вісного вчення Ісуса Христа. Нині керівний центр церкви розміщено в м. Цюріх (Швейцарія). Очолює її першоапостол, рішення якого з церковних питань є загальнообов'яз­ковими для членів цього релігійного об'єднання. Прихильники церкви здійснюють три таїнства: хрещення водою, закарбування Духом Святим і причастя. Парафії Новоапостольської церкви країни (регіону) утворюють апостольський округ, яким керує апостол.

Церква Христа. Перші громади церкви Христа з'яви­лися у США в 1979 р. Засновником церкви вважається американський пастор Томас (Кіп) Маккін (нар. 1955) — син адмірала військово-морського флоту США. Нині у багатьох країнах світу діє кілька тисяч таких громад. Цер­ква Христа представлена широкою мережею незалежних релігійних утворень, які мають спільну чітко визначену мету — повернутися до первісної простоти й ідеалів ран­нього християнства. Вона проголошує Біблію, і в першу чергу Новий Завіт, основою свого віросповідання і діяльно­сті та закликає віруючих ревно дотримуватися постулатів своєї віри; наповнювати первісні християнські ідеали реальним життям, конкретними кроками наслідуючи Ісуса Христа.

Церква відмежовується від сучасного християнства, яке, на її думку, своєю модернізацією, а згодом і поділом на три самостійні гілки, відійшло від ортодоксальних принципів і положень. Культова практика передбачає п'ять ритуалів, що відповідають текстові Святого Письма: спів і молитва, проповідь, складання дарів, ламання хліба та причастя вином. Щоб стати членом церкви Христа, слід щиро покаятись у свої гріхах, визнати, що тільки вона — єдиний шлях спасіння, прийняти вчення про покору. Потім необхідно відвідати п'ять багатогодинних занять із Біблії, вивчити напам'ять 25 цитат. На першому занятті засвоюють інформацію про учнів Христа; другому — вивча­ють Біблію, дізнаються, для чого вона потрібна і як її до­тримуватися; третьому — відбувають покаяння і хрещення шляхом короткочасного занурення в воду; четвертому — розбирають зміст поняття «церква» в контексті «єдиної істинної церкви Христа»; п'яте — присвячене розп'яттю. Хрещення називається «хрещенням в учні», оскільки, згі­дно з вченням церкви Христа, правильніше християн нази­вати учнями, адже в Новому Завіті слово «християнин» згадується лише тричі, а «учень» — 270 разів.

Учень має засвоїти: Біблія — єдине істинне послання Бога людям; люди рятуються, забезпечують власне спасін­ня не лише вірою, а й покорою; тільки хрещені учні є хри­стиянами; після хрещення кожний новий християнин мусить мати досвідченішого християнина — наставника;

кожний учень повинен робити все можливе для зростання її поширення впливу церкви.

Життя в громаді динамічне. Кожну неділю — молитов­не зібрання з причащанням; у вівторок — «сімейний час» («домашня церква»), коли збираються найближчі друзі. Раз на тиждень обов'язковий вечір соціального спілкуван­ня, коли збираються всі члени громади. В суботу — обов'яз­ковий день побачень для неодружених, оскільки відмовити тому, хто запросив на побачення (він чи вона) не можна.

Оскільки кожна місцева громада існує автономно, цер­ква не має забюрократизованої системи управління. Міс­цеві громади очолюють старійшини, яких обирають на збо­рах віруючі і які координують свої дії під час спільних бла­годійних акцій.

Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони). Американське коріння має й церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), що була заснована 1830 р. Джозефом Смітом (1805—1844). За легендою, йому явився ангел Мороній і вказав місце, де зберігалися особливі дошки з давніми письменами ізраїльського пророка Мормона. Осно­ви віри мормонів викладено у «Книзі Мормона», а також у працях Дж. Сміта «Вчення і заповіти», «Дорогоцінна пер­лина». Вони визнають, хоча й у дещо своєрідному трактуванні, Святу Трійцю (Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа), викупну жертву Христа, спасіння і Месію. Вважа­ють себе обраними свого життя. Мормони вірять у дар «іномовлення» та його тлумачення, Божественне одкровення, можливість побудови Сіону (Нового Єрусалиму) на Аме­риканському континенті та у райське царство на Землі.

Крім цього, кожен мормон зобов'язаний сприймати і вірити в: організаційну структуру церкви; Мелхиседекове духовенство; Ааронове духовенство; існування багатьох богів; попереднє існування людських духів; те, що Бог є возвеличеною людиною; те, що людина може також стати Богом («закон вічого прогресу»); потрійний поділ небес­ного царства; багатоженство; «Слово мудрості»; хрещен­ня за мертвих; небесний шлюб. Ці положення відображе­ні в книзі «Вчення і заповіти».

Мормони вірять у те, що Ісус і Бог є двома різними Богами, кожен з яких володіє фізичним тілом. Крім них, Всесвіт заселений різноманіттям богів, які також мають фізичні тіла, хоча і з різним енергетичним потенціалом. У кожного з них є своя індивідуальна планета або система планет (галактика), якою вони керують. Оскільки кожен бог має фізичне тіло, він був кимось народжений. Колись дуже давно як духовна сутність народився бог Елогім, який за невідомих обставин одержав фізичне тіло люди­ни, прожив людське життя, після чого поселився на пла­неті, що обертається навколо зірки Колоб (астрономам така зірка невідома). Звідси він і керує нашою галакти­кою та є нашим Богом. Згідно з мормонськими віропо-вчальними джерелами Бог-Отець не завжди був таким всемогутнім, як тепер. Багато світових епох тому він вико­ристовував будь-яку можливість для опановування зако­нів мудрості, енергійно концентрував вольові зусилля і завдяки постійній праці, наполегливості його знання зба­гачувалися, вдосконалювалося, передусім завдяки абсо­лютному послуху, його розуміння всезагальних законів Всесвіту. Так зростав його досвід, і це тривало доти, поки він не досяг статусу Божества. За словами Дж. Сміта, люди теж мусять навчитися ставати богами, керувати планетами і населяти їх духовними сутностями.

В основу культової практики церкви покладено чотири таїнства: хрещення із досягненням 8-річного віку через занурення у воду, рукоположення (священство); таїнство шлюбу у двох різновидах — земного і вічного; причастя хлібом і водою.

Прихильники церкви вважають себе не рабами Божи­ми, а його дітьми. Вони переконані, що щастя приходить до людини не через страждання і постійне спокутування гріхів, а через праведні земні діяння. Надзвичайно ціну­ються родинні стосунки, які для них є священними. Цер­ква Ісуса Христа Святих останніх днів має близько 10 млн прихильників у різних країнах Європи, Азії, Африки, Латинської Америки, Австралії. Приблизно 60% з них проживає в США, зокрема в штатах Юта, Айдахо, Невада. Очолює церкву президент, якого вважають пророком. Допомагає йому керувати численними й різнонаціональ-ними громадами розгалужена владна система священиків, до якої входять 12 апостолів, кворум сімдесятьох, «Керую­чий єпископат» та патріарх церкви. Духовенство в мормо­нів поділяється на Ааронове (молодше) та Мелхиседекове (старше). Головним адміністративним центром мормонів є м. Солт-Лейк-Сіті, що у штаті Юта (США).

Церква останнього заповіту (віссаріонівці). Це об'єд­нання російське за походженням. Перша громада офіційно зареєстрована в 1994 р. у Красноярському краї. Його послідовники вірять у те, що Бог-Отець Небесний зверта­ється до сучасних людей через Слово Живе — засновника церкви Віссаріона (Сергія Торопа, нар. 1961). Віссаріон

проголосив себе Сином Божим, покликаним повідати народові «останній заповіт від Отця», який ніби є дорого-вказом людству на сучасному етапі його розвитку. Вчення Віссаріона викладено у віроповчальному тексті «Слово Віссаріона, що являє Останній Заповіт від Отця Небесного, який його послав». Згідно з ним Всесвіт — результат волі великого творчого начала, що існує у сфері тонких полів і енергій та пронизує весь Космос. Оскільки Всесвіт розви­вається за принципом гармонійної доцільності й законом карми, то кожна людина є носієм зародку нової гармонії, яка актуалізується з появою у Всесвіті Бога-Сина. Щоб набути статусу помічника Отця свого, людина має пройти повний підготовчий етап: навчитися керувати своєю плот­тю, наповнювати працю любов'ю, добром, милосердям, корисною собі та світу творчістю.

В основі вчення Віссаріона такі основні ідеї:

1) творець Всесвіту (Абсолют) є матеріальним, він ні добрий, ні злий;

2) творець душ людських — Отець Небесний — творець добра, джерело Святого Духа;

3) Отець Небесний є джерелом духу життя, який, злив-шись із енергією серця Землі-Матері, породив Сина Божого;

4) існують пекло, рай і переселення душ;

5) у суспільстві перебуває вірус зла — диявол, якого люди породили своїми гріховними помислами.

Визнається також існування позаземного Розуму (Розуму Всесвіту, позаземних цивілізацій). Дозволяється цільно тлумачити євангельські тексти.

Свою специфіку має й культова практика. Церковні обряди: спільна молитва, священне коло, індивідуальна духовність у праці, таїнства вінчання, хрещення, сповіді. Вважається, що прощення гріхів відбувається не через молитву чи сповідь, а через добрі справи. Церква засуджує матеріальний добробут, заперечує владу і закликає до суворого вегетаріанства. Церковні свята: Відродження і (Єднання, День сповіщення, вінчання, Воскресіння Хри-стове. Храмом душі визнається людський мозок. Отже, вчення Віссаріона — своєрідне поєднання космології, практики йоги та християнства.

У сан священнослужителів церкви висвячує сам її глава — Віссаріон. Керувати церквою йому допомагає І (ентральна рада, яка вирішує здебільшого матеріально-фінансові проблеми. Мета церкви — єднання народів світу в одну планетарну спільноту і злиття всіх релігій в одну.

Нині в Україні діє дві офіційно зареєстровані релігійні громади церкви останнього заповіту (в Києві та Харкові), які функціонують згідно зі статутами, ухваленими на збо­рах громад. Послідовники Віссаріона є у Львові, Одесі, Донецьку, Запоріжжі.

Синтетичні неорелігії

Серед нетрадиційних вірувань, чиї прибічники інте-лектуально-духовні пошуки зводять до філософського осмислення трансцендентного, чільне місце посідають і синтетичні неорелігії. До них належать церква єднання (церква уніфікації), Віра Багаї та ін.

Церква єднання (церква уніфікації). Це одна з найпо­ширеніших синтетичних неорелігій, що своєрідно поєдна­ла елементи християнства та східних релігій. Заснував церкву у 1954 р. південнокорейський євангеліст Сан Мьонг Мун, який нині є її керівником.

Своєрідність цієї неорелігії полягає в тому, що вона прагне включити до свого світогляду всі історичні релігії з огляду на їхню роль у розвитку людської цивілізації. Недаремно ця церква має назву ще й Асоціація Святого Духа за єднання світового християнства. Щоправда, Мун у своїх програмних творах, по суті, заперечує вихідні засади християнства, зокрема божественну природу Ісуса Хри-ста. Стрижнем його вчення є твердження, що Бог є батько, а люди — його діти. Через відсторонення дітей від батька вони взаємно переповнені стражданнями. Позбутися страждань, досягти загального примирення і гармонії можна лише через подолання трьох основних перешкод: морального егоцентризму, роз'єднання світових релігій та панування у світі безбожної ідеології.

Врятувати людство, на переконання Муна, може лише досконала людина, яка створить ідеальну сім'ю. Свою дру­жину Хак Джа Хан Мун і себе він проголосив істинними батьками, обраними Богом на роль нових Адама і Єви, а свою сім'ю — втіленням справжнього ідеалу Бога. А тому як істинні батьки вони відкривають усім людям шлях до шлюбу, через який можна ввійти в царство досконалості. Тільки з благословіння самого Муна підбираються шлюбні пари. Практикуються масові вінчання. Згідно з ученням церкви єднання шлюб передбачає відновлення нашого духовного Я. Тому пари підбираються за принципом духовного взаємодоповнення, щоб стимулювати переродження кожного у духовно досконалішу особистість. Мета прибічників церкви — створення вселенської сім'ї, друж­ної світової родини, яка була б поєднана на принципах істинної любові та добра.

У сфері культових дій церкви єднання чи не найосновнішим є очищення «крові світу» шляхом її вивільнення від сатанинського начала за допомогою обряду «осолення» приміщень. Важливу роль відіграє причастя «особливим вином», до якого поряд з іншими 20 компонентами входить кров преподобного Муна. Не менше значення мають і обряд посвячення дитини Богові (на 8-й день після народження), і шлюбна церемонія. Вельми шанованими святами є День Бога (на Новий рік), День батьків (березень-квітень), День дітей (листопад) та День усього сущого (червень).

Церква має розгалужену структуру, до якої входять Інститут об'єднаної думки, Інтернаціональна організація з культури, Рада з об'єднаних досліджень та освіти, Міжна­родна конференція єдності наук, Університетський рух із вивчення абсолютних цінностей (для роботи зі студент­ством) тощо. Є також самостійні організації з об'єднання світових релігій, наукових досліджень, світової освіти, об'єднання в ім'я миру в усьому світі та ін. Особлива увага (вертається на підбирання та навчання кадрів. Церква під­гримує понад 200 різних наукових, спеціальних, навчаль­них проектів. її прихильники є у 160 країнах світу і їх кількість швидко зростає.

Віра Багаї. Ідеї примирення та єднання людей планети не менш виявні й у Вірі Багаї (араб, бога — світ, слава). І Іровісником багаїзму вважається Багаулла — Мірза Алі-Мухаммед (1819—1892), якому у двадцать п'ять років шляхом божественного прозріння було відкрито, що Все­вишній Господь обрав його своїм посланцем, і він прийняв титул «Баб» («Врата»).

Оригінальність віровчення багаїзму полягає у його основоположному принципі єдності людства. Згідно з канонами багаїзму суспільство у своєму соціально-духов­ному розвитку проходить різні стадії на кшталт етапів розвитку людського тіла. Спочатку були ізольовані сімей­ні групи, що згодом перетворилися на племена, які потім дали життя містам-державам, а ще пізніше — народно­стям і націям. Найвищою ж стадією є світова спільнота — невід'ємна умова духовної зрілості людства планети. Тому й Віра Багаї вважається такою, що належить усім, і жодна людина не може залишитися поза нею. При цьому єдність, до якої має йти людство, є єдністю у різноманітті, в межах якого, за вченням Багаулли, будь-яка суспільна група зможе повною мірою виявити власні духовні прагнення та ідеали, використовуючи водночас духовні здобутки інших. Єдність світу буде досягнута, коли буде реалізовано імператив Багаулли: «Світ — єдина країна і всі люди — її громадяни».

