Лекція 3. Діяльність дипломатичних представництв за кордоном.

ПЛАН

1. Визнання держав та встановлення дипломатичних відносин.

2. Дипломатичні представництва за кордоном, їх функції, структура та персонал.

3. Правила акредитації дипломатичних представництв. Церемоніали представлення та від’їзду.

1

Дипломатичні відносини – це офіційні відносини, які добровільно встановлюються двома державами шляхом дружніх контактів будь – якого характеру між їхніми урядами у політичній, економічній, культурній та інших сферах діяльності й дають право обміну дипломатичними представниками. Першим кроком на шляху встановлення дипломатичних відносин є визнання тієї чи іншої держави та її уряду з боку іншої держави. Відповідно до міжнародного права, існує дві форми визнання держав: де – факто і де –юре.

Визнання де-факто має неповний характер, тобто, не маючи змоги заперечити факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини, але, незважаючи на це, вступає з нею у ділові контакти, як правило, торговельно-економічні. Інколи така форма відносин може використовуватися впродовж тривалого часу, але зазвичай вона має короткотривалий характер. У сучасній міжнародній практиці така форма відносин застосовується порівняно рідко.

Найбільш поширеною формою визнання є визнання де-юре або повне дипломатичне визнання. Воно передбачає встановлення документального оформлення офіційних дипломатичних відносин, заснування дипломатичних представництв на відповідному рівні.

У міжнародній практиці не існує якогось єдиного порядку встановлення дипломатичних відносин, але країни оформлюють ці домовленості письмово. Конкретні переговори щодо встановлення дипломатичних відносин можуть бути доручені урядовій делегації, або частіше, одному із своїх дипломатичних представництв за кордоном. Під час таких переговорів досягають домовленості про сам факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, термін вступу в дію досягнутої угоди тощо. Цікавим фактом є визнання незалежної України у 1991р. Упродовж перших місяців незалежності йшов активний процес визнання України: першими визнали Україну Канада і Польща – 2 грудня, Угорщина – 3, Латвія і Литва – 4 тощо. Загалом упродовж грудня 1991 року Україну визнали 66 держав світу. Документами, що підтверджують встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода, протокол або ідентичні ноти, якими обмінюються представники держав. Але в міжнародній практиці бувають випадки зупинки або й розриву дипломатичних відносин. Дипломатичні відносини розриваються внаслідок війни, збройної агресії проти суверенної держави, військового перевороту( заколоту) або коли один з партнерів змінює свій державний статус ( входить у склад іншої держави або федерації ). Розрив дипломатичних відносин супроводжується повним припиненням контактів між державами, відкликанням дипломатичних представників та закриттям диппредставництв.

Дипломатичну діяльність за межами країни здійснюють закордонні державні органи зовнішніх відносин, які поділяються на дві категорії: постійні і тимчасові. Постійні органи – посольства і місії, представництва при міжнародних організаціях – ці органи ведуть повсякденну дипломатичну діяльність за кордоном, представляючи і захищаючи там інтереси своєї держави. Практика дипломатичних відносин виробила певний порядок призначення глав дипломатичних представництв, який був закріплений Віденською конвенцією: «Акредитуючи держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман (згода) на ту особу, яку вона пропонує акредитувати». Агреман - у міжнародному праві – згода держави прийняти конкретну особу в якості голови дипломатичного представництва іншої держави. Призначення голови представництва відбувається згідно з загальноприйнятими міжнародними правилами і національним законодавством акредитуючої держави і складається з деяких етапів:

1. Замовлення агремана дипломатичним шляхом (частіше через відізваного з держави голову дипломатичного представництва). Питання про агреман супроводжується короткою довідкою з біографічними даними майбутнього дипломатичного представника.

2. Повідомлення про агреман також надходить дипломатичним шляхом. Надання агреману є ознакою призначення особи головою дипломатичного представництва і поміщення публікації про це в офіційному друкованому виданні держави. Надання агреману – головна умова призначення дипломата головою дипломатичного представництва.

3. Вручення вірчої грамоти голові дипломатичного представництва напередодні його від’їзду в державу призначення, тобто документа, що свідчить про офіційний статус. На призначення членів персоналу диппредставництва агреман не замовляється.

