ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

О.М. Ельбрехт

ПЕДАГОГІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ

Модульний лекційно-практичний курс

Київ

Видавництво Європейського університету

2005

УДК 37.013:378(076)

Рецензенти:

Грехов A.M.— доктор фізико-математичних наук, професор (Євро­пейський університет);

Островерхова Н.М.— старший науковий співробітник (Інститут пе­дагогіки АІІН України, лабораторія управління освітніми закладами);

Пашко А.О.— кандидат фізико-математичних наук, доцент (Євро­пейський університет)

ЕЛЬБРЕХТТ.О.М.

Педагогіка вищої школи: Модульний лекційно-практичиий курс.— К.:

Вид-во Європ. ун-ту.— 2005.— 78 с.

ISBN 966-301-045-2

У навчальному посібнику висвітлено окремі питання сучасного роз­витку освіти, розглянуто основи педагогіки вищої школи та основні пи­тання дидактики вищої школи, розкривас основні педагогічні поняття і категорії.

Для магістрів і викладачів вищих навчальних закладів.

УДК 37.013:378(076)

ISBN 966-301-045-2 © Європейський університет, 2005 © О.М. Ельбрехт, 2005

ВСТУП

У сучасну епоху освіта, особливо вища, розглядається як головний фактор соціального й економічного прогресу. Завдання вишої освіти покликана вирішувати відносно молода галузь педагогічного знання — педагогіка вишої школи. Вона досліджує фундаментальні питання ви­щої освіти, загальні закономірності, принципи, методи і форми на­вчання та виховання у вищому навчальному закладі.

Мета модульного лекщйно-практичного курсу (далі — курс) «Педа­гогіка вищої школи» — скласти загальне уявлення про педагогічну те­орію і практику вищої школи; спонукати до осмислення загальнолюдсь­ких пріоритетів в освіті; сприяти усвідомленню ролі педагогічної науки в розвитку сучасної освіти; формувати вміння проводити занят­тя у вищому навчальному закладі та розробляти до них навчально-ме­тодичні матеріали.

Завдання курсу:

> ознайомити з основними поняттями педагогіки вищої школи;

• зорієнтувати в основних проблемах сучасної вищої освіти і педа­гогіки вищої школи;

• дати знання основ організації навчального процесу у вищому навчальному закладі;

• сформувати вміння самостійно опрацьовувати навчальні ма­теріали в межах курсу, проектувати елементи навчального процесу, зокрема навчальної програми, лекції тощо, а також оцінювати якість навчального процесу;

• стимулювати навчально-пізнавальну діяльність студентів з дослідження педагогічних проблем.

Дисципліна “Педагогіка вищої школи” входить до циклу соціаль­но-гуманітарних дисциплін і грунтується на знаннях студентів, отри­маних під час вивчення курсів “Педагогіка і психологія” та “Філо­софські проблеми наукового пізнання”.

Курс складається з двох модулів. Модуль І — «Сучасний розвиток освіти в Україні і за рубежем» висвітлено питання ролі вищої освіти в суспільстві, її стан, сучасні тенденції розвитку; актуалізуовано педа­гогічні знання, ознайомлено з педагогікою вищої школи, її основними категоріями, місцем у системі педагогічних та інших наук. У мо­дулі II — «Основи дидактики вищої школи» (теорія освіти і навчання у вищому навчальному закладі) розглянуто предмет, категорії, ос­новні завдання, зміст, принципи, форми і методи навчання у ВНЗ.

Зміст кожного модуля складають лекції, питання для самостійного опрацювання, творчі завдання, семінарсько-практичні заняття, пи­тання для самостійного контролю знань, тести для контролю якості засвоєння знань. Усі вили роботи студента оцінюють і студент, і ви­кладач, що дає змогу визначити рейтинг студента за результатами йо­го навчальної діяльності.

Курс «Педагогіка вищої школи» розрахований на 27 годин, з них вісім — лекційні заняття, шість — семінарсько-практичні, тринадцять — самостійна робота студентів. Після закінчення навчання студенти, згідно з запропонованою програмою курсу, повинні:

• мати уявлення про педагогіку вищої школи. її місце у системі пе­дагогічних та інших наук, зв'язок з ними;

• усвідомлювати роль вищої освіти та педагогіки вищої школи в розвитку сучасного суспільства;

• аналізувати сучасний стан і головні тенденції сучасного розвит­ку освіти в Україні і за рубежем, шляхи інтеграції системи вітчизняної освіти в світову освітню систему;

• бути обізнаними з основними сучасними моделями систем освіти розвинених країн, проблемами та позитивним досвідом їх ор­ганізації;

• знати основні категорії педагогіки вищої школи; предмет та об'єкт дидактики, її актуальні проблеми на сучасному етапі; головні закономірності та принципи навчання у вищому навчальному закладі; форми і методи навчання та критерії їх вибору;

• уміти проектувати елементи навчального процесу,зокрема на­вчальну програму, лекцію, тести тощо та оцінювати якість навчально­го процесу.

