Анатомія та фізіологія доби відродження

Міністерство охорони здоров’я України

Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця

Реферат

«Анатомія та фізіологія доби відродження»

Виконав

Студент 1 курсу, 1 медичного факультетут, 21 групи

Новіцюк Гліб володимирович

Київ 2011

Зміст

1. Історія медицини доби Відродження…………………………………...... 3

2. Фізіологія доби Відродження, або експериментальний період розвитку фізіології …………………………………………………………………………. 5

3. Анатомія доби Відродження………………………………………………. . 6

4. Список використаної літератури …………………………………………... 7

-2-

1. Історія медицини доби Відродження

Історія медицини досить цікава і різнобарвна. Це ж саме можна сказати і про епоху Відродження та Просвітництва, коли з’являлися нові наукові підходи та філософські погляди на різні речі, в тому числі на людську природу, її організм, лікування.

У середні століття М. у Західній Європі майже не одержала подальшого наукового розвитку. Християнська церква, що проголосила примат віри над знанням, канонізувала навчання Галена, перетворивши його в незаперечну догму. У результаті багато наївних і умоглядних представлень Галена (Гален вважав, що кров утвориться в печінці, розноситься по тілу і там цілком поглинається, що серце служить для утворення в ньому “життєвої пневми”, що підтримує теплоту тіла; пояснював процеси, що відбуваються в організмі, дією особливих нематеріальних “сил”: сили пульсації, завдяки до-рій пульсують артерії, і ін.) перетворилися в анатомо-физиологич. основу М. В атмосфері середньовіччя, коли молитви і святих мощів вважалися більш ефективними засобами лікування, чим ліки, коли розкриття трупа і вивчення його анатомії визнавалися смертним гріхом, а замах на авторитети розглядалася як єресь, метод Галена, . допитливого дослідника й експериментатора, був забутий; залишилася тільки придумана їм “система” як остаточна “наукова” основа М., а “учені” лікарі-схоласти вивчали, цитували і коментували Галена. Нагромадження практичних мед. спостережень, звичайно, продовжувалося й у середні століття. У відповідь на запроси часу виникали спец. установи для лікування хворих і поранених, проводилися виявлення й ізоляція заразних хворих. Хрестові походи, що супроводжувалися міграцією величезних людських мас, сприяли спустошливим епідеміям і обумовили в Європі поява карантинів; відкривалися монастирські б-ци і лазарети. Ще раніше (7 в.) у Візантійській імперії виникли великі лікарні для цивільного населення. У 9—11 вв. центр наукової мед. думки перемістився в країни арабського Халіфату. Візантійської й арабський М. ми зобов'язані збереженням коштовної спадщини М. Древнього Світу, до-рої вони збагатили описом нових симптомів, хвороб, лікарських засобів. Велику роль у розвитку М. зіграв уродженець Середньої Азії, різнобічний вчений і мислитель Ібн-Сина (Авиценна, 980—1037): його “Канон лікарської науки” був енциклопедичним зводом медичних знань.

У давньоруській феодальній державі поряд з монастирською М. продовжувала розвиватися народна М. Розповсюджені лікувальники містили ряд раціональних наставлянь по лікуванню хвороб і побутовій гігієні, травники (зельники) описували лікарські рослини.

Повільне, але неухильний розвиток мед. знань починається в Західній Європі в 12—13 вв. (що одержало відображення, напр., у діяльності Салернського ун-та). Але тільки в епоху Відродження уродженець Швейцарії лікар Парацельс виступив з рішучою критикою галенізму і пропагандою нової М., що ґрунтується не на авторитетах, а на досвіді і знаннях. Вважаючи причиною хронич. захворювань розлад химич. перетворень при травленні й усмоктуванні, Парацельс ввів у леч. практику різні химич. речовини і мінеральні води.

-3-

Тоді ж повстав проти авторитету Галена засновник сучасної анатомії А. Везалий; на підставі система-тич. анатомування трупів він описав будівлю і функції тіла людини. Перехід від схоластич. до механіко-математичного розгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвей створив навчання про кровообіг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод У. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фізики на медицину — винахід збільшувальних приладів (мікроскопа) і розвиток мікроскопії.