4. Можлива і відмова в агремані. Відмову не обов’язково мотивувати – держава може дати негативну відповідь стосовно деякої особи і при цьому не повідомляти мотиви відмови. Відмова має форму дружньої поради призначити іншу особу. У сучасній дипломатичній практиці випадки відмови в агремані зустрічаються рідко. Без агремана призначення неможливо.

Якщо дипломатичні відносини встановлюються вперше, то перед призначенням посла всіма питаннями міждержавних відносин займається тимчасовий повірений у справах. Згода сторони, що приймає, означає, що кандидатура є бажаною особою – « персоною грата». ПЕРСО́НА ГРА́ТА (от лат. persona grata — бажана особа), в дипломатичній практиці дипломатичний представник, у відношенні до якого приймаюча держава дала згоду на його призначення та приїзд. У відношенні до послів або голов консульських представництв це визначається процедурами отримання агреману чи екзекватури. Для інших дипломатичних робітників отримання візи на вільний в’їзд до держави означає їх визнання персоною грата. Якщо ж з якихось причин кандидатура не підходить, то вона вважається особою небажаною - «персоною нон грата». ПЕРСО́НА НОН ГРА́ТА (от лат. persona non grata — небажана особа), в дипломатичній практиці дипломат, визначений владою держави перебування небажаною особою. В цьому випадку акредитуюча держава відкликає його на батьківщину і він повинен виїхати з держави.

Вагомою причиною об’яви дипломата персоною нон грата може стати його втручання у внутрішні справи держави перебування, порушення або неповага до законів, звичаїв, зловживання імунітетом та привілеями дипломата. При цьому влада держави перебування, згідно з Венською конвенцією 1961 року, не зобов’язана пояснювати причини, за якими дипломат отримує статус персони нон грата.

2

Всі форми дипломатичної діяльності на території приймаючої держави здійснюють дипломатичні представництва, за умови встановлення між державами дипломатичних відносин. Після оформлення акту про встановлення відносин розпочинається обмін представництвами.

Дипломатичне представництво — закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. На постійній основі створюють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представництвами держави використовують і тимчасові дипломатичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій.

За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, називається посольством, а очолюване посланником чи повіреним у справах — місією.

Постійне зростання відповідальності посольств і місій, розширення їх сфери дії, збільшення чисельності персоналу, а також безперервність функцій і загальних прав, незалежно від змін у керівництві посольства чи його відсутності засвідчує, що глава дипломатичного представництва є лише одним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особливість Віденської конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

— по-перше, відкриття дипломатичного представництва є наслідком угод між двома державами і не стосується безпосередньо призначення його глави;

— по-друге, функціонування дипломатичного представництва не порушується змінами його персоналу;

— по-третє, дипломатичне представництво наділене власними привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та привілеями його співробітників;

— по-четверте, припинення функцій глави дипломатичного представництва не порушує функціонування самого представництва, тоді як припинення діяльності представництва передбачає завершення функцій усіх його членів включно з главою.

Посольство (або місія) є державною установою, що знаходиться на території іноземної держави та працює тільки за наказами свого уряду, відповідно державній політиці. Виконуючи свої функції, воно також не повинно порушувати прядок та головні норми держави перебування. Посольство має валютні кошти, може відкривати рахунки в банках, володіти рухомим або нерухомим майном. Структура дипломатичного представництва залежить від штатних можливостей акредитуючої держави та від рівню розвитку між державами. Посольства та місії мають дуже широкий спектр діяльності в усіх сферах міждержавних відносин – політичні, економічні, культурні, консульські, засобів інформації, протокольні тощо. В ієрархії дипломатичного старшинства клас послів займає найвищу сходинку.

Окрім посольств та місій дипломатичні функції виконують також консульські представництва. Консул – представник держави, призначений в визначений регіон іншої держави ( зі згодою останнього) для захисту інтересів своєї держави, її юридичних осіб та громадян, а також для сприяння розвитку всіх сфер взаємодії держав та виконання інформативної функції. Діяльність консула контролює посольство держави – представника. Консули бувають двох видів: штатні (професійні) та нештатні. Штатні консули – це особи – держслужбовці держави представника, обов’язково громадяни цієї держави. Вони не мають права займатися яким-небудь іншим видом діяльності (наприклад: підприємництвом) окрім виконання своїх консульських функцій. Нештатні консули – це особи, що не стоять на державній службі, але виконують консульські функції на прохання держави представника. Нештатні консули мають ті ж привілеї та імунітети, що й штатні, тільки особовою недоторканістю вони користуються тільки при виконанні консульських функцій. Голови консульських установ відокремлюються у чотири класи:

• генеральні консули;

• консули;

• віце – консули;

• консульські агенти.