Єдність досягається через визнання існування єдиного всеосяжного Бога — невичерпного джерела духовної енер­гії. Традиційні уявлення про Бога Віра Багаї відкидає, роз­глядаючи всі спроби описати Всевишнього як неповні й відносні, бо «як може скінченне осягнути безмежне, як може краплина охопити океан?..». Пізнавати Бога можна тільки через його вияви, тобто через посланців, великих учителів людства (Кришну, Мойсея, Зороастра, Будду, Ісуса, Мухаммеда, Бабу і Багауллу). Адже саме через них Бог дає людям єдину релігію та поступово відкриває свою волю. Звідси й визнання повної гармонії усіх віровчень і заклик повірити в божественність не лише засновника власної віри, а й інших пророків.

Віра Багаї вчить розвивати в собі та своєму оточенні високу духовність, позбавлятися заздрощів, жадібності, людиноненависництва. А також — за будь-яких умов, у будь-якій країні підтримувати талановитих і здібних людей, оскільки талант — це Божа іскра всесвітнього про­гресу. Невігластво ж вважається причиною всіх бід, уні­версальна освіта — підґрунтям успіху.

Поряд із вбивством і зрадою найтяжчим гріхом вважа­ється лихослів'я. Вчення Багаї застерігає не шукати чужих вад і помилок.

У Святому Письмі Багаї є такі повчання: будь щедрим у достатку, вдячним у нужді; бідному будь скарбом, вті­хою — багатому, відповіддю — на благання стражденного й бережи у святості власну думку; не будь несправедли­вим ні до кого, виявляй лагідність до всіх; будь подібний до світильника для тих, хто блукає у темряві, будь раді­стю для засмучених, рікою для спраглих, притулком — для скорботних, підтримкою і захисником — для пригно­блених; нехай усі твої діяння будуть позначені чистотою й відвертістю.

Вчення Багаї встановлює принцип несуперечності науки і релігії. Бо наука відкриває фізичні закони, релі­гія — духовні, які є такими ж незаперечними й важливи­ми для гармонійного розвитку людини та суспільства. Релігія вчить, що розум — це божественний дар, гріх ним

не користуватися, а наука — плід розуму. Тому між ними немає конфлікту. Оскільки істина єдина незалежно від того, в якій оболонці — релігійній чи науковій — вона перебуває, то будь-яке непорозуміння виникає від омани або невігластва, марновірства або нетерпимості, обмежено­сті розуму або впертості — від усього того, що насправді далеке від істинного духу як науки, так і релігії.

Заповіді Багаї акцентують увагу на духовних шляхах вирішення будь-яких проблем, у тому числі економічних. Вони підкреслюють необхідність беззастережно дотриму­ватися законів своєї країни, обстоюють моральний спосіб життя (забороняють вживати алкоголь і наркотики), осу­джують поневолення, жебрацтво й чернецтво. Важливе значення надається інститутові сім'ї: підкреслюється свя­тість шлюбу, рівність чоловіків і жінок у їхніх правах, привілеях, вихованні та суспільному становищі. Чоловік і жінка — «два крила одного птаха».

У Багаї немає професійних священиків, оскільки вва­жається, що тільки в період свого «дитинства» людство потребувало духовного керівництва. Нині люди здатні дивитися на божественні явища власними очима й розумі­ти їх своїм розумом.

Релігія Багаї не передбачає певних ритуалів чи церемоній. Тому культову практику тут зведено до мінімуму. Щоденно читається одна з трьох обов'язкових молитов. Кожного дев'ятнадцятого дня проводиться спільне бого­служіння, що передбачає молитви, медитації, читання текстів Святого Письма Багаї й інших світових релігій. Раз на рік, навесні, багаїсти постяться, утримуючись від їжі та напоїв від сходу до заходу сонця.

Верховним міжнародним органом Багаї є Всесвітній будинок справедливості, що у м. Хайфа (Ізраїль). Місцеви­ми громадами відають духовні збори, які обираються щорічно. Керують діяльністю громад країни Національні духовні збори.

Езотеричні об'єднання

Для всіх езотеричних об'єднань характерні віра в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього та магічні засоби спілкування з ним, намагання підкорити його своїм цілям, інтересам.

Езотеричні об'єднання представлені, зокрема, теософ­ськими спільнотами.

Теософія (грец. theos — Бог і sophia — мудрість — богомудрість, богопізнання) — релігійно-філософське вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога шляхом безпосередніх контактів із надприродними силами.

Мета теософів — на суто філософських принципах поєднати всі наявні релігії. Для цього вони здійснюють глибокий порівняльний аналіз різноманітних релігійних та філософських учень, прагнучи віднайти у них єдину життєдайну основу, яка б камертоном відгукнулась у серці мільйонів землян. Всебічно культивується співчуття, роз­робляється система етичних доктрин.

Всесвітнє теософське товариство. Засноване воно у 1875 р. теософом, письменницею і мандрівницею Оленою Блаватською (1831 —1891), яка родом з України.

Основи свого вчення О. Блаватська виклала у багато­томній праці «Таємна доктрина», запропонувавши езоте­ричну систему знань про Всесвіт, що синтезувала буддизм, ламаїзм, індійський містицизм, кабалу, єгипетську та грецьку міфологію, спіритуалізм тощо.

Згідно з цією доктриною Космос постає як надзвичайно складний живий організм із безмежною кількістю форм матерії і енергії. Всесвіт загалом і всі його частини наро­джуються, живуть, відтворюють себе і вмирають на зразок будь-якої живої істоти. Він розширюється і стискається у процесі космічного дихання, що ґрунтується на гармонії протилежностей.

Антропогенез в інтерпретації Блаватської теж має свої особливості. Заперечуючи ідеї англійського натураліста Чарлза-Роберта Дарвіна, вона дотримується давніх учень, що тлумачили людину як духовну сутність космічного походження, стверджуючи, що перші люди прибули на юну землю духовними істотами. У фізичному ж тілі земна людина розвивається всього 18 млн років. За цей час вона пройшла п'ять стадій (рас). Перша раса представлена гігантами з обмеженим інтелектом — одноокими циклопа­ми. Друга з'явилася 9 млн років тому. Для неї характерна більша схожість на наших сучасників, хоча тогочасна людина й мала масивне тіло. Мільйон років тому з'яв­ляється третя раса (атлантів), центром якої був континент, розташований між Євразією і Америкою, що зник внаслі­док геологічних катастроф. Червоношкірі американці й азіати з жовтою шкірою є представниками четвертої раси,

а теперішні господарі земного світу відносяться до п'ятої раси — білих людей.

Життя, за Блаватською, підпорядковане дії основних законів — дхарми і карми. Дхарма — універсальний закон, який спрямовує все до своєї мети, до свого призначення. Це ніби шлях, встановлений Богом для всіх. Будь-яка спроба нідхилення від дхарми супроводжується стражданнями, псе, що узгоджується з нею, їх уникає. Людина відхиляєть­ся від дхарми завдяки своїй свободі волі.

Колесо перевтілень (сансара) дає індивіду змогу діяти правильно чи неправильно. Будь-який надлишок в обох напрямах породжує карму — діяння, в якому причина неодмінно поєднується з наслідком. Блаватська перекона­на, що заслужити прощення можна тільки милосердними вчинками. Оскільки ніхто не може ні «віджити», ні "заплатити" все належне йому за кармою за одне втілення, її зерна спричиняють нові втілення. Так триває доти, доки не вичерпається рушійна сила карми. Тоді досягається нірвана.

Всі душі різні за своїми зовнішніми виявами, але за суттю однакові незалежно від статі чи раси. Душа людини прогресує або ні — залежно від способу мислення, відчут­тів і діянь. Однак вона не може опуститися до рівня тварини чи піднятися до рівня богів. Людська істота перевтілюється завжди тільки в людську істоту тієї раси і тієї статі, які їй відповідають або необхідні для втамування жаги набуття досвіду.

Блаватська — пантеїст. Для неї не існує особливого Боога. Вона також не припускає, що хто-небудь може при­своїти собі право бути представником Бога на землі. Бог є неосяжна Таїна. Однак містичне його сприйняття, на її думку, глибоко притаманне людині. Що більше пробу­джується духовність людини, то більше вона стає причет­ною божественній сутності. Втрата ж здатності сприймати Божественне приводить людину до стану духовного заці­пеніння.

Осягнути людина може тільки те, що не виходить за межі розуму. Внаслідок цього Богові приписували атрибу­ти, які відображали те, що в різні епохи, в різних місцево­стях вважалося найкращим. Впадаючи в крайнощі, деякі народи навіть утвердилися в думці, що Бог належить тіль­ки їм, що вони — вибрані, а їх вороги є «проклятими». Блаватська осуджує прояви будь-якого расизму, особливо духовного, а також дискримінацію на релігійному (віросповідному) ґрунті. За її переконанням, ніхто не здатен повністю опанувати істину — вона відкривається людині лише частково.

Для подальшого вивчення таємних сил природи і здат­ностей людини та поширення теософського вчення у 1875 р. Блаватська створила «Всесвітнє теософське товариство». Нині його послідовники є в багатьох країнах світу. Теософ­ське товариство діє і в Україні.

«Агні-йога». До неорелігійних об'єднань теософського спрямування належить і Жива етика (інша назва — «Агні-йога»), засновником якої був Микола Реріх (1874— 1947) — мислитель, художник, письменник, громадський діяч, автор 12 томів «Агні-йоги». Центральною ідеєю Живої етики є ідея визначення свого місця у процесі про­тиборства нового й старого світів, великого двобою сил світла й темряви. її прихильники вважають, що допомог­ти в цьому зможе тільки «жива» етика на противагу етиці «мертвій», закостенілій. Щоб жити за законами Живої етики, необхідно позбутись усіх негативних рис та звичок (неосвіченості, страху, брехні, лицемірства, користолюб­ства, пияцтва, паління та сварливості); дотримуватись основоположного принципу — любові як джерела гармо­нійного розвитку світу; відмовитися від багатьох надмір­ностей і присвятити своє життя праці заради Світла. Умо­вою досягнення Світла є духовність, основним компонен­том якої є творча праця й радість від неї.

Любов до Бога має бути безмежно великою, відвертою, сповненою прощення. Кожна людина також заслуговує на любов, адже вона є головним утіленням Всевишнього на землі.

Особливе значення Жива етика надає вивченню сил природи та їхнього впливу на людину. Природа тлума­читься як синонім Абсолюту, серце гармонії й радості.

Ще за життя М. Реріха його вчення набуло популярно­сті в Індії, Америці, Прибалтиці. В Росії й Україні спроби організації реріхівського товариства почалися тільки в 70-ті роки XX ст. Згодом вони увінчалися створенням Московського міжнародного центру Реріхів, до якого через деякий час приєдналися гуртки та товариства рері-хівців з інших республік. Однак вже у 1991 р. зі смертю останнього сина Реріха Святослава єдиний центр розко­ловся. На сьогодні в Україні існує кілька паралельних реріхівських товариств, які пропагують основоположні ідеї Живої етики.

259

Саєнтологічні рухи

Цей напрям нетрадиційної релігійності породжений кризою індустріального суспільства. Виник у СПІА.

Саєнтологічні (англ. science — наука ігрец. logos — вчення) рухи — релігійні рухи, в яких орієнтація на наукові та технічні досягнення поєднується з практикою психоаналізу.

До саєнтологічних об'єднань належать Діанетика, Християнська наука, Наука розуму тощо.

Діанетика. Поширеним саєнтологічним об'єднанням є Діанетика (наукологія). Виникла вона у США завдяки зусиллям морського офіцера, письменника-фантаста Рона Хаббарда (1911—1986), автора книги «Діанетика: наука про душевне здоров'я». Його вчення — синтез буддизму, індуїзму, практик східних релігійних наставників (гуру), психоаналізу та науково-технічних досягнень (комп'ютер­них технологій). Головна мета Діанетики — досягнення найвищої духовної досконалості, внутрішнього спокою, міцного здоров'я, мудрості та щастя. Однією з основних причин психозів та неврозів, що переповнюють життя сучасника, Хаббард вважає невміння керувати роботою класного мозку, нерозуміння його божественної сутності. Мозаїчна структура мозку, на його думку, відображає кожну подію в житті індивіда. Проте деякі негативні момен­ти — неприємні події, страхи, невдачі тощо — можуть не вписуватись у неї. Хоча опісля вони здатні проявлятися як ірраціональна поведінка, що не відповідає ситуації. Хаб­бард пропонує власний шлях лікування: виявлення нега­тивного стану; його локалізація шляхом «вимірювача Хаб-барда», що сприяє «розчиненню» матеріалізованих душе­вних травм, нормалізації розумової діяльності, емоцій, волі. Такий шлях схожий на психотерапію Фройда, що геж мала кілька етапів — вияв причин неврозу, виведення колишнього досвіду на рівень свідомого і терапію словом. Хаббард уводить власні терміни, намагаючись переда­ти сутність і особливість свого вчення. Серед них: енграм (інграм) — нагромаджений протягом багатьох перевтілень певний життєвий досвід людини, від якого вона прагне звільнитися (у тлумаченні інших дослідників, це «мате­ріалізована душевна травма»); пгетпан — істота-дух, яка періодично вселяється в якусь життєву форму, вічно зазнаючи перевтілень. Діанетика пропонує технологію ви­палення енграма, очищення від нього, контроль з боку наукознавця за життям і звільненням від циклів перевтілень. Завдяки цьому людина, на думку Хаббарда, мас досягти не лише влади на собою, а й отримати змогу кон­тролювати матерію, енергію, час і простір. Така мети приваблює прихильників Діанетики у багатьох країнах світу.

Християнська наука. Духовне зцілення й релігійний рух, відомий як Християнська наука (Christian Science), засновницею якого є Мері-Енн-Морс Бейкер (1821—1910). Вона підняла до рангу релігії систему психічного зцілення американського цілителя і гіпнотизера Фіне аса Куїмбі (1802—1866). Праці М. Бейкер вважаються її послідовий ками «єдино вірним тлумаченням» Біблії, а сама Бей кер — наступницею Христа. В основу вчення покладено ідею Триєдиного Бога — Життя, Істини й Любові. Ісус Христос має двоїсту сутність: Ісус — людина, Христос -божественна ідея. Християнська наука заперечує існуван­ня сил зла, хвороб, гріховності та смерті людини. Гріх вва­жається ілюзією, психічною ненормальністю. Відкинуто необхідність молитви — через неможливість спілкування людини з Богом.

Послідовники Християнської науки практикують обря ди вечері Господньої і хрещення, при цьому не вживають води, хліба і вина. Штаб-квартира руху розміщена у м. Бос тон (США). Керівний орган — Рада директорів із п'яти осіб на чолі з президентом. Кількість прихильників вважається таємницею. На рівні місцевих громад головними особами с лектор, учитель та практикуючий лікар, які організовуюті. недільні читання Біблії, тлумачать основи віровчення, про­водять сеанси духовного лікування хворих.

