3. Білінгвізм українських письменників хіх ст. Та боротьба за м.Гоголя

Той факт, що до середини XIX ст. і пізніше, всі українські письменники (тобто з Наддніпрянської України) писали також російською, свідчить про те, що тодішнє розмежування української і російської як двох окремих, очевидно, національних літератур, потребує переосмислення.

Питання тепер треба сформулювати прямо і чітко: при всій її важливості, лінгвістичну основу не можна вважати за головний визначальний фактор національної літератури, інакше обов’язково матимемо ту плутанину, яку надибуємо в історії української літератури і в питанні російсько-українських літературних взаємин (особливо на початку XIX ст.). Використання мовного критерію для визначення літератури не тільки помилкове логічно, а й навіть без чітко сформульованого спростовування, по суті, здебільшого не застосовуване в науковій та історично-літературній практиці.

Маючи за критерій саму лише мову, неможливо продемонструвати тяглість різних літератур, якщо вони змінюють мовну базу (наприклад, латину на народну мову, як у випадку з польським чи угорським письменством), або самобутність окремих літератур зі спільною мовою (наприклад, англійської, американської, канадської), чи, нарешті, тотожність літератури (скажімо, турецької), що, відповідно до її жанрової системи, послуговувалася різними мовними кодами (в даному разі – перською, арабською й турецькою). У випадку з українською літературою, – а справа ускладнюється відсутністю авторитетної інституції, держави або академії наук, яка мала цю справу поставити недвозначно, – плутанина, породжувана, головним чином, відірваністю літератури від її соціального контексту, веде до радикальних спотворень історичної дійсності.

Література має відображати, продукт і функції суспільства. Як така, «література» або, точніше, – літературні факти й процеси відображають це суспільство і служать його потребам; структури і образ життя суспільства відтворюються в його літературі. Якщо, до того ж, це суспільство двомовне, то й література його також буде двомовною. За різних періодів її історії то була (не зовсім унікальна) особлива доля української літератури. У багатонаціональній Речі Посполитій використання польської мови, відповідно до жанру і призначення, – не означало зречення власної самобутності. Скажімо, польською мовою написано панегірик одного церковника, Івана Величковського, іншому – Лазареві Барановичу. «Патріотизм», українська «національна» і літературна свідомість його автора – поза всякими сумнівами.

Не визнавши цього принципово не зрозуміємо історії. Якщо вважати за «українську літературу» тільки літературу суто українською мовою або, інакше кажучи, якщо не розрізняти літератури, написаної українською, й літератури українського суспільства, тоді треба визнати, що оскільки в перші три десятиліття XIX ст. україномовна література була зовсім незначною, то українського суспільства в принципі тоді також не існувало. Але, хоча питання про час формування сучасної української нації залишається відкритим, безперечно, що на згаданому етапі українське суспільство – і не тільки селянські маси – існувало та задовольняло свої літературні потреби, хоча тільки частково і спочатку, так би мовити, тільки неофіційно, українською народною мовою. Саме із середніх і вищих станів цього суспільства, – а не «з народу», тобто селянства, – вийшли (за кількома значними винятками, передусім Шевченка) письменники й культурні діячі, які спричинилися до національного відродження XIX ст. Одначе треба наголосити на тому, що ототожнення «українства» із «селянством» або «мужицтвом» (тобто «народом»), ототожнення, яке, по суті, веде до обмеження «української літератури» літературою, написаною українською народною мовою, «мовою народу», робилося не тільки тими, які, подібно до Бєлінського, вороже ставилися до українського національного відродження, а в самому лоні цього відродження, тобто речниками народництва, передусім Костомаровим.

Отже, треба усвідомити, що дуже багато творів, написаних російською, від «Історії русів» до пізнішої творчості Куліша й Костомарова, – інтегральна частина українського письменства. Таке переосмислення зумовлює деякі важливі наслідки, передусім визначення критеріїв. Питання тотожності або приналежності до даної літератури – це синтетичний момент, що включає передусім культурний контекст, а не тільки етнічне походження письменника.