Програма модульного лекційно-практичного курсу «Педагогіка вищої школи»

Модуль		Зміст модуля			Усього Усього			Лекціцйні Лекційні заняття заняття				Семінарсько-практичні заняття				Самостійна робота
1 1		2 2			3 3			4 4				5				6
Модуль 1. Сучасний розвиток овіти в Україні і за рубежем		Лекція 1. Роль вищої овіти в сучасну епоху.			1 1			11 1
		Лекція 2. Сучасні тенденції в освіті.			1 1			1 1
		Лекція 3. Актуальність педагогічних знань у підготовці пеціалістів у вищому навчальному закладі.			2 2			2 2
		Питання для cамоcтійного опрацювання: Системи вищої освіти України та розвинених країн світу. Основні закони і документи щодо розвитку вищої освіти в Україні. Творче завдання: Виконати порівняльний аналіз итем вищої освіти України і однієї з розвинених країн – США, Велика Британія, Японія, Франція, Німеччина. Проаналізувати зв’язки педагогіки вищої школи з технічними науками.			7 7											2 7 2 2 2 1
			Семінарсько-практичне заняття 1 1. Роль, стан і тенденції розвитку освіти. 2. Болонський процес. 3. Педагогіка вищої школи, категорійний апарат. 4. Зв'язок педагогіки вищої школи з іншими науками. 5. Дискусія «Вища освіта в сучасному світі: реалії і перспективи розвитку» (на основі аналізу систем вищої освіти України й освіти розвинених країн).			2					2
	Усього					ІЗ			4		2			7
	Модуль II Основи дидактики		Лекція 4. Загальне поняття про дидактику вищої школи, її основні категорії			1			1
	вищої школи		Лекція 5. Закономірності і принципи навчання у вищому навчальному закладі як основ­ний орієнтир у викладацькій діяльності.			1			1
			Лекція 6. Методи і засоби навчання.			1			1
			Лекція 7. Форми організації навчання у вищому навчаль­ному закладі.			1			1
			Питання для самостійного опрацювання: 1. Самоспина робота студентів. 2. Моделі навчання у зару­біжній та вітчизняній практиці. Творче завдати: 1. Скласти план-конспект нет­радиційного заняття, вико­ристовуючи для цього його характеристи ки.			6								2 2 1
				2			3			4			5		6
				Семінарсько-практичне заняття 2 Принципи та методи навчання 1. Поняття «принцип навчан­ня». Система принципів нав­чання іа їх класифікація. 2. Характеристика принципів навчання та їх взаємозв'язок у процесі навчально-виховної роботи вищого навчального закладу. 3. Поняття «метод навчання». Характеристика методів нав­чання. 4. Розв'язання педагогічних ситуацій. Семінарсько-практичне заняття 3 Форми організації навчального процесу у вищому навчальному закладі 1. Вимоги до сучасної лекції. 2. Типи та структура сучасних лекцій. 3. Нестандарті лекції. 4. Інші форми організації нав­чального процесу у вишому навчальному закладі. 5. Мікро викладання.			2 2						2 2
	Усього						14			4			4		6
	Усього за два модулі						27			8			6		ІЗ

Модуль I

СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК ОСВІТИ

В УКРАЇНІ І ЗА РУБЕЖЕМ

«Вища освіта… має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення про­дуктивних сил України»

Державна національна програма

'Освіта» («Україна XXI століття»)

Лекція 1. Роль і стан вищої освіти в сучасну епоху

Ключові слова: вища освіта, мета вищої освіти, функції вищої освіти, реформування, криза, фактор, настановлення.

Під вищою освітою розуміють «...рівень освіти, який здобувається

особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, сис-

темного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який

грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобут-

тям певної кваліфікації за підсумками державної атестації». Таке визна-

чення затверджене Законом України «Про вищу освіту» [1,с. 37].

Проблема ролі вищої освіти є практично питанням визначення її

місця в життєдіяльності суспільства, передусім зумовлене соціальни-

ми потребами, які вища освіта задовольняє, та соціальними

функціями, які вона викоігує.

Проблему осмислення ролі освіти досліджують учені і державні

діячі. Так, колишній директор ЮНЕСКО Федерико Майер акцентує

на тому, що «освіту в широкому розумінні слід вважати засобом, який

дає кожній людині змогу стати особистістю, активним членом

суспільства, здатним допомогти кожній общині, кожному суспільству

зробити крок до кращого життя» [2, с. 35].

Висловлюючи своє ро-

зуміння ролі освіти в сучасному світі, В. Андрущенко зазначає, що

«Освіта загалом і вища освіта зокрема відіграє в суспільстві унікальну

роль: вона відтворює особистість, озброює її знаннями, формує світо­гляд і творчі здібності, виховує як патріота і громадянина — тобто ре­ально готує його (суспільства) майбутнє. І від того, якою буде наша освіта, без перебільшення, залежить майбутнє держави: народу і куль-

тури» [3, с. 6]. Ця думка також простежується у працях Б. Гершунсь-

кого: «Саме освіта принципово «працює» на майбутнє, визначаючи на-

перед особистісні якості кожної людини, її знання, вміння, навички,

світоглядні і поведінкові пріоритети, а відтак — економічний, мораль-

ний, духовний потенціал суспільства, цивілізації загалом» [4, с. 18].

Тому цілком зрозуміло, шо освіті, зокрема вищій, відводиться ве­лика роль у розвитку суспільства і розв'язанні його проблем. 3 пери­ферії суспільного життя вища освіта поступово перемішується до цен­тру сучасної цивілізації. Раніше вона виконувала вузько прагматичні

завдання в різних галузях практичної життєліяльності і професійної

підготовки молоді до самостійного життя, вирішувала питання мо-

дернізації промисловості, створення ефективної системи управління.

