3. Вплив Візантії як діалог культур.

Формування давньоруської ментальності відбувається у специфічній ситуації творчого діалогу києворуської міфоепічної свідомості з візантійським християнським світоглядом.

4. Філософська думка Київської Русі іх-хііі ст.

Наприкінці ІХ ст. споріднені племена об єдналися у державу Київська Русь, в межах цієї культури й виокремлюється філософія як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними.

1 – тогочасне суспільство потребувало пріоритету розуму, авторитету загального, що й забезпечувала філософія;

2 – суспільний лад характеризують договірні відносини, пошанування прав і гідності індивіда, самоуправне життя міських громад. Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.

3 – у Києві були люди на той час освічені, там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалося високою повагою.

Християнство, запропонувавши складну систему пошуку загального, універсального, загальнолюдського, всеблагого, надало культурі русичів нового духовного спрямування, а його абстрактно-теоретичні категорії, уявлення та цінності сформували нові духовні ідеали, нове світовідчуття і світорозуміння, детермінуючи розвиток інтелектуальної та філософської думки.

Писемні пам ятки: “Слово про Закон і Благодать” Іларіона Київськкого, “Повість минулих літ”, “Слово про Ігорів похід”, “Слово” Кирила Туровського, “Повчання Володимира Мономаха”, “Моління” Данила Заточника, “Послання Клима Смолятича”, “Києво-Печерський Патерик” та ін..

Це були оригінальні праці, які формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у “Слові” не лише дав власну інтерпретацію “істини”, “благодаті”, “волі”, “світла”, “тіні”(в межах історичних поглядів середньовіччя), а й відійшовши від усталених стереотипів, протиставив їм своє вчення про рівність народів, власну теорію всесвітньої історії як поступового і рівного їх залучення до християнської культури.

Істина – універсальна, всеохопна і завдяки цьому тотожна Благодаті, яка змінює однобічність Закону і подібна до Сонця, рівно світить усім людям, усім “язикам”. Закон був досягненням іудеїв і “Благодать дарована всьому світу” – доводить митрополит Іларіон.

- Виходячи за межі християнського протиставлення духу і тіла, він стверджує поєднання Божого позачасового плану із сучасністю, розкриває повноцінність земних життєвих чинників, їх гармонізацію з морально-ціннісними орієнтирами людей.

- Усупереч тогочасній церковній традиції славить дохристиянське минуле, проголошує язичницькі народи справжніми спадкоємцями вчення Христа. Піднімаючись до філософських узагальнень у розв занні тогочасних політичних проблем, митрополит із патріотичних позицій наголошує, що Україна-Русь своїм хрещенням зобов язана не впливу інших країн, а лише “Божій Благодаті”

Важливим джерелом української філософії цього періоду є перекладна література: Біблія та Євангеліє, повчальна літ-ра – “Повість про Варлаама та Йосафа”, праці енциклопедичного змісту (історія, медицина, біологія, географія)– “Ізборник Святослава 1073” та 1076. Твори філософського змісту – “Діалектика” Іоанна Дамаскіна, “Житіє” Костянтина Філософа.

Перекладна літ-ра виходила з коментарями, критичними поясненнями вітчизняних книжників, які не повторювали чужі думки, а осмислювали їх, перепускали через свої переживання, свою душу, а вибором конкретного автора виявляли як суспільно-державні потреби, так і власні вподобання та інтереси.

Києво-руське суспільство сприйняло інтравертне східне християнство з його апеляцією до глибинно-внутрішнього пошуку потаємного сенсу (Григорій Назіанзін, Гр. Ниський, Іоанн Златоуст).

У “Житії” Костянтина Філософа, філософія – це знання речей божественних і людських, завдяки яким людина може наблизитися до Бога; знання, що навчають, як людина може справами своїми бути схожою на свого Творця. Мудрість – постає у них не стільки як знання істини, а й як “життя в істині”, не лише слово, а й діло. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, діяльну сутність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши істину шляхом нагромадження книжних знань, налаштував своє життя згідно з її основними принципами, хто на рівні буття входив у світ найвищих життєвих цінностей.

Філософія – стала засобом навчання широких кіл суспільства, що мало позитивний сенс. Та були й негативні явища – більшість мислителів у принципових поглядах були надмір одностайні. Відомо, що тільки гостра полеміка середньовічної християнської філософії з античною, теоретичні змагання навколо проблеми співіснування віри та розуму дали світові Августина, Аквінського. Деяка полеміка була, але вона не виходила за межі християнських догматів не мала послідовників, тобто не було того, що сприяє формуванню філософських шкіл, течій – форм буття філософії.