В деяких державах консульська служба відділена від дипломатичної. У сучасній політиці консульські функції визначені у міжнародних договорах, двосторонніх консульських конвенціях, договорах про торгівлю та мореплавство а також у внутрішніх законодавствах держав. Консульські установи представлені чотирма видами.

• Генеральне консульство – затверджується у великих комерційних або промислових центрах, портах;

• консульство;

• віце –консульство – затверджується у консульському окрузі генерального консульства або консульства, голова якого штатна особа, підкорена консулу;

• консульське агентство – канцелярії в портах, у функції яких входять питання торгівлі та судноплавства.

Можна виділити основні групи функцій консульських представництв:

1. Функції захисту прав та інтересів держави представника та його громадян;

2. Функції в сфері торгівлі та судноплавства;

3. Адміністративні ( Реєстрація актів цивільного стану, народження, всиновлення та ін. відносно громадян своєї держави);

4. Нотаріальні (заповіти, юридичні договори та акти);

5. Інформативні функції (збирання інформації про розвиток свого регіону для уряду своєї держави. Протокольна діяльність дипломатичного представництва.

Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які стосуються відкриття дипломатичних представництв, їх функціонування та привілейованого статусу. Вони покликані забезпечити сприятливі умови для виконання Дипломатичним представництвом своїх функцій.

Внутрішня структура дипломатичного представництва, установлення відповідних посад і т.д. визначаються законодавством акредитуючої держави. У більшості держав існують також дипломатичні ранги, тобто службові звання, що привласнюються дипломатичним працівникам. Вони, як і дипломатичні посади, установлюються внутрішнім законодавством відповідного держави.

До функцій дипломатичного представництва відносяться:

• представницька функція (виступ від імені акредитуючої держави);

• захист інтересів акредитуючої держави і його громадян;

• ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування;

• консульська функція;

• функція інформування свого уряду про країну перебування.

Перелік функцій дипломатичного представництва, приведений у Віденській конвенції, не можна вважати вичерпним.

3

Відразу ж по досягненні домовленості про обмін дипломатичними представництвами і про їхній рівень виникає необхідність у практичному формуванні дипломатичного представництва

Практика дипломатичних відносин виробила певний порядок акредитації дипломатичних представництв за кордоном, який був закріплений Віденською конвенцією. Акредитуючи держава повинна дати згоду ( агреман ) на призначення того чи іншого голови дипломатичного представництва. Якщо дипломатичні відносини встановлюються вперше, то до приїзду посла в країну, де він повинен бути акредитований, посилається група ( 2-3 особи) дипломатичних представників з метою підготовки до заснування посольства. Дипломат привозить з собою листа міністра закордонних справ своєї країни на ім’я міністра країни перебування, в якому просить прийняти вказаного дипломата тимчасовим повіреним у справах, бо до приїзду посла він виконуватиме обов’язки глави диппредставництва. Після ознайомлення з документами та протокольними особливостями щодо відкриття посольства циркулярною нотою тимчасовий повірений повідомляє МЗС і дипломатичні представництва, акредитовані у цій країні, про офіційне відкриття посольства, його адресу, відповідні протокольні заходи з цього приводу. Особливо важливо, щоб факт запиту агремана зберігався у повній таємниці, тому що розголошення таких відомостей, особливо при відмові у наданні агремана, може привести до ускладнення відносин між державами. На запит агремана не прийнято давати негативну відповідь у формі офіційного документа. Затримка відповіді ( більш ніж 14 днів) означає, що ця особа є небажаною і, зазвичай, кандидатура знімається. Причини відмови жодна країна ніколи не пояснює.

