Володимир даниленко зачаровані ходою

Даниленко Володимир

Місто Тірован: Оповідання, повість. –

Львів: Кальварія, 2001. –

С. 65-73.

І

У вікно лилося тьмяне світло. Нічний вітер мляво ворушив фіранки, вони гойдалися, наче водорослі на дні темної ріки, і в сутінки спальні кидали ворухкі тіні. Було опівночі. На ратуші пробив годинник, чоловік відрахував удари і втупився в стелю, де гойдалася тінь шовковиці. Сонно дихала жінка, її нога важко лежала поверх ковдри. Голосно цвірчав цвіркун. Він лежав із розплющеними очима і вслухався в шаркання нічних перехожих, уривки розмов; скрип земляної жаби і наростаючий цокіт шпильок. Нічна перехожа підходила ближче. Стукіт туфельок затопив спальню. Відчувалося, що була вона в тілі. Так могла йти молода, нерозтрачена, впевнена в собі жінка. Чоловік відчував, як цокіт шпильок заповнює його, ніби жінка йшла не нічною вулицею, а всередині тіла. Хода ставала слабшою. Жінка віддалялася, але було чути, як щораз азартніше наскакували на камінь шпильки.

Не тямив, як сповз із ліжка й почав навпомацки шукати одяг. У ньому боролося почуття безнадії з бажанням побачити жінку, яка своєю ходою розбурхала кров. Проте бажання взяло гору. Чоловік зняв із цвяха ключі й тихо за­чинив за собою двері.

Було тепло. Божеволіла травнева ніч. Білою піною в садах кипіли фруктові дерева. Чоловік вийшов на вулицю і в ліхтарному світлі побачив жіночу постать. Він прискорив ходу і почав бігти, боявся, аби жінка не зникла, не звернула в темний завулок.

Вона з'явилася раптом близько, менш як за сто кроків. Йому здавалося, що серце гупає занадто голосно, що жінка відчує його жадібний погляд і може озирнутися. Ховаючись у тінь бузини, стежив за нею. Бачив, як Граційно пише вона ходу, як зграбно в такт ходи покручує сумочкою. її обличчя не бачив, тільки погойдування важкої темної гриви. Він пірнув у темний закрут. Під ногами заскрипіла жорства. І раптом попереду в розлитому світлі вона зникла. Чоловік крутнувся, забігав, розпачливо хапаючи ротом повітря, наче пес, що загубив слід. Десь поруч дзенькнув трамвай. Жінки не стало.

II

Чоловік утратив цікавість до всього і після роботи довго блукав містом, вдивляючись у перехожих.

Якось він стояв біля великої вітрини і розгублено дивився у скло. Зайшов до крамниці, зупинився, де продавали жіноче взуття; погляд вихопив уривок реклами: «...елегантні туфлі нададуть жінці граційної ходи».

Він вийшов із крамниці і довго йшов містом, загублений і самотній. Вітер меланхолійно кружляв обгортками цукерок, і вони літали, як водяні бабки. Біля будинку з облущеною плиткою чоловік довго вдивлявся в гінку тополю, в якій прозирав силует жінки.

— Граційної ходи, — вгадав шепіт листя.

На нього уважно подивилась сухенька бабуся з прозорим пакетом, у якому ворушив зябрами короп.

Він купив квіти, м'яку іграшку з дивною назвою Котик Гав, пляшку кагору і поніс додому. Дружина розгублено дивилася, як чоловік вовтузиться біля зламаної праски і весело наспівує пісеньку з кінофільму, який дивилися, коли були ще неодружені.

Увечері дружина розстелила люльку дівчинці, яка міцно обняла м'яку іграшку і перед тим, як заснути, запитала:

— А хіба котик каже «гав»?

