ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ
План
-
Виникнення філософії в Індії
-
Санкх’я, йога, ньяя, вайшешика
-
Джайнізм
-
Чарвака–локаята
-
Буддизм
-
Веданта–міманса
-
Упанішади і йога веданти
1. Виникнення філософії в Індії
Філософія в Індії виникає в середині І тисячоліття до н.е. Власне, період її виникнення продовжувався ціле тисячоліття (приблизно V ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Проте початок філософського знання зовсім не є питанням хронології. Це питання належить до філософських, і тому тим, хто його поставив, перш за все цікаво дізнатися не про час виникнення філософії, а про сам процес постання якісно нового способу мислення, без якого філософія взагалі не відбулась би як така.
Якщо для Арістотеля філософія виникла зі здивування, для Гегеля з «напруження протиріччя», то для К’єркегора з відчаю. Саме остання думка найбільш співзвучна індійській філософії. Вона, як і філософія К’єрке–ґора, наскрізь екзистенційна. Відомий сходознавець і культуролог М. Елі–аде зауважує: «Індія була повністю поглинена пошуком відповіді на важливе питання про людський стан, і, перш за все, про його мінливість. Таким чином, можна стверджувати, і не без підстав, що вся індійська філософія була й залишається екзистенціальною»1. Будучи тісно пов’язана з релігією, і за своїм призначенням виконуючи сотеріологічну функцію (сотеріологія – вчення про спасіння душі), вона неначе квітка лотосу зростає з горя і людського страждання, головним чинником якого є роз’єднаність світу, що приводить до хвороби, старості та смерті. Ось чому питання – «я, той, хто не знає, запитую мудреців, які знають, як нерозумний для отримання знання: чим було те Єдине»2, – можна вважати головним філософським питанням стародавньої Індії. Відповіддю на це питання може бути лише метафізичне знання (відья, джняна, праджня) і тільки воно заслуговує поваги і несе звільнення. Окрім нього, а також допоміжних технічних засобів (йоги), навряд чи слід знати ще щось. У цьому світі люди слухають лише того вчителя, котрий викладає необхідні для людей правила звільнення. «Для мудреця все є стражданням», «Все –страждання, все ефемерне», – одні з головних, існуючих на той час афоризмів. Причому людина у своєму стражданні не самотня – страждання є всесвітньою необхідністю, на яке приречена усіляка «форма», від богів до крихітної комашки. Сам факт існування в часі, володіння протяжністю в часі припускає страждання, яке має вселенський сенс. Головна мета філософського знання в Індії, хоч би в яких формах воно не існувало, – знайти засоби звільнення від страждання усього існуючого, і насамперед людини – як окремої особистості, так і усього індійського народу. І філософія в Індії дає таку відповідь.
Філософія в Індії виникає не просто як заперечення власного індійського міфу, а як заперечення міфу чужого, ведичного. Впродовж тривалого часу індійську філософію ототожнювали з Ведами. Веди – одна з найдавніших пам’яток духовної культури людства, яка стала відома в Індії приблизно в середині II тисячоліття до н.е. Завдяки Ведам індійську філософію називали найстародавнішою у світі, а Індію сприймали як батьківщину філософії, як країну, де, на відміну від інших країн світу, дуже рано склалися певні філософські традиції. Однак, Веди є духовною спадщиною аріїв, які увійшли в Індію як завойовники. Період панування аріїв відомий як період «ведичної ночі», що тривала з середини II до середини І тисячоліття до н.е. Філософія в Індії виникає в VI–V ст. до н.е. Саме в цей час вже можна знайти датовані першоджерела власної індійської мудрості.
Ведична література важка для розуміння своєю підвищеною метафоричною мовою та спекуляціями. Можна реконструювати теогонію ведичного міфу таким чином. Спочатку його божественний пантеон нараховував до 3339 богів (33 з них складали головний пантеон). Усі ті боги належали до трьох світів (три локи): земні боги (Агні – бог вогню, Сома –бог місяця та символ божественного напою, та ін.), атмосферні (Індра –бог грому та війни та ін.), небесні (Сурья – бог сонця). Серед богів існувала ворожнеча між девами (добрими богами) і асурами (богами, що мають магічну силу). Існували також абстрактні божества різного типу, чиї імена означали деякі елементарні космологічні акти (наприклад, бог Шраддха –«Віра», бог Манью – «Гнів», Тапас – «Космічний жар» та ін.). Раптово з’являється узагальнений тип об’єднання – Вішведева («Усі–боги»).