Наука розуму. Близькою до Християнської науки І Наука розуму (Science of Mind), заснована американським лікарем-психотерапевтом Ернстом Холмсом (1887—1960). Цей рух ґрунтується на релігійно-філософському вченні, що поєднує в собі ідеї гностицизму, теософії, метафізики, окультизму, східної містики і Біблії та проголошує відпо­відність законів науки, філософських поглядів та одкро вень релігії людським потребам і прагненням. Наука розу­му, як і інші неорелігії, заявляє про своє право на абсолют­ну істину. Основні віросповідні положення цього руху викладено у працях Е. Холмса «Творчий розум і успіх» (1919) та «Наука Розуму» (1926), що вважаються Святим Письмом. Лейтмотивом вчення є ідея єдності всіх релігій, в яких одна істина та одна дійсність. Бог для Холмса безо собовий, Ісус Христос — лише людина, Дух Святий — жіночий аспект Божественної Трійці. Людина, в якій

божественне є домінуючим, а власне людське — похідним, набуває рис Христа. Філософія життя руху ґрунтується на ідеї, що негативне мислення продукує негативний досвід, а позитивні думки формують позитивну діяльність.

Нині в різних країнах світу нараховується до 25 млн послідовників Науки розуму. У 1991 р. створено коорди­нуючий центр — Міжнародний альянс нового мислення.

Неоязичництво

Серед неорелігійних течій цікавим явищем є і неоязич­ництво, яке репрезентують кілька мільйонів послідовників.

Неоязичництво — новітній релігійний рух, в основу віровчення і культу якого покладено фрагменти давніх (народних) вірувань і обрядів, мета яких — зберегти або відродити первинну «природну» духовність і самобутність, вберегти її від нівелюючого впливу то­тальної модернізації.

Як правило, неоязичники жадають чіткішої етнічної самоідентифікації (лат. identifico — ототожнюю, прирів­нюю), а тому прагнуть пробуджувати національну самосві­домість, консолідувати свою націю, стимулювати соціаль­но-культурну активність через глибинне усвідомлення власного самобутнього коріння, духовних первнів, неприй­няття індустріальної цивілізації з її споживацьким ста­вленням до природи, людини, релігії.

У змістовому аспекті неоязичництво постає неоднорід-ним за складом явищем: від багатоманітного політеїзму до повостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів.

Пантеон (грец. Pantheion — місце, присвячене всім богам) — сукуп­ність богів певної конфесії; у стародавніх греків і римлян — храм, присвячений усім богам; нині — місце поховання видатних людей.

Часто неоязичництво є виявом антихристиянських настроїв. Його прихильники критикують християнство за властивий йому антропоцентризм, прощення, при цьому ідеалізують дохристиянські часи.

Неоязичництво ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби зі злом, обстоюванні доблесті, честі, мужності у дещо архаїзованій (грец. archaios — старовин­ний, первісний) інтерпретації. Деяким різновидам неоязичництва властиві елементи містицизму, окультизму, апеляція до «сил Сонця» тощо.

Неоязичництво поширене в багатьох країнах світу. Серед європейських держав дохристиянські вірування відроджуються, наприклад в Англії (друїдизм, рух чаклу­нів), Греції (шанувальники різних давньогрецьких богів і богинь), Німеччині (арійський рух), Україні (РУН-віра, Собор рідної української віри, Центр священної Ради ОСІДУ РУН-віри тощо), Литві, Латвії, США (релігії інді­анців), Індії (ведизм), у мусульманському світі (тенгріанство) тощо.

Сучасні послідовники язичницьких вірувань об'єднані у Всесвітню спілку етнічних релігій, яка провела вже декілька з'їздів (у Литві, Німеччині).

Демоністичні культи

Репрезентують цей напрям різні за світоглядними пере­конаннями, формами діяльності об'єднання сатаністів.

Сатанізм — напіврелігійна течія (рух), прибічники якої поклоня­ються певній демоністичній істоті: Сатані (Дияволу, Люциферу), Асмодею тощо.

Демоністичні об'єднання не є лише модерновим яви­щем. Вони мають досить глибоке коріння, сягаючи часів давнього світу. Особливого поширення ці рухи набули в середньовічній Європі — як наслідок розвитку демонології та надмірного захоплення нею.

Демонологія — релігійне вчення про носіїв зла — демонів, яке виникло на грунті первісної віри в духів.

Джерелом її є демонізм — вірування, засноване на уяв­леннях про існування надприродних істот (демонів).

Демон (грец. diamon — божество, дух) — у давньогрецькій міфоло­гії надприродна істота, дух, що володіє надлюдською силою, нале­жить до невидимого світу і має вплив на життя і долю людей; у хри­стиянстві — злий дух, Диявол.

Спочатку сатанізм був своєрідним антиподом христи­янства й формувався за принципом його дзеркального відображення: його прихильники вшановували не Бога, а Сатану, читали і тлумачили Біблію по-своєму, тобто нада­вали їй протилежного сенсу. Використовували свічки -але чорні. Проводили меси — знову ж таки чорні, з вико­ристанням перевернутих розп'ять, ритуальними жертво­приношеннями тощо.

Різновиди сучасного сатанізму набули поширення в кінці 60-х років XX ст. у США, а у 70-ті роки XX ст. — і в Європі. їх ідеологом є Блістер Кроулі (1875—1947) — містик, авторитетний знавець чорної магії, організатор містичних груп «Срібна зірка», «Телемське братство», «Орден східного храму».

Сучасні сатанинські організації різні як за типом об'єд­нання, кількістю членів, так і за деякими віросповідними принципами. Досить відомими є такі організації, як «Шко­ла вивчення світла», «Церква останнього суду», «Мона­стир семи променів» тощо. Однак найорганізованішою й найпотужнішою є церква Сатани, яку заснував Антон ІПандор Ла Вей — один із ідеологів сучасного сатанізму. Організація офіційно зареєстрована у м. Сан-Франциско (США). У 80-х роках XX ст. вона нараховувала тисячу чле­нів, для яких магія — це «досягнення змін зі своєї волі». На їхніми переконаннями, людина осягає Сатану в процесі звеличування власного Я, без чого неможливо досягти пов­ноцінного життя. В основу діяльності організації покладе­но «Сатанинську біблію», автором якої є Ла Вей. Він обсто­ює безвідповідальність особи перед суспільством та влас­ною совістю, закликає до насолод, пропагує культ сили, егоїзм, індивідуалізм та прагматизм. Для Ла Вея Сатана є символом і формою повної реалізації людського Я, засіб вивільнення від будь-яких моральних, релігійних норм і правил. Послідовники церкви Сатани прагнуть повністю підкорити собі дійсність, використовуючи всі засоби, у тому числі й неконтрольовані сили людської психіки. За вченням Ла Вея, Сатана є проявом темних аспектів людсь­кої натури, який «сидить» у кожній особі. Це сатанинське начало, втілене в людях, на його думку, є потужним чин­ником, який необхідно активувати шляхом різних магіч­них заклинань. Водночас Ла Вей виступав проти принесен­ня в жертву живих істот, сексуальних оргій як складової сатанинських ритуалів, засуджував акти вандалізму, вжи­вання наркотиків та зловживання алкогольними напоями.

Основними культовими діями сатаністів є шабаш та чорна меса.

Шабаш — зібрання чаклунів і відьом у дні чаклунських свят та на честь нового й повного місяця. Найважливішими святами чаклунського року вважається Вальпургієва ніч (Beltane), що відзначається 30 квітня, та свято мертвих, перший день чаклунського року Хелоувін (Hallowen) — 31 жовтня. До свят чаклунського року (Sabbat) відносять­ся також: Стрітення (2 лютого), свято врожаю (1 серпня), весняне рівнодення (21 березня), осіннє рівнодення (21 вересня), літнє сонцестояння (21 червня), зимове сон­цестояння (21 грудня). Українські шанувальники Диявола можуть проводити й додаткові шабаші: в ніч на Купала та в ніч перед Різдвом.

Чорна меса — це своєрідна панахида по живій людині. Вважається, що для її проведення бажано принести в жер­тву живу істоту, під час загибелі якої повинна вивільнити­ся енергія, що призначена для Диявола, аби він допоміг усунути небажану особу. Більшість сатаністів для чорних мес використовує замість живих істот ляльки. Інколи для вивільнення енергії спалюють Біблію.

Основними сатанинськими символами є «666» — число звіра; перевернута п'ятикутна зірка у колі (у середині зірки може бути зображення голови цапа); перевернутий християнський хрест; сварга.

Нині об'єднання сатаністів є у багатьох містах СІЛА, Великій Британії, Німеччини, Франції, Італії та в інших країнах світу. Окремі прихильники сатанізму є і в Україні.

Висновки

• Сучасні релігійні утворення виникають внаслідок:

— глобалізації життя;

— урбанізації;

— трансформації світоглядних парадигм, зумовленої науково-технічною революцією;

— монополізації світовими релігійними системами духовного життя людства;

— кризи традиційних церков і традиційної релігійності;

— бажання особи мати власне духовне Я.

• Основні мотиви вступу до новітніх релігійних спільнот:

1) світоглядно-духовні: пошук Бога, сенсу буття, власної ідентич­ності, нової парадигми осмислення світу і свого місця в ньому;

2) морально-інтелектуальні: задоволення потреби у новій сталій системі норм і цінностей, пошук віроповчальних істин, які б поєднували онтологічні, теологічні, космологічні основи й сучасні наукові здобутки;

3) соціально-психологічні.- прагнення позбутися самотності, пошук нових друзів, необхідність духовної підтримки у зв'язку з пору­шеннями фізичного чи духовного здоров'я, подолання різноманітних кризових ситуацій, задоволення потреби в сильному лідерові, можли вість перекласти вирішення власних проблем на іншу, сильнішу, осо­бистість, можливість отримати реальну матеріальну, гуманітарну допомогу тощо.

• Нові релігійні течії й рухи умовно поділяють на такі групи:

— неоорієнтальні (неоіндуїстські і течії буддійського коріння);

— неохристиянські;

— синтетичні;

— езотеричні;

— саєнтологічні;

— неоязичницькі;

— демоністичні.

• Новітні релігійні спільноти виконують такі функції: комунікатив­ну, гносеологічну, регулятивну, соціалізуючу, компенсаторну тощо.

• Характерними ознаками неорелігій є:

1) толерантний підхід до світоглядних позицій інших релігій;

2) відкритість послідовникам різних релігій і релігійно-філософсь­ких систем;

3) ігнорування етнічної належності (за винятком неоязичництва);

4) універсалізм;

5) прагнення жити тим, у що вірять, виявляючи при цьому глибокі переконання й відданість;

6) апеляція не до безособового, анонімного натовпу, а до кон­кретної відповідальної особи, залучення її до активної діяльності, творчості тощо.

Теми рефератів

1. Нові релігійні течії у світовому релігійному просторі: стан і перс­пективи.

2. Активне релігієтворення в контексті сучасних релігійних тран­сформацій.

3. Неорелігії як невід'ємний чинник суспільного розвитку.

4. Проблема класифікації неорелігійних об'єднань.

5. Неорелігії і закон.

6. Техніка йоги та медитації на службі неорелігій.

7. Деструктивна діяльність неорелігійних об'єднань.

8. Авторитаризм у новітніх релігійних течіях і рухах: за і проти.

9. Віра Багаї: історія і сучасність.

Запитання. Завдання

1. Вкажіть основні причини виникнення і масового поширення неорелігій.

2. Чим нові релігійні течії відрізняються від традиційних віроспо­відань?

3. Охарактеризуйте саєнтологічні рухи. Вкажіть, чим вони відріз­няються від інших неорелігій.

4. Які неорелігійні спільноти функціонують у вашому місті?

5. Які, на вашу думку, мотиви вступу до неорелігійних спільнот орі­єнтального напряму є домінуючими?

6. Яка відмінність між традиційним християнством і неохристиянськими рухами?

Тестові завдання

I. Чим характеризуються неорелігійні рухи:

1) прагненням до міжрелігійного синтезу;

2) запереченням загальнолюдських цінностей;

3) протиставленням мудрості Сходу і раціональності Заходу;

4) апеляцією до найновіших наукових відкриттів;

5) формуванням загальнолюдського патріотизму;

6) толерантністю до світоглядних позицій інших релігій?

II. До неохристиянських церков належать:

1) Богородична церква;

2) Наука розуму;

3) Церква Христа;

4) Товариство свідомості Кришни;

5) дзен-буддизм;

6) Новоапостольська церква.

III. Релігійно-філософське вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога шляхом безпосередніх контактів із надпри­родними силами — це:

1) кришнаїзм;

2) харизматизм;

3) теософія;

4) діанетика;

5) багаїзм;

6) сатанізм.

IV. Засновником багаїзму є:

1) Джозеф Сміт;

2) Віссаріон;

3) Олена Блаватська;

4) Блістер Кроулі;

5) Мірза Алі-Мухаммед;

6) Микола Реріх.

Література

Арєстов В. М., Шудрін 1.0. Нетрадиційні релігії: суть і спрямованість. — К., 1990.

Баркер А. Новьіе религиозньїе движения. — СПб., 1997.

Батлер Е. М. Маги. — М., 1997.

Безант А. Введение в йогу: Йога Сутрьі Патанджали. — М., 2000.

Бердник О. Песнь Надземная. — К., 1996.

Берри Г. Во что они верят. — М., 1994.

Блаватская Е. П. Тайная доктрина: В 2-х т. — СПб., 1993.

Блаватская Е. П. Теософский словарь. — М., 1994.

Боа К. Лабиринтьі верьі. — М., 1992.

Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії в Україні: Український контекст. — К., 2000.

Конзз 3. Буддийская медитация. — М., 1993.

Марченко Е. Д. Закони радуги. — СПб., 2000.

Матвеєв В. О. Проблема самореалізації особистості в сучасному кришнаїзмі. — К., 1999.

Мистика XX века. Знциклопедия. — М., 1996.

Новітні релігійні течії і рухи в Україні. — К., 1997.

Пинт А. А. Подарок осознания. — СПб., 2001.

Поляков В. А. Астроззотерическое целительство и кардинальная астропсихотерапия. — Минск, 1997.

Саентология: Справочная работа, представленная Международной Церковью Саентологии. — Копенгаген, 1998.

Сандулов Ю. А. Тайньїй мир сатанистов: История и современность. — СПб., 1997.

Сидерский А. Третье открьітие сильї. — К., 2001.

СиннетА. П. Ззотерический буддизм. — М., 1992.

Слівінський П. Й. Релігійний вінегрет: Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми. — Л., 1999.

Судзуки Д. Наука дззн. — К., 1992.

Успенский П. Новая модель Вселенной. — СПб., 1993.

Холмс 3. Наука разума. — Тамбов, 2000.

Читтапад. Знергетическая целостность. — М., 2000.

Шаян В. Віра предків наших. — Гамільтон, 1987.

Шри Чин Мой. Медитация: совершенствование о Боге. — М., 1992.