Вони випили по склянці кагору, чоловік розповів веселу історію, як у вечірній вітрині бачив угодованого кота біля гори ковбас. Жінка насторожено всміхалася, розстеляючи ліжко, погасила світло, і вони довго й розхолоджено кохалися. А коли дружина заснула, він лежав із розплюще­ними очима, вслухався в нічні кроки і думав, як буде шукати жінку з азартною ходою. Хто вона? Манекенниця? Танцю­ристка? Просто жінка? Будував схеми пошуку і відчував, як життя знову набрякає змістом. Зрештою, не таке вже й велике місто. Красива жінка в ньому не голка, та ще й з такою ходою.

III

Він подумав, що повинен пильнувати жінку опівночі за вікнами свого будинку, де вперше почув її кроки. Якщо має нічну роботу, то конче повинна тут пройти. Але минав час, а нічна перехожа на з'являлася. Тоді подумав, що вона має бути там, де можна себе показати, де багато гарно вдягнених і вихованих людей. Передивився всі вистави місцевого театру, та ні серед актрис, ні серед глядачів жінки з нічною ходою не знайшов. Не знайшов її ні на виставці одягу, ні в ресторанах чи барах, де багато самотніх жінок, ні у великих крамницях, наповнених красивим одягом, і став думати, що жінка виїхала. А може, вона взагалі пройшла вночі повз його вікна і назавжди зникла? Тоді почав виводити формулу міста. Потрібно визначити вулиці, через які людина не може "не пройти. І довго вивчав історію забудов. Щовечора при настільній лампі з великою лупою сидів над планом вулиць, доки не зрозумів, що в місті є два кола, в яких діють доцен­трові сили. Варто хвилин п'ятнадцять постояти в тих колах, як обростеш клубком знайомих. Всі тролейбуси, автобуси, трамваї, перехожі дотикаються до цих кіл. А ще існував бульвар, де з особливим шиком можна продемонструвати гарну ходу.

Втішений знайденою формулою, лежав поруч із сонною дружиною і уявляв, як велетенська людська маса циркулює через зони доцентрової дії. «Якщо дуже хочеш когось зустрінути, — подумав, вслухаючись у нічні звуки, — обов'язково зустрінеш там, де зливаються всі вуличні потоки».

IV

Мерехтливо хлюпав неон. Повз чоловіка у вечоровий сутінок проходили пари. Шурхотіли шинами потоки авт. Укінці другого бульвару він помітив високу чорняву жінку. Похитуючи стегнами, вона йшла і недбало, наче школярка скакалкою, крутила мініатюрною сумочкою. Вслід їй озиралися чоловіки, а один біг позаду, потім узяв жінку під лікоть й інтимно запропонував:

— Сто.

Жінка висмикнула руку.

— П'ятсот! — залилася сміхом.

І той сміх розсипався на асфальті, наче розбита коштовна ваза.

— Сто п'ятдесят!

Вона прискорила ходу, готова видерти йому очі.

— Двісті, — хекнуло за спиною.

Жінка пересікла Велику Бердичівську і біля ювелірної крамниці прискорила крок.

— Двісті п'ятдесят!

З несподіваним спритом вона вивернулась і побігла до трамвайної зупинки. Біля будинку Троцьких він її наздогнав і вхопив за руку.

— Триста!

Жінка видерла руку і вскочила у трамвай.

Чоловік упіймав таксі й погнався за трамваєм. На перехресті Східної та Бориса Тена вона зійшла. Чоловік наказав повільно їхати. Вона звернула в Квітковий завулок. Він розрахувався з водієм і пішов назирці. Під ногами зашурхотіла жорства. Біля сірого будинку вона стишила крок. Чув, як скрипнула хвіртка, як загримкотів ланцюгом собака, як відчиняються двері і цокають шпильки. Він кілька разів повторив номер будинку, дочекався, коли засвітяться вікна і пішов геть.

V

Жінка красиво їла, смакуючи кожним відкушеним шматком шинки і ковтком вина.

— Дозвольте.