Гносеологічна проблематика – оскільки світ є результатом творчості Бога, то й пізнання зводиться до розкриття у ньому божественного сенсу, осягнення абсолютної істини – Бога (одиничне тлумачиться через призму загального). Засобами пізнання вважалися слідування релігійним заповідям, молитви, спілкування з мудрими людьми і читання священних книг. Культ книги був фундаментальною світоглядною орієнтацією не лише часів Київської Русі, а й протягом усього розвитку філософської культури в Україні.

Особлива роль у пізнанні відводилася “серцю” – своєрідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові, зусилля яких і забезпечували як самопізнання й самооцінку, так і осягнення Божої істини. Концепція серця як центру почуттів, цілісного духовного світу людини, її прилучення до трансцендентного набуло подальшого розвитку в українській філософській думці, стала її визначальною особливістю як “філософія серця” – Гр.Сковорода, Памфіл Юркевич.

Людину як носія серця києво-руська традиція розглядала ширше від загальноприйнятих канонів східного християнства (однобічне визнання цілковитої гріховності людини). Тіло гріховне й другорядне, воно лише тимчасова оболонка і пристанище душі. Людина – це “храм”, в якому присутній Бог, посередник між Богом і ним створеним світом.. Усі люди мають одні й ті ж доброчинні задатки, які розвиваються, примножуються у процесі життєдіяльності. І все це через призму індивідуальної свободи людини. Сутність свободи полягала у виборі між шляхом спасіння (життя) через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Орієнтиром вибору, моральним ідеалом було життя Ісуса Христа.

Ідея милосердя – стала принципом, що вимагав не лише милостивого ставлення до ближніх, а й розглядав милостиню як загальну взаємну любов і повагу, як універсальний засіб, умову гармонізації людських стосунків.

Найвищими цінностями визнавалися “честь”, і “слава” – засади в ієрархії складових тогочасної моралі.

Климент Смолятич (невід. –після 1154) – даних про життя і діяльність небагато, але відомо, що він був монахом Зарубського монастиря поблизу Києва. У 1147р. київський князь Ізяслав Мстиславович поставив його київським митрополитом без санкції константинопольського патріарха. Після смерті Ізяслава його було скинуто. Смолятич був освіченою людиною свого часу, багато писав, але до нас дійшло лише “Послання пресвітеру Хомі”. Знавець античної філософії, він прагнув використати її для тлумачення божественних заповітів, вважав, що потрібно осмислити “праву віру” з позицій філософії. Їй він надавав більшого значення, ніж Святому Письму.

Значне місце Климент відводив проблемам походження суті знання, стверджуючи, що головна мета пізнання – розуміння слави й величі Бога – можлива тільки через дослідження речей природи. Чільне місце в цьому процесі відводив розуму, який, спираючись на органи почуттів, виявляється здатним осягати істину. На його думку, душа розумна, але все, чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов язаний керувати почуттями, бо він є господарем, а почуття – його слугами. В розумі людський дух дістає своє земне буття, спрямоване на пізнання Бога, захованого у “тварі”, тобто того, що створено Богом. Отже, Смолятич пояснює Святе Письмо у формі емпіричного божественного, зводячи до земного, де “тварне буття” стає джерелом усякого теоретизування про Бога. Пізнання світу, згідно з Климентом, є сходинкою до Бога. Іншого шляху тут не існує, але людина здатна подолати його й осягнути істину через духовне самопізнання, самовдосконалення людини.

Данила Заточник- його “Моління” є однією з найважливіших пам яток Русі домонгольського періоду. Він був типово руським книжником, який виховав себе завдяки самоосвіті, а потім виступав провісником того типу інтелегенції, яка дістала назву “різночинці”. У центрі своїх міркувань Данила поставив проблему людини, особистості. Філософська думка Русі – це у цілому – філософія людини, починаючи з В. Мономаха, який випередив на сотні років гуманістичні течії Зах.Європи, усвідомивши цінність і самоцінність людського буття та діяльності, але він зважав на вищі прошарки давньоруського суспільства.

Данила цікавить людина сама по собі, головним багатством якої є її розум.

Мудрість він зіставляє з красою, визнаючи і те, і друге опорою серця. Розум прикрашає людину, надає їй сили, що перевершує силу багатства, влади й військової слави. Спираючись на свідчення чуттєвого досвіду, він здатний осягнути істину, а тому людина має орієнтуватися на мудрість, а не на віру. Радив князям, вирішуючи важливі питання, прислухатися до голосу розумних і чесних радників: 10-ть розумних перевершать 1000 сильних. стверджуючи, соціальну значущість людської особистості, розуму, він ставив їх нарівні з політичним доброчестям.