Після отримання агремана відбувається призначення глави дипломатичного представництва відповідним державним актом акредитуючої держави, про що повідомляється у пресі. Після цього посол отримує вірчі грамоти, підписані главою держави. Назва «вірчі» походить від слова « вірити». У вірчих грамотах вживається фраза, яка містить прохання «вірити всьому тому», що буде говорити посол від імені своєї держави. Приїзд глави носить урочистий характер, хоча жодною пишністю не відрізняється, а в умовах сучасної демократії це явище досить буденне. Прибулого посла зустрічає директор Департаменту дипломатичного протоколу МЗС, тимчасовий повірений та працівники посольства. Якщо посол прибуває з дружиною, то й співробітники посольства зустрічають також з дружинами. Потім новоприбулий посол складає візит до міністра закордонних справ, де відбувається вручення вірчих грамот. Промови у сучасній практиці посли проголошують дуже рідко. До вручення вірчих грамот посол може скласти візит к дуаєну дипломатичного корпусу, щоб отримати додаткову інформацію про місцеву протокольну практику. Прийом з нагоди початку своєї дипломатичної місії посли влаштовують після вручення вірчих грамот. З метою знайомства складають візити своїм колегам дипломати інших рангів та дружини глав дипломатичних місій.

Закінчення місії посла і його від’їзд також супроводжується низкою протокольних заходів. Після отримання агреману на нового посла акредитований посол визначає дату свого від’їзду і повідомляє її МЗС країни та дуаєну дипкорпусу. Посол складає прощальні візити колу офіційних осіб. З нагоди від’їзду посла міністр закордонних справ влаштовують сніданок чи обід. Від імені міністра послу вручається пам’ятний сувенір. Дипкорпус також влаштовує прийом на честь посла. Перед від’їздом посол організовує прощальний прийом, на який запрошує офіційних представників країни перебування, членів дипкорпусу. У день від’їзду він надсилає МЗС вербальну ноту, а главам дипломатичних місій – особисті ноти, в яких повідомляє про свій від’їзд та про призначення тимчасового повіреного у справах. В аеропорту посла проводжають ті ж офіційні особи, що і при зустрічі.

Лекція 4. Організація і техніка ділового спілкування.

ПЛАН

1. Ділове і дипломатичне листування.

2. Організація дипломатичних візитів. Візитні картки і правила їх застосування.

3. Особливості підготовки і проведення дипломатичних бесід.

1

Кожна форма дипломатичної діяльності (встановлення дипломатичних зносин, початок і завершення представницьких функцій, ведення переговорів, пошуки і збір інформації тощо) супроводжується складанням документів - дипломатичного листування з представниками іноземних держав, офіційного і особистого; внутрішньовідомчого листування (між МЗС і посольствами своєї країни, президентом, урядом, іншими мі­ністерствами і відомствами). Дипломатичне листування є надзвичайно важливим аспектом багатогранної повсякденної дипломатичної практики. Під цим терміном розуміють сукупність різного роду офіційної кореспонденції та документації дипломатичного характеру, а також один з основних інструментів зовнішньополітичної та дипломатичної діяльності держави. За допомогою документів дипломатичного листування здійснюються письмові офіційні зносини між державами, а також висловлюється позиція держави з того чи іншого міжнародного питання. Дипломатичне листування ведеться між суверенними державами, іншими повноважними суб'єктами міжнародного права та їх повноважними представниками. Воно вимагає строгого врахування правової рівності партнерів, взаємної поваги й коректності..

Спілкування між державами в письмовій формі здійснюється державними органами, уповноваженими на представництво цих держав за кордоном. Дипломатичне листування може вестися від імені глав держав (президентів, монархів), урядів (голів уряду, міністрів та міністерств закордонних справ), органів дипломатичної служби (послів, посланників, повірених у справах), вищих функціонерів міжнародних організацій. Дипломатичні документи можуть різнитися змістом, призначенням, протокольними особливостями. На їхньому стилі позначаються традиції, мовні, історичні, культурні особливості окремих країн. Однак з точки зору архітектури документа всі вони мають традиційну схему, включають низку елементів (реквізитів) постійного, незмінного характеру.

До числа традиційних видів дипломатичного листування відносять:

• ноти (вербальні й особисті (підписні));

• пам'ятні записки;

• меморандуми;

• заяви, послання, телеграми на рівні державного керівництва (глав держав і урядів, керівників зовнішньополітичних відомств);

• напівофіційне листування (особисті листи напівофіційного характеру

До документів дипломатичного листування також відносять:

• виступи, промови представників держави на міжнародних конференціях та в міжнародних організаціях;

• офіційні повідомлення МЗС, інформаційного агентства, комюніке.

