2.8. Менеджмент і економічна наука

«Щоб розвивати бізнес, потрібні знання та майстер­ність, щоб керувати організацією, треба відчувати її як живий організм. Щоб керувати інституцією, треба мати мудрість. Щоб культивувати це багатство поєд­нання якості та компетентності, необхідно синтезува­ти науковий характер Заходу (західне знання) із сві­тосприйняттям Сходу (східну мудрість)»,— каже Я. Па-рікх74.

У контексті швидкозмінного сценарію розвитку біз­несу та управління менеджеру необхідно:

розуміти базові елементи змін та їхню приховану суть на глобальному, регіональному, організаційному та індивідуальному рівнях (тобто розуміти суть і міс-Це в загальному контексті системи її складових час­тин, які є учасниками, ініціаторами або противника­ми таких змін);

створити упорядковану і структуровану поведшковізію (бачення) управління через подолання склад­нощів та невизначеностей, що зростають;

розвивати необхідну впевненість, відчуття та здіб­ності, що дадуть право і створять можливості для синергії особистісного та професійного життя.

Взагалі немає підстав думати, що той, хто заробляє багато грошей, повинен мати ґрунтовні знання з еко­номіки. Не можна сказати, що всі люди, котрі досягли реальних ділових успіхів, були передусім економі­стами. Наприклад, Дж. Сорос скоріше філософ, але при цьому він — винятково успішний бізнесмен (хоча, щоправда, йому не пощастило під час катастрофи фон­дових ринків у 1987 р. та й нещодавно — під час ро­сійської кризи).

Проте менеджеру без економічних знань не обійти­ся. Щоб зрозуміти наявну економіку, йому щонаймен­ше треба пройти «стандартний» курс навчання, спря­мований на оволодіння основами мікроекономіки та макроекономіки.

«Я не розумію української економіки»,— часто-гус­то почуєш від українських менеджерів. Що ж пере­шкоджає розуміти українську економіку?

Передусім її інформаційна непрозорість. Навіть у низці надрукованих аналітичних матеріалів (напри­клад, із використанням даних Європейського центру макроекономічного аналізу України, роботу якого фі­нансує Європейський Союз у рамках програми техніч­ної допомоги країнам СНД — TACIS) рекомендовано методики, що досить грубо оцінюють економічні про­цеси, надто щодо частки ВВП, яку офіційна статисти­ка нині не реєструє. Звичайно, краще мати грубу до­стовірну картину, ніж деталізовану, але малодостовірну. На жаль, статистична база української економі­ки є незадовільною та недосконалою, вона ще не пере­будовувалася, бо цю величезну роботу Державний ко­мітет статистики не може собі дозволити через дефі­цит необхідних фінансових, технічних і кадрових ре­сурсів.

По-друге, ми дещо однобоко знаємо економічну науку, праці корифеїв. У кого треба вчитися економіки? Мабуть, у найвидатніших економістів XX століт­тя. Хто ж вони?

Це питання нещодавно обговорювали на засіданні Американської Економічної Асоціації в Нью-Йорку75. Проголосувавши, 150 економістів визнали найвпливовішим економістом XX ст. Джона Мейнарда Кейнса.

У період Великої депресії 30-х pp. XX ст. економіс­ти США, Швеції та інших європейських країн розро­били конкретні заходи, спрямовані на подолання кри­зи в їхніх економіках. Видатний англійський вчений Джон Мейнард Кейнс у книзі «Загальна теорія зайня­тості, процента та грошей»76 (1936 р.) систематизував ці заходи як антикризові, взявши за основу різнома­нітні методи макроекономічного регулювання. Дж. Кейнс довів, що економіка вільного ринку є нестій­кою, а тому потребує втручання уряду, який, з метою досягнення повної зайнятості, має застосовувати зме­ншення видатків, прогресивне оподаткування і моне­тарну інфляцію. Так виникла теорія і практика кейнсіанства, а тепер уже — неокейнсіанства. Актуаль­ність розв'язання схожої проблеми в умовах «великої рецесії» 90-х років, що охопила господарства Украї­ни, Росії та інших пострадянських країн, стала такою нагальною, що вже й не потребує коментарів. Досі економіка Дж. Кейнса — економіка інтервенціонізму уряду на макрорівні — дуже популярна, і тому Кейн­са вважають найвпливовішим економістом XX ст.