Подальший розвиток веде до виникнення універсального принципу ведичного всесвіту –pima (rta), протилежного анріті (anrta), що вказує на протилежність всесвітнього ладу та хаосу. З’являються акти–інваріанти: пошук опори, встановлення посередництва та ін. Структура часу та простору у ведичному міфі орієнтована на позначення сакрального центру (межа старого та нового року, а центр землі – вівтар). Космогонічні міфи описують зародження всесвіту із світового яйця, чим підкреслюється моністичний принцип: все походить з Єдиного, і нічого, окрім нього не існує. Те єдине називається ім’ям Праджапаті. У деяких міфах згадується вселенський бог Пуруша, або бог творець Брахман.
Самого слова філософія на той час ще не існувало. Замість нього використовувалось інше слово – «даршана». Даршан виникає безліч. Історія зберегла дуже мало першоджерел, і ми можемо отримати певні знання про даршани лише з таких трьох найбільш достовірних історико–філософ–ських праць: «Сарва–сіддхантасара–самграх» («Зібрання всіх існуючих теорій»), що приписують видатному ведантисту Шанкарі (VІІI–IX ст. н.е.); «Шад–даршана–самуччая» («Зібрання шести філософій») джайніста Харібхадри (IХ–Х ст. н.е.); «Сарва–даршана–самграха» ведантиста Мадхавачарї (XIV ст. н.е.). Історико–філософські тексти існують також у скарбницях буддизму.
Даршана в певному сенсі слова означала світогляд – огляд (бачення) світу, а індійським мудрецям вона була явлена як дзеркало, котре може відобразити життя в цілому. Даршана вказує й на те, що філософія не може бути безособистісною, що вона безпосередньо пов’язана з людиною, причому людиною особливою – мудрецем. Індійський мудрець–філософ має в собі той простір неначе дзеркало – даршану.
Спочатку даршана знаходилася в центрі серця–свідомості мудреця, потім мудрець, висвітлюючи простір своїм розумом, зібрав навколо себе учнів і опинився сам в центрі даршани. Так, у взаємодії учня та вчителя, виникли перші філософські школи. Взаємодія також поступово змінювала форми: спочатку лише обережне спостереження за вчителем, потім запитування до нього, послушництво і згодом спілкування за допомогою опосередковуючого засобу – книги.
Філософські книги були написані в тогочасному філософському жанрі – сутрах. Сутра (букв, «нитка, на яку нанизані намистинки») визначалася як твір, що мав намір виразно, розбірливо, ясно висловити думки його автора про всесвіт. Сутра могла складатися з кількох слів, однак той вислів, що можна було б назвати й афоризмом, був цілісним зображенням певного сенсу, який вкладав у нього автор. Були випадки, коли сутра складалася лише з одного слова. Сутра мала бути лаконічною, щоб її легко було запам’ятовувати. Оскільки сутрою користувалося будь–яке знання, необхідно розрізняти сутру наукову і філософську. Остання нагадувала коло, де початок і кінець співпадали, утворюючи собою певний сенс.
З часом сутри стали обростати різними тлумаченнями – бхашья, котрі нашаровувалися одне на одне. Філософське знання перетворювалося в коментарі первісних сутр. Даршана, сутра і намір (знайти засіб звільнення від страждання), таким чином, були загальною нормою для індійського мудреця в часи виникнення філософії.
Те, що відрізняло мудреців між собою, приховувалося в самому змісті даршан. Вже тоді було відомо, що дія звільнення базується на баченні та передбаченні, а бачить (чи не бачить) людина розумом. «Розум (мій) був далеко, і я не бачив,... тому що лише розумом дивляться, розумом бачать...Тому майже той, кого доторкнуться позаду, впізнає це розумом»1. Нагострити свій зір можна було відшліфувавши розум. Ось чому в стародавній Індії велику увагу приділяють розуму, причому за змістом розрізняли поняття розуму та розсудку.
Змістом розуму могло бути знання і про реальний, оточуючий людину світ, і про форми мислення, і про єдність світів (внутрішнього та зовнішнього), і майже знання, про той простір, що знаходиться між світами, так званий повітряний простір. Вважалося, що незнання породжує страждання, тому його можна подолати дійсним знанням. Дуже велике значення приділялося розгляду питання про засоби отримання такого знання. За допомогою знаючого себе розуму філософи намагалися намалювати той світ, котрий вони бачили своїми очима. Одні з них бачили лише фактично існуючий світ, інші доводили, що існує світ, котрий не можна побачити звичайним оком, для цього потрібний філософський зір, котрий, у свою чергу, може керуватися або богом, або будь–яким авторитетом. Погляди мудреців розбігалися, а якщо бути точним, то треба сказати, що дзеркало індійського мудреця розкололося, і кожний його осколок віддзеркалював своє зображення світу, хоча мова йшла про світ у цілому, як про всесвіт.