Дипломатичне листування є досить консервативною сферою дипломатичної практики, тому, як правило, воно передбачає дотримання традиційних правил дипломатичного протоколу. Вироблені протягом тривалого історичного часу ці правила є загальноприйнятими в міжнародній дипломатичної діяльності, і їх слід розглядати як обов'язкові для використання. и.

Дипломатичне листування вимагає від виконавця високої майстерності, фахового досвіду, глибокого розуміння проблеми, що є предметом листування, високої мовної компетенції. Під час складання дипломатичних документів важливо також враховувати лінгвістично-краєзнавчі особливості кореспондентів.

Дипломатичні документи повинні мати бездоганний зовнішній вигляд. Вони повинні друкуватися на папері вищого ґатунку машинної різки, як правило, формату А-4. Абсолютно не припустимі в текстах оригіналу підчистки й виправлення. Текст повинен бути красиво відформатованим по всьому аркуші. Для відправки дипломатичних документів використовуються конверти, відповідні за розміром і якістю. У дипломатичному листуванні неприпустимі неточності, викривлення фактів. Суттєвим компонентом дипломатичного листування є мова, якою складаються дипломатичні документи. Формально представництва можуть вести кореспонденцію мовою своєї держави. Однак найчастіше представництва ведуть листування мовою країни перебування або додають до оригіналів переклади документів на цю мовуІснує протокольне правило: кожний дипломатичний документ вимагає відповіді..

. Мова дипломатичних документів повинна бути тактовною і ввічливою. При складанні дипломатичних документів необхідно уникати різких випадів, особливо персоніфікованих, дотримуватись принципів міжнародної ввічливості. Таким чином, дипломатичне листування є надзвичайно важливою складовою усього комплексу дипломатичної практики. Повноцінний і дієвий дипломатичний документ, який дозволить спрогнозувати, передбачити відгук на нього країни - адресата, може бути складений лише з урахуванням всіх протокольних та мовних вимог до нього. Грамотно складений, бездоганно сформульований і оформлений документ є більш переконливим і таким, що може принести бажані результати.

Вербальна нота - найуживаніший вид дипломатичних документів в практиці листування між дипломатичними представництвами і зовнішньополітичними відомствами країни перебування, між самими дипломатичними представництвами. Тематика вербальних нот охоплює широке коло питань, які стосуються взаємовідносин держав: зовнішня політика, економіка, культура, підготовка двосторонніх угод.

Різновидом вербальної ноти є циркулярна нота - нота однакового змісту, що надсилається МЗС іноземним посольствам і місіям, які знаходяться у державі, або посольством чи місією іншим посольствам і місіям у країні перебування. До складання циркулярної ноти ставляться ті ж вимоги, що й до складання вербальної ноти.

Різновидом вербальної ноти є урядова нота (дипломатична нота), яка набула поширення після II світової війни. Такими типами документів обмінюються уряди держав за посередництвом МЗС або дипломатичної місії. Урядова нота відрізняється від класичної ноти відсутністю початкової і кінцевої протокольної формули, словосполучення "має честь". Урядова нота завжди призначена для висвітлення важливих питань міжнародних відносин. Нотифікація (від лат. notificare - оповіщати, повідомляти) - поширене в дипломатичній і договірній практиці офіційне оповіщення, повідомлення. Проводиться шляхом вручення відомством закордонних справ, дипломатичним представництвом або консульською установою ноти або інших документів, в яких викладається позиція держави з певних міжнародних питань, висловлюється точка зору в зв'язку з певними подіями або фактами, повідомляється про підписання, ратифікацію міжнародних договорів, приєднання до них або їх денонсацію тощо. У деяких випад­ках необхідність нотифікації передбачена міжнародними договорами.

Особисті ноти в минулому були найпоширенішими документами дипломатичного листування. Особисті ноти зазвичай направляються главами дипломатичних представництв, тимчасовими повіреними у справах державним діячам, іншим посадовим особам країни перебування, колегам по дипломатичному корпусу, також міністрами закордонних справ та їх заступниками. В особистих нотах можуть підніматися важливі питання, які вимагають "особистого" засвідчення, авторитету посадовця, який підписав документ. Телеграми президента, уряду, міністра закордонних справ за багатьма ознаками підпадають під поняття "дипломатичне листування". Як і вітальні листи, застосовуються з метою підтримання контакту та дружніх стосунків. З їх допомогою можна привітати адресата з національним святом, з призначенням на посаду, висловити співчуття, дати оцінку певної ситуації.