Сьогодні відбувається процес перетворення вищої освіти в глобаль-

ний фактор розвитку людства, в один із важливих чинників розвитку

цивілізації. Основоположною місією вищої освіти, зазначається в до-

кументах Всесвітньої конференції з проблем вищої освіти (5-9 жовт-

ня 1998 р. Париж) є служіння людині і суспільству [5, с, 7]. 3 огляду

на це, основна мета освіти полягає в тому, щоб засобами різних форм

і методів навчання і виховання підготувати студентів до активної

участі в соціальному житті; створити умови для розвитку особистості,

здатної не тільки практично оцінювати ситуацію і адаптуватися до

соціальних змін, а й оригінально мислити, генералізувати і реалізува-

ти ідеї, продукувати власні, намічати шляхи позитивних перетворень,

проявляти ініціативу і творчість.

Стабільне функціонування держави, її безпека, незалежність і доб-

робут народу залежать від того, наскільки якісно вища освіта виконує

Свої функції.

Основними функціями вищої освіти є гуманістична, аксіологічна,

соціокультурна, соціально-адаптивна, соціально-мобільна (стра-

тифікаційна), інноваційна, соціально-інтегративна, прогностична.

Сприяє розвитку, самореалізації (гуманістична функція); є цінністю світової і

національної культур (аксіологічна функція); допомагас людині ово-

лодіти культурою свого народу на основі врахування зв'язків з

національними культурами інших народів і світової культури загалом

(соціокультурна функція); сприяє адаптації людини до соціуму, що

динамічно змінюється, а також до професійної діяльності (соціально-

адаптивна функція); змінює статусно-рольові форми взаємодії людей

(соціально-мобільна функція); оновлює арсенал знань і способів

діяльності людини, формує базис її науково-дослідницької діяльності

(інноваційна функція); залучає людей до інтегративної освітньо-на-

уково-виробничої діяльності, надає досвід інтеграції навчальних, на-

укових, практичних знань і вмінь, відкриває значні потенційні мож-

ливості цього процесу (соціально-інтегративна функція); розкриває

сутність майбутньої професії, стабілізує потребу людини в її отри-

манні, сприяє прояву перспективи професійного розвитку і осо-

бистісного зростання людини (прогностична функція) [6, с. 19].

Нині людство перебуває на зламі свого розвитку, про що свідчить

система криз — екологічна, демографічна, продовольча та ін. «Своїми

науково-дослідницькими і теоретичними роботами, своїми програма-

ми в галузі освіти і професійної підготовки, своєю діяльністю в галузі

співпраці і партнерськими зв'язками з різними секторами суспільства.

вища освіта покликана рішуче сприяти пошуку і визначенню нових

шляхів до кращого майбутнього для суспільства і людини, спрямову-

вати і формувати це майбутнє...» [5, с. 7].

Свій розвиток людство вбачає в глобальному культивуванні гу-маністичних начал особистості. Вища освіта є важливим соціальним

Інститутом, який створює умови лля формування сукупності етичних

цінностей і норм, гідного ставлення по іншої людини і навколишньо-

го середовища, лінії поведінки і способу життя, в яких виражається

повага до людської особистості, її гідності, прав, поглядів; дотриман-

ня принципів демократії, справедливості, толерантності; взаємопоро-

зуміння між народами, етнічними, релігійними, культурними група-

ми; відмова від насильства.

Розвиток іїітелектуального і морального потенціалу людської

спільноти уможливить гуманне використання резервів природи і

суспільства; стимулюватиме пошук і використання раціональних за-

собів і способів отримання матеріальних благ; активізуватиме участь

засобів і способів отримання матеріальних благ; активізуватиме участь

людей у розв'язанні глобальних проблем, таких як бідність, голод, не-

грамотність, збільшення розриву між розвиненими країнами і тими.

що розвиваються, охорона навколишнього середовища тощо.

Інтеграція вищої освіти і фундаментальної науки сприяе створенню

нових технологій для взаємовигідної міжнародної співпраці. , ^

Таким чином, вища освіта є пріоритетною галуззю, яка забезпечує

стабільне функціонування і розвиток усіх сфер життєдіяльності ,

суспільства.

Розвинені країни світу періодично здійснюють різні за масштаба-

ми реформи національних систем вищої освіти. В межах реформ

вирішуються питання її фінансування, реструктурування, розширен-

ня та якісної зміни мережі вищих навчальних закладів, упровадження

нових інформаційних технологій, вдосконалення управління інфор-

маційними потоками, активізації вищої освіти в розвитку наукового

потенціалу нації, посилення зв'язків з виробничими державними і

приватними організаціями тощо.

У людей зростає інтерес до отримання вищої освіти. Так, з 1960

по 1995 р. кількість студентів у світі зросла з 13 до 82 млн., тобто

більш ніж у шість разів [7, с.140]. У все більшої кількості країн

засвідчується тенденція до подолання порогу масовості вищої шко-

ли: вищою освітою різних видів охоплено понад 50 % молоді вікової

групи 20-23 роки [8, с. 52].

Водночас країни переймаються проблемами, які важко розв'язу-

ються в межах реформ. Учені і державні діячі констатують факт

всесвітньої кризи освіти [|3, с. 30, с. 84; 6, с. 4]. Здійснюючи аналіз не-

вирішених проблем освіти, американський учений і діяч просвіти

Ф. Кумбс ще у 1968 р. зазначав: «Залежно від умов, що склалися у

різних країнах, криза проявляється в різній формі, сильніше або слаб-

ше. Проте її внутрішні пружини проступають у всіх країнах — розви-

нених і тих, які розвиваються, багатих і бідних, з давних часів відомих

своїми навчальними закладами і тими, що створюють їх тепер». Через

два десятиліття Кумбс у своїй новій книзі «Погляд із 80-х років» зро-

бив висновок, що криза освіти загострилася.

