Лекція 9.

Тема: Основні особливості давньогерманського синтаксису.

План

1. Просте речення в давньогерманських мовах (структура простого речення, порядок слів у простому реченні, члени речення, синтаксичні звороти, заперечення. Тенденції подальшого розвитку простого речення).

2. Складне речення (виникнення складного речення, основні типи підрядних речень, походження сполучників у германських мовах).

Ключові поняття: давньогерманський синтаксис, просте речення, порядок слів у реченні, члени речення, складне речення, типи підрядних речень.

Методичні рекомендації: У процесі підготовки до лекції студенти мають детально опрацювати основну та додаткову літературу, запропоновану в лекції. Крім того, студенти мають ознайомитися з особливостями давньогерманського синтаксису, а саме: просте та складне речення, порядок слів у реченні, типи підрядних речень. Особливу увагу приділити дієприкметниковим зворотам та особливостям вираження й уживання членів речення. Окремим питанням розглянути сполучники давньогерманських мов.

Список літератури з дисципліни

Основна література

1. Левицкий В.В. Введение в германскую филологию. Сборник задач. – К.: Вища школа, 1981. – 75 с.

2. Левицький В.В. Основи германістики. – Вінниця, НОВА КНИГА, 2008. – 528 с.

3. Левицький В.В., Кійко С.В. Практикум до курсу «Вступ до германського мовознавства». Посібник. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2006. – 264 с.

Додаткова література

1. Аракин .Д. История английского языка. – М., 2003.

2. Арсеньева М.Г., Белашова С.П., Берков В.П. Введение в германскую филологию. – М., 2003.

1. Бруннер К. История английского языка. – М., 2006.

2. Голицинский Ю.Б. Великобритания. – СПб.: КАРО, 2006.

3. Голицинский Ю.Б. США. – СПб.: КАРО, 2006.

4. Гухман Н.Н. Готский язык. – М., 1998.

5. Жирмунский В.М. Введение в сравнительно-истоическое изучение германских языков. – М. – Л., 1964. – 272 с.

6. Иванова И.П., Чахоян Л.П. История английского языка. Учебник. Хрестоматия. Словарь. – СПб., 2001.

7. Ильин Б.А. История английского языка. – М., 1968.

8. Матвеева Е.А. История английского языка. Учебное пособие.– М., 2006.

9. Потапова И.А., Беляева Т.М. Английский за пределами Англии.- Л., 1961.

10. Смирницкий А.И. Древнеанглийский язык. – М., 1995.

11. Хлебникова Е. Б. Введение в германскую филологию и историю языка. – Калиин, 1975. – 184 с.

12. Чувакин А.А., Кощей Л.Н., Морозов В.Д. Основы научного исследования по филологии. – Барнаул, 1990.

13. Lehmann W.P. Historical Linguistics. – N.Y., 1973.

14. Baugh A., Cable T.A. History of the English language. – London, 1978.

Основні риси іє. Синтаксису

Основи індоєвропейського синтаксису були закладені ще працями К. Бругмана, Б. Дельбрюка та інших представників "старшого" поко­ління індоєвропеїстів. Проте, як вважає В. П. Леман, ці праці ґрунту­ються на матеріалі тільки двох типологічно близьких мов – грецької та латинської – і тому відображають індоєвропейський синтаксис у "спо­твореному вигляді" (йдеться, насамперед, про порядок слів іє. речен­ня).

У працях сучасних компаративістів реконструкція іє. синтаксису здійснюється з врахуванням усіх давніх іє. мов, зокрема хетської та грецької. Важливе місце в методиці реконструкції індоєвропейських синтаксичних структур відводиться мовній типології, яка дозволяє встановлювати, які структури можуть існувати в мові разом, а які одна з одною не сумісні (так звані імплікативні універсали).

Так, наприклад, для мов з порядком слів ОV (об'єкт-додаток стоїть перед дієсловом) типологічно характерним є розташування елементів

(які в певному сенсі можна вважати прислівниками), що уточнюють ді­єслово, не перед самим дієсловом, а перед об'єктом. Оскільки встанов­лено, що в іє. прамові не було префіксів (адже останні, як було сказано в попередньому розділі, походять від придієслівних уточнювачів), ця осо­бливість іє. дієслівної системи свідчить про те, що спочатку в іє. прамо­ві панівним був саме такий порядок слів, тобто OV. Після розпаду індоєвропейської спільності порядок слів зазначе­ного типу ОК (об'єкт-дієслово) змінився на протилежний VO (дієслово-об'єкт). У більшості сучасних мов світу, як показав Дж. Грінберг, панів­ною є одна з трьох основних моделей порядку слів – VSO (модель 1), SVO (модель 2) і SOV (модель 3).

Індоєвропейське просте речення з погляду структурної будови поділялося щонайменше на три типи: а) односкладне; б) двоскладне; в) трискладне. Односкладне речення, у свою чергу, можна було роз­членувати на іменне або дієслівне, тобто воно могло складатися або тільки з іменника, або лише з дієслова (напр.: Зима. Морозить). Дво­складне речення складалося із об'єкта та предиката, який, зі свого боку, міг бути дієслівним або іменним (напр.: Він біжить. Він великий). У трьохскладному реченні були присутніми суб'єкт, предикат (дієслово) і об'єкт, причому об'єкт, як сказано вище, передував дієслову (напр.: Він мене бачить).

У синтагмі означуване слово (прикметник або генітив приналеж­ності) стояло перед означеним. Для заперечення вживалась частка *п(е)-, яка могла сполучатися з іншими частками, прислівниками або займенниками, утворюючи форми на кшталт лат. nēmō (< *nehmo "ніх­то"), n-ullus "ніщо" (пор. розглянуті в підрозділі 3.3. гот. пі mannahun, пі ainshun "ніхто" та ін.

Сурядний зв'язок виражався за допомогою енклітичної частки *е – (лат. que, гот. – (u) h). Підрядний зв'язок і, відповідно, складнопідрядне речення виникли, очевидно, після розпаду іє. спільності, оскільки під­рядні частки (сполучники) відрізняються між собою у багатьох мовах і не є спільноіндоєвропейськими за походженням. В іє. прамові – як відзначає Ж. Одрі, "не було мовної одиниці вищого рівня, ніж просте речення".

Таким чином, іє. гіпотаксис (складнопідрядне речення) не підда­ється, на думку Ж. Одрі, реконструкції, адже такого речення або не існувало, або ж його форми й матеріальні ознаки (перш за все сполуч­ники) повністю обновились.

Підрядні сполучники, зафіксовані в різних іє. мовах, утворені, як правило, від відмінкових форм різних займенників (пop.: рос. потому что, що складається із префікса по-, форми займенника тому і займен­ника что).