Професійне самовизначення молоді.

Під цим видом самовизначення молоді маються на увазі різноманітні проблеми, пов'язані з набуттям фаху та освітою підростаючого покоління. У цілому молодь України має досить високий рівень вищої (повної та базової) освіти; він становить, за даними Держкомстату, 21%. Але для представників найстаршої вікової групи (25—28 років) цей відсоток осіб із вищою освітою є набагато вищим — 39%. В Україні середня кількість років освіти молоді сягає нині 11,5 років.

Ці загальні показники урізноманітнюються, якщо взяти до уваги деякі особливості, пов'язані з місцем проживання, статтю, галузевими харак­теристиками здобуття освіти. Так, наприклад, міська молодь у цілому є освіченішою, ніж сільська: в містах вищу освіту має 44% осіб віком 25— 28 років, тоді як в сільській місцевості — лише 24%.

Таким чином, у сучасному українському суспільстві на початку XXI століття можна виокремити низку тенденцій, пов'язаних зі сферою освіти та професійним самовизначенням молоді:

• зростання престижу освіти взагалі й престижу технічної освіти зокрема;

• зміна характеру попиту на робочу силу: вона має досягти такого рівня кваліфікації, який дозволить їй продуктивно працювати в умовах інформаційного суспільства;

• внутрішня реорганізація освіти відповідно до вимог ринкової економіки з її кінцевою метою - формування такої структури випуску фахівців, яка б запобігала виникненню масштабного безробіття серед випускників професійних навчальних закладів.

Реорганізація освіти є нагальною потребою сьогодення; адже зрос­тання її престижу в останні роки зумовлено великою мірою сподіваннями молоді уникнути безробіття.

До основних проблем у цій частині самовизначення молоді можна зарахувати такі:

• проблематичність шансів на здобуття вищої освіти представниками молоді з бідних, сільських сімей та з провінційних міст і містечок;

• подорожчання освітніх послуг і державних, і приватних освітніх установ. Так, 1999 р. населення країни оплачувало навчання молоді у вищих і навчальних закладах і технікумах у 26% випадків, тобто за навчання кожного четвертого студента доводилося платити;

• відставання матеріально-технічної бази закладів освіти від світових стандартів;

• низький рівень зарплат викладачів і стипендій студентів;

• незадовільні умови проживання студентів у гуртожитках;

• виїзд підготовленої частини викладацького складу за кордон;

• брак правових гарантій працевлаштування випускників-фахівців із базовою та повною вищою освітою;

• невиконання статті 61 п.2 Закону України «Про освіту» щодо бюджетних асигнувань на освіту в розмірі, не меншому від 10% національного доходу тощо.

З усього викладеного вище витікає й мета молодіжної політики в цьому напрямі: докорінна реформа освіти; запровадження системи пільгового кредитування молоді для здобуття нею бажаної освіти; роз­робка спеціальних економічних і юридичних гарантій, які попереджатимуть або компенсуватимуть різні можливі форми дискримінації молоді; сприяння тимчасовому працевлаштуванню безробітних, учнів і студентів через організації учнівських і студентських загонів, таборів праці й відпочинку, ширшого запровадження громадських робіт.