Суть світової кризи вчені вбачають у тому, що стан освіти не задо-

вольняє вимог суспільства, а відтак вона не стає провідником прогре-

су. Система освіти, що існує сьогодні, здебільшого зорієнтована на

досвід, слабо орієнтується на майбутнє, не вичерпує свого потенціалу щодо формування у студентів проектної детермінації майбутнього, відповідальності за нього, віри в себе, впевненості в своїх професійних здібностях шодо впливу на розвиток суспільства [2, с. 12-13].

В Україні криза системи освіти має подвійну природу: з одного бо­ку, вона є проявом кризи освіти, якої зазнає світ; з другого — на стан освіти впливає криза суспільно-політичної і соціально-економічної систем нашої країни. Труднощі, на думку В. Андрущенка, Т. Левчен­ко та інших учених, зумовлені недостатнім рівнем соціальної уваги до освіти; її низьким фінансуванням; слабким соціальним захистом учасників навчально-виховного процесу; незадоволенням базових потреб молоді в нормальних матеріальних умовах життя, в освіті, са­моствердженні; повільним розвитком соціально-професійної орієн­тації; орієнтацією на вузькопрофесійні знання [3, с. 6; 10, с. 447].

В останні роки в Україні відбулися певні позитивні зрушення у справі вдосконалення національної системи освіти, в тому числі вищої. Результативним був процес упорядкування мережі вищих нав­чальних закладів освіти на центральному і регіональному рівнях уп­равління. Як відзначають вчені, виконано значну частину програми оптимізації мережі виших закладів оспіти І-11 рівнів акредитації, ліквідовано дрібні та безперспективні технікуми, училища, укрупнено однопрофільні навчальні заклади, деякі з них стали структурними підрозділами закладів вищих рівнів акредитації — інститутів, ака­демій, університетів. У державному секторі зросла кількість вищих за­кладів освіти ІII—IV рівнів акредитації: за 1995-1998 рр. зростання склало 22%, а протягом 1998-1999 рр. до них додалися ще десять. За цей період більш як на третину розширився студентський контингент університетів, академій та інститутів. У 1997-1998 рр. він перевищив 1 млн чоловік. Сьогодні Україна входить в число країн з так званими «мегасистемами» вищої університетської освіти, тобто країн, де у ви­щих навчальних закладах навчається понад 1 млн студентів [8, с. 31]. Позитивні перетворення, що відбуваються у вищій освіті нашої країни, не обмежуються кількісними та якісними змінами в мережі закладів освіти або контингенті студентів. Змінюються настановлення шодо освіти, зокрема за такими напрямами:

> від дегуманізації до гуманістично-особистісної спрямованості освіти;

> від знань до їх особистісної значущості;

• від пасивного засвоєння інформації, що надається, до її актив­ного продукування;

• від пізнавально-інформативного підходу до соціально-культур­ного;

• від авторитарної педагогіки до педагогіки рівноправного парт­нерства;

• від тотальної уніфікації і стандартизації навчального процесу до його гнучкого моделювання з урахуванням індивідуальності суб'єкта навчання;

> від дезінтеграції до інтеграції у світовий освітянський простір. Однак ці процеси не досягли того рівня, за якого б вони істотно впливали на ситуацію загалом. Тому зміни, які відбуваються, повністю не розв'язують проблеми виходу із кризи. Постала потреба в трансформації педагогікою вищої школи всіх наявних настановлень у реальну базову основу оновлення вищої освіти й освітню практику. В умовах соціально-політичних змін у нашій країні це можливо за ура­хування нової ситуації, нових вимог і потреб українського суспіль­ства, постійного реформування освіти в контексті суспільних змін, глобальних проблем розвитку людства, загальних тенденцій, власти­вих світовому співтовариству в XXI ст. Водночас вища школа потре­бує широкої підтримки суспільства, зокрема з боку держави, яка несе відповідальність за стан системи вищої освіти, її розвиток, оновлення й удосконалення.

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Освіта в Україні. Нормативна база.— К.: КН'Г, АТ1КА, 2004.— 492 с.

2. Педагогика и психология высшей школы / Отв. ред. СИ. Самыгин.— Сер. «Учебники, учебные пособия»— Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.— 544 с.

3. Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку // Ма­теріали Міжнарод. наук.-практ. конф. (Київ, 17—18 квіт. 1996 р.) / Ред. ко­легія: В.П. Андруїценко та ін.; АПН України, Ін-тут псд. і психол. проф. освіти. Ч. і: Нова парадигма вищої освіти.— К., 1996.— 112 с.

4. Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века (в поисках прак­тико-ориентированных образовательных концепций) / РАН, Ин-тут теории ofipa-юв. и пед.— М: Спнершенство, 1998.— 608 с.

5. На пути к “Повестке дня на XXI век” в области высшего образования: Проблемы и задачи грядушсго XXI века в свете рсгиональних конференций: Раб. док. // ЮНЕСКО, Все мирная конф. по висш, образованию (Париж, 5-9 окт.).- Париж: ЮНЕСКО, 1998.- 19 с.