Шріла Прабхупада. Наука самоусвідомлення. — К., 1991.

6.

Релігії в Україні

6.1. Український конфесійний плюралізм

Україна, як і більшість держав світу, має багатоетніч­ний склад населення. Окрім українців як найчисленнішої нації, на її теренах живуть і національні меншини — росія­ни, білоруси, болгари, поляки, греки, євреї, угорці, німці тощо, які дотримуються різних релігійних вірувань. Тут пу­стили коріння не лише близькі християнству вірування, а й інші, часто екзотичні, спільноти, відгалуження, групи, далекі від національної культури та релігійних традицій українського народу.

Із проголошенням 24 серпня 1991 року Верховною Ра­дою незалежності України релігійне життя в нашій держа­ві значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. По­ступово вивільняючись від впливу чужих політичних та ре­лігійних центрів, більшість релігійних організацій стала на шлях вдосконалення своїх національних форм.

За офіційною статистикою в сучасній Україні діють ре­лігійні організації понад 100 конфесій, напрямів, церков і течій. Після різкого збільшення їх кількості у 1992 — 1993 pp. і певного спаду темпу її зростання у 1995—1996 pp. з 1997 р. починається стабільний приріст їх чисельності на 6 — 8% щорічно. Щороку з'являються нові культові споруди, відкриваються нові монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи, виходять у світ нові періодичні видання.

Християнство

За всієї строкатості релігійної карти сучасної України більшість релігійних громад перебуває у межах різних на­прямів християнства.

Українська православна церква

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є пра­вослав'я.

Православ'я українське — християнське віровчення і культ, орга­нізація церковного життя, що ввібрали в себе особливості націо­нальної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є сим­волами української духовності.

Православ'я в Україні репрезентують Українська пра­вославна церква Київського патріархату (УПЦ КП) — 3949 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — 1189 парафій та Українська правосла­вна церква Московського патріархату (УПЦ МП) — 11 238 парафій.

Українська православна церква Київського патріарха­ту вважає себе правонаступницею Київської митрополії, за­снованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинопольського па­тріархату з 988р., входили території сучасних України, Бі­лорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської обла­сті (Росія). У 1686 р. супроти приписів церковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Мос­ковського патріархату, який був встановлений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київська митрополія втра­чала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, і цо в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Все­ленський патріархат, вона була перетворена на звичайну спархію Російської імперії.

На початку XX ст. разом із боротьбою за українську дер­жавність почався і рух за автокефалію Української право­славної церкви.

У 1919 р. український уряд на чолі із С. Петлюрою про­голосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який також проголосив Українську православну цер­кву автокефальною. Очолив церкву митрополит Василь Ли-і гківський. Однак оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утвореного в 1922 р. Радянсь­кого Союзу, то у 1930 р. радянська влада ліквідувала УАПЦ.

Під час німецької окупації України УАПЦ була відро­джена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.

У 1988 p., по святкуванні 1000-ліття хрещення України-Русі, в нашій державі почався рух за третє відроджен­ня УАПЦ. 5—6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеук­раїнський православний собор за участю більш як 700 де­легатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї України мит­рополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ у СІЛА. 2 жовтня 1990 року УАПЦ було офіційно за­реєстровано. Керівництво Російської православної церк­ви (РПЦ), не в змозі й надалі тотально контролювати і стри­мувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згід­но з рішенням Архієрейського собору РПЦ ЗО—31 січня 1990 року Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну са­мостійність в управлінні.

Після проголошення Україною незалежності перебуван­ня Української православної церкви в складі Московсько­го патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 року Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й кано­ну, УПЦ звернулася до Московського патріархату з прохан­ням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

25—26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнсь­кий православний собор, який об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського патріархату) в єдину помісну право­славну церкву — Українську православну церкву Київсь­кого патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Стату­том УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із від­повідними доповненнями, який був зареєстрований дер­жавними органами України. У такий спосіб було створе­но УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) де­хто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 року очолив колишній протопре­світер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.

Наймасовішою за кількістю віруючих (а не парафій) є церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 року очо­лює патріарший місцеблюститель митрополит Філарет (Денисенко). З того часу збільшилася кількість парафій цер­кви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пас­тирів УПЦ КП готують у двох (Київській і Львівській) ду­ховних академіях, на богословському факультеті Черніве­цького державного університету, в шести духовних семіна­ріях та п'яти духовних училищах. Загалом церкві належить ЗО єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії, 2,6 тис. священ­нослужителів .

Вірні УПЦ КП об'єднуються в Українське православне братство (Всеукраїнське православне братство Святого апо­стола Андрія Первозванного), Братство Святого Володими­ра, Братство архистратига Михаїла.

Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічно­го Церковного календаря та церковно-історичної літера­тури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Го­лос православ'я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Ки­їв), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ та­кож шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Ки­їв), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.

Українська православна церква Київського патріарха­ту бере активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ'я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаваних Все­ленським православ'ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принай­мні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис.

парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православ­них парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону церквою-матір'ю Російської православної церкви, а не навпаки.

Розкол православ'я в Україні живлять проблеми не ка­нонічні, а політичні. Канонічними є не ті церкви, які з тих чи інших міркувань кимось визнані чи невизнані, а насам­перед ті, які визнають науку Христову, сприймають Біблію як Священну Книгу, дотримуються Христових таїн, живуть за Символом віри, заповідями Декалогу і Нагірної пропо­віді Христа. У цьому всі три Українські православні церкви вірні християнству. Утім, жодної православної церкви ні­коли негайно не визнавали автокефальною. РПЦ після са-мооб'явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 року до­чекалася визнання тільки через 141 рік.

Зрозумілими є і антиавтокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням єдиної Української православної церк­ви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерко-вна ситуація у світі. Російська православна церква пере­стане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Українській православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що, відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське похо­дження, адже апостол Андрій Первозванний є патроном українського православ'я.

Отже, православ'я на українських теренах переживає сьогодні не найкращі часи. Його внутрішнія диференційо­ваність на кілька юрисдикцій (три незалежні церкви) не дає змоги виступати духовним інтегратором суспільства, а надмірна заполітизованість, консерватизм, ортодоксаль­ність, абсолютизація обрядодіяння, відсутність належно богословського освіченого кліру послаблюють вплив на на­селення, особливо представників молоді.

Криза православ'я України спричинена також пробле­мою незалежності його церков, невмінням (або небажан­ням) відстоювати свою національну своєрідність у відно­синах з іншими церквами Вселенського православ'я. По­значилися на ній й ті загальні причини, що зумовили кризу світового православ'я (архаїчне обрядодіяння, відсутність належної християнської просвіти, мінімальна благодій­ність тощо).

Українська греко-католицька церква

Спадкоємицею «Київського Володимирового християн­ства», за словами кардинала Любомира Гузара, є і греко-ісатолицька церква. Своїм корінням вона сягає вельми склад-ного для України кінця XVI ст., коли Українська православ­на церква постала перед архіскладною дилемою: або вести нерівну боротьбу за власне існування у будь-якій формі в ото­ченні Римської католицької церкви, байдуже спостерігаю­чи за активним процесом колонізації українського народу; або погодитися на реформування церкви шляхом її унії з Ри­мом, зберігши традиційний православно-візантійський об­ряд, а з ним і національну самобутність українського на­роду. Дилему було вирішено на користь реформування церкви і самозбереження українців шляхом укладення 1596 р. на соборі у м. Берест (сучасна Білорусь) церковної унії (лат. ипіо — спілка, союз) — об'єднання Київської мит­рополії з католицькою церквою.

Унія церковна — об'єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Рима.

Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства Папи Римського та віровчення ка­толицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов'янського обряду, української мови богослужінь, націо­нального церковного календаря, особливостей церковної ор­ганізації та традицій. Таким кроком єпископат Київської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноукраїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всіляких утис­ків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.

Це був вибір складного, а як засвідчила подальша укра-їнська історія, й багато в чому трагічного шляху. Адже на ньому були жорстке міжконфесійне протистояння у Поль­ському сеймі і кривава боротьба за володіння церквами в українських парафіях; козацькі війни з вимогою ліквіда­ції унії й нещадні розправи Петра І з василіанами; наступи конфедератів з метою насадження католицизму в Україні і Коліївщина, що полишила після себе мартиролог «уніатсь­ких мучеників» у багатьох містах і селах України тощо. На цьому шляху яскраво виражена антиуніатська політика російського царату після поділів Польщі і поступове зни-щення греко-католицької церкви в тій частині України, що перебувала під владою Росії (1839 — ліквідовано уніатську церкву на Волині, 1875 — ліквідовано уніатську церкву на Холмщині).

Перелік прикладів обопільних кривд і жертв на цьому не закінчується. Вони викликають багато суперечливих ви­сновків, породжують спекуляції різного ґатунку. Та якщо зважати не на вигадки й інсинуації, а на конкретні факти, то можна зробити висновок: греко-католицизм для багатьох поколінь українців став національною українською церк­вою. Як і православ'я стало національною церквою для час­тини колишніх греко-католиків, їх дітей та онуків, які бу­ли «охрещені» православною церквою після подій 1946 р. Інспірований тоталітарним режимом радянської влади за активної участі Московської патріархії Львівський собор греко-католицької церкви 1946 р. (в якому взяло участь ли­ше 214 священиків із 1270) заявив про «возз'єднання» з пра­вославною церквою. Усі колишні греко-католицькі пара­фії автоматично набули статусу православних. Вищі ієрар­хи церкви були репресовані, а рядове духовенство і миряни, що не погодилися з таким «автоматизмом», відправляли свої богослужіння таємно, тобто діяли нелегально. Посту­пово за підтримки Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у тих регіонах України, де було вкорінене уніатство (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська області), утворилися його під­пільні структури.

Наприкінці 80-х років XX ст., з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні на­був організованого й динамічного характеру. Прискорен­ню її визнання посприяла й зустріч у Римі тодішнього папи Іоанна Павла II і Президента СРСР М. Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостоль­ською Столицею і Радянським Союзом. ЗО листопаді! 1988 року. Рада у справах релігій Ради Міністрів УРСР за­реєструвала громади греко-католиків Української греко католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильни­ків почала швидко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Сьогодні вона налічує понад 5,5 млн віруючих і є найбільшою східною католицькою це рквою у світі. На початку 2001 р. в Україні нараховувалося вже 3240 уніатських організацій, що більше, ніж до Другої світової війни (3237 громад). Більшість парафій УГКЦ фу нкціонує у Львівській (1479), Тернопільській (745), Івано Франківській (657) та Закарпатській (298) областях. Гро

ко-католики є також у інших регіонах України. їх кількість неухильно зростає. Тому у 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому Папа Римський до­ручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церк­ви в усіх незахідних областях країни. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створивши 17 єпархій, 78 монастирів. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чо­ловічі — василіан, редемптористів, студитів; жіночі — василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої родини, сестер-служебниць тощо.

Церкві належить також 19 греко-католицьких єпархій, ідо діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Європі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великій Британії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Південній Аме­риці, Австралії, Росії тощо.

УГКЦ має понад 20 періодичних видань. Діє три видав­ництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897), яке протягом 90-х років XX ст. видало понад 600 на­йменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн примі­рників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить дитя­чий журнал «Зернятко».

Церкві належить мережа духовних навчальних закла­дів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: хри­стиянський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще ЗО серпня І 783 року австрійським цісарем Йосифом II. Підтримуєть­ся давня традиція відкриття навчальних закладів при мо­настирях.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000року було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи.

Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополи­том Львівським і Галицьким, єпископом Кам'янець-Поділь-ським є кардинал Любомир Гузар. У Римі постійно перебу­ває апокризіарій (представник) верховного архієпископа — владика Іван Хома.

Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному ру­сі в Україні.

Екуменічний рух — об'єднавчий рух християнських церков.

На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху — повернутися до тієї первісної єдності, в якій перебу­вало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантійської тради­ції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об'єднана із Вселенсь­кою. Тобто мова йде про поєднання двох церков українсь­кого народу — православної і греко-католицької — на за­садах Київського патріархату.

Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій Іоанном Павлом II: право­славний Схід і католицький Захід — двоє легень, якими по­винне дихати сучасне християнство. Православний і като­лик, за його твердженням, не протиставні, а взаємодопов­нюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні — католиками за любов'ю. Візит Іоанна Павла II до України, який відбувся у червні 2001 року, також про­йшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з православними бра­тами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва — колиски православ'я на східнослов'янських теренах — Папа символі­чно закликав дві гілки християнства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як організацію із системою управлін­ських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.

Церкви протестантського напряму

Широко представлені в Україні й церкви протестантсь­кого напряму — третьої течії християнства, що виникла в епоху Реформації. Особливістю класичної Реформації в Україні було те, що вона мала здебільшого просвітницький характер, оскільки її соціальну базу складали шляхтичі, що отримали освіту в західноєвропейських університетах. З протестантськими переконаннями в Україну проникали й ідеї толерантного ставлення до носіїв іншої віри, свободи совісті. Вони потрапляли на благодатний ґрунт українсь­кої ментальності, якій властива терпимість до іновірців. Са­ме Реформація, за словами М. Грушевського, «запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті».

Нова хвиля протестантизму в Україні пов'язана з ні­мецькими переселенцями, які в кінці XVIII ст. були запро­шені царським урядом Росії для освоєння багатих земель півдня України. Вони й утворили осередки поширення про­тестантських ідей різного ґатунку — баптизму, євангеліз-му, адвентизму тощо.

За роки радянської влади, коли тільки на словах було про­голошено свободу совісті, протестантські організації зазна­вали жорсткого адміністративного тиску, всіляких переслі­дувань — аж до заборони діяльності. їм навішувався ярлик < сектанти», а в суспільній свідомості формувався образ екс­тремістських релігійних організацій, що співпрацюють із різними закордонними шпигунськими центрами. Переслі­дування деяких протестантських течій (Свідків Єгови, Ради церков ЄХБ, адвентистів-реформістів тощо) спричинило наніть появу протестантського підпілля.

Принципово новий етап розвитку протестантизму почав-ся в роки незалежності України, коли було створено всі умо­ви для нормального функціонування різних віровчень. У продовж 90-х років XX ст. протестантські громади кіль­кісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД. Вони об'єднують 34 протестантські течії, які охоплюють понад 7 тис. організацій. До найчисленніших належать Євангельські християни-баптисти, Христи­яни віри євангельської (п'ятидесятники), Адвентисти сьо­мого дня, Свідки Єгови. Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів за кількістю своїх релі­гійних організацій є найбільшою баптистською організа­цією в Європі. Вельми популярними є реформати, євангелісти, лютерани, послідовники церкви Божої, адвентисти-реформісти, пресвітеріани тощо. Окрім названих, в Україні діють понад 300 різноманітних протестантських громад: Християни віри євангельської поза союзами, Союз вільних церков християн євангельської віри та ін.