2

Дипломатичний працівник не може обмежитися лише службовим кабінетом, вивченням місцевої та іноземної преси, електронних ЗМІ. Одне з найважливіших джерел інформації дипломатів - бесіди з впливовими особами країни перебування, а також акредитованими в ній дипломатами. Проведення візитів і бесід - один із найго­ловніших політичних і професійних обов'язків дипломата за кордоном.

Коло співрозмовників дипломата залежить від його рангу, службового становища, протоколу країни перебування. Ними можуть бути керівні діячі держави; офіційні особи МЗС та інших відомств; члени дипломатичного корпусу; політичні та громадські діячі; парламентарі. Знайомства й контакти з діячами культури та мистецтва, науковцями сприяють підвищенню авторитету дипломата. До думки цієї частини суспільства прислуховуються урядові кола країни перебування. У свою чергу від представників наукових кіл можна отримати інформацію аналітичного характеру. Важливими для дипломатів є контакти з діловими людьми, які є найвпливовішою та найбільш поінформованою частиною суспільства. Згідно з цією класифікацією розрізняють протокольні візити, або візити ввічливості, та ділові візити. Деякі науковці виділяють ще й приватні візити дипломатів. Незважаючи на такий розподіл, усі дипломатичні візити носять політичний характер, оскільки йде мова про контакти представників різних держав.

Протокольні візити, або візити ввічливості

Після вручення вірчих грамот посол наносить візити офіційним особам, політичним і громадським діячам країни перебування, а також своїм колегам - главам дипломатичних представництв, з якими його країна підтримує дипломатичні зносини, починаючи з дуаєна. Оскільки такі візити не передбачають обговорення або вирішення будь-яких важливих питань, проблем, а наносяться з метою особистого знайомства, висловлення уваги особі, їх вважають протокольними, або візитами ввічливості.

Черговість здійснення візитів визначається відповідно до місцевого протоколу. В Україні обов'язковими є візити керівництву МЗС, директору дипломатичного департаменту, який курирує країну посла. Порядок протокольних візитів, які наносяться дипломатичним представникам, визначається їхнім старшинством за дипломатичним списком. Щодо візитів колегам по дипломатичному корпусу, то існує протокольне правило: посол першим наносить візити лише послам. Після отримання особистої ноти про вручення вірчих грамот певним послом та після направлення ноти у відповідь візити до нього здійснюють посланники й повірені у справах, тимчасові повірені у справах як старшому в протокольній ієрархії. Нанесення візитів, підтримання зв'язків - професійний обов'язок всіх дипломатичних співробітників посольств. Протокольний візит ініціюється візитером. Про день і час нанесення візиту домовляються заздалегідь. Візити прийнято замовляти за 4-6 днів по телефону. Тривалість протокольних візитів - 15-25 хвилин. Оптимальний час для проведення візитів і бесід - від 10-ї до 12.30, та від 16-ї до 18-ї години. Важливим правилом дипломатичного етикету є точне дотримання часу прибуття на візит. Запізнення - ознака невихованості та відсутності культури - не може бути виправдане жодними об'єктивними причинами.

Відвідувачів бажано приймати в спеціальному приміщенні, мебльованому гостинним гарнітуром (диван, крісло, стіл). При цьому почесним місцем для гостя вважається диван. Господар сідає у крісло, яке стоїть під кутом з лівої сторони від дивана. Можна сісти на диван поряд із гостем, який повинен знаходитися обов'язково по праву руку від господаря.

Перед початком ділових зустрічей присутні ведуть неформальну бесіду, яка триває, як правило, 3-5 хвилин, і її тематика не пов'язана з діловими питаннями. Під час бесіди слід пам'ятати, що посмішка - знак дружелюбності, приязності та відкритості. Доцільно запропонувати візитеру каву або чай, інші напої. Пригощення доцільне лише у резиденції.

Завершення візиту ініціює візитер. Винятком є аудієнція в глави держави, який сам дає знати про її завершення. Пауза в розмові під час візиту може бути сприйнята гостем як знак завершення візиту. У резиденції господарі проводжають гостей до вхідних дверей, зупиняючись на сходах. Гості сідають в автомобіль, обмінюючись уклонами з господарями.