В області практичної М. найбільш важливими подіями 16 в. були створення італ. лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні (заразних) хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц. лікарем А. Парі. До цього часу хірургія була пасербицею європейської М. і займалися нею гл. обр. цирюльники, на к-рих дипломовані лікарі дивилися свисока. Зростання промислового виробництва привернув увагу до вивчення проф. захворювань. На рубежі 17—18 вв. італ. лікарем Б. Рамаццини (1633—1714) був покладений початок вивченню промислової патології і гігієни праці. В другій половині 18 і першій половині 19 в. були закладені основи військової і морської гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловича про чум, опубліковані в другій половині 18 в., дозволяють вважати його одним з основоположників епідеміології.

Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресом фізики, хімії і біології на рубежі 18—19 вв.: відкриття ролі кисню в горінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початок синтезу органич. речовин (1-я половина 19 в.), розробка навчання про повноцінне харчування, вивчення химич. процесів у живому організмі, що привело до виникнення біохімії” і т.д.

Серед багатьох видатних імен в історії меди­цини Відродження залишив Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобо­в'язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи.

Епідемії віспи були страш­ним лихом для людства, особливо у період Відродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонів чоловік, з них вмирало 1,5-2 міль­йони, значна частина тих, що перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігалась у країнах, куди її за­носили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно поширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпірично було помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи, набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення — варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне захворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла стати джерелом зараження для довколишніх.

Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга вве­дення в медичну практику запобіжних щеплень коров'ячої віспи (вакцинація) замість небезпечних щеплень віспи від людини.

Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунте­ра, пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що, за

-4-

переконанням селян, особи, які перехворіли на коров'ячу віспу (соwpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив Гунтерові, який по­радив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 років, просте­живши за рядом осіб, що перехворіли на коров'ячу віспу, зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох, дають імунітет і в який період за­хворювання ці щеплення найбільш дійові. Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.У.1796 р. дозволив собі прищепити вміст віспяної пустули з руки служ­ниці сусіднього фермера, що хворіла на коров'ячу віспу, хлопчикові Джонсо-ві Фіпсу, якому пізніше було прищеплено натуральну віспу, що не спричини­лось до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублікував свої спо­стереження англійською мовою. Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних країнах на різних континентах. Після ко­роткого перебування в Лондоні для популяризації вакцинації Дженнер по­вернувся на попереднє місце сільського лікаря, де й прожив усе своє жит­тя, незважаючи на численні почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса, побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.

Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримки і не був навіть опублікований Лондонським «Королівським товариством». У другій половині XIX ст. в Англії було організовано навіть противакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов'язкового щеплення віспи, внаслідок чого в Ан­глії спостерігалися великі спалахи віспи навіть у порівняно недав­ні часи.

2. Фізіологія доби Відродження, або експериментальний період розвитку фізіології

Фізіологія як самостійна наука, заснована на експериментальному методі дослідження, веде свій початок від робіт Вільяма Гарвея (Harvey, William, 1578-1657), що математично розрахував і експериментально обґрунтував теорію кровообігу.

Бурхливий розвиток природничих наук у той період було пов'язано з потребами молодого класу буржуазії, зацікавленого в розвитку промислового виробництва. Встановлені в експерименті закони механіки, за допомогою яких тоді намагалися пояснити всі явища матеріального світу, переносилися на живих істот (ятромеханіка та ятрофізика). Таким чином, фізіологія XVII-XVIII сторіч носила механістичний, метафізичний характер, що для того етапу розвитку науки залишалося явищем прогресивним.

З позицій законів механіки вчені намагалися пояснити роботу рухового апарату, механізм вентиляції легень, функції легенів і т.д. Великою популярністю користувалася концепція тварин-автоматів, яку розвива Рене Декартом (Descartes, Rene, 1596-1650), який поширив принцип механістичного руху і на нервову систему тварин. Він висунув ідею про рефлекс як відображенні від мозку "тваринних духів", що переходять з одного нерва на

-5-

інший, і в такий спосіб розробив у найпростішому виді рефлекторну дугу. (Термін reflexus, тобто відбитий, ввів у фізіологію чеський учений І.Прохаська, 1749-1820.) Використовуючи закони оптики, Декарт намагався пояснити роботу ока людини. Механістичні погляди Декарта для того часу були прогресивними і вплинули на подальший розвиток природознавства.

Велику роль у розвитку фізіології зіграв швейцарський натураліст, лікар і поет Альбрехт Галлер (Haller, Albrechtvon, 1708-1777). Він намагався усвідомити сутність процесу подиху в легенях, установив три властивості м'язових волокон (пружність, скоротність і подразливість), визначив залежність сили скорочення від величини стимулу і тим самим розвинув уявлення Декарта про рефлекс. Галлер першим помітив, що серце скорочується мимоволі під дією сили, які знаходиться в самому серці.