Проте вплив — іще не велич. М. Фрідман стоїть Другим у неформальному списку за критерієм впли­ву, але за критерієм величі він перевищує Дж. Кейн­са.

Головний редактор журналу «Time» H. Пирлстайн назвав М. Фрідмана «економістом століття» (7 грудня 1998 p.). Вивчаючи економіку, найчастіше послугову­ються його підручником. П. Семюелсон у цьому спис­ку йде під 12 номером77. Внесок М. Фрідмана в еконо­міку значний: він довів, що уряд, який утискував ві­льне підприємництво, якраз і викликав Велику де­пресію (через згубну грошово-кредитну політику); він

показав, що грошово-кредитна політика ефективні­ша, ніж бюджетна; він критично виступив проти прогресивного оподаткування, зменшення видатків і мо­нетарної інфляції. За ці зусилля він отримав Нобелів­ську премію.

Звання найвидатнішого економіста М. Фрідман по­діляє з іншим Нобелівським лауреатом — австрійсь­ким ученим Фридрихом Гаєком, який переконливо критикує соціалістичне централізоване планування у книзі «Дорога до рабства» та інших своїх антисоціалістичних творах. Останній розробив могутню інстру­ментальну теорію для пояснення ділових циклів, ві­дому як «австрійська основна теорія». Його теорія знан­ня і підприємництва актуальна в сьогоднішній світо­вій економіці. Відтак у західних бізнес-школах нама­гаються орієнтувати студентів на «австрійську модель» оцінки ринкового процесу і підприємництва, позаяк ці школи навчають «економічного мислення». і

Якщо Дж. Кейнс, М. Фрідман відомі нашим мене­джерам, то, на жаль, творчості Ф. Гаєка, що дає могу­тній імпульс у розв'язанні проблем управління, наші ме­неджери майже не знають78.

Існують різні категорії поцінування якості економі­чних систем — серед них виділяють «швидкі» і «пові­льні», індустріальні і постіндустріальні, модернізова­ні і постмодернізовані, інтелектуальні і неінтелектуальні, розвинуті і «перехідні», стабільні й нестабільні. Для розуміння впливу менеджменту на економіку Укра­їни найадекватнішою, на нашу думку, є шкала класи­фікації держав за категоріями стабільності:

— стабільні, економічно розвинуті;

— нестабільні, що розвиваються;

— нестабільні з перехідною економікою (раніше — « централізовано-плановою економікою).

Сьогодні ми маємо чимало робіт, присвячених до­слідженню досвіду реалізації політики стабілізації та економічного зростання в трьох зазначених стандартних типах держав. У цих роботах ми можемо ознайомитися з особливостями, спільними і специфічними рисами різних типів нестабільних економічних сис­тем, аналізом прийнятності концептуальних і методо­логічних рішень, застосованих у вказаних країнах, можливістю їх використання у процесі трансформації економіки України79.

Потрібно погодитися з висновками авторів цих ро­біт, що пряме запозичення форм і методів, характер­них для інших держав, не тільки неефективне для української економіки, а й небезпечне.