Постійно зміцнюється матеріальна база їхньої релігій­ної діяльності. Активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійницька робота. Огже, протестантизм стає дедалі помітнішим елементом конфесійної картини України.

Незважаючи на появу вельми активних так званих нових протестантів (здебільшого харизматичних громад), тобто протестантських спільнот, що не пов'язані ні з єван­гельським рухом, що виник на півдні України у другій половині XIX ст., ні з протестантськими течіями Західної України першої чверті XX ст., домінуючими в сучас­ній Україні все ж залишаються традиційні протестант­ські об'єднання. Нині вони успішно впроваджують но­ву модель релігійної громади, яка поєднує традиційні високу дисципліну, релігійну домінанту в свідомості її членів та закритість щодо зовнішніх секулярних впли­вів із високою соціальною активністю і відкритістю до суспільства.

Найбільшими традиційними протестантськими спіль­нотами є Євангельські християни-баптисти, Християни ві­ри євангельської (п'ятдесятники), Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови.

Євангельські християни-баптисти. За кількістю своїх організацій вони посідають четверте місце серед релігійних об'єднань України. Баптистські організації є в усіх облас­тях України, та найбільше їх у Чернівецькій (168), Доне­цькій (136), Вінницькій (153). Найменше громад баптистіп на Тернопільщині (17) та Івано-Франківщині (23).

Процеси, пов'язані з рухом за українське національне відродження, у 90-х роках XX ст. істотно вплинули й на ві­тчизняний протестантизм. Так, було проголошено створен­ня самостійного Союзу євангельських християн-баптистін України, який на XXII з'їзді у 1994 р. отримав назву Все­український союз об'єднань ЄХБ (ВСО ЄХБ). Головою сою­зу було обрано Григорія Коменданта.

ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об'єднань церкол ЄХБ та 5 об'єднань баптистських церков діаспори — СІЛА, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Третину за­гальної кількості віруючих церков ВСО ЄХБ становить мо­лодь (45 тис). Тому Союз веде активну й систематичну бо­гословсько-освітню діяльність. У складі ВСО ЄХБ у 2000 р. діяло п'ять вищих навчальних закладів (три семінарії та два університети), 23 біблійних коледжі, а також біблійні школи при церквах, заочні курси, приватні християнські загальноосвітні та музичні школи. ВСО ЄХБ посідає одне її перших місць серед релігійних об'єднань в Україні за кіль­кістю навчальних закладів. ВСО ЄХБ є повноправним чле­ном Всесвітнього союзу баптистів та Європейської бапти­стської федерації.

Окрім цієї баптистської спільноти, в Україні діють що два союзи: Союз церков ЄХБ під керівництвом Ради цер­ков, що зберегла свою структуру в межах колишнього Ра­дянського Союзу, та Братство незалежних церков та місій, яке очолює М. Величко. В Україні існує й багато баптистсь ких церков, які не належать до якого-небудь союзу.

У вересні 2000 року у Києві відбувся Другий всеукраїн­ський конгрес ЄХБ, на якому було проголошено єдність ВСО ЄХБ з іншими союзами євангельських християн-баптистів в Україні, і в першу чергу — із Союзом незалеж­них церков та місій і місіонерськими організаціями.

ВСО ЄХБ активно займається культурно-благодійниць-ісою діяльністю: створено реабілітаційні центри для нарко­манів, безпритульних дітей та звільнених із місць позбавлен­ня волі (м. Київ, Одеса, Чернівецька, Луганська області); організовано християнські театри (м. Київ, Харків); підго­товлено фельдшерів-місіонерів; налагоджено роботу дитячих та підліткових таборів, молодіжних клубів тощо. На базі ВСО ЄХБ з успіхом діють міжнародні програми організації дозвілля дітей AWANA, товариство «Відкрита Біблія» та Товариство євангелізації дітей.

Отже, сучасному українському баптизму притаманна не лише євангелізаційна робота, а й соціальна активність. Він послідовно дотримується принципу невтручання церкви в політичні справи та займає толерантно-виважену позицію щодо інших конфесій. Український баптизм знайшов своє місце в сучасному українському суспільстві й відіграє ва­гому роль у релігійних процесах України.

Християни віри євангельської (п'ятдесятники). Порів­няно молода протестантська течія. Загальноприйнята на­зва «п'ятдесятники» відбиває теологічну особливість цьо­го руху: вона засвідчує важливість події, яка сталася у свято П'ятдесятниці в Єрусалимі (зішестя Духа Святого), і віру в те, що духовна сутність П'ятдесятниці (хрещен­ня Святим Духом) є не тільки фактом життя церкви, а й повторюваним явищем. Тому його має пережити кожний віруючий. Ця особливість і визначає п'ятдесятництво як найтиповішу харизматичну течію у сучасному христи­янстві.

Для віруючих цієї течії головною є ідея безпосереднього інтуїтивного спілкування з Богом завдяки хрещенню Свя­тим Духом, після чого вони одержують особливі духовні да­ри — харизми. Хрещення Духом Святим може відбуватися під час молитви, проповіді, при покладанні рук служителів, за інших обставин. П'ятдесятницьке богослов'я вчить, що духовні дари даються з волі Духа Святого, якщо це йому угод­но. До духовних дарів відносяться: слово знання, слово муд­рості, дарунок віри, чудотворення, зцілення хворих, гово­ріння іншими мовами, тлумачення мов, пророцтво. Можли­вість спілкування з Богом саме з допомогою Духа Святого є тим, що найбільше приваблює віруючих і сприяє поширен­ню віровчення цієї конфесії.

Нині Союз є однією з найактивніших християнських цер­ков. За своєю соціальною мобільністю, здатністю врахову­вати реальну дійсність, за темпами збільшення кількості членів громад п'ятдесятництво переважає інші протестант­ські спільноти. За час з 1992 р. кількість зареєстрованих громад церкви зросла майже вдвічі — у 2001 р. налічува­лося 1284 громади з майже 100 тис. членів. В незалежній Україні ХВЄ діє як відкрита суспільству конфесія, що ак­тивно сприяє самореалізації своїх прихильників у середо­вищі віруючих і поза ним. Станом на січень 2000 року Все­український союз християн віри євангельської мав 658 не­дільних шкіл із майже ЗО тис. слухачів, 15 духовних навчальних закладів. Зокрема, це Євангельська теологіч­на семінарія (м. Київ), Київська богословська семінарія «Благодать і істина» (м. Київ), Львівський заочний Біблій­ний інститут (м. Львів), Львівська теологічна семінарія (м. Львів), Тернопільська Біблійна семінарія (м. Тернопіль), Нововолинський Біблійний інститут (м. Нововолинськ), Коростенський Біблійний коледж (м. Коростень), Чер­нівецька Біблійна семінарія (м. Чернівці), Дніпропетров­ський Біблійний коледж (м. Дніпропетровськ) та ін.

Церква має розгалужену мережу засобів масової інфор­мації, її офіційними органами є журнали «Благовісник» і «Євангельський голос». В Одесі виходить журнал «Єванге­ліст». Крім того, помісні церкви друкують газети «Вісник спасіння» (м. Слов'янськ), «Скиния» (м. Київ), «Голос на­дії» (м. Луцьк) «Емануїл» (м. Одеса), «Життя з надлишком» (м. Запоріжжя) та ін.

Всеукраїнський союз християн віри євангельської п'ят-десятників України підтримує тісні відносини із Всесвіт­нім п 'ятдесятницьким союзом Асамблеї Божої, членом Ви­конавчого комітету якого обрано голову Всеукраїнського союзу Михайла Паночка. Налагоджено зв'язки з українсь­кою діаспорою в Канаді, США, Австралії, а також із хрис­тиянськими центрами і церквами Фінляндії, Швеції, Нор­вегії, Великої Британії, Польщі, Румунії, Чехії, Німеччи­ни, Бразилії, Голландії тощо.

Адвентисти сьомого дня. Повна релігійна свобода в не­залежній Україні, можливість проведення різноманітних євангельських кампаній посприяли бурхливому зростанню ще однієї протестантської церкви — Адвентистів сьомого дня (АСД), перші об'єднання яких з'явилися на теренах на­шої держави ще в 90-х роках XIX ст. (Крим, Київська губер-

нія). Якщо в 1992 р. в Україні налічувалося 276 громад ад-вентистів, то в 2003 р. їх уже було понад 900. Всеукраїнсь­кий з'їзд церкви АСД відбувся у травні 1988 року. На ньо­му першим офіційним президентом Українського уніону це­ркви АСД було обрано Миколу Жакалюка. З 1998 р. церкву очолює Володимир Крупський. Нині колискою адвентиз-м у в Україні є південні міста, де західні місіонери з успіхом проводять євангелізацію. Серед областей найбільше адвен-тистських громад має (станом на 1.01.2003 р.) Чернівецька область — 96. На Рівненщині їх 91, Київщині з Києвом — 71, Черкащині — 57, Закарпатті — 47, Донеччині — 44, Хмельниччині — 40.

Свідки Єгови. Складний шлях становлення в умовах ви­ходу з підпілля переживає ще одна протестантська спіль­нота — Свідки Єгови. Хоча перші послідовники цієї релі-гійної організації в Україні з'являються в 20—30-х роках XX ст. (на Буковині, Волині, Галичині, в Закарпатті), тіль­ки в 1990 р. розпочався процес їх легалізації. 28 лютого 1991 року вперше на території СРСР було офіційно зареє­стровано і визнано організацію Свідків Єгови в Україні. Ни­ні в нашій державі нараховується майже 900 її релігійних громад. Найбільше їх на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині (84), Буковині і Харківщині (по 63). Не сприй­мають єговізм на Черкащині (4), Чернігівщині (7), Полтавщині (9). Важливою подією в новітній історії Свідків Єгови став Міжнародний релігійний конгрес, який відбувся на початку серпня 1993 року в м. Київ. На ньому охрестилося 7402 особи — найбільша в історії організації кількість охре­щених за один день в одному місці.

Послідовники Свідків Єгови позитивно ставляться до світ­ської влади, демократичної держави, хоча й не беруть участі у виборах, не вступають до політичних партій, різного роду рухів, профспілок, не йдуть до війська, користуючись правом на альтернативну (невійськову) службу тощо. Вони відкида­ють догмати про Трійцю, безсмертність душі, пекло, рай, релігійні свята і обряди, що не узгоджуються з Біблією.

Нині до актуальних проблем, якими опікуються Свід­ки Єгови, включаються боротьба з наркоманією, амораль­ністю, алкоголізмом, СНІДом, гармоніювання стосунків у сім'ї, впровадження здорового способу життя, вирішення глобальних проблем сучасності. Все це вселяє впевненість V майбутньому організації, переконаність у тому, що як український конфесійний світ, так і українське суспільст­во загалом толерантно і з повагою сприйматиме релігійні організації Свідків Єгови в Україні.

Іслам

Загалом Україна вважається християнською країною, однак у ній мешкає і багато представників інших світових, етнонаціональних релігій та неорелігій.

Одна зі складових конфесійної карти України — іслам. Його носіями є волзькі й кримські татари, пред­ставники кавказько-іберійської мовної групи, невеликі діаспорні групи інших тюркомовних народів та деякі ет­нічні українці, росіяни. Загальна кількість мусульман в Україні становить від 1,2 до 2 млн осіб, і це попри його десятирічне існування (з кінця 90-х років XX ст.). Здебіль­шого вони сповідують сунізм ханіфітського напряму. Шиї­тів в Україні майже немає (діє лише одна шиїтська ме­четь). Українські мусульмани об'єднані у більше ніж 400 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад у різних областях держави. Найбільше їх в Криму (358), де компактно проживає кримсько-татарський етнос, для якого іслам є його духовним виявом. 28 громад має Донецький регіон, 23 — Херсонщина, Київ — 8. У шести областях України (Вінницькій, Закарпатській, Львівсь­кій, Сумській, Хмельницькій та Чернівецькій) функціо­нують лише по одній мусульманській громаді, по дві — в Київській та Кіровоградській, по три — в Дніпропетровсь­кій та Черкаській областях. Полтавська область їх має 4, Миколаївщина й Одещина — по 5, Запорізька й Харківсь­ка область — по 6. Жодної громади мусульман не діє у Волинській і Рівненській областях, на Житомирщині й Чернігівщині, Тернопільщині й Франківщині. Єдиної ор­ганізаційної структури ця конфесія не набула. На сього­дні офіційно діють три зареєстровані центри: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Духовне управ­ління мусульман Криму (ДУМК), Духовний центр мусу­льман України (ДЦМУ); та один незареєстрований — Об'­єднання незалежних мусульманських громад (ОНМГ). Для задоволення духовно-релігійних потреб мусульман в Укра­їні є понад 150 мечетей, у яких відправляють службу до 400 духовних осіб. Духовні центри мають свої навчальні заклади, випускають релігійну літературу, мають власну пресу. Зокрема, діє Ісламський університет (м. Донецьк), виходять газети «Мінарет» та «Аль Баян», транслюється мусульманська радіопередача «Ассаляму алейкум!», від­крито Ісламський культурний центр, Донецький центр іс­ламу тощо.

Етнонаціональні релігії

До групи етнонаціональних релігій зараховують витво­рені в лоні конкретного народу релігійні вірування, культові дії, які йому і належать. Етнічні і конфесійні арени у них, як правило, тотожні.

Іудаїзм. Перші іудеї з'явилися на території нашої дер­жави ще віст, н. є. (Крим). Однак лише за роки незалежно­сті вони отримали усі умови для своєї діяльності. На 1 січ­ня 2007 року в Україні діяло понад 260 зареєстрованих іудейських організацій порівняно з 42 в 1992 р. Найбільше їх на Вінничині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17), у Києві (19). Враховуючи той факт, що носії іудаїзму — євреї — в сільській місцевості майже не проживають, то в поширенні ціеї релігії, формуванні її інституцій і конфесійних визначе-ностей існують зумовлені цим певні особливості.

Єврейська громада України є однією з найбільших в ( вропі і світі.

Нині в Україні діють десятки ортодоксальних, хасидсь­ких і реформістських іудейських організацій, які об'єднано в республіканські структури, що певною мірою конкурують між собою. До них належать: Єврейська конфедерація України (1999); Релігійне об'єднання громад прогресив­ного іудаїзму в Україні (1998), яке є членом Всесвітнього союзу Прогресивного іудаїзму, що поєднує євреїв рефор­містського, прогресивного, ліберального й реконструкти-вістського іудаїзму; Асоціація єврейських громад і органі­зації України (1991); Всеукраїнський єврейський конгрес (1997) та Об'єднання єврейська громада України (1999). Реальної координації діяльності між цими організаціями немає. Декларування релігійності, належності до іудейсь­кої громади є певною мірою маніфестацією культурної та етнічної ідентичності євреїв України.