У такому розбитому дзеркалі бачилася і якість людини, її людяність, її «Я» та «не–Я», її обожненість. Критерієм істини вважали або безпосереднє споглядання (інтуїцію), або доказ, або свідоцтво. Суто філософська практика, котра б насправді звільняла людину від страждання, зводилася до практики зосередження, що поглиблювала уяву людини і формувала в ній потребу разом зі стражданням звільнитися від життя взагалі як від власної карми, і отримати спокій (благо) за межею карми, за межею життя. Щоправда, досконалому зосередженню і виходу з карми повинна була передувати досконала поведінка (певні етичні норми), що було вкрай необхідно тогочасному суспільству. Однак і ця точка зору мала серед філософів своїх супротивників, котрі не бажали миритись з невтішним станом речей і пропонували людям поспішати насолоджуватися життям.
Приблизно таким був стан у філософії в Індії на самому початку її розвитку.
2. Санкх’я, йога, ньяя, вайшешика
В історико–філософській науці здійснено певну класифікацію матеріалу і для його кращого засвоєння запропоновано поділити даршани за принципом їх відношення до Вед. Згідно з цією класифікацією одну частину даршан відносять до тих, які підтримували авторитет сакрального знання (на той час сакральним знанням в Індії були Веди), а їх розумом керував сам Бог. Їх називають ортодоксальними даршанами (астика). Другу частину даршан відносять до тих, які не визнавали сакрального знання, а керувалися іншими авторитетами, або не мали авторитетів зовсім, їх називають неортодоксальними даршанами (настика). Традиційно до астики відносять даршани: санкх’я, його–даршана, ньяя, вайшешика, міманса і веданта. До настики відносять, іноді умовно, джайнізм, чарваків локаятів та буддизм. Кожна з цих даршан була заснована певним мудрецем, мала свої сутри і своїх учнів. Вона пропонувала власний шлях звільнення.
Нам відомо, зокрема, про Капілу та його даршану «санкх ‘я» (букв. –що перелічує істинні принципи, першоджерело – «Санкх’я–сутра Капіли»), котра належала до астики і мала декілька форм у своєму розвитку (дуалістичну, теїстичну та атеїстичну). У первісній, найбільш відомій людству формі вона розглядала світ подвоєним на дві частини – пракріті та пурушу. Пракріті (першообраз матерії) протистоїть пуруші як цілком самостійне першоначало, котре має три якості (гуни: cammвy – світлий початок, раджас – енергію, тамас – темний початок), що стихійно пов’язані між собою, підпорядковані розвитку і навіть саморозвитку, а в людському тілі відповідають її характеру, природній суперечливій єдності, яку можна назвати «не–Я». Пуруша, у свою чергу постає як абсолютна свідомість, або абсолютне Я, котре без пракріті позбавлене сенсу і образно виглядає немов би кульгавий, котрий тягнеться до сліпої пракріті, щоб освітити її шлях еволюційним розвитком, котрий починається з зародку всесвіту, і, проходячи усі стадії, які можна висловити за допомогою 24–х категорій, повертається до себе, до абсолютної душі, що позначається 25–ою категорією. Процес звільнення тут розглядається як процес отримання завдяки освіті знання про своє «Я» та «не–Я».
Йога–даршана, першим вчителем якої був мудрець Патанджалі представлена в сучасній індійській літературі як суттєве доповнення санкх’ї. Буквально «йога» означає «зв’язувати», «тримати», «ярмо»; в індійській сакральній літературі йогу навіть називають «переживанням святості», або «приборканням почуттів», першоджерело – «Иога–сутра Патанджалі». Слід зауважити, що Патанджалі не був ані творцем «філософії йоги», ані автором технічних засобів йоги. В «Йога–сутрах» він сам визнає, що викладає традиційні доктрини йоги, котрі були відомі езотеричним колам індійських аскетів та містиків задовго до нього, хоча й подає свій матеріал у дещо виправленому вигляді. Завдяки його зусиллям йога з «містичної» традиції перетворилася на «філософську систему». Йога–даршана вказує на ті практичні вправи, котрих Капіла не торкався, але які допомагають людині наблизитися до розуму як до засобу бачення всесвіту. На відміну від еволюційного розвитку санкх’ї, йога Патанджалі розкриває феноменологічний ряд звільнення людини від афектів, який представлений вісьмома частинами (яма – наше відношення до оточення, нія–ма – наше відношення до себе, асана – вправи з тілом, пранаяма – вправи з диханням, пратьяхара – обмеження наших почуттів, дхарана – здібність направляти розум, дх ‘яна – здібність розвивати взаємодію з тим, що ми прагнемо зрозуміти, самадхі – повна інтеграція з об’єктом), тому йогу Патанджалі називають восьмичасною йогою.
