Носії зла і його жертви

Трагедія Гамлета обумовлюється світом зла, що оточує його: це носії зла король Клавдій і його радник Полоній, жертви світу зла – Гертруда, Офелія, Лаерт, Розенкранц і Гільденстерн. Це в їх оточенні Гамлет почуває себе невимовно самотнім, зрадженим, покинутим.

Гамлетові- праведнику, гуманістові противопоставлений образ короля Клавдія. Честолюбство і гординя, які християнська мораль засуджує як гріховні, штовхнули Клавдія на дорогу зла – він холоднокровно й цинічно вбиває рідного брата, щоб одружитися з королевою і сісти на королевський трон. Ставши злочинцем, Клавдій сповнюється жорстокості й немилосердя, він підступно плете свою інтригу спочатку проти брата, а потім проти його сина Гамлета, помсти якого дуже боїться. Він стежить за Гамлетом, використовуючи Полонія і його доньку Офелію, ще задовго до того, як запідозрив, що Гамлет знає правду про вбивство Клавдієм короля.

Довідавшись у ході спектаклю, що Гемлет таки знає правду, Клавдій готує йому смерть: він відсилає принца до короля Англії, якому передає листа через Розенкранца і Гільденстерна з проханням вбити Гамлета. Та гине не принц – доля розпорядилася, щоб смертю були покарані зрадники Розенкранц і Гільденстерн.

Після повернення Гамлета в Ельсінор Клавдій затіває нову інтригу проти нього. Для цього він використовує сина Полонія Лаерта, штовхаючи його до помсти Гамлетові за вбитого ним випадково Полонія. Клавдій готує підступно двобій між Лаертом і Гамлетом, у якому отруєний меч має в разі чого обов`язково призвести до смерті Гамлета. Цинічно використовує в своїх інтригах Клавдій і кохану Гамлета Офелію, роблячи її з допомогою її батька своїм послушним знаряддям. Так поступово стають один за одним жертвами злочинця і зла колись щира і чесна, добра Офелія, яку зло довело до божевілля і смерті. Гертруда, яку важко запідозрити у співучасті в злочині, але яка покарана смертю за свою зраду чоловікові, батькові Гамлета, випивши отруту з келиха, призначеного для Гамлета. Жертвою Клавдія і зла стає і Лаерт. Він міг би бути чесним, шляхетним лицарем, але під постійним наглядом і впливом цинічного Полонія він став послушним виконавцем його волі і маріонеткою у руках Клавдія. Розенкранц і Гільденстерн, хоч і виховувалися разом із Гамлетом у Віттенберзькому університеті, не стали подібними до принца гуманістами – жорстокий двір перетворив їх в улесливих рабів Клавдія, які не стануть вагатися у своєму злочинному злужінні королю навіть перед зрадою і підлістю у ставленні до Гамлета.

Вірнопідданим рабом свого пана є придворний Полоній, який послушно виконує волю Клавдія, шпигує за Гамлетом, схиляє до цього ж свою дочку Офелію. Він нюхом чує власну втгоду і знає, кому варто слугувати, на чиєму боці сила. Полоній безсоромно знайомить Клавдія з листами Гамлета й Офелії, підслуховує розмову Гертруди з сином, щоб вивідати таємницю принца і відкрити її Клавдієві; він сприяє королю у підслуховуванні Офелії з принцом, побачення яких він сам влаштував.

Він не довіряє нікому, навіть власному синові, за яким стежать за його дорученням шпигуни. І саме він винен у моральному падінні Лаерта, бо йому він прививав підлу придворну мораль, його він сам зробив знаряддям у руках злочинного Клавдія.

Гуманіст Шекспір, не маючи сил врятував Гамлета від світу зла, не може дозволити злочинцям уникнути кари: їх немов карає сама доля. Гине від меча Гамлета випадково Полоній, який сховався за килимом, щоб підслуховувати і якого Гамлет прийняв за короля Клавдія. Гине і Клавдій, зазнавши перед цим і мук совісті, і злобної ненависті, і нестримної жаги смерті Гамлета. Покарані Гамлетом за зраду і підлість Розенкранц і Гільденстерн, страчені англійським королем. Трагічною смертю загинула Офелія, не витримавши ударів долі. Гине нарешті й Гертруда, щоб спокутувати свою провину перед чоловіком та сином.

Смерть всіх цих персонажів викликає неоднозначні, суперечливі думки і почуття у глядачів та читачів драми – від гострого їх осуду і до жалю і співчуття до них, бо вони люди, а людина “дією подібна до ангела, тямою – до Божества”.

Сповнивши трагедію глибокими, складними, суперечливими філософськими роздумами про життя, світ, людину, Вільям Шекспір намагався викликати у своїх глядачів почуття милосердя до людини, бажання і потяг до добра, гострий осуд пануючого в світі зла, гуманістичну віру в людину, думки про неминучість покарання зла і злочинців за скоєне лихо. В цьому полягає гуманістична сутність трагедії, саме тому вона продовжує жити і хвилювати душі читачів та глядачів упродовж довгих віків, не втрачаючи своєї філософської наповненості та високої художньої вартості.