Вона кивнула. Чоловік сів за її столик, надпив вина і відчув, як по крові розтікається алкоголь. Руді джмелі наповнювали тіло, і воно приємно гуло.

— Хочете, вгадаю, де мешкаєте? Вона цікаво глянула на нього.

— Вгадайте, — пригубила келиха.

— Квітковий завулок три. Будинок у яблунях.

— Стежили? — злетіли натушовані вії.

— Стежив.

— Що ще? — поправила на колінах сумочку, і її одяг зашарудів, наче обгортка цукерки.

— Від завулка до зупинки трамваю тридцять три кроки. На зупинці бетонний стовп з оголошенням: «Якщо бажаєте схуднути або поправитися, наберіть телефон 33-77-06».

Вона засміялася. Як від легенького землетрусу, забринів скляний посуд за спиною бармена, і її сміх розсипався на дрібні скалки.

— Телефон з натяком? — білозубо всміхнулася.

— Якби це було так, я б злукавив. Як вас звати?

— Таміла.

— А мене Яків.

— Ну, правильно, — засміялася. — Я так і подумала, хто ж іще мене може переслідувати, крім Якова?

З магнітофону лилася журлива мелодія, наче з серця, чорного метелика на манишці бармена.

VI

О, які були в неї легкі туфельки. Відразу ж, коли сходив сніг і ставав чистим асфальт, вилизаний першими весняними суховіями, взувала їх і пливла, ледь торкаючись хідників. Скрипіли гальма авт, жадібно дивилися спраглі кохання чоловіки, а вона йшла, легка, недосяжна, й розкриленими ніздрями вбирала дух стужавілих бруньок.

Таміла сиділа на килимі і м'якою тканиною протирала взуття. Ось ці, розкрила коробку, цокають дуже лунко, цок-цок. А в цих іти твердо, вони гасять стук, зате ноги пружинять і тоді відчуваєш, як пробігає тілом розлитий у повітрі, деревах і чоловічих поглядах струм. Ось ці просто красиві, нога в них пливе м'яко, але не відчуває опори, хвіть-хвіть. А ось ці, пирснула сміхом, роблять ходу надто розкутою. Тоді чіп­ляються чоловіки, пропонують пройтися, проїхатись, послухати гарну музику, повечеряти в затишному ресторан­чику. Вона виймала туфлі з коробок, наче з футлярів скрип­ки, флейти, гобої. Перед нею вже був оркестр, а Таміла повзала на колінах, протирала туфлі, стуляла їх носком до носка, обчас до обчасу. Ось ці називає взуттям черниці, взуває їх рідко, коли переживає велике розчарування, горе або втому. Тоді струм, що розливається підчас ходи, заповзає кудись глибоко. А в цих іде важко, як жінка з натовпу, тоді на неї не звертають уваги. Оці, вийняла з коробки обережно, наче гострі ножі, дістає, коли відчуває прилив хижого шалу. За нею тоді біжать, їдуть на автомобілях, просять, погрожують, принижуються. Ось ці, лаковані з бантиками в ластовинні, взуває після дощу, коли кроки падають на вологий асфальт, як дощові краплі, крап-крап. А взимку, підняла велику картонну коробку, в ожеледицю, хода стає сущою карою, коли взуває чоботи-льодоруби з підківками із твердої сталі; під ногами кришиться лід, носки роз'їжд-жаються, хода стає важкою і вульгарною, але чоловікам подобається.

Ти казав, Якове, що в місті мало гарних вистав, тому я одна з них, Якове.

Дружина крутила пояса махрового халатика, ніби зачи­няла перед Яковом потаємного замочка.