Ньяя–даршана та даршана–вайшешика виступають як такі, що доповнюють одна одну. Засновником ньяї (букв, ньяя має багато значень: «правило», «підґрунтя», «метод», «канон», «аналіз», «силогізм») вважають Гаутаму (Готаму) або Акшопада, її першоджерело – «Ньяя–сутра», яка складається з п’яти книг і з 538 сутр. Найдавнішою філософською школою вважається «прачина–ньяя». Ця даршана також належить до астики. її описують як таку, що намагається представити сам розум немов дзеркалом очей. Для ньяї зміст розуму відкривається з боку форм мислення і тому вона дає достатньо обгрунтовані знання про форми мислення. Тим самим вона нагадує логіку, засновником якої вважають грецького філософа Арістотеля. Теоретичні погляди школи ньяя гартувалися в умовах філософських диспутів, на яких філософи відстоювали свої погляди як істинні, тому філософія «прачина–ньяя» була тісно пов’язана з риторикою та ораторським мистецтвом. Пізнавальну здібність людини коротко описують таким чином: пізнання є виявленням об’єктів; існує два види пізнання (достовірне та недостовірне), кожний з них складається з чотирьох видів; далі відбувається визначення достовірного знання, а разом з ним і недостовірного (пам’ять, сумнів, помилка, гіпотетичний аргумент); відбувається порівняння істинного та хибного знання; визначається критерій істини пізнання, котрим вважається успіх досягнення мети, тоді як хибне знання приведе до невдач та розчарувань. Оригінальним моментом теорії пізнання школи ньяя є розроблене нею вчення про сприйняття та умовивід. Вона вважає творцем всесвіту бога, який створив світ не з ніщо, а з вічних атомів простору, часу, ефіру, умів та душ. Він створив цей світ, щоб кожна індивідуальна душа насолоджувалася або відчувала страждання відповідно до своєї поведінки. Самі індивіди не можуть бути творцями світу, тому що вони обмежені своїми силами та знаннями. Бог створив індивіда не заради своєї мети, а заради блага усіх живих істот. Якщо індивіди мають свободу волі, вони будуть діяти згідно добрих чи поганих намірів і таким чином задавати собі щастя та нещастя. Однак під мудрим керівництвом божественної істоти усі індивіди рано чи пізно можуть досягти істинного пізнання самих себе та світу, тим самим звільнившись від страждань.
Про даршану вайшешика пишуть, що вона була заснована мудрецем Улука на прізвисько Канада (букв, «вайшешика» – особлива, типова, характерна; першоджерело – «Вайшешика–сутра»). Прізвисько «Канада» не випадкове, воно схоплює головну рису вчення й означає того, хто поїдає зерна (маються на увазі найменші часточки, атоми). Канада запропонував розглядати світ об’єктів за допомогою семи категорій: субстанції (дравья), якості (гуна), дії (карма), всезагальності (саманья), особливості (вішеша), присутності (самавая) та небуття (абхава).
Субстанція, у свою чергу, має дев’ять елементів: земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, душа, ум (манас). Перші чотири є фізичними елементами. Крім них існують такі елементи, як ефір (акаша), час та простір. їх не можна віднести до фізичних, однак вони також не відносяться і до психічних. Манас та душа – психічні елементи. Фізичні та психічні елементи мають з’єднання, роз’єднання, віддаленість, близькість, стрункість, в’язкість, пізнавальну здібність, задоволення, страждання, бажання, антипатію, зусилля, обтяжність, потяг, достойність та недолік. Дія є рухом. Як і якість, вона властива тільки субстанціям. Існує п’ять видів дій: підняття, зниження, стиснення, розширення та ходіння.
Бог, створюючи світ за допомогою певної форми руху, групує атоми в певні якості. Якість у такому разі набуває загальної форми для певного кола предметів і, навпаки, предмети можна виділити за певною якістю. Мудрець наводить приклад з коровою. Усі корови мають загальну природу – «коровність». Окремі корови вмирають, «коровність» – вічна. Таким чином, якість перетворюється на сутність. Однак, для Канади все ще залишається незрозумілим, яким способом можна розрізняти найменші часточки світу (атоми). Він припускає, що повинна існувати якась первісна різниця. Особливість означає специфічність або індивідуальність вічних сутностей світу. Найбільшу увагу Канада приділяє категорії особливості, що мовою санскриту звучить як «вішеша» (букв.: особлива, характерна, типова). Звідси і назва даршани «вайшешика». І, нарешті, остання категорія – небуття. Небуття означає всі заперечливі факти. Воно має чотири види: небуття речі до її виробництва, небуття речі після її руйнування, повна відсутність зв’язку між двома речами, і, нарешті, останній вид небуття означає відмінність однієї речі від іншої. Коли дві речі відрізня ються одна від одної, то це і означає небуття однієї речі як іншої. Звільнення індивідуальної душі відбувається під мудрим керівництвом бога, так само, як і в даршані–ньяя.