Протокольні характеристики ділових візитів: можуть ініціюватися з обох сторін; не існує обмежень щодо часових рамок візиту, який може тривати і 15-20 хвилин, і кілька годин; під час візиту обговорюються конкретні питання дво- і багатосторонніх відносин; візитеру можуть бути запропоновані кава, чай, інші напої. Правила проведення візитів ввічливості й ділових візитів у діловому етикеті споріднені з нормами дипломатичного етикету.

Візитна картка широко використовується у дипломатичній практиці при підтримці зв'язків з офіційними особами, представниками дипломатичного корпусу, ділових і суспільних кіл країни перебування. Візитна картка може "заочно" представляти власника, "діяти" від його імені. Візитна картка в деяких випадках замінює візит. Візитну картку прийнято передавати, надсилати або залишати особисто. Вважається серйозним порушенням етикету, якщо загнуту картку доставляє водій або кур'єр.

Оформлення візитних карток. Візитні картки друкуються на цупкому папері невеликого формату розміром зазвичай 5x9 см, для жінок в якості дружини, а не в силу посади, яку вони обіймають - 4x8 см. Текст на візитних картках друкується мовою країни перебування дипломата. Якщо в країні кілька офіційних мов - дипломату бажано мати окремі картки цими мовами.

Офіційним особам, особливо дипломатам бажано мати кілька видів візитних карток. Реквізитом офіційної візитної картки є елемент державної символіки. На такій візитній картці друкують ім'я, прізвище, посаду власника, у правому нижньому кутку - назву столиці країни перебування, тобто місцезнаходження посольства або консульства.

Правила використання візитних карток. Візитними картками обмінюються при першій зустрічі. Першим вручає свою візитну картку гість, якщо це візит, або (при знайомстві) особа, чий ранг нижчий, або хто молодший за віком, якщо службове становище партнерів однакове. Чоловік перший вручає візитну картку жінці, при цьому жінка не зобов'язана вручати свою у відповідь. У випадку закордонного візиту першими свої візитні картки вручають господарі. Особливо цим правилам слідують японці та корейці. Отримавши візитну картку, необхідно вручити свою. Вручати візитну картку треба правою рукою, причому візитка повинна бути повернута так, щоб партнер зміг одразу прочитати текст. Вручаючи візитну картку, необхідно називати своє прізвище. Прийнявши візитну картку, необхідно виявити до неї максимум поваги, уважно її прочитати. У деяких країнах існують національні особливості в користуванні візитними картками. Наприклад, в Японії візитку прийнято подавати двома руками, а під час переговорів візитні картки розкладають перед собою відповідно до розміщення партнерів, щоб не плутатися в іменах. У країнах ісламу не можна вручати візитку лівою рукою.

Відповідь на візитну картку дається власною візитною карткою протягом 24 годин з часу отримання. Якщо при зустрічі певній особі була вручена візитка картка, але в неї не виявилося власної візитної картки при собі, то вона може надіслати її протягом тижня із позначенням р.г. Візитні картки із висловленням співчуття надсилають протягом дев'яти днів з дати сумної події. З приводу національних та інших свят і подій першими поздоровляють господарів візитними картками особи, які працюють у країні перебування. У міжнародній практиці прийнято всім гостям, присутнім на сніданку, обіді або вечірньому прийомі (за винятком чаю) протягом тижня направити господарям свої візитні картки з висловленням подяки, якщо вони не надсилають відповідні листи. Таким чином, візитні картки - зручний інструмент, що сприяє встановленню та підтриманню контактів.

3

Поняття "дипломатична бесіда" охоплює різні за рівнем, змістом, формою проведення контакти. Є декілька класифікацій дипломатичних бесід. Наприклад, Віденська дипломатична конференція, проведена під егідою ООН, умовно виділила:

• бесіди за офіційним дорученням керівництва й МЗС своєї країни;

• бесіди за офіційним запрошенням керівництва й МЗС країни перебування;

• бесіди з представниками країни перебування за ініціативою самого дипломата або на їх пропозицію; кулуарні бесіди: на офіційних прийомах, офіційних заходах тощо;

• "випадкові" бесіди.