Протягом 90-х років XX ст. та на початку нинішнього століття в Україні було створено понад 100 культурологіч­них єврейських центрів та організацій, відкрито єврейські ніколи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Успіш­но діє Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) тощо.

Караїзм. На території України, зокрема в Криму, предста­влена маловідома широкому загалу караїмська релігія, носія-ми якої є етнічні караїми — тюрки (караї) і незначні групи ро-сіян і українців, предки яких були вихідцями з козачих ста-ниць Північного Кавказу і колишньої Астраханської губернії.

Розквіт караїзму припадає на VIII—XIII ст., коли його релігійні громади успішно функціонували на територіях ни-нішніх Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін.

У Криму перші караїми з'являються в деяких тюрксі. ких племенах, які згодом прийняли вчення Анана. Матері альним підтвердженням існування караїмських громад на півострові саме з цього часу є пам'ятники родового кладо­вища Балта-Тиймез («Сокира не доторкнеться»). У VIII ст. караїзм прийняла верхівка хазар на чолі з каганом. Ця по­дія мала доленосне значення, оскільки почалося поширен ня караїзму серед язичницьких тюркських племен кагана-ту на великій території, включаючи й український Крим. До того ж у Хазарській державі не було релігійної нетерпи­мості, а тому язичництво, караїзм, християнство й іслам вільно співіснували, не заважаючи один одному йти своїм шляхом до єдиної мети — Бога.

Із занепадом Хазарського каганату в XI ст. умови існу­вання для караїмів, звісно, погіршилися. Та все ж кримсь­кі караїми зберегли свою самостійність в окрузі Кирк-Йер, неподалік від м. Бахчисарай. У 1246 р. частина караїмів пе ребралася з Криму в Галичину на запрошення князя Данила Галицького, який надав їм землі і деякі привілеї. Етноконфе-сійні громади кримських караїмів з'явилися в Галичі, Льво­ві, Луцьку та інших українських містах західного регіону. А з князем Вітовтом у XIV ст. вони потрапили аж до Литви.

За часів існування Кримського ханства караїми мали са­моуправління і визнавалися політичною одиницею, якій бу ло надано певні пільги і гарантії. Караїми Криму і Галичи­ни не раз приєднувалися до українського козацького війсь­ка, полишивши по собі добру згадку. Так, історія зберегли імена Мінаша; Ільяша Караїмовича — старшого полковни­ка реєстрового козацтва. Після приєднання Криму до Ро­сійської імперії кримські караїми поступово почали мігру­вати за межі півострова. їх громади з'явилися в Бердянсь­ку, Одесі, Києві та інших містах України. А в 1837 р. було створено Таврійське караїмське духовне управління на чо­лі з Гаханом. Місцем його розташування став храмовий ком­плекс у Євпаторії.

Караїми поклоняються єдиному Богу і визнають єдину священну книгу— Старий Завіт, особливо шануючи П'я-тикнижжя. Тому вони називають себе ще «синами Святого Письма». Караїми дотримуються наказу пророка: «Не до­давайте до того, що я вам наказую, і не зменшуйте з того, щоб виконувати заповіді Господа, Бога вашого, що я запо­відав вам» (Вт. 4:2). Виконання десяти заповідей — основ­на вимога караїзму. Старий Завіт є для них зосередженням глибокої мудрості, особливої таїни, осягнення яких мож­ливе тільки силою власного розуму. Звідси й найголовні-

ший принцип караїзму — уважне самостійне вивчення Свя­того Письма, право тлумачити його так, як підказують власні розум та совість.

Деякі дослідники вважають, що караїмське віровчення за часом виникнення є ровесником земного життя самого Ісуса Христа.

Безпосередньо сформував як ідейні засади, так і органі­заційні структури караїзму Анан бен Давид (752—840) із Басри. Тому й прихильники його вчення спочатку назива­лися ананітами. А термін «караїми» («караїти») з'явився трохи пізніше. Служителі культу виводять його від слів то­го ж кореня з текстів Старого Завіту і Корану, перекладаю­чи як «ті, що читають», «ті, що закликають», «знавці Свя­того Письма». Інше, обґрунтованіше, пояснення назви вка­зує на походження від етноніму «карай».

Анан визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Мухам-меда, яких вважав великими пророками. Коротко вчення Анана зводиться до: віри у безсмертя душі і в те, що її доля залежить від поведінки людини під час її земного життя; віри в особисту відповідальність людини; заперечення ав­торитету духовенства; ігнорування значущості зовнішніх обрядів і таїнств.

У віровченні караїзму Бог не тільки єдиний, а й всемо­гутній, він існує довічно. Осягнути його єдність і могутність людині не дано. Бог створив усе суще і через Мойсея на Си-найській горі дав найдосконаліший закон — п'ять книг Мойсея, які ніколи не доповнюються і не змінюються. Бог визначає людям нагороди і покарання згідно із заслугами кожного і воскресить мертвих у день суду. Караїми чека­ють і приходу Месії.

У культовій сфері караїмів переплітаються впливи ісла­му і християнства. Так, їх храми — кенаси — і поховання зорієнтовано на схід, на зразок мусульманських мечетей. Певний вплив мусульманства простежується і в поділі храму на чоловічу й жіночу частини. Головне приміщення хра­мів призначено тільки для чоловіків і складається з трьох частин: із південного боку на підвищенні розміщено вівтар, далі від нього — місця для прихожан, а ближче до виходу — лави для літніх, хворих і тих, хто в траурі. Над привхідною північною частиною — балкон з ажурними ґратами для за-міжніх жінок (неодружені в кенасі взагалі не моляться), ку­ди знадвору ведуть окремі сходи. Перед молитвою практи­кується обряд омовіння. До храму заходять без взуття. Молитви в кенасі проводяться двічі на день (вранці і ввечері). Псалми Давида становлять основи літургії караїзму. Вони доповнюються гімнами, піснями, складеними газзанами (священиками) або поетами. Богослужіння ведеться караїм­ською мовою. Особливо шанують віруючі день суботи, дотри­муючись заповіді: «Пильнуй дня суботнього, щоб святити йо­го, як наказав тобі Господь, Бог твій» (Вт. 5:12). Зі свят, що випливають із традиції Старого Завіту, караїми особливо шанують Хиджі тамбиларнин (Пасху) та Хиджі афталарнин (П'ятдесятницю). Існує традиція індивідуальних постів, практикується аскетизм.

Як і українське православ'я, караїмська релігія ввібра­ла в себе багато давніх язичницьких вірувань. Так, Бога ка­раїми величають іменем стародавнього тюркського божес­тва Тенгри. На пасхальних коржиках зображається Сонце, Місяць і зірки. До наших днів зберігся і культ священних дубів. Тож можна погодитись із твердженням, що караїм­ська віра нагадує християнство у його зародковому стані, тобто за життя Ісуса Христа.

Караїми нині вельми шанують свої головні духовно-національні святині: фортецю Кирк-Йер (Кале-Джуфт-Кале-Чуфут-Кале) з її стародавніми храмами і прилеглим родовим кладовищем Балта-Тиймез та храм у Євпаторії. Вони докла­дають зусиль для повернення своїй церкві кенасів, які до 1959 р. (коли радянською владою було закрито останній ді­ючий в Криму караїмський храм) належали їм у різних міс­тах України. Зокрема, київська громада караїмів добиваєть­ся повернення споруди свого колишнього храму, що височіє в центрі столиці на вул. Ярославів Вал неподалік від Золо­тих воріт (нині Будинок актора).

У 1989 р. вм. Сімферополь утворено Асоціацію кримсь­ких караїмів, яка включає Науковий центр і Раду старій­шин та ставить завдання збереження релігії й культури сво­го народу.

Вірменська апостольська церква. Вірменська апос­тольська церква є однією із Давньосхідних церков, витоки яких сягають апостольських часів. її засновниками вважа­ють двох учнів Христа — святих апостолів Фаддея і Варфо­ломія, які й рукопоклали перших єпископів церкви. У 301 р. Вірменія стала першою в світі країною, ще за 89 років до того, як християнство було оголошено державною релігією Римської імперії яка назвала його своєю державною релігією. У становленні вірменського християнства особливу роль ві­діграв святий Григорій Просвітитель (Люсаворіч), який створював канони, відкривав школи, будував храми, зокрема в 303 р. розпочав будівництво кафедрального

собору, який дістав назву «Ечміадзін», що в перекладі з вір­менської означає «і зійшов Єдинородний».

Віровчення Вірменської апостольської церкви було сформульоване в 1166 р. патріархом-католікосом Нерсесом Шноралі у «Викладі віри Вірменської Церкви». Церква визнала постанови перших трьох Вселенських соборів та офіційно відхилила рішення IV Вселенського собору ( Халкедон, 451). Не визнаючи рішень Халкедонського собору (як і інші Давньосхідні християнські церкви), Вірменська апостольська церква заперечує монофізитизм Євтихія.

Обрядовість Вірменської церкви через наближеність до раннього християнства дещо відмінна і від православного, і від католицького культів. Церква має свій окремий календар, дні якого поділені на 3 групи: Господні свята (неділя), дні пам'яті святих (понеділок, вівторок, четвер і субота, якщо на них не припадає Господнє свято або піст) і пісні дні (середа та п'ятниця). Більшість свят є рухомими, а до нерухомих свят належать лише Богоявлення (6 січня), Обрізання Господнє (13 січня), Стрітення (14 лютого), Благовіщення (7 квітня), Різдво Пресвятої Богородиці (8 ве­ресня), Введення в храм Пресвятої Богородиці (21 листопа­да). Основою календарного циклу є рухомі свята: Пасха, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хрис­та, Масляниця посту Різдвяної п'ятидесятниці, Богоявлен­ня, відповідно до яких встановлюються інші свята, дні нам'яті святих і пости.

Особливістю вірменського обряду є збереження первіс­ної християнської традиції святкувати Різдво Христове з Хрещенням (6 січня). Зберегла Вірменська церква й давній християнський звичай причастя пісним хлібом і нерозбавленим вином. Усі інші християнські Церкви використо­вують розбавлене вино згідно зі звичаєм додавати воду до вина, який започаткував єпископ Рима Олександр (105— 115) на згадку про кров і воду, що текла з пробитого ребра Спасителя під час його хрестових мук. Вірменська Церква тлумачить це так: кров, що текла з ребра Спасителя, символізує таїнство причастя, а вода — таїнство хрещення.

Вірменський клір поділяється на чорне і біле духовенство. Чорне духовенство, для якого обов'язковим є целібат, формується в монастирях. Кожен монастир є незалежною громадою, члени якої добровільно підпорядковуються канонічним приписам, але не зв'язують себе чернечими обітницями. їх мета — підготуватись до виконання обов'язків священика. Біле духовенство формується з одружених. Жі­ночих монастирів церква не має.

Вірменським храмам притаманна аскетична простота і стриманість. Кількість ікон обмежена, як правило, це ікони Богородиці, яка в особливій пошані. Практично всі кафед­ральні та парафіяльні церкви присвячені Богородиці.

Сучасна Вірменська церква має чотири ієрархічні престоли. Перший — Католікосат всіх вірмен на чолі з Верховним Патріархом і Католікосом Усіх Вірмен, який був заснований у 301 р. св. Григорієм Просвітителем. Першо-престол Католікосата — Першопрестольний св. Ечміадзін у Вірменії. Його нинішній Предстоятель — Святійший Гарегін II, Католікос Усіх Вірмен. У юрисдикції Святоеч-міадзінського Католікосата всі вірмени, які проживають в інших країнах.

Другий престол — Католікосат Великого Дому Кілі-кійського — був заснований у XV ст. Він знаходиться в Антеліасі (Ліван). Його нинішній Предстоятель — Свя­тійший Арам І, Католікос Великого Дому Кілікійського.

Третій — Вірменський Патріархат Єрусалима — засно­ваний у VII ст. Розташований у вірменському монастирі св. Якова в Єрусалимі. Очолює його Блаженнійший Торгом, Патріарх Вірменський Єрусалимський.

Четвертий — престол Вірменського Патріархату Конс­тантинополя, який знаходиться в Стамбулі (Туреччина), — виник у 1461 р. Нинішній Предстоятель — Блаженнійший Месроп Патріарх Вірменський Константинопольський.

Найдавнішим осередком вірмен-християн на території нинішньої України був Київ, де вже в X ст. існували вірменські квартали (Поділ) та парафія Вірменської апос­тольської церкви. Про це згадують давньоруські літописи, зокрема Києво-Печерський патерик. Із занепадом Києва, особливо після татаро-монгольської навали, вірменські колонії, а отже, їхні релігійні осередки, пересунулися на територію Галицько-Волинської держави. їх центром стан Луцьк, а згодом Львів. Саме у Львові в 1363 р. почалося будівництво вірменського кафедрального собору Успінші Пресвятої Богородиці, що став головною святинею всіх вірменських поселенців України.

Історія Вірменської церкви в Україні непроста: спокій­ні періоди змінювали неймовірно бурхливі і складні — але до розчинення серед українців або поляків чи ліквідації австрійською або радянською владою.

Із відродженням незалежності України почалося і відродження вірменських парафій, які вже у 1991 р. були офіційно зареєстровані у багатьох містах України. У листопаді цього ж року Рада у справах релігії при Кабінеті

Міністрів України зареєструвала Статут української єпархії Вірменської апостольської церкви, яка у січні 1997 року, гідно з грамотою Католікоса Всіх Вірмен Гарегіна І, набула статусу канонічної. Очолює нині українську єпархію Вірменської церкви архієпископ Григорис Буніатян. Єпархія фінансово та матеріально автономною від св. Ечміадзіну. Вищий законодавчий орган — єпархіальний собор, що збрається раз на рік. У його роботі беруть участь як священики, так і миряни, які репрезентують всі без винятку вірменські громади України. При кожній релігійній громаді існують недільні школи, де крім Біблії, діти вивчають рідну мову та історію.

Неорелігії

Майже повністю зруйнована традиційна релігійність і «заатеїзовані» могутньою радянською ідеологічною маши­ною духовні джерела виявилися чи не найкращим ґрунтом для поширення в Україні нових релігій. їх поява у різних областях нашої держави відрізняється від поширення традиційних віровчень. Так, найрелігійніший західний регіон України, де діє більше половини всіх релігійних громад, зазнав найменшого впливу неорелігійних рухів. Найінтенсивнішого розвитку вони набули в містах Півдня та Сходу і в столиці — м. Київ. Тому поширення неорелігійних течій має здебільшого не всеукраїнський, а регіональний характер.

Неохристиянські рухи

Сучасна палітра нетрадиційної релігійності в нашій державі вельми строката. Вона репрезентує широкий спектр найвідоміших у світі неорелігійних течій і організацій. Се-ред них, зважаючи на традиційну релігійність українців за останнє тисячоліття, поширеними є, звичайно, неохристи-янські рухи. Головне їхнє віросповідне джерело — Біблія, а центральна постать релігійних доктрин — особа Ісуса Христа.