Взяти хоча б такий яскравий приклад: В.Г.Короленко, який за походженням був українцем, прожив в Україні значну частину життя, а в своїй творчості часто звертався до української тематики, все-таки навряд чи може вважатися (і справді, в жодній серйозній праці не вважається) українським письменником. Проте зовсім іншу ситуацію маємо, коли звернемося до Гоголя, письменника, у творчості якого якнайкраще проявилися деякі складнощі російсько-українських літературних взаємин. Гоголь вважався українським (так само, як і російським) письменником у минулому і повинен вважатися ним сьогодні. Знову-таки, ґрунтується ця думка не на етнічному походженні письменника чи на використанні ним українських тем (хоч обидва моменти важливі); ще меншою мірою тут ідеться про територіальні зв’язки письменника. Врешті-решт, сам Шевченко прожив в Україні тільки незначну частину свого дорослого творчого життя. По суті, хоча всі ці моменти – мова, тематика, етнічне походження і навіть територіальні зв’язки – здатні відігравати більшу або меншу роль, питання про приналежність даного письменника до даної літератури, у нашому випадку – до російської або української, мусить вирішуватися з допомогою точнішого інструментарію, ніж той, що його будь-який з цих критеріїв (або їхня комбінація) здатен забезпечити.

Очевидно, що історично, за його життя і упродовж XIX ст., Гоголь вважався українським письменником (так само, як і російським). В одній із перших академічних історій української літератури XIX ст. (написаній, слід визнати, з позиції загальноросійського вірнопідданства) Микола Петров докладно розглядає творчість Гоголя (поряд з такими письменниками, як Максимович, Бодянський, Гребінка і Стороженко) у розділі, що називається «Український націоналізм або національна школа в українській літературі». Для Петрова: «Гоголь, чиї українські оповідання містять усі елементи минулої й сучасної української літератури, з’являється як гідна кульмінація нової української літератури за першого періоду її розвитку». М.П.Дашкевич у своїй історії, написаній у вигляді критики дослідження Петрова, заперечує багато тверджень свого попередника, але не ті, де йдеться про Гоголя як про українського письменника. Для нього «в постаті Гоголя українська творчість рішуче спрямувала загальноросійську літературу на шлях натуралізму».

Внаслідок полеміки Максимовича і Куліша про Гоголя, що велася понад два десятиліття перед тим на сторінках «Основи» та інших журналів, письменник беззастережно посів належне місце в самому осерді українського літературного процесу. А ще понад двадцять років до того М.Полевой, заперечуючи українську літературу як щось штучне й анахронічне, вказував на Котляревського і Гоголя як на винуватців, котрі започаткували це марне і, мабуть, шкідливе заняття: «Послідовники Котляревського і Гоголя показали комічну сторону думки про штучне створення самобутньої української поезії, і про те, що Малоросія здатна бути предметом драми, епопеї, лірики, роману, повісті самобутніх, таких, які б формували окрему літературу: по суті, все це становить тільки окремий елемент для загальноросійської поезії й літератури».

Слід визнати, що, по суті, для всіх цих вчених і критиків Гоголь був також (а для багатьох – то й насамперед) російським письменником. Куліш, мабуть, більше за інших ладен був наголошувати на цьому. В різних працях про Гоголя, починаючи з «Об отношении малороссийской словесности к общерусской» (епілог до «Чорної ради»), найбільше досягнення письменника він бачить у тому, що той відкрив очі великоросійському чи «північноросійському» суспільству на Україну та її минуле, що, завдяки своєму таланту, зробив власну батьківщину об’єктом зацікавлення й зачарування, сприяв кращому взаємозрозумінню українців та росіян, і, не в останню чергу, мав величезний вплив на російську мову, розширивши й зміцнивши її основу. Для всіх їх, до того ж головного, хоч і не скрізь однаково свідомо й чітко сформульованою тезою є те, що бути водночас українським й російським письменником цілком можливо, що, як і Гоголь, можна існувати з таким «двоєдушієм». Цей консенсус тримався майже протягом всього XIX ст. Проте свого часу сталися зміни в основному напрямку мислення і в базисних категоріях. Відбулася фундаментальна «націоналізація» культурного й політичного життя та свідомості. У своїй психологічно зорієнтованій розвідці 1909 року Д.М.Овсяннико-Куликовський уже говорить про Гоголя як про «общерусса на малорусской основе».