«Я думала, що ця жінка глибше тебе розуміє, але коли побачила, як вона йде, була розтоптана, я мало з сорому не згоріла, коли зустріла тебе з нею; та всі чоловіки, які дивляться їй услід, навіть не зважають, що ти поруч; і коли я відчула, що ти цього не помічаєш, що танеш, стаєш калюж­кою, яку вона переступить і не озирнеться, довго не могла знайти собі місця, — сякалася в носовичок маленька жінка, — я дивилася в люстро і розуміла, що можу ще бути комусь потрібною; мені вже тридцять три, мені потрібен чо­ловік, якому б хотілося стелити ліжко, який би цікавився, про що думаю, як одягаюсь і чому затримуюся після роботи; я гадала, що все минеться, що це одне із твоїх коротких захоплень, але коли побачила, як вона гарцює і як ти ладен цілувати її сліди, — вирішила...; хай вибачить Оля, виросте — зрозуміє сама, я віддала її мамі, не треба травмувати дитину; в мене є чоловік, він буде жити зі мною, і тому ти повинен звідси піти, чуєш?»

Чоловік узяв плаща, подивився на тріщину в стіні, перекошені двері, косо прибиту книжкову полицю. По­топтався на місці, перев'язав на туфлях шнурки і рушив до дверей. Об черепицю шкряботіла стара шовковиця.

VIII

Сигаретний дим вився над букетом тюльпанів.

— Це не жіночий каприз, — прошепотіла Таміла. — Просто мені не потрібний чоловік.

— Тобі не потрібний я?

— Мені не потрібен ніхто. Розумієш, якби я жила з чоловіком, я була б просто з одним чоловіком...

— Може, тобі потрібно кілька чоловіків? Я згоден бути третім, п'ятим, яким ще?!.

— Я не повія.

— Ти ж самотня, самотня! — в розпачі гукнув він. — Самотня нещасна жінка, оглушена цоканням своїх шпильок.

Вона довго мовчала, збираючись з думками.

— Кожна жінка, — мовила негнучким голосом, — щось несе: одна сімейні клопоти, друга розпусту, третя хвороби, четверта пишні груди, п'ята норкову шубу. А я просто йду. Це єдине, що тримає мене як жінку, заради чого встаю і лягаю, щоб відпочити і знову йти.

— Ти хвора, — мотнув головою, — хвора, хвора... Жінка зблідла, схрестила руки, огорнуті чорною хусткою.

— Можливо, — сказала тихо, — не знаю... Я тану, віддаюсь ході, тобі того не зрозуміти. Тоді в мені кожною клітиною звивається жінка.

— Ну хай ще п'ять, сім, десять років так походиш, — застогнав чоловік. — А потім? За тобою вже ніхто не буде озиратися. Тебе обсядуть хвороби, і колись проснешся, порізана зморшками, глянеш у полущене від часу дзеркало і вмреш з відчаю.

— Хай так, — жорстко мовила, — але поки йду, я про це не думаю.

— Тоді прощай, — підвівся Яків.

— Прощай, — обняла його, — іди...

Чоловік побрів містом. Біля будинку з шовковицею зупинився і довго вдивлявся в освітлене вікно. Вечірнє небо окутав туман. Огорнутий габою, пузатий місяць курив золотим порохном. Тихо скрипнула хвіртка, заскавулів собака. Яків підкрався до вікна і крізь ледь стулені фіранки побачив у ліжку свою дружину з незнайомим чоловіком. Вони дивилися телевізора і про щось розмовляли.

Чоловік стояв серед саду. У вологій темряві біліли фруктові дерева, у верхів'ях яких снували хрущі. Він стояв під сливою і вслухався, як шарудять вони в листі. Біля нього, тицьнувши носа в штахетник, стояв старий пес і нюхав повітря. Чоловік зняв з дерева хруща, розтулив долоню і дивився, як злітає тепла тверда комаха. І раптом почув шалене цокання шпильок. Хода була викличною і несамовитою. Він переско­чив тин і відчув, як важко загупало серце. Вулиця була порожньою. Тільки билися в ліхтарі хрущі. Десь дзенькнув трамвай і почувся розкотистий сміх, наче розбита об камінь коштовна ваза.