Видатним досягненням XVIII ст. виявилося відкриття біоелектричних явищ, ("тварини електрики") у 1791 р. італійським анатомом і фізіологом Луїджі Гальвані (Galvani, Luigi Aloisio, 1737-1798), що поклало початок електрофізіології.

До XIX ст. було накопичено досить багато фізіологічних знань. Однак у науці продовжувало панувати метафізичне мислення, що, вичерпавши свою прогресивну роль, на даному етапі розвитку науки приводило до розробки ідеалістичних, наприклад, віталістичних (від лат. vitalis - життєвий) концепцій.

Проти уявлень про особу "життєвій силі" активно виступав один з основоположників експериментальної медицини - французький фізіолог Франсуа Мажанді (Magendie, Francois, 1783-1855). Продовжуючи дослідження І.Прохаськи, він довів роздільне існування чуттєвих (задні корінці) і рухових (передні корінці спинного мозку) нервових волокон (1822), що стверджувало відповідність між структурою і функцією (закон Белла-Мажанді).

3. Анатомія доби Відродження

Анатоми доби Відродження першими після античних лікарів зробили спроби вивчити будову людини і процеси, що відбуваються в ньому, і поклали початок науковій медицині і анатомії. Вони домоглися дозволу на проведення розтинів. Були створені анатомічні театри для проведення публічних розтинів. Основоположниками наукової анатомії є Леонардо да Вінчі, Андрій Везалий і Вільям Гарвей. Леонардо да Вінчі (1452-1519), зацікавивши анатомією як художник, надалі захопився нею як наукою, одним з перших став розкривати трупи людей для дослідження будови людського тіла. Леонардо да Вінчі першим правильно зобразив різні органи людського тіла, уніс великий вклад у розвиток анатомії людини і тварин, а також з'явився основоположником пластичної анатомії. Андрій Везалий (1514-1564) використовував об'єктивний метод спостереження при описі будови людського тіла. Розкриваючи трупи, Везалий уперше систематично вивчив будову тіла людини. При цьому він викрив і усунув

-6-

численні помилки Галена (більш 200). Так почався аналітичний період в анатомії, протягом якого було зроблено безліч відкриттів описового характеру. Везалий приділив основну увагу відкриттю й опису нових анатомічних фактів, які виклав у великому і багато ілюстрованому праці «De humani corporis fabrica» («Про будову людського тіла») (1543). Опублікування книги Везалия викликало, з одного боку, переворот в анатомічних представленнях того часу, а з іншого - опір анатомів, старалися зберегти авторитет Галена. Англійський лікар, анатом і фізіолог Вільям Гарвей (1578-1657), як і його попередник Везалій, вивчав організм, користаючись спостереженнями і досвідом. При вивченні анатомії, Гарвей не обмежувався простим описом структури, а підходив з історичної (порівняльна анатомія й ембріологія) і функціональної (фізіологія) точок зору. Він висловив здогад про те, що тварина у своєму онтогенезі повторює філогенез, і таким чином передбачив біогенетичний закон, доведений Ковалевським і сформульований пізніше Геккелем і Мюллером у XIX сторіччі. Гарвей стверджував, що усяка тварина походить з яйця. Це положення дає право вважати Гарвея основоположником ембріології. Гарвей довів циклічність кровообігу і тим самим відкинув навчання Галена про «пневме» і припливи і відливи крові. Результати своїх досліджень Гарвей виклав у знаменитому трактаті «Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин» (1628), де стверджував, що кров рухається по замкнутому колу судин, проходячи з артерій у вени через дрібні трубочки.

Протягом XVII-XVIII ст. з’являються не тільки нові відкриття в області анатомії, але і починає виділятися ряд нових дисциплін: гістологія, ембріологія,порівняльна і топографічна анатомія.

Список використаної літератури

1. Клінічна анатомія і фізіологія / За ред. Л.І.Старушенко. – М., 2000.

2. Логинов А. В. Физиология с основами анатомии человека.- М., 1998.

3. Основы физиологии человека. Уч. для вуз., в 3-х томах / Под ред. акад. РАМН Б. И. Ткаченко.- СПб., 1994.

4. Історія медицини. –К., 1986.

5. Медична енциклопедія. – В 4-х томах.