Неохристиянські рухи в Україні поділяють на дві групи з огляду на їхнє походження. Першу й найчисленнішу групу складають новітні місії, церкви, які прийшли з-за кордону. Друга група значно менша, ніж перша, за кількіс­тю як громад, так і послідовників. До неї належать неохристиянські утворення, що виникли на українському ґрунті.

Найчисленнішими неохристиянськими об'єднаннями цієї групи є Союз церкви Божої України, що мала понад 20 гро­мад на січень 2002 року, і Собор церков України ХВЄ «Від­крита Біблія» — 18 громад.

Найпопулярнішими серед привнесених неохристиянсь-ких течій є:

1) Церква повного Євангелія, що на 1 січня 2002 року нараховувала 297 зареєстрованих громад;

2) Церква Христа — 87 громад;

3) Новоапостольська церква, 53 громади якої діють май­же в усіх областях нашої держави; центри апостольських округів — у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Запоріжжі; ви­дається журнал «Наша сім'я»;

4) Церква Божа в пророцтвах, послідовники якої об'єд нані в 63 зареєстровані громади;

5) Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, що має 53 громади; найбільші з них — у Києві, Одесі, Донецьку та Дніпропетровську.

Поширеним в Україні є й харизматичний рух, започат­кований на наших землях 12—15 років тому й представле­ний сьогодні 197 зареєстрованими громадами (порівняно ;і 31 в 1993). Притягальна сила руху полягає у всебічному вра­хуванні особливостей об'єктів впливу. Він має різноманітну соціально-культурну програму, що пропонується симпати-кам і просто нужденним.

Прикладом харизматичного об'єднання в Україні є нео-християнська церква «Перемога», що діє в м. Київ з 1993 р. Церква поєднує людей різних соціальних станів, статі, віку, національностей, професій, із різними і водночас схожими проблемами, потребами й інтересами. Тому її діяльність різ­номанітна. Церква має майже 500 груп. Окрім недільної шко­ли для дітей, є групи для роботи з підлітками, молоддю, зок рема студентською, групи для роботи з жінками, чоловіка­ми, розлученими, вдовами, самотніми. Є також групи за інтересами: для лікарів, художників, архітекторів, спортсме­нів, юристів, бізнесменів тощо. Церква регулярно надає бла­годійну допомогу. Щомісяця її отримують до 500 осіб. Серед них діти-сироти, багатодітні сім'ї, безпритульні, пенсіоне-ри-інваліди тощо. Церква особливу увагу звертає на людей, залежних від алкоголю та наркотиків, проводячи серед них не лише спеціальні служіння, тобто словом Божим поверта­ючи їх до нормального життя, а й лікуючи їх у стаціонарно му центрі. Кінцева мета такої допомоги — наповнити буття цих людей реальним сенсом, миром і радістю, водночас звільнивши їх від згубної залежності.

Орієнтальні течії

Неорелігії орієнтального напряму в Україні переважно репрезентовано неоіндуїзмом та буддійськими течіями.

Неоіндуїстським рухам притаманне вдале поєднання дав­ніх ведичних традицій з цінностями інших релігій. В основу їх учень, як правило, покладено принципи монізму, єдності в багатоманітті, неподільності буття духовного і матеріально­го, мирського і сакрального. Вони дуже активно й широко ви­користовують ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій на шляху до Бога. В Україні неоіндуїзм представле­ний: Товариством свідомості Крішни, послідовниками Саї Баби, Всесвітньою чистою релігією (Сахаджа-Йогою), грома­дами Шрі Чинмоя, трансцендентальною медитацією тощо.

Товариство свідомості Крішни. З'явилося воно в Укра­їні в 1981 р. в умовах переслідування і гонінь з боку тодішньої клади. І тільки в 1990 р. воно отримало офіційний дозвіл на свою діяльність. В 1995 р. було офіційно зареєстровано як Всеукраїнський центр громад свідомості Крішни. Сьогодні цей орган поєднує 37 громад послідовників крішнаїзму, що діють майже в усіх областях нашої держави. Вони не лише пропагують ведичні знання про космос, людину, суспільс­тво, поширюють «свідомість Крішни», практикують бхак-ті-йогу, а й демонструють соціальну активність. Ними за­початковано кілька гуманітарних програм, зокрема «їжа для життя» (безкоштовне надання їжі малозабезпеченим, інвалідам, хворим, іншим нужденним — щотижня в Укра­їні роздається до 4 тис. таких обідів); «Дайте людям шанс!» (робота серед ув'язнених з метою повернення їх до Бога, до нормального суспільного життя); «Ведичне кулінарне мис­тецтво» (пропагування ведичної культури їжі, яка перед-бачає утримання від вживання м'яса, риби, яєць, кави, чаю, тютюну тощо); «Відродження інституту сім'ї»; «Сільсько­господарська громада», що має на меті захист і збереження навколишнього середовища, тощо.

Характерним для діяльності крішнаїтів на українських землях є те, що вони прагнуть обґрунтувати нерозривну єд­ність української та ведичної культур. Це, на їхню думку, пуде сприяти «вплетенню» товариства в етно- та соціокультурну тканину українського суспільства, що стоїть на шля­ху національного пробудження.

Товариство свідомості Крішни здійснює в Україні ак­тивну місіонерську діяльність. При цьому воно не наголо­шує на винятковості своєї релігійної віри, не вважає її єди­но істинною.

Необуддійські громади в Україні нечисленні й пошире­ні, як правило, серед національних меншин, традиційно буд­дійських за віросповіданням. Характерним для них є акцен­тування на одній, рідше декількох ознаках буддійського вчення, поєднання ідей східної і західної традицій, зокрема християнства. Звідси й претензії на ортодоксальність тлума­чення вчення Будди. Необуддизм в Україні має кілька шкіл: дзен-буддизм, Нітерен, школи тибетського буддизму (карма каг'ю, дзогчен, ріме тощо), Аум Синрікьо та інші.

Синтетичні релігії

Синтетичні релігії поєднують у своїх догматах і культах елементи різних традиційних релігій, на основі чого ство­рюються нові вчення, обрядові дійства тощо. В Україні во­ни представлені громадами Церкви єднання, Віри Багаї та Великого білого братства.

Велике біле братство. Це братство започаткувало свою діяльність у Києві в 1990 р. Його очолив фахівець у галузі кібернетики, кандидат фізико-математичних наук Юрій Кривоногов. Воно має ще одну назву — ЮСМАЛОС, що роз­шифровується так: ЮС — Юоан Свамі (сам Кривоногов), МА — Марія Деві (його дружина М. Цвигун), ЛОС — Логос (Ісус Христос). Нова течія проголосила себе надрелігією, тобто епохальною релігією майбутнього. Характерними оз­наками цього об'єднання є: намагання синтезувати елеме­нти традиційних релігій (буддизму, крішнаїзму, християн­ства) і східних філософій; запозичення теософських ідей; звернення до біоенергетичних теорій і окультних доктрин, серед яких домінують уявлення про загальні зв'язки між елементами Всесвіту, між смислом слова та його накреслен­нями в Кабалі; метафізичні концепції, які передбачають іс­нування інопланетних цивілізацій; використання в релігій­ній практиці психотехнічних прийомів східних культів і рі­зноманітних технік сучасної психотерапії.

Морально-етичною основою віровчення «білих братів», що визнає існування зла, гріха та моральних наслідків за вчинки, є закон карми. Душа розуміється як духовна сут­ність, що визначає життєві стани і здібності людини. Вона вважається невіддільною від Бога вічною енергетичною субстанцією, яка після смерті одного фізичного тіла перехо дить в інше. Душа («божественна частинка») протиставля ється тілу («уособленню зла», «кайданам сатани»). її вдос коналення досягається медитативною практикою та

шляхом відмови від чуттєвих задоволень. Своєрідним ком­промісом між східними та християнськими моральними нормами стало твердження про індивідуальне спасіння, що потребує віри у спокутну жертву Марії Деві, яка поставала як земне уособлення поєднаних на небесах двох божествен­них сутностей — Ісуса Христа та Богоматері і як прийдеш­ній триєдиний Бог, поєднуючи три іпостасі в одній особі.

Відречення білобратчиків від матеріального життя («світу зла») призвело й до несприйняття ними родинних зв'язків, суспільних інтересів. «Абсолютне зло» зображу­валося у вигляді своєрідної «ієрархії Темряви», що протистоїть «ієрархії Світла», тобто Великому білому братству. Будь-яка соціально-політична система поціновувалася як «сатанинська». Поступово діяльність братства набувала від­перто антисуспільного спрямування. Поділ людей на «білих» і «чорних» логічно не міг не спричинити нарощу­вання деструктивних чинників в діяльності об'єднання, провокування конфліктів і конфронтації «з усіма». Тому правоохоронні органи припинили його функціонування, а над лідерами в 1994—1995 pp. відбувся суд.

Із виходом М. Цвигун з ув'язнення (1997) і відходу від неї Ю. Кривоногова ця релігійна течія зазнала певної транс­формації. Так, основа віровчення нині тлумачиться як лю-бов до всього сущого, гармонія між небесним і земним, ду­ховним і матеріальним, зовнішнім і внутрішнім, чоловічим і жіночим началами. Символічно це відображає рівнобіч­ний хрест Матері світу — основний символ Великого біло­го братства.

Саєнтологічні течії

Рухи, які представляють саєнтологічну течію, поєднують досягнення науки і техніки з вульгарним психоаналізом, фантастикою, репрезентовані в Україні, зокрема, прибічниками Діанетики. Саєнтологи проводять своєрідні трені-пгиз удосконалення інтелектуальних здібностей, широко використовуючи при цьому синтез положень сучасної пси­хології, східної філософії й релігій, інформатики, знахар­ства тощо. Вони активно пропагують динамічний принцип існування, спрямований на забезпечення успішного вижи­вання. Динаміка для них — це жага до життя, енергійність та наполегливість у виживанні, адаптації до умов існуван­ня. Широко культивується спрямування людини до вижи­вання через усі форми життя, зокрема через світ тварин і рослин, через дух, метанів (духовних істот, які в людині поєднуються з її тілом, а після смерті полишають його), демонів, через Вище Буття (нескінченність, в інтерпрета­ції Р. Хаббарда). Саєнтологи не терплять критики як у сво­їх лавах, так і ззовні, а тому вони уникають спілкування 1 усіма, хто намагається ревізувати їхнє вчення, заперечу вати їхні основоположні ідеї, ставити під сумнів їхню іс­тинність. Ця церква має продуману і розгалужену систе­му залучення нових членів, що спрямована на її подальшо розширення та зміцнення.

Езотеричні об'єднання

Характерні особливості езотеричних об'єднань — містичні уявлення про надприродний світ, магічні способи спілкування з ним. Репрезентовані вони громадами Рері-хівськоготовариства, асоціацією «Живаетика», послідовни­ками теософії О. Блаватської, Данила Андреєва, Олеся Берд­ника тощо.

Громада «Світло душі». Серед теософських груп, що ді­ють в Україні й мають розвинуте й систематизоване вчен­ня, громада «Світло душі». Це вчення пов'язане з аналізом проблем людства, викликаних переходом від астрологічної ери Риб, повної конфліктів, суперечностей, насильств і па­діння моралі, до ери Водолія. На думку прихильників цієї громади, в новій ері має відновитися втрачена гармонія сві­ту, поступово настане духовне піднесення людства. «Світ­ло душі» прагне з'ясувати природу душі, виявити її сутніс-ні засади, системно-структурні й космічні взаємозв'язки. Члени громади активно пропагують систематичне самови­ховання, духовне і фізичне вдосконалення, відмову від шкі­дливих звичок, бережне ставлення до довкілля у думках та вчинках. Головна мета членів громади — «прорив у божес­твенне», що може бути досягнуто, на їхню думку, тільки за умов чистої свідомості. Засоби «прориву» — систематична медитативна практика, досягнення внутрішнього мовчан­ня шляхом припинення внутрішнього діалогу.

Неоязичництво

Основним контингентом неоязичництва є національно зорієнтована інтелігенція, свідомі українці інших соціаль­них верств. Для більшості з них процес відродження язич­ництва за умов слабкої національної самосвідомості украї-

нців є шляхом відродження свідомого, духовно багатого українства.

Язичницькими неорелігіями власне українського похо­дження є РУН-віра, Рідна віра, Великий вогонь, Собор рід­ної української віри.

РУН-віра — Рідна українська національна віра. Ця нео-релігія була започаткована Левом Силенком (нар. 1923), який вважається посланим Богом учителем та пророком. Реформуючи політеїстичну дохристиянську віру українців, Л. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ. Згідно з нею українці мають своє розуміння Бога. Він явився їм як Дажбог — свідомість світу, вічна енергія, несвідоме і свідоме буття, свята правда, воля, любов і ми­лосердя. І всі біди України від зради її народом Дажбожої віри. За вченням духовного вчителя, викладеного у Свято­му Письмі РУН-вірівців — «Мага Віра», візантійське хрис­тиянство, потрапивши в Україну, насильницьки підірвало духовні сили її мешканців і завдало нищівного удару як дер­жавності, так прадавнім віруванням. Відновлення їх — го­ловна мета послідовників РУН-віри. Основні заповіді РУН-иіри вчать віруючих жити і діяти заради добра України, лю­бити і розуміти Бога по-рідному, боронити духовні скарби народу свого, шанувати духовність предків своїх.

Згідно із катехізисом РУН-віри «Повчання. Пісні. Мо­литви» світ не створений Дажбогом, а існує й існуватиме вічно, утримуючись у природному стані завдяки його троїс­тості — Трисутності. Трисутність має три складові: Яв — світ явний, матеріальний; Нав — світ невидимий, духов­ний; Прав — світ правил, законів, матеріального і духов­ного буття. Знак-символ РУН-віри — три основи світу, зображені у вигляді тризуба, обрамленого Сонцем.

РУН-віра намагається у своїй діяльності активно проти­діяти чужим духовним впливам, берегти душу і свідомість українців від усього чужинецького: «Людина народжується двічі. Перше народження тілесне, а друге — духовне. Ми бу­демо гідними й щасливими людьми, якщо народимося не тіль­ки тілесно, а й духовно. Робімо так, щоб духовно не народи­лися від чужих сил. З чужого надходить чуже».

Культова практика передбачає обряди вінчання, освя­чення дитини,поховання.

Громади і представництва цієї неорелігії є в містах Ка­нади, США, Австралії, Німеччини, Англії, Нової Зеландії, де компактно мешкають українці. В Україні громади РУН-віри вперше було зареєстровано у вересні 1991 року. Нині вони діють у Києві, Донецьку, Полтаві, Дніпропетровську, Львові та інших обласних центрах.