Якості дипломата, необхідні для успішного проведення дипломатичної бесіди - ввічливість, уважне ставлення до людей, стриманість і незарозумілість, уміння зав'язати і підтримати розмову, бути приємним співрозмовником. Необхідно бути дуже уважним до співрозмовника, проявляти максимальну чемність, при необхідності переводити розмову на нейтральні теми. Важливо під час проведення візиту, бесіди враховувати менталітет, національні особливості протоколу, етикету.

Для того, щоб впевнено провести бесіду, не потрапивши у глухий кут, необхідно серйозно готуватися до неї, досконально вивчивши питання, які будуть порушуватися під час розмови. Відомий український дипломат П.Сардачук пропонує таку схему підготовки до запланованої бесіди .

По-перше, визначивши для себе тему, уважно, у деталях вивчити всі обставини, документи, пов'язані з нею, щоб досягти чіткого власного бачення.

По-друге, слід підготувати вагому аргументацію для захисту своїх думок, поглядів щодо тієї чи іншої події, одночасно готуючись до можливого спростування аргументів свого співрозмовника.

По-третє, доцільно заздалегідь опрацювати тактику ведення бесіди. Необхідно зважити на те, що співрозмовник, часто не зацікавлений в поглибленому розгляді питання, може уникати розмови.

Дуже важливо розраховувати час, щоб мати його вдосталь для обговорення основного питання й забезпечення ділової частини бесіди, а не лише її протокольного оформлення. Не можна залишати найважливіші проблеми на кінець розмови: співрозмовник може терміново завершити бесіду й найважливіше питання залишиться нерозв'язаним.

Важливо мати попереднє уявлення та необхідну інформацію про співрозмовника, знати основні моменти його біографії, політичні погляди, обисті інтереси, уподобання. Ознайомлення з характеристикою співрозмовника (досьє може зберігатися в посольстві) дозволить з'ясувати, якими питаннями він цікавиться, у чому поінформований менше, а в чому більше, якими є уподобання, хобі партнера.

Дуже важливо вести бесіду спокійним тоном, у жодному разі не підвищуючи голосу і не виказуючи навіть ознак якогось незадоволення чи роздратування. Не можна переривати співрозмовника..

На основі бесід, проведених дипломатами, складаються документи, приймаються рішення про необхідні оперативні заходи як дипломатичним представництвом, так і зовнішньополітичним відомством акредитуючої держави. Такий документ, як запис бесіди, - важливий для інформування власного уряду, а також для уточнення того чи іншого питання, яке порушувалось під час розмови. Запис бесіди дозволяє провести її аналіз, зокрема з метою врахування власних помилок. Для максимально точного відтворення бесіди рекомендується оформляти її запис одразу після її проведення, як виняток - наступного дня.

Інколи під час бесіди робляться нотатки, якщо було заздалегідь повідомлено, що буде зроблена усна заява без передачі письмового тексту. Нотатки робить або сам учасник бесіди, або ж спеціально призначений для цього працівник, наприклад дипломат, який здійснює переклад розмови.

Етикет дипломатичної бесіди

Мовний етикет - це сукупність національно-специфічних сталих словесних форм, прийнятих у певному суспільстві для встановлення контакту та підтримки спілкування в потрібній тональності. Мовний етикет безпосередньо стосується правил вітання, знайом­ства, прощання, привітання, побажання, подяки, вибачення, прохання, запрошення, поради, пропозиції, співчуття, компліменту, схвалення тощо. У строго офіційній обстановці припустимий лише спокійний, рівний, стриманий тон; у менш строгих офіційних відносинах - спокійний, доброзичливий, привітний.

Правило дипломатичної бесіди - без потреби не дискутувати. Особливу вагомість слова набувають при виникненні конфліктних ситуацій. Необмірковане, випадково висловлене слово може ускладнити міждержавні відносини, скомпрометувати людину, яка це висловила.

Нерідко дипломатична бесіда починається в умовах, коли співрозмовники знаходяться на протилежних полюсах. Спокійний тон, переконлива аргументація, вдумливий підхід до позиції співрозмовника, розважлива манера ведення бесіди сприяє зближенню не лише співрозмовників, але і їхніх позицій. У бесідах з приводу конфліктних ситуацій важливо виявити основне, відкинути дрібниці та неістотне, дати відповідь на головне питання. Відповідь повинна бути ясною, чіткою, без натяків. Щоб зробити свою позицію переконливою, її треба підкріпити посиланнями на факти, але з офіційних джерел.