6. ІІедагогика высшей школы: ценностные ориентири обновления содержания образовання // Тр. Всерос. науч.-практ. конф. (Москва, 29—30 марта 2001 г): В 3 ч. Ч. І.- М., Основа: Уникум-Центр, 2001.- 103с.

7. Педагогика: XXI век / Луган. Гос. пед. ун-т им. Т. Шевченко; Отв. ред.: В.С. Курило, С.Я. Харченко, Г.А. Петровская.— Луганск: Знание,2002.— 182 с.

8. Науково-освітній потенціал націй: погляд у XXI століття: В 2 кн. Кн. 2: Освіта і наука: творчий потенціал державо- і культуротворення./ Авт, кол.: В. Литвин (керівн.), В. Андрущенко, С. Довгий та ін.— К.: Навч. книга, 2003.- 672 с.

9. Левченко Т.І. Розвиток освіти та особистості в різних педагогічних сис­темах; Моногр,— Вінниця: Нова книга, 2002.— 512 с.

Лекція 2. Сучасні тенденції в освіті

Ключові слова: тенденція, парадигма, гуманізація,гуманітаризація,

демократизація, глобалізація, інтеграція

Освіта не є чимось зовнішнім стосовно інших сфер життєдіяль­ності людини. Процеси, що відбуваються в освіті, мають розглядати­ся лише в комплексі проблем людства, важливішою з яких є забезпе­чення добробуту людей, виживання і стійкого розвитку людської спільноти. На думку вітчизняних і зарубіжних фахівців, система освіти є реальним засобом розв'язання цієї проблеми. На темп і рівень цих позитивних зрушень, вважає І. Зязюн, впливають такі основні тенденції змін у сфері освіти:

• світова тенденція зміни основної парадигми освіти;

• світова тенденція гуманізації освіти;

• світова тенденція інтеграції;

• тенденція повернення до традицій вітчизняної освіти і культури, в яких спостерігається потужна «методологія і методика», добре ор­ганізована гуманітарна освіта на єдності вітчизняної і світової культур [1,с.9].

Розвиток освіти з другої половини XX ст., який називають «вибухом освіти», підвищення середнього рівня освіти населення планети є однією із суттєвих змін загальносвітового значення. Ця тенденція по­вною мірою відповідає потребам суспільства і напрямам його розвит­ку. Особливо високими були темпи розвитку вищої освіти, що істот­но вплинуло на прогрес освіти загалом і надзвичайний прогрес знань. Проте виша школа стикається з численними парадоксами, на яких наголошується в документах Всесвітньої конференції з проблем ви­щої освіти (5-9 жовтня 1998 р., Париж).

Найбільш глибокими з них вважаються суперечності між:

• підвищенням масовості освіти і скороченням фінансових, ма­теріальних і людських ресурсів, які виділяються на її розвиток;

• необхідністю підняття рівня освіти населення і збільшенням розмірів безробіття;

• потребою в інтернаціоналізації освіти і необхідністю відповідності вищих навчальних закладів локальним умовам;

• розвитком новітніх інформаційно-комп'ютерних технологій за­вдяки дослідженням, що здійснювались на базі університетів, і слаб­ким попитом на окремі з них, оскільки система викладання спи­рається на традиції, засновані на передачі знань з основних напрямів, незалежно від типу завдань, які стоять перед підготовкою.

А. Рсан., Н. Бордовська, С. Розум, аналізуючи розвиток освіти ви­щої школи, визначають кілька парадигм [2, с. 305—306]. «Академічна парадигма» визнає пріоритет в освіті теоретичних знань і розвиток фундаментальних наук. Систематичне і поглиблене вивчення їх ос­нов, вважають прихильники цієї парадигми, є академічною традицією освіти і передбачає безпосередню участь студентів у наукових дослідженнях. «Професійна» парадигма розширила зміст освіти. На думку вчених, які репрезентують цю парадигму, наука є не лише засо­бом пізнання і пояснення світу. Вона виконує функцію виробничої сили, що розвиває техніку і виробництво. Як наслідок, крім спектра наукових знань, освіта концентрує і розширює соціокультурну і про­фесійну діяльність людини. Розвиток вищої професійної освіти пов'язується з соціальним замовленням держави і суспільства. “Культурно-цінніна” парадигма спирається на засвоєння універсальних елементів культури і цінностей минулих поколінь завдяки система­тичному і поглибленому вивченню праць великих мислителів. Культура в широкому

розумінні відображує досконалість у будь-якій галузі суспільної практики: політиці, педагогіці, науці тощо. Тому практичне втілення цієї парадигми у навчально-виховному процесі у вищих нав­чальних закладах орієнтує студентів на різнобічне пізнання світу. Особ­ливістю культури XIX-XX ст. стала її техногенність (цивілізація), у зв'язку з чим чільне місце посіла «науково-технічна» парадигма. Це — своєрідний світогляд, який наголошує на великому значенні техніки і технології у житті суспільства. При визначенні цілей і змісту вищої освіти в межах цієї парадигми переважають інтереси виробництва, еко­номіки, бізнесу, розвитку техніки та засобів цивілізації. Вища освіта і наукове знання спрямовуються у вузькопрагматичне русло. Сама по собі така ідея є перспективою. Однак абсолютизація науково-технічних проблем, їх примат над культурними цінностями, нехтування ду­ховністю та духовною культурою суспільства непокоять багатьох уче­них. Альтернативою технократичному і прагматичному підходам до ви­щої освіти є її гуманістичне спрямування. Гуманізація освіти орієнтована на людину як найвищу цінність соціального буття та став­лення до неї як до суб'єкта пізнання, спілкування і творчості. Це озна­чає, що процес формування спеціаліста у вищій школі має відбуватися через детермінацію ціннісно-смислового ставлення особистості до на­вчальної діяльності і до своїх здібностей та професійних якостей.