Рідна віра. Це сучасне теологічне вчення, започатко­ване професором Володимиром Шаяном (1908—1974) у 1934 р. Воно ґрунтується на язичницькому розумінні Боги як сутності, що має багато виявів та реально постає у ви гляді численних імен богів. Це вчення спрямоване на вдо­сконалення людської особистості та піднесення національ­ної свідомості українців. Воно апелює і до збереження пра­давньої української обрядовості. Рідновіри, як правило, пропагують автентичні язичницькі молитви і співи. Так, ді­яльність київської громади українських язичників «Пра­вослав'я» ґрунтується на книгах «Волховник» (виклад ві­ровчення), «Правослов: молитви до Рідних Богів» і обрядо­вому календарі « Коло Свароже ». Автохтонне коріння цього віровчення яскраво ілюструє їхній Символ віри. Символ віри рідновірів України

Вірую:

В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі, вічних і не­знищенних, як Всесвіт.

Вірую:

У триєдиність світів Права, Ява і Нава, створених Сва-рогом і удержаних у Ньому.

Вірую:

У божественне народження українців — Онуків Дажбо-жих, і в силу Предків, яка перебуває з нами завжди.

Вірую:

У радість Життя Вічного, в чистоту Душі праведної, яка ніколи не зникає, а переходить у нове тіло.

Наша Віра Правдива, бо Права Славімо!

Рідновіри обстоюють сім засторог нащадкам:

1) не цурайся роду свого, його звичаю та мови, бо рідна мова і звичай зберігають енергію нації;

2) не оскверняй душу чужинськими звичаями; пам'я­тай, що чужі пісня і молитва дають силу твоєму ворогові;

3) будь терплячим, але не допускай наруги над твоїми рідними святинями;

4) не руйнуй природу, серед якої живеш, бо цим ти відби­раєш майбутнє у своїх нащадків, зрубуєш гілку роду свого;

5) не потурай ворогам свого народу; якщо треба — ста­вай до священного бою;

6) не віддавайся в рабство, бо хто прийме рабську смерть, той у вічність відійде рабом;

7) не зраджуй віру Дажбожих онуків, бо чужа віра руй­нує дух і тіло, знищує націю.

Рідновіри переконані у триєдності буття, що відображе­но у Священному дереві життя, коріння якого сягає підземних глибин, світу предків, світу Нава (Нав'я). Це коріння українського роду. Стовбур і гілки Священного дерева уособ-люють проявлене буття — світ живих людей, світ Ява. Його крона і листя є житлом володарів вищого світу, світу Права — світу богів, які правують Всесвітом, та героїв, які

загинули за свій народ і відійшли на небо богів — у Сваргу. Члени цієї громади вважають, що Бог всеєдиний, віч­ний, багатовиявний, багатоіменний, як світ, створений ним, що постає різноликою цілісністю і єдністю одночасно. Укра-їнькі боги, на їх переконання, єдині у Сварозі і є різними виявами безмежного, складного і багатогранного Всесвіту, Боги є різними виявами божественної істоти та вічно існу­ють на чолі із всеєднаючим верховним прабогом. Прабогом рідновірів є Сварог, верховний Бог Всесвіту, небесний зоді­ак. Його сини — Сварожичі: Дажбог, Перун, Велес, Стри-бог, Ярило, Хоре, Ладо, Купайло, Симаргл, Позвізд та ін. Ного доньки — Лада, Леля, Купала, Дана, Перуниця, Мо-коша, Коляда та ін. Кожного з них наші предки, як гада­ють рідновіри, пізнавали й шанували не одночасно, бо при­ходили боги до людей у певний, визначений Сварожим пра­вом, час. І коли наставав час іншого божества, пам'ять

людська ще довго зберігала священну шану до його попе­редника. Тому, переконані рідновіри, люди й знають нині імена багатьох рідних богів.

Головне у віровченні рідновірів — обожнення природно­го начала Всесвіту та славлення своїх богів радістю життя. Відчуття радості, на їхню думку, є необхідною умовою ща­стя життя людини. Радість — винагорода за страждання чи важку буденну працю. Таке щастя покликані приносити свя­та на честь рідних богів — із обрядовими дарунками, співом, хороводами, очищенням священним вогнищем, священни­ми напоями тощо. Ці свята сприяють прилученню людини до Всесвіту, допомагають відчути себе частинкою життя, жи-вою клітинкою небесного океану, прийняти добрий струмінь

життєдайної любові богів — сонячної сили. Саме до цього, переконані рідновіри, прагне людська душа, втілюючись у тілесній людині. Називають себе рідновіри по-різному — дітьми Сонця, онуками Сварожими, онуками Дажбожими, онуками Божими, синами своїх богів, синами Перуна, сина­ми Творця тощо.

Громади рідновірів існують у багатьох містах і селах України, зокрема у Києві, Харкові, Чернігові, Миколаєві, Львові, Одесі тощо. Найпотужнішою зарубіжною громадою с рідновіри при Святині Дажбожій у м. Гамільтон (Кана­да). В Україні діє Релігійний центр об'єднання рідновірів України (ОРУ), зареєстрований у Державному комітеті у справах релігій. ОРУ є колективним членом Світового кон­гресу етнічних релігій.

Собор рідної української віри. Виникла ця течія украї­нського язичництва у 1994 р. на Вінничині. Його послідов­ники вважають своїми попередниками В. Шаяна, Л. Силе-нка, С. Кокряцького, кожен із яких, на їхню думку, зробив помітний внесок у розвій рідної віри, але не зміг повністю її відродити. Мета Собору — поєднати їх праці і поширити як єдине ціле. Прихильники цієї релігії поклоняються єди­ному Богу Всесвіту — Господу Дажбогу (за українським йменням). Відомо, що арії у Ведах називають єдиного Бога Всесвіту на ім'я «Єдиний».

Створення Собору пов'язують з пророцтвом волхвів, ви­голошеним понад 1000 років тому. Начебто після насиль­ницької християнізації волхви отримали Дажбоже слово про відродження рідної віри русичів через 1000 років. Даж-бог приписував волхвам припинити безперспективну за тих умов відкриту боротьбу з християнством і таємно від поко­ління до покоління передавати у своїх родах духовне знан­ня — аж до часу відродження їхньої релігії, який мав на­стати наприкінці XX ст. Саме тому, переконані віруючі Со­бору, дохристиянська релігія українців ніколи не була остаточно знищеною, вона лише змінювала форму свого іс­нування. Із масової релігії вона перетворилася на таємне по­клоніння знахарських родів Господу Дажбогу і духовним силам України. І сьогодні ця таємна віра знахарів знову по­стає як традиційна релігія українців.

Установчий з'їзд Собору рідної української віри відбу­вся 28—29 жовтня 2000 року в м. Вінниця. Складовими Собору є: Духовний центр, крайові духовні центри та ре­лігійні громади. Духовний центр Собору включає в себе Священну раду та Духовне правління. Священна рада — це зібрання священиків та проповідників, які репрезен­тують усі релігійні громади. Вона вирішує всі ключові пи­тання діяльності Собору. Духовне правління складається з п'яти осіб і керує поточною діяльністю. Громади Собору без­посередньо підпорядковані одному з двох крайових цент­рів — Східноукраїнському (з центром у м. Запоріжжя) чи Західноукраїнському (з центром у м. Вінниця). Кожен кра­йовий центр підпорядкований Духовному центру Собору.

В основу віровчення Собору рідної української віри покладено духовні знання, отримані духовними особами Со­бору від знахарських рідновірських родів. Згідно з ними Все­світ — тріадний. Він складається з трьох світів — Прави, На-

ви і Яви. Права (світ божественний) складається з особли­вих божественних енергій, які недоступні для відчуттів лю­дини. Це центр перебування Господа Дажбога — могутньої, найдосконалішої духовної особистості, яка утворена крис­талізованими божественними енергіями, випромінює їх та може впливати на життя людей. Народжені у Праві божес­твенні енергії пронизують увесь Всесвіт (Праву, Наву і Яву).

Нава (світ духовний) відділена від Прави і Яви та вклю­чає недоступні для відчуттів духовні енергії. У Наву після смерті людини переходить її енергетична основа — дух.

У Яву (земний світ), крім божественних і духовних енер­гій, входять речовина і фізичні поля, Земля, Сонячна сис­тема та небесні тіла, що є частиною матеріального Космосу. Ява — найскладніший, наймінливіший і найрізноманітніший із світів. Він поєднує три види субстанцій — божественні енергії, духовні енергії та матерію.

Господь Дажбог володіє найвищою мудрістю, найвищою силою та найвищим добром. Він може бути пізнаним духов­но розвиненими українцями в особливому медитаційному божественному стані свідомості.

Україна для рідновірів є святою. її терени пронизані бо­жественними енергіями, які утворюють живе та духовне ті­ло. Віруючі Собору вважають, що Україна єдина на землі отримала божественне тіло і стала обраною Богом. Доказом обрання Богом України став бурхливий розвиток духовної культури, який тут розпочався вперше в історії людства 20 тис. років тому. Україна є святою землею Дажбожою, якій судилося відіграти вирішальну роль у здійсненні Дажбожого задуму. Божественне тіло, яке має Україна, є підставою вва­жати її духовним центром людства.

На основі індоєвропейської спільноти для здійснення свого задуму на Землі Господь Дажбог створив народ, який відомий в історії як арії. Прямим кровним нащадком арійського народу є українці, яким було послано важке ви-пробування через панування чужої духовності. Відроджен­ня рідної української віри означає, що український народ витримав це випробування і довів своє право стати будів­ничим на Землі Дажбожої України.

Головні свята рідновірів — Різдво, Великдень, Рахман-ський Великдень, Зелені свята, Купала, Великий (Медовий) Спас, Покрова. Урочисто відзначаються також Водосвяття, Стрітення, Благовіщення, Колодій, Свято Перуна, Квітко­вий Спас, Здвиження. Серед календарних обрядів особли­во шануються рідновірами колядування, щедрування, по­сівання, писанкарство та ін. Обов'язковими є щоденні мо­литви, відвідування щотижневих богослужінь. Діє інститут духовного цілительства. Розпочав роботу вищий релігійний навчальний заклад — Університет Рідної української віри. Функціонують всеукраїнські релігійні організації: сестрин-ство «Берегиня», місія «Шлях до Бога», братство «Дажбожі онуки» тощо.

Великий вогонь. Ця неоязичницька духовно-релігійна те­чія виникла у 90-ті роки XX ст. на Житомирщині. її заснов­ником був Г. Боценюк. На відміну від інших язичників по­слідовники Великого вогню обстоюють ідею абстрактності слов'янськості. Вони вірять у присутність душ великих пра­щурів, які жили за законами розуму; вшановують Сварога, що дарував людям вічне життя і поєднував силу вогню й ро­зуму, Рода і синів його — Перуна, Одина і Водина, дружину Перуна — Ладу, а також Дажбога. Пропагують шлюбну вір­ність, духовну спільність людини з рослинним і тваринним світами, необхідність для щастя людини свободи.

Утвердження в Україні свободи совісті спричинилося до активного збагачення релігійної карти України. І цей процес триває.

Висновки

• Україна — багатоконфесійна країна, де успішно функціонують громади понад сотні конфесій, напрямів і течій. Це є очевидним свід ченням динамічного відродження релігійно-церковного життя за роки незалежності.

• Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я. Сьогодні його репрезентують Українська православна церква Київсь­кого патріархату, Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Московського патріархату.

• В українському суспільстві утверджується конфесійний плюралізм: не тільки християни, а й представники інших віровчень — іудаїзму, ісла­му, етно- та неорелігій — прагнуть будувати свої відносини на принципах релігійної толерантності.

• Неорелігійні рухи в Україні, на відміну від Заходу, наповнювалися переважно невіруючими, колишніми атеїстами, тобто тими, хто не мап відповідної віросповідної підготовки, що спричинило два наслідки. Пер ший — позитивний: відсутність попереднього містичного досвіду робить віру щирішою, сердечнішою, а отже, й чистішою. Другий — негативний: колишня атеїзація позбавила досвіду духовних пошуків, духовних пере живань, що нині сприяє переважанню зовнішніх виявів релігійності.

Теми рефератів

1. Ідея єдиної Української православної церкви: реальність і перс пектива.

2. Історія створення УПЦ Київського патріархату.

3. Українська греко-католицька церква в системі сучасних еку­менічних відносин.

4. Український екуменічний рухусвітлі православно-католицьких га міжправославних відносин.

5. Протестантизм в релігієтворчому процесі України.

6. Неохристиянство в контексті релігійного життя України.

7. Мусульмани в християнському середовищі України.

8. Свідки Єгови та їх перспективи в незалежній Україні.

9. Благодійницька діяльність церков ХВЄ.

10. Баптистські спільноти в Україні: проблеми і перспективи.

11. Іудаїзм в Україні: проблеми єднання.

12. Кримські караїми й українське козацтво.

13. Фортеця Кирк-Йєр як духовний центр кримських караїмів.

14. Вірменська церква в історії України.

Запитання. Завдання

1. За яких обставин з'являється Українська православна церк­ва Київського патріархату?

2. Чому в Україні функціонують три самостійні православні церкви?

3. Охарактеризуйте умови й причини появи Української греко-католицької церкви.

4. Яке місце займає в екуменічному християнському процесі Укра-їнська греко-католицька церква?

5. Чому в незалежній Україні протестантизм вступив на принци­пово новий етап розвитку?

6. Які особливості має процес поширення неорелігій в Україні?

7. Поясніть, чому в Україні, традиційно християнській країні, по­ширюються неорелігії орієнтального напряму.

8. Чому відродження язичництва неоязичники розглядають як до­мінанту відродження українства?

9. Чим віровчення громад Рідної віри відрізняється від віровчен­ня Собору рідної української віри?

10. Як основні положення віровчення Собору рідної української віри пов'язані з національною українською ідеєю?

Тестові завдання

I. 25—26 червня 1992 року у Києві відбувся Всеукраїнський пра­вославний собор, на якому було проголошено створення:

1) Української православної церкви Київського патріархату;

2) Української автокефальної православної церкви;

3) Української православної церкви Московського патріархату.

II. Чи може докорінно змінити геоконфесійну і геоцерковну ситуа­цію у світі створення єдиної Української православної церкви?

1)так; 2) ні.

III. На східнослов'янських землях найстарішою митрополичою ка­федрою є_________________(Московська; Київська).

IV. Сучасні греко-католики, вважаючи себе інтегральною частиною східної візантійської традиції, прагнуть, щоб в Україні була одна церк­ва, об'єднана із Вселенською. Мова йде про поєднання двох церков українського народу___________________і_____________________(пра­вославної; римо-католицької; греко-католицької) на засадах__________

___________________патріархату (Київського; Московського).

V. Найчисленнішими протестантськими об'єднаннями в незалеж­ній Україні є:

1) Союз вільних Церков християн євангельської віри;

2) Євангельські християни-баптисти;

3) Християни віри євангельської (п'ятдесятники);

4) Товариство свідомості Кришни;

5) Церква Ісуса Христа Святих останніх днів;

6) Адвентисти сьомого дня;

7) Свідки Єгови;

8) Церква повного Євангелія.