Згодом, у совєтських дослідженнях, а також на Заході, нехтується навіть ця «основа»: Гоголь однозначно й без нюансів вважається російським письменником, якому тільки випадково судилося народитися українцем.

Тільки беручи до уваги всю систему літератури, ми зможемо відповісти на питання про приналежність до неї даного письменника. Підходити до питання з простим бажанням вирішити, чи даний письменник, у нашому випадку Гоголь, є українським письменником, досить проблематично не тільки тому, що критерії, які тут застосовуються (кров, мова, теми тощо) завжди мають лише частковий характер. Набагато конкретніші й надійніші критерії для розв’язання даної проблеми з’являються тоді, коли бачимо літературу як систему і водночас зважуємо на те, що це динамічний феномен, який постійно розвивається.

Найконкретніший доказ того, що Гоголь є також українським письменником, натрапляємо в самій критичній практиці: його творчість – насамперед, звичайно, ранні українські оповідання, але й такі пізніші твори, як «Ревізор» або «Мертві душі», – не можна адекватно зрозуміти, коли не враховувати контексту української культури і її традицій та української літературної культури з її традиціями.

Сьогодні нас цікавить не стільки адекватність критичних підходів і тлумачень, скільки літературно-історичний аспект: література як набір норм і цінностей, як система. І очевидно, що за того історичного періоду, приблизно від Котляревського до Шевченка (і трохи далі), творчість Гоголя цілком відповідає нормам, вартостям та інтересам українського письменства. В певних жанрах української літератури того часу – від «Історії русів» до Шевченкового «Журналу» – російська мова була природним засобом, і ці твори традиційно вважалися (за винятком, певна річ, совєтського ревізіонізму) частиною української літератури. Гоголівська гама літературних, історичних та фольклорних асоціацій і підтекстів, його формальні й комічні засоби, метафоричний ряд і символи – одне слово, будь-які грані його поетики співвідносяться із тогочасною українською літературою. Разом з тим треба зазначити, що Гоголь відходить (з часом дедалі свідоміше й наполегливіше) від цієї системи і рухається в бік загальноросійської. Цей рух виявляється як у тематиці (міській насамперед) і проблематиці (проблема митця) або у свідомих ідеологічних висловлюваннях (наприклад, наявне в другій редакції «Тараса Бульби» випинання загальноросійського патріотизму), так, передусім, мабуть, у його відчутті широкої загальноросійської аудиторії, відчутті, що, певна річ, присутнє вже в його українських оповіданнях. Як письменник, Гоголь включається в обидві літературні системи. До того ж очевидно, що в цей час для загальноросійської імперської літературної культури було природно включати в себе українську, а для української навпаки – бути частиною імперської літературної культури.

Протягом другої половини XIX ст. цим взаєминам судилося зазнати разючих змін. На зламі сторіччя, за часу, коли російська імперська Академія наук офіційно визнала українську мову, а загальноросійська літературна культура стала просто російською літературною культурою, двомовний вибір припинив існування.

Іншим, і не менш важливим наслідком нашого зосередження на питанні білінгвізму є, так би мовити, інтелектуальний прецедент: здійснивши це переформулювання, ми можемо краще усвідомити (і більше готові засвоїти) той факт, що поняття на кшталт «національної літератури» (української чи російської) або «літературного періоду» (класицизму або романтизму) – це передусім історіографічні формули, що періодично потребують переосмислення.