Положення євреїв у Німеччині в 1933 - 1939 роках
Незважаючи на явно дискримінаційну політику по відношенню до євреїв, геноцид розпочався далеко не відразу після приходу нацистів до влади. Нацисти прагнули видавити євреїв з країни, проте часто їм було просто нікуди їхати. Для євреїв Європи, за відомим висловом Хаїма Вейцмана (згодом - першого президента Ізраїлю), «світ розділився на два табори: на країни, які не бажають мати у себе євреїв, і країни, які не бажають впускати їх в свою країну».[13]. Міжнародна конференція з питань біженців, в Евіані (Франція) в липні 1938 року, скликана з ініціативи президента США Франкліна Рузвельта, закінчилася повним провалом. Крім Домініканської республіки, жодна з 32 країн, що брали у ній участь, не дала очікуваним біженцям з Німеччини та Австрії ні найменшого шансу. До того ж Британія обмежувала приплив мігрантів в підконтрольну їй Палестину.
Початок переслідуванням поклав бойкот євреїв з 1 квітня 1933, й наступна хвиля расових законів, націлених на євреїв, які працювали в державних установах або за певними професіями. «Нюрнберзький закон» від 15 вересня 1935 року поклав кінець рівноправності євреїв у Німеччині і визначав єврейство в расових термінах.
Антиєврейська істерія в Німеччині призвела у 1938 році (в ніч з 9 на 10 листопада) до масових погромів, що ввійшли в історію як «Кришталева ніч» (через друзки скла, якими були всипані вулиці німецьких міст).
У 1933 - 1939 роках з Німеччини та Австрії бігло 330 000 євреїв. Близько 110 000 єврейських біженців вирвались з Німеччини та Австрії в сусідні країни, але піддавалися переслідуванням вже під час війни.
На початку 1939 року Гітлер доручив «відповідальному за 4-річний план» Герману Герінгу підготувати заходи з виселення євреїв з Німеччини. Початок Другої світової війни не тільки збільшив їх кількість (після приєднання до Німеччини західної Польщі), а й ускладнило шляхи для легальної еміграції.
У 1940 - на початку 1941 ріку нацисти розробляють кілька варіантів вирішення єврейського питання: пропонують Кремлю прийняти євреїв рейху в СРСР, ініціюють плани «Мадагаскар» (переселення всіх євреїв на цей острів біля берегів південно-східної Африки) і «Люблін» (створення єврейської резервації в окупованій нацистами частині Польщі, яка отримала назву «Генерал-губернаторство»). Всі ці проекти не були реалізовані.
«Остаточне вирішення єврейського питання»
31 липня 1941 Герман Герінг підписав наказ про призначення глави РСХА Рейнхарда Гейдріха відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання»
У середині жовтня 1941 року почалася депортація євреїв з Німеччини в гетто Польщі, Прибалтики та Білорусії.
У січні 1942 року на Ванзейської конференції була схвалена програма «остаточного вирішення єврейського питання». Це рішення не афішувалося, і мало хто (в тому числі і майбутні жертви) в той час міг повірити, що в XX столітті таке можливо. Євреїв Німеччини, Франції, Голландії, Бельгії посилали на схід, у табори і гетто Польщі та Білорусії, розповідаючи їм про тимчасовість такого переселення. У Польщі створювалися табори смерті, які взагалі не були розраховані на проживання великої кількості людей — тільки на швидке знищення новоприбулих. Місця для будівництва перших з них (Хелмно і Белжець) були обрані ще в жовтні 1941 р. Знищення євреїв Польщі отримало назву «Операція Рейнхард» на честь убитого в травні 1942 р. у Празі Рейнхарда Гейдріха.
На початку грудня 1941 р. почав діяти перший табір смерті в Хелмно. Там євреїв вбивали чадним газом в закритих вантажівках - «душогубках»
У липні 1942 р. почалися масові депортації з гетто Варшави (найбільшого з усіх створених) в табір смерті Треблінка. До 13 вересня 1942 р. були депортовані або загинули в гетто 300 тис. євреїв Варшави.
В гетто міста Лодзь утримувалось до 160 000 євреїв. Це гетто було знищено поступово: перша хвиля депортацій в Хелмно відбувалася між січнем і травнем 1942 року (55 тис. євреїв Лодзі і провінційних містечок Калішського району), потім ряд подальших депортацій в Хелмно і інші табори, а 1 вересня 1944 року воно було остаточно ліквідовано. Єврейське населення Любліну було надіслано до табору знищення Белжець. В ході акції 17 березня - 14 квітня 1942 були відправлені на смерть 37 тис. євреїв, а чотири тисячі тих, що залишилися, були сконцентровані в гетто Майдан-Татарський на околиці міста. У березні 1942 р. в Белжець були переведені євреї з усього Люблінського воєводства; почали прибувати також поїзди з жертвами із Західної України. Зі Львова в березні 1942 р. були відправлені в Белжець близько 15 тис. євреїв, а в серпні - ще 50 тис.
З Кракову в червні і жовтні 1942 р. більшість євреїв було надіслано в Белжець; в березні 1943 р. близько шести тисяч з залишавшихся там євреїв були переведені в робочий табір у передмісті Кракова Плашув, а близько трьох тисяч — в Освенцім. У вересні 1942 р. більшість євреїв Радому, Кельце, Ченстохови та інших міст Східної Польщі було надіслано в Треблінку. З 300 тис. євреїв Радомського району в кінці 1942 р. залишалося в живих лише близько 30 тис.
У 1942 р. було знищено більшість євреїв Східної та Центральної Європи і значна частина євреїв Західної Європи. Успішний наступ радянської армії на ряді фронтів в 1943 р., зміна ситуації після Сталінградської битви і поразки армії Роммеля під Ель-Аламейном, спричинили прискорення темпів розправи нацистів над євреями.
Швидке просування радянських військ на захід примусило есесівців гарячково ліквідувати останні гетто та робочі табори і замітати сліди скоєних у них злочинів. Спеціальний підрозділ (Зондеркоммандо-1005) займалося спаленням трупів на місці масових розстрілів.
Поспішно були ліквідовані майже всі гетто і табори, ще залишалися на території Польщі, Україні, Білорусії, Латвії та Литви (так, наприклад, після придушення повстання у вільнюському гетто останні кілька тисяч євреїв були 23 вересня 1943 відправлені в табори в Естонії); почалася масова відправка єврейського населення з Італії, Норвегії, Франції, Бельгії, Словаччини та Греції в Освенцім, яка тривала до жовтня 1944. До знищення євреїв Угорщини приступили вже після того, як радянські війська заволоділи східними областями цієї країни.