Вже визнано, що упродовж розробки і реалізації стратегій економічної стабілізації в Україні не було враховано нагромаджений досвід регулювання неста­більних економічних систем. Натомість відбулося не­критичне застосування теоретичної і практичної ба­зи, надбаної стабільними розвинутими економіками. Ці знання виявилися непридатними для перехідного періоду, зокрема внаслідок непідготовленості саме ме­неджерських кадрів. Децентралізація і роздержавлен­ня зустріли широке схвалення. Однак дух і методи но­вих реформ все далі розходилися з формальною ідео­логією лібералізму минулого. Постійні втручання з бо­ку бюрократичних структур, загальна нестабільність, нескінченні зміни внаслідок адміністративних указів,— усе це навряд чи схвалили б Адам Сміт чи Фридрих Гаєк. Водночас неконтрольований ринок призводить до прискореної економічної поляризації, що спричи­нила такі соціальні наслідки, як збільшення злочин­ності і жебрацтва. Пропагована сьогодні ідея політи­ки «відкладеного лібералізму» не є концепцією, рів­нозначною посиленню спроможності держави. Лібе­ралізм, зокрема теорія Ф. Гаєка, виходить з тієї аксіо­ми, що підприємцю, менеджеру на місці краще вид­но, як застосувати його капітали, знання, інші ресур­си. Підвищення ж спроможності держави полягає в тому, щоб не «відкладати» лібералізм на потім, а щоб якнайшвидше створити умови для використання пере­ваг оптимальної локальної діяльності.

Для виходу економіки з трансформаційної кризи і переходу до економічного зростання необхідна переорієнтація методологічних основ економічної політи­ки на теорію нестабільних економік. Джерелом прак­тичного досвіду (з урахуванням неможливості його пря­мого некритичного запозичення) повинна виступати практика політики держави в нестабільних економіч­них системах.

Тимчасова грошова стабілізація, що її хибно трак­тують в Україні як досягнення макроекономічної ста­більності, не містить передумов для економічного зро­стання (це показав ще Дж. Кейнс). Залишаючи макроекономічну стабілізацію стратегічною метою Украї­нської держави, на нинішньому етапі доцільно істот­но розширити критерії стабілізації, включивши до них економічне зростання як одну з невід'ємних складо­вих.

Треба підкреслити, що чинники нестабільності в пе­рехідних економіках виникають не через накопичен­ня внутрішніх суперечностей економічних систем як ринкових, а внаслідок успадкування цих суперечнос­тей від попередніх систем або внаслідок зміни самих систем. Тому дія традиційних ринкових механізмів саморегуляції для здійснення економічної стабіліза­ції виявляється недостатньою.

Загально визнано, що в соціалістичних економіках, які розвиваються еволюційно (скажімо, в китайсь­кій), стабілізаційні процеси мають значно більший успіх. Адже в економічних системах таких країн не відбувається різких докорінних змін. Тому дестабілі­зуючі чинники значною мірою ендогенні для них і їх нейтралізують органічними стабілізаційними заходами.

Відчуваючи ментальну неприязнь до перемін, ки­тайські керівники поновили у правах індивідуальну приватну власність, однак не за рахунок державної і колективної, не приватизуючи промислові гіганти, без­думно чи цілеспрямовано піддаючи їх банкрутству (як це сталося у нас), а створили умови для прискоре­ного розвитку малого і середнього продуктивного біз­несу. Приватною власністю ставали нові підприємст­ва, чимало з них стали великими заводами, конкуруючи з державними. Китайські реформатори не тільки зберегли колишній промисловий потенціал, а й значно примножили його.

Досвід українських економічних реформ продемонс­трував неефективність підходу до економічного роз­витку в Україні на методологічних основах, власти­вих розвинутим ринковим економікам, і переконує в необхідності зміни реформаційної парадигми. Це зу­мовлює методологічну і практичну цінність дослід­жень досвіду економічної стратегії в нестабільних еко­номіках для української економічної науки. Очевидно, що аналіз нестабільних економік і розробка політики стабілізації потребують застосування специфічної теоретико-методологічної бази, відмінної від тієї, яку зви­чайно застосовують в розвинених економіках.

Під впливом нової методології основні зусилля ма­ють бути спрямовані на пошук «вузької стежини, що загубилася десь між двома концепціями» — між кон­цепцією жорсткого детермінізму і концепцією непередбачуваності соціуму. Саме таку стежину треба від­шукувати й українському менеджменту.