6.2 Сучасні механізми наддержавного регулювання

Нова ситуація вимагає створення нового міжнародного права та нових міжнародних інститутів, які б регулювали процеси, що супроводжують глобалізацію. Міжнародне право, що базувалось до недавна на принципі визнання безумовного права на національний суверенітет, поступово змінюється. Вже не агресія є основною загрозою для країн менш розвинутих, а різноманітні технології впливу на них з боку “сильних” держав, які також можуть приводити до послаблення, нанесення суттєвої шкоди їх економіці і безпеці. В сучасних міжнародно-правових нормах не передбачена відповідальність за саме таку політику держав. З іншого боку держави мають внести корективи в процедуру ратифікації договорів, підвищити роль представницьких органів влади, Міжпарламентських асамблей, союзів. Існує необхідність внесення певних змін до уставу ООН, бо політичний плив цієї організації ослаб.

В рамках ООН та інших міжнародних організацій – Світової організації з питань торгівлі (ВТО), Міжнародної організації праці (МОП) – мають бути вирішені питання забезпечення економічної безпеки, встановлення критеріїв експорту промислових товарів і т.п. тому, що з’явились ще одна нова загроза для периферійних країн, “країн, що не відбулися” – стагнація стану периферійності, маргіналізація в економіці і політиці.

Дехто єдиним способом запобігання маргіналізації держав вважає більш активну участь в міжнародній політиці, розширення міжнародного співробітництва, хоча це приводить до обмеження суверенітету (входження в міжнародні організації і приведення свого законодавства у відповідність до уставу цих організацій часто змушує держави приймати не популярні рішення). Україна досить часто виступає з миротворчими ініціативами, за широке залучення українських миротворчих контингентів для вирішення конфліктів, для виконання миротворчих місій в інших країнах. Але чи сприяє це усуненню небезпеки маргіналізації нашої держави?

Спроби встановити новий економічний порядок розпочались досить давно. В цих цілях було створено ряд спеціалізованих міжнародних організацій, які з кінця 60-х років ХХ ст. приймають активну участь в виробленні соціальної стратегії – Конференція з питань торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Організація промислового розвитку ООН (ЮНІДО).

Виникає питання – як в умовах глобалізації, посилення ролі міжнародних організацій можна зберегти сталу соціальну державу? Що станеться з соціальною державою, якщо її суверенітет буде суттєво обмеженим? Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс вважають, що сьогодні соціальні проблеми можна вирішувати об’єднавши зусилля багатьох країн. Вони оптимістично оцінюють сучасні процеси в соціальній сфері, хоча вказують на існування серйозних проблем, вирішити які належить світовому співтовариству. Дікон, Халс, Стабс пишуть, що на сучасному етапі розвитку соціальна політика набуває наднаціонального характеру. Вони розглядають три форми наддержавної соціальної політики – наддержавне регулювання, наддержавний перерозподіл, наддержавне забезпечення [56].

Наддержавне регулювання включає механізми, інструменти, політичні заходи, які регулюють умови торгівлі і діяльності фірм в інтересах соціального захисту і добробуту. Таке регулювання існує в Європейському Союзі. Наддержавний перерозподіл – це перерозподіл між окремими країнами. В Європейському Союзі існують спеціальні фонди, які надають допомогу більш бідним регіонам (в СРСР, а також в рамках соціалістичного табору існував перерозподіл між різними республіками і соціалістичними країнами). Наддержавне забезпечення, що існує в Європі, відкриває доступ громадянам різних країн до різноманітних послуг (прикладом таких послуг є допомога біженцям).

Чи зацікавлені розвинуті країни світу у взаємодії з усіма низько розвиненими країнами? М.Кастельс вважає, що в “новий світ” не впишеться населення територій, що не представляють цінності і інтересу з точки зору динаміки глобального капіталізму [57]. Це дещо спрощене розуміння сучасних світових процесів. По-перше, розвинені країни світу стривожені масовою міграцією, яка загрожує соціальній безпеці цих країн. Ця небезпека зросла з падінням соціалістичної системи. Тому Захід зацікавлений в тому, щоб населення більш відсталих країн залишалось в себе дома, а для цього потрібно, щоб умови життя в цих країнах було прийнятні. Відомо, що економічний фактор, є одним із основних, що обумовлює міграцію населення. Безробіття, бідність, низька оплата праці, а не тільки загроза життю, що існує в зонах військових конфліктів, чи екологічних катастроф – спонукають частину людей покидати батьківщину в пошуках кращого життя.

По-друге, високорозвинені країни зацікавлені в нових ринках збуту для промислових корпорацій, в першу чергу для ТНК. Для цього потрібно, щоб країни третього світу мали певний рівень економічного розвитку, бо низький рівень доходів обумовлює невелику ємкість цих ринків.

Крім того є ще глобальні проблеми, вони також потребують вироблення глобальної соціальної політики. Так в умовах сучасної мобільності багаті країни ніяк не можуть вберегти своїх громадян від небезпечних хвороб. Глобальними є і проблеми довкілля, їх також можна вирішувати спільними зусиллями.

В спільній роботі співробітників Центру по вивченню розвитку при МБРР і Сасекського інституту дослідження розвитку (Англія) – “Перерозподіл з ростом” та в докладі МОП “Зайнятість, ріст і основні потреби: загальносвітова проблема” головними цілями розвитку країн третього світу названі:

• підвищення доходів найбідніших верств населення;

• збільшення зайнятості населення, боротьба з безробіттям;

• підвищення продуктивності праці;

• підйом сільського господарства, розвиток середнього і дрібного виробництва для задоволення потреб населення в продуктах харчування, одязі тощо.

В роботі “Перерозподіл із зростанням” говориться про те, що необхідно переорієнтувати інвестиції на задоволення потреб населення в області освіти, медичного обслуговування; перерозподіляти доходи на користь найбідніших соціальних груп за допомогою податкової системи і прямого розподілу предметів споживання, передачі деяких виробничих активів біднякам.

В цих концептуальних програмах мова йде про посилення державного регулювання в цілях збільшення виробничого потенціалу, зайнятості, доходів бідних груп населення. Треба визнати, що вплив західних концепцій на формування стратегії розвитку був значний. Запропоновані програми боротьби з бідністю і програми перерозподілу доходів включали наступні пункти: розвиток охорони здоров’я, освіти, громадського транспорту, комунального господарства, проведення податкових і аграрних реформ, встановлення меж заробітної плати, розширення державних асигнувань на розвиток промисловості, виробничої і соціальної інфраструктури, оптимізація рівня закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, субсидування цін на основні товари масового вжитку і продукти харчування.

Усвідомлення залежності добробуту, благополуччя окремих країн від добробуту населення планети спонукає світові організації розробляти глобальну соціальну політику. Свідченням зростання інтересу до цих проблем є проведення чисельних міжурядових зустрічей, на яких розглядались питання соціального характеру. В 1995 р. була проведена Всесвітня конференція ООН з питань соціального розвитку.

Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс пишуть: “Небезпека, яку світова економічна конкуренція та світова економічна міграція становлять для досягнень соціальної демократії і соціально орієнтованої ринкової економіки Європи та інших частин світу, сприяла виникненню глобального реформізму, так само як загроза стабільності капіталізму з боку бідняків у одній країні століття тому спричинила появу соціального реформаторства. Благодійницька діяльність як засіб пом’якшення проблем бідності й голоду в світі могла б породити практику систематичного втручання в ці проблеми на міжнаціональному та міжурядовому рівнях” [58].

В кінці ХХ століття проявились дві протилежні тенденції – по-перше, це прагнення до суверенності, що привело до виникнення багатьох незалежних держав, по-друге, це обмеження суверенності із-за посилення ролі міжнародних організацій, глобалізації міжнародної політики. Ці протилежні тенденції можуть породжувати напруженість в першу чергу в країнах, що тільки недавно стали незалежними. Адже вони попадають в іншу залежність – в залежність від розвинених країн, які надають цим державам допомогу на певних умовах. В Україні, як реакція на ці тенденцій, виникли різні політичні напрямки – прозахідний напрям, прихильники його виступають за співробітництво з Заходом; проросійський напрям – за більш тісне співробітництво з Росією та іншими республіками колишнього Радянського Союзу; “самостійники” – ті, хто вважає, що треба опиратись на власні сили, а з Заходом і Росією чи Сходом підтримувати рівноправні, взаємовигідні стосунки, зберігаючи при цьому свою незалежність, суверенність. Але існує економічна, а значить і політична залежність України і від Заходу і від Росії. Це пов’язано з величезним боргом, який нараховує мільярдами доларів.

Треба враховувати нинішні реалії – внутрішня політика, в тому числі і соціальна, вже не формується виключно урядом окремої держави. Інтеграція в систему світового господарства вимагає зближення і економічних систем і систем соціального забезпечення.

Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс пишуть, що соціальна політика деталі більше формується імпліцитною та експліцитною соціальною політикою численних наддержавних організацій [59]. Дехто із відомих вчених, як Дойч, вважає, що необхідно переходити від держав добробуту до міжнародної системи добробуту. Дойч доводить, що тенденція в напрямку до міжнародної системи добробуту виявляється масштабнішою й сильнішою за протилежну тенденцію[60]. Багато вчених вважає, що глобалізація поставила питання про існування держави загального добробуту. На нашу думку, в міжнародних відносинах може бути прийнятий той принцип, який прийнятий в соціальних державах – принцип субсідіарності, тобто допомога знизу-вверх, а не навпаки.

Сьогодні в світі відбувається взаємний обмін досвідом встановлення зв’язків між різними неурядовими організаціями, профспілками, соціальними рухами. Ціль такого співробітництва – створення альтернативних моделей розвитку “із соціальним змістом”. На форумі “Наша Америка” (травень 1997 р. Бело-Орізонт, Бразилія) було прийнято рішення про створення соціального континентального альянсу – об’єднання неурядових організацій і рухів, на противагу негативним впливам неоліберальної політики урядів. А через рік – в 1998 р. такий альянс було створено.

Нині найбільш впливовими міжнародними організаціями є Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкцій і розвитку (ЄБРР), Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Організація ООН з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО), багато міжнародних неурядових організацій. Кожна з цих організацій визначила певні пріоритети в своїй діяльності. Не завжди їх вплив на соціальну політику національних держав є позитивним. Причина цього криється в недостатньому врахуванні особливостей культури, попереднього досвіду народів цих держав. Часом міжнародні організації звинувачуються в тому, що вони не є нейтральними, в значній політизованості, залежності від розвинених країн світу. Дехто вбачає в діяльності деяких з них (МВФ, Світового банку) “руку Вашингтону”. Дійсно після розпаду СРСР і руйнування біполярної системи США намагаються посилити і без того значний вплив на міжнародні організації. Єдина в світі супердержава заявляє про свою відповідальність за збереження світового порядку. Але це нерідко перетворюється в нав’язування такої політики незалежним державам, яка не відповідає в повній мірі їх інтересам. Існує втручання США в роботу Світового банку. Позаполітична, технічна роль Світового банку була спотворена урядом США в період його неприхованого втручання в справи Банку, у спільні справи Банку та неприйнятних для США політичних режимів. Таке втручання, як вказує Браун, є порушенням статті YІ Банківської хартії, де говориться про заборону політичної діяльності [61]. І сьогодні уряди деяких молодих незалежних держав, перш ніж вести переговори з міжнародними фінансовими організаціями, намагаються заручитись підтримкою США. Через Світовий банк супердержава має можливість впливати на глобальну світову політику.

США активно використовує міжнародні організації (ВТО та інші) для відстоювання своїх економічних інтересів. Опираючись на правила встановлені ВТО, що узгоджені з американським законодавством, США більше 20 раз добились перегляду умов поставок з інших країн, мотивуючи несправедливими умовами торгівлі, демпінговими цінами [62].

Фінансову глобалізацію часом пов’язують із створення в 1944 р. МВФ і МБРР. Ці банки після закінчення другої світової війни стали активно формувати розгалужену міжнародну кредитну систему, в яку втягували все більше і більше країн. Наступним етапом в формуванні глобальних фінансових ринків був Римський Договір 1957р., який оформив створення регіональної групи з тісними торгово-фінансовими відносинами. В країнах третього світу поступово певні владні повноваження переходять до МВФ, МБРР, ВТО, ОЕСР. Існує думка, що нині відбувається процес формування міжнародного олігархічного режиму.

Нині МВФ виступає не лише в якості координатора міжнародних фінансових потоків, але і в якості автора нової ліберальної політики, що передбачає жорсткі економічні і монетарні умови для периферійних країн. Але монетаризм має два суттєвих недоліки, про які ідеологи лібералізму не говорять. По-перше, щоб забезпечити необхідний рівень валютних резервів потрібний постійний притік транснаціонального капіталу. По-друге, соціальна плата за фінансову стабілізацію надзвичайно висока. Рекомендації МВФ на протязі тривалого часу залишаються практично незмінними (негативні соціальні наслідки ідеологами монетаризму ігноруються):

1. демонтаж державного сектору, передача державних компаній в приватну власність, в тому числу у власність зарубіжних громадян;

2. вільний рух місцевого і транзитного капіталу;

3. скорочення державних витрат, в тому числі скорочення витрат на соціально значимі програми;

4. лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

5. забезпечення регулярних виплат в рахунок зовнішнього боргу. [63].

Як пише Романова З.І., рекомендовані експертами фонду в 80-90-х роках ХХ ст. стабілізаційні програми носили суперечливий характер. Сприяючи короткостроковому покращенню фінансового стану країн-адресатів, вони в кінцевому рахунку вели до згортання внутрішнього товарообороту, до зменшення ефективності зовнішньої торгівлі, зниження життєвого рівня населення [64]. Умови позик в ряді країн Латинської Америки привели до зростання незадоволення і навіть соціальних вибухів (Бразилії, Венесуелі, Еквадорі та інших країнах), хоча в темпи економічного зростання в середині 90-х років ХХ ст. в латиноамериканських країнах, що масово перейшли до ринкової економіки відкритого типу (відкриті внутрішні ринки, відкрита фінансова сфера, лібералізація інвестиційних режимів, розпродаж активів державних підприємств), становили в середньому більше 5% [65]. Назвати розвиток цих країн стабільним не можна – відбувається постійне чередування економічних спадів і підйомів. В 1995 і в 1999 рр. серйозні кризи в цих країнах були зумовлені зовнішніми факторами (“банківською кризою”, “азіатським синдромом”). Економічні негаразди не обминули і найбільш розвинені країни регіону – Чилі і Аргентину. В 2002 році економічна криза в Аргентині поставила під сумнів вірність пропонованих МВФ шляхів оздоровлення економіки (МВФ приймав участь в формуванні пакету кредитної підтримки Аргентини з боку міжнародних фінансових організацій і банків, погодився на підвищений бюджетний дефіцит, який мав бути ліквідований на протязі п’яти років). Ще недавно успіхи Аргентини в подоланні фінансової кризи і економічного спаду називали економічним чудом неоліберальних реформ (в 1991-1997рр. середньорічний ріст промислового виробництва становив 5%, тоді коли в 1981-1990 рр. середньорічні темпи росту ВВП становили – 0,7%, а рівень інфляції досягав 300-400%) [66]. Нині МВФ погоджується надати фінансову допомогу цій країні знову на умовах скорочення державних витрат.

Не всі вважають, що самі впливові міжнародні організації є політизовані і залежні. Голдстейн (1993) стверджує, що хоча соціальна політика офіційних міжнародних організацій дійсно частково визначається політикою найвпливовіших держав, що стоять за ними, самі міжнародні організації і особливо їх фахівці з питань людських ресурсів мають певну свободу дій, якою все більше користуються для моделювання імпліцитного глобального політичного діалогу з міжнародними організаціями щодо соціальної політики майбутнього, котра виходить за межі політичного мислення або політичних можливостей держав-фундаторів [67].

На наш погляд, більшу незалежність міжнародні організації зможуть здобути тоді, коли сформується багатополюсний світ, в якому не одна-дві, а значно більше держав-лідерів будуть впливати на світові політику, урівноважувати вплив одна одної. Поки що США суттєво впливає на політику країн, що стали на шлях структурної перебудови. Цей вплив поширюється і на соціальну політику. Особливо відчутний цей вплив через Світову організацію торгівлі. Але країни, що розвиваються, все більше протидіють включенню соціальних пунктів до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) побоюючись, що спроби запровадити мінімальні світові норми були намаганням Заходу впустити протекціонізм через чорний хід [68]. Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс говорять, що в історії США був приклад одностороннього оперування соціальними питаннями в контексті Закону про торгівлю й тарифи від 1984 року. Визначаючи об’єкти пільгового режиму в торгівлі, США виключили з цього переліку ті країни, які не погодились з американською інтерпретацією прав робітників (право на створення спілок, право на організацію, заборона примусової праці, поріг мінімального віку для працюючих дітей, а також прийнятні умови праці). Такими методами США добились зміни стандартів робочої сили в деяких країнах [69]. Така політика США скоріше продиктована інтересами конкуренції. США не ратифікували конвенції МОП, а значить не взяли на себе зобов’язань в цій сфері. Ця країна користується правом сильного змушує інші країни змінювати своє трудове законодавство.

Не завжди міжнародні організації досить глибоко вивчають глобальну соціальну політику, розробляють аналітичні та політичні проекти її глобалізації. Хоча проводяться дослідження проблем багатства, бідності, голоду і в окремих країнах, і в світі.

В 80-х рр. ХХ ст. МВФ рекомендував ряду країн, що розвиваються (Марокко, Тунісу та іншим) відмінити державні дотації і підвищити ціни на продукти першої необхідності. Це викликало стихійні масові виступи. Влада змушена була застосувати силу щоб подавити виступи населення, непокору владі, і врешті решт відмінила непопулярні рішення. Але це не вплинуло на рекомендації МБРР та МВФ. Ці організації як і раніше пропонували заради стабілізації і структурної адаптації економік, скорочення дефіциту піти на зниження витрат на соціальні потреби, зниження рівня індивідуального споживання, заохочення до експорту і т.д. Пропонувалось ліквідувати субсидії на товари масового вжитку. Приймати такі програми економічно низькорозвинені держави змушують фінансові проблеми. Надаючи займи і кредити МБРР і МВФ, що активізували свою роботу в 80-і р. ХХ ст., вимагають переглянути економічну і соціальну політику держав-боржників. В першу чергу фінансові організації вимагають скоротити соціальні програми і ввести режим строгої економії. До середини 80-х років ХХ ст. в 20 країнах Тропічної Африки реалізовані були програми структурної адаптації. В 8-ми з цих країн були зменшені державні субсидії на товари першої необхідності, в 7-ми – відмінений контроль над цінами деяких чи всіх товарів цієї категорії. Результат реалізації цієї програми такий: зменшення доходів населення; зменшення державних витрат на освіту, охорону здоров’я та інші соціальні потреби; ріст дитячої смертності; зменшення середньої тривалості життя і т.д.

Та політика, яка в 80-х роках ХХ ст. проводилась по відношенню до країн “третього світу”, в 90-х рр. поширилась і на колишні соціалістичні країни. Як і раніше, незважаючи на уже відомі негативні соціальні наслідки, МВФ та Світовий банк запропонували постсоціалістичним країнам, яким надається допомога, програму структурної перебудови. Ця програма передбачає впровадження вільної торгівлі, проведення антиінфляційної монетарної політики та скорочення державних видатків. Соціальним наслідком структурної перебудови, що проводиться в колишньому Радянському Союзі і в Україні є зростання бідності. В 1992 р. МВФ визнав, що були допущені помилки і тому більше уваги слід приділяти соціальній безпеці. Але це не означає, що МВФ відмовився від своєї основної стратегії. В 1995 р. знову було наголошено на незмінному курсі направленому на забезпечення економічного зростання, який має сприяти макроекономічній стабільності. Соціальна політика повинна бути такою, яка б забезпечувала в період реформ ефективні соціальні видатки. Політика ринку праці має орієнтуватись на зайнятість [70].

МВФ визначив основні напрямки соціальної політики, яку він підтримує. Для забезпечення соціальної безпеки в короткостроковому аспекті потрібні “...цільові субсидії, вдосконалений розподіл необхідних благ, таких як медичне обслуговування, тимчасовий ціновий контроль за найнеобхіднішими товарами, допомога по безробіттю та перепідготовка службовців державного сектора, звільнених за скороченням штатів, створення робочих місць через мережу громадських робіт, а також пристосування постійних механізмів соціальної безпеки до захисту найбідніших”. В довготривалому аспекті ставиться задача “...домогтися істотного реального зростання соціальних видатків, включаючи мінімальний рівень освіти й охорони здоров’я…” [71].

Існує певна відмінність між Світовим банком та МВФ в підході до вирішення соціальних проблем. Різниця полягає в тому, що Світовий банк більше уваги приділяє конкретним умовам країн, яким надає допомогу. Вивчається не лише існуючий соціальний стан, а й соціальна політика, що проводилась в країнах до початку реформування. Світовий Банк надає не лише фінансову допомогу, а й консультативну. Європейський банк реконструкцій та розвитку був створений для того, щоб фінансово підтримувати економічний розвиток постсоціалістичних країн континенту.

Міжнародна організація праці також належить до впливових міжнародних організацій. Ця організація найбільше орієнтується на соціальні стандарти, добивається того, щоб в державах, які входять до неї, були забезпечені права на створення профспілок, заборонена дитяча праця, була однакова оплата праці чоловіків і жінок, існував 8-ми годинний робочий день та 48-годинний робочий тиждень. Крім цього до фундаментальних принципів МОП відноситься право на укладання колективних договорів, ліквідація обов’язкової або примусової праці, ліквідація дискримінації при наймі на роботу. Ці вимоги викладені в конвенціях МОП, хоча невиконання їх не тягне за собою ніякої відповідальності. Але всі зусилля цієї організації не можна назвати марними. Перша конвенції МОП була прийнята в 1919 р. Ті конвенції, що були прийняті з 50-х по 70-і роки ХХ ст., при умові їх ратифікації мали б сприяти створенню налагодженої системи соціальної підтримки, допомоги, страхування [72]. Ця організація не обмежується розглядом лише питань пов’язаних із організацією, охороною праці, а розглядає і інші питання соціальної політики, вирішення яких сприяє зростанню добробуту.

Поле діяльності МОП звузилось після того, як в розвинених країнах стали широко використовувати трудові контракти. Це вимагало перегляду задач і функцій МОП. Сьогодні МОП послідовно відстоює ідею трипартизму, хоча в багатьох розвинених країнах від нього відмовились. В МОП не існує одностайності щодо найкращих форм соціального захисту – в ній є прихильники бісмарівської традиції соціального захисту і прихильники стратегії доходів. Зараз МОП приймає активну участь в обговоренні пенсійних реформ, виступає проти приватизації в цієї сфери, прихильником якої є Світовий банк. Ця міжнародна організація відстоює своє право на консультування по питанням реформування трудового законодавства до того як інші міжнародні організації надішлють свої пропозиції урядам країн.

Міжнародна організація праці порівняно з іншими організаціями є найбільш нейтральною. Інші міжнародні організації часом просто ігнорують МОП, не запрошуючи на зустрічі, наради, на яких розглядаються питання, вирішенням яких займається МОП (наприклад МОП не була запрошена на нараду “групи 24-ти чотирьох”. Тому часто МОП сама виступає ініціатором скликання таких міжнародних нарад, шукає можливості розширення співпраці з організаціями, що представляють європейські інтереси, тими, що намагаються поширити на посткомуністичні країни європейські традиції соціального забезпечення.

Часом МОП звинувачують в тому, що вона посилює позиції соціалістів і комуністів в парламентах посткомуністичних країн. Але треба визнати, що в цих країнах саме ці партії є послідовними в соціальному захисті населення. Успіхи на виборах в парламенти у другій половині 90-х років лівих політичних партій посилили вплив МОП на соціальну політику країн Східної і Центральної Європи.

Міжнародна організація праці добивається того, щоб країни світу приймали програми, які передбачають досягнення повної зайнятості і підвищення рівня життя. Крім того, як говориться в Преамбулі до Статуту МОП, повинна бути гарантована заробітна плата, яка б забезпечувала задовільні умови життя. В 2000 р. МОП заслухала звіти урядів країн, що ратифікували Конвенцію МОП “Про охорону праці”. За останні роки 150 країн вдруге заслухали питання про заборгованість заробітної плати. В 30 країнах, що ратифікували відповідні конвенції про працю, є серйозні порушення трудового законодавств, а в 12 з цих країн порушення є найбільш серйозними. Серед цих країн і Україна. Експерти МОП виявили порушення законодавства про оплату праці, положень колективних договорів. Експерти відмічають також те, що штрафні санкції до порушників незначні, профспілкові організації недостатньо контролюють виконання колективних договорів, а на багатьох підприємствах-боржниках профспілкові організації взагалі не створені. В Україні існують правові основи для захисту профспілками інтересів трудящих (Кодекс законів про працю, Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, Закон “Про колективні договори та угоди” і т.п.). На жаль профспілки України не захищають належним чином інтереси трудящих за допомогою існуючих важелів впливу на керівників підприємств, підприємців. Покращити ситуацію з виконанням трудового законодавства намагався уряд Ющенка. В березні 2001 року Кабінет міністрів України в зверненні до роботодавців визначив зобов’язання і завдання держави. По-перше, Кабінет міністрів України зобов’язався ліквідувати заборгованість по заробітній платі працівникам бюджетної сфери в першому кварталі 2001 року. По-друге, уряд заявив про те, що він буде контролювати виплату заробітної плати на підприємствах державної та комунальної форм власності, акціонерних товариствах, в яких держава володіє контрольним пакетом акцій, перед якими поставлено завдання погасити заборгованість по зарплаті в першому півріччі 2001 року. По-третє, уряд повідомив про посилення контролю за додержанням законів про працю на підприємствах недержавного сектору економіки. По-четверте, більш широко стали застосовуватись правові важелі щодо притягнення до адміністративної і кримінальної відповідальності посадових