На початку третього тисячоліття підвищений інтерес до гуманізації освіти і всієї суспільної свідомості не випадковий: дві світові війни, численні міжнаціональні конфлікти, екологічні катастрофи, які відбулися в минулому столітті, спричинили масове знищення людей. Припинити цей процес можна лише завдяки гуманізації суспільних відносин. Тому в XXI ст. ціннісним пріоритетом є формування гу­маністичного мислення. Зрозуміло, що одним з важливих завдань су­часної педагогіки вищої школи є виявлення гуманістичного по­тенціалу особистості як громадянина та професіонала. Формування особистості спеціаліста здійснюватиметься з опертям на аксеологічні (ціннісні) основи освіти, тому педагогіка вищої школи має поверну­тися до таких цінностей, як духовне життя людини, духовний світ, гу­манні відносини і т.д.

Важлива роль у розумінні гуманізації сучасної освіти відводиться парадигмі стійкого розвитку суспільства. У 1992 р. п Ріо-де-Жанейро (Бразилія) на екологічній сесії ООН, у роботі якої взяли участь

179 країн, було прийнято низку важливих документів, серед них — „Порядок денний на XXI століття», яку слід розглядати як програму нової моделі суспільного розвитку [3]. Цей документ висвітлює базові ідеї розвитку суспільства та особистості, в основу яких покладено цінності сучасного людства — цінності природи і людини; ідеї співпраці людей на планеті в напрямі гуманізації їхнього співіснування.

Гуманізація освіти — це відображення в освітньому процесі тен­денцій гуманізації сучасного суспільства на засадах духовності люди­ни, відповідальності за свої вчинки. За українським педагогічним словником (С. Гончаренко; Київ, 1997) гуманізація освіти - центральна складова нового педагогічного мислення, яка передбачає пере­гляд, переоцінку всіх компонентів педагогічного процесу в світлі їх людинотворної функції. Гуманізація освіти означає повагу до особис­тості, довіру до неї, прийняття її особистісних цілей, запитів і інте­ресів; створення максимально сприятливих умов для розкриття й роз­витку її здібностей і обдарувань, повноцінного життя на кожному з вікових етапів для її самовизначення. Гуманістатичною суттю педа­гогічного процесу вважається розвиток особистості.

Шляхи гуманізації освіти: формування відносин співробітництва між усіма учасниками педагогічного процесу; виховання в учнів мо­рально-емоційної культури взаємовідносин; формування у тих, хто навчається, емоційно-ціннісного досвіду розуміння людини; створен­ня матеріально-технічних умов для нормального функціонування пе­дагогічного процесу, що виховує гуманну особистість: ширу, людяну, доброзичливу, милосердну, з розвиненим почуттям власної гідності й поваги до іншої людини [4, с. 76].

У контексті цих ідей комісіями та конференціями розробляються рекомендації щодо розвитку вищої освіти. Наприклад, Міжнародною комісією з освіти для XXI століття; 44 та 45-ю сесією Міжнародної конференції з., освіти (Женева, 1994, 1996); Всесвітньою конфе­ренцією з освіти для всіх (Джомтьєн, Таїланд, 1990); Міжнародним конгресом з освіти та інформатики (Москва, 1996); Всесвітнім кон­гресом з вищої освіти і розвитку людських ресурсів для XXI століття (Маніла, 1997); Всесвітньою конференцією з вишої освіти (Париж, 1998). Основна мета - продекларувати зростаюче, значення вищої освіти ддя майбутнього світу, накреслити шляхи розвитку системи ви­щої освіти в умовах цивілізованого оновлення, сформувати цілісне сприйняття освітнього простору в складній системі світової спільноти.

Гуманістичну спрямованість вищої освіти характеризують:

• універсальність гуманістичних ідей, яка зумовлена їх застосу­ванням до всіх осіб і соціальних систем попри національні, еко­номічні, релігійні, расові, ідеологічні розбіжності;

• відкритість вищої освіти, яка розширює межі взаємодії системи цінностей людини і нової інформації. Створення глобальної системи дистанційної освіти, що дає змогу на основі нових інформаційних технологій налагодити безпосереднє спілкування між викладачем і студентом (це завади було перевагою і головною рисою очного на-кчання);

• повне долучення вищої освіти до загального проекту неперерв­ності освіти, специфіка якої полягає в тому, що освітня система має не тільки озброїти знаннями, а внаслідок постійного і швидкого онов­лення знань формувати потребу в безперервному самостійному ово­лодінні ними, вміння та навички самоосвіти, самостійний і творчий підхід до знань упродовж усього активного життя людини;

• диверсифікація і гнучкість вищої освіти, зокрема стосовно цілей, змісту освітніх програм, структури навчальних закладів, охоп­лення галузей діяльності, типу і тривалості програм, форм організації навчального процесу, методів навчання. Гнучкість також означає здатність навчальних закладів швидко реагувати на виникнення но­вих потреб, створювати сприйнятливі до змін структури, змінювати критерії доступу до освіти.

Значно розширюють можливості вищої школи дистанційне навчан­ня, навчання за місцем роботи, нові інформаційні і комунікаційні тех­нології, їх розвиток відкриває широкі можливості для викладання, учіння і диверсифікації, яка налає кожній людині право обрати освітню траєкторію, що відповідає її освітнім і професійним здібностям.

Нова парадигма продуктує нові ідеї в сучасній освіті, які мають бу­ти трансльовані педагогікою в освітню практику: ідеї діалогу, співпраці, співтворчості, колективної дії, поваги до особистості, по­треби розуміння іншої позиції; ідеї самостановлення, саморозвитку, самореалізації особистості та створення необхідних умов для цього; ідея оптимального зіставлення світоглядної та практичної спрямова­ності освітнього процесу; ідея взаємозв'язку та взаємозумовленості пізнавальних потреб, інтересів, активності зі змістом освіти і структу­рами діяльності викладачів і студентів.

Проблема гуманізації вишої школи в специфічних умовах інфор­маційного суспільства трансформується в проблему гуманітаризації. Гуманітаризацію освіти іноді спрощено розуміють як піднесення ролі та поліпшення якості всіх гуманітарних дисциплін, що викладаютья в вищому навчальному закладі, збільшення кількості відповідних на­вчальних дисциплін. Проте поняття «гуманітаризація освіти» є значно ширшим. За українським педагогічним словником (С. Гончаренко, Київ. 1997), це — «... переорієнтація освіти з предметно-змістового гтрннциггу навчання основ наук на вивчення цілісної картини світу й насамперед - світу культури, світу людини, на формування в молоді гуманітарного и системного мислення; система заходів, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті, формах і методах навчання, й таким чином, на формування особистісної зрілості учнів, розвиток їхніх творчих здібностей. Гуманіта­ризація освіти спрямована на подолання утилітарно-економічного, технократичного підходу до освіти як системи підготовки кадрів і ро­бочої сили з його нехтуванням людини і духовних цінностей. Одним з найважливіших практичних напрямів гуманітаризації освіти є пере­гляд змісту навчання, відображення в ньому в доступній формі світо­вої філософської й загальнокультурної спадщини, філософських і етичних концепцій, історії науки. Гуманітаризація освіти передбачає також підвищення в навчальному процесі статусу гуманітарних дис­циплін при радикальному їх оновленні» [4, с. 77].

Гуманітаризація і гуманізація — два багатогранних аспекти, що існують в освітньому процесі не ізольовано, а доповнюють і поширю­ють один одного. Потреба в них продиктована необхідністю подолан­ня розриву між наукою і освітою, наукою і культурою, протиставлен­ня гуманізму як критерію методологічної єдності науки і освіти технократизму. Вчені шукають шляхи реалізації процесів гуманізації і гуманітаризації, з огляду на сучасний стан системи освіти, і вбачають доцільними кілька підходів: процес гуманізації і гуманітаризації має охопити всю систему освіти та спиратися на закладений фундамент норм та принципів_моралі. загальнолюдських цінностей; посилення координаційної, науково-методичної роботи в регіонах щодо сприяння процесу гуманізації і гуманітаризації навчання в закладах освіти всіх ланок; запобігання випуску вищою школою спеціалістів з низь­кою гуманітарною культурою; зміна змісту суспільних наук, як, зреш-

тою, власне гуманітарних для запобігання заідеологізованості; ство- І рення інтегративних курсів; розширення підготовки фахівців гу манітарного профілю тощо [5, с. 1-13].

Основою процесів гуманізації і гуманітаризації є усвідомлення ок­ремою людиною, населенням конкретної країни, всім людством пріоритетності ідей миру і справедливості, добра і свободи. Світова спільнота вступила в нову стадію свого розвитку: утворюються єдина світова економічна система, світові ринки товарів споживання, енергії і праці, капіталів і технологій. Тобто світовий простір стає полікультурним і орієнтованим на розвиток людини і цивілізації зага­лом. Об'єктивно зумовлена глобалізація спричинила процеси інтег­рації, які охоплюють все нові сфери життєдіяльності.

Вища школа має адекватно відображувати у своєму змісті сутністіь глобальних^- проблем сучасності. ЮНЕСКО здійснює нормативно-правову^- підтримку і організаційне регулювання процесу розвитку світового освітнього простору, активно сприяє розвиткові інтег­раційних процесів. Діяльність цієї організації орієнтована на створен­ня умов для розширення співпраці народів у галузі освіти, науки, культури; забезпечення всезагальної поваги законності і прав люди­ни; залучення більшості країн до процесу підготовки правових основ для міжнародної інтеграції у сфері освіти; дослідження стану освіти в окремих країнах, регіонах і світі; прогнозування шляхів розвитку освіти; пропаганду прийнятих конвенцій і рекомендацій; збір і систе­матизацію звітів держав про стан освіти. З проблем вищої освіти в 1998 р. в Парижі відбулася Всесвітня конференція «Вища освіта в XXI столітті», яка була організована ЮНЕСКО. Конференція продек-ларувала значення вищої освіти для долі світу, накреслила піляхи її розвитку в умовах цивілізованого оновлення, сформувала цілісне сприйняття освітнього простору в складній системі життєдіяльності світової спільноти. На конференції було сформовано основи для різних підходів до вищої освіти в XXI ст. Відзначалось, що вища освіта має універсальний характер і_ повинна відповідати конкретним умо­вам. Конференція з різних позицій підтвердила міжнародну зна­чущість освіти як важливої складової економічного, соціального і культурного розвитку сучасного суспільства [6].

Система освіти України намагається адекватно реагувати на інтен­сивний розвиток сучасної цивілізації і на світові тенденції в освіті, Во­на поступово інтегрує з європейським і світовим освітнім простором.

Інструментом гармонізації вітчизняної системи освіти з європейсь­кою слід вважати Болонський процес. Одним із його наріжних ка­менів є мобілбність учасників освітньої системи — студентів, викла­дачів, науковців. У цьому зв'язку ефектнішою визнається взаємодія піших навчальних закладів, спрямована на створення загального бан­ку методичних розробок, взаємне використання унікальної лабора­торної бази, направлення студентів після закінчення бакалаврату до магістратури в навчальні заклади інших країн, що приєднались до Бо­лонського процесу, обмін студентами, направлення викладачів для створення нових курсів, спільні наукові дослідження і т.ін. Важливим завданням Болонського процесу є сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти, включаючи розробку сумісних критеріїв і методологій оцінки якості. Згідно з концепцією Болонської декларації, яка сповідує принцип інституційної автономії, основна відповідальність за забезпечення якості покладається на вищий навчальний заклад. Проте оцінка якості на рівні вищого навчаль­ного закладу не є достатнього; є і зовнішня незалежна експертиза. У світовій практиці застосовуються різні підходи до оцінки якості роботи вищого навчального закладу: репутаційний (на основі експертних оцінок), результативний (за об'єктивними показниками) і загальний, який має грунтуватися на технології ТОМ — Тоtal Quality Management.

Україна розглядає входження в освітній простір Європи не лише з позицій інтегрування до європейського освітянського наукового простору, а і як певні фактори, що змушують удосконалювати вітчизняну освіту в контексті європейських вимог і відповідно до сучасних умов життєдіяльності суспільства. Так, вдосконалюються освітньо-кваліфікаційні рівні, обговорюються певні трансформації стосовно взаємовизнання наукових ступенів, прийнятих в Україні, з загаль­ноєвропейськими, проводиться робота по введенню кредитно-мо­дульної системи, на зразок ЕСТS (European Course Credit Transfer System). Ця трансформація передбачає не лише впровадження нової системи оцінки знань і введення відповідної шкали оцінок, а й удос­коналення майже всього комплексу навчально-методичної роботи вищого навчального закладу. Наша країна також проводить наполег­ливу роботу з практичного приєднання до Болонського процесу. З цього питання Міністерство освіти і науки України звернулось до міністрів освіти країн Європи. Від їх абсолютної більшості отримали запевнення в підтримці. Були проведені переговори з чільними представниками Європейського Союзу, Ради Європи, де також наші уст­ремління знайшли повну підтримку [7, с. 9].

Отже, система української вищої освіти поступово інтегрує зі світовим освітнім простором. Цей процес супроводжується системни­ми змінами освіти — відбираються кращі світові взірці, які дають змо­гу підвищити якість функціонування і розвитку всіх систем сучасного суспільства. Проте система вищої освіти, яка є однісю з основ національної безпеки держави і її громадян, не може послуговуватись світовими новаціями, неадекватними перспективам розвитку суспільства конкретної держави, що не забезпечують її суверенітет у політичній, економічній, культурній сферах.

Вища освіта має враховувати конкретні вимоги українського наро­ду, які грунтуються на ідеях націоналізації і демократизації, розбудо­ви і утвердження держави на міжнародній арені. Вона має забезпечу­вати виховання патріота свого народу, який поважає його національну культуру, звичаї, мову, бажає і є здатним продовжувати його традиції.

Особливої актуальності набуває формування національно-демо­кратичного світогляду молоді, який орієнтує на громадянську ак­тивність та причетність до державотворчих процесів, пошану до Кон­ституції України і обраних демократичним шляхом владних чинників, рівноправні гуманні стосунки, повагу до інших людей і народів».

Україна перебуває у кризовій точці свого розвитку. Проте в колі вчених є переконання, що згодом вона поверне собі свій духовний по­тенціал і посяде гідне місце у світовій спільноті.

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку // Ма­теріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 17—18 квіт. 1996 р.) / Рсд. колегія: В. П. Андрущенко га ін.; АІІН України, Ін-тут пед. і психол. проф. освіти та ін. Ч. І: Нова парадигма вищої освіти.— К., 1996.— 112 с.

2. Реан А.А., Вордовская II.В, Розум С.И. Психология и педагогика.— СПб.: Питер, 2000.- 432 с.

3. Китинг М. Встреча на высшем уровне. Программа действий. Повестка дня на XXI век и другие документа конференции в Рио-дс-Жанейро в популярном изложении. (Женева, 1993); Коптюг В.А. Конференция ООН по окружаюшей среде и развитию: Икформационний обзор (Рио-дс-Жанейро, июнь 1992 г.).— Новосибирск, 1992.

4. Гончаренко СУ. Український педагогічний словник.— К.: Либідь,1997-- 376с.

5. Гуманізація і гуманітаризація — пріоритетний напрямок державної політики України в галузі вищої освіти: Тези доп. міжвуз. наук.— практ. конф-^: В Зч. Ч. І.—Дніпропетровськ: Вид-воДДУ, 1992.— 115 с.

6. ЮНЕСКО. Всемирная конференция по высшему образованию (Париж, 1998). Высшее образование в XXI веке: подходы и практические мери: Раб. док. (Париж, 5-9 окт. 1998г.).- Париж: ЮНЕСКО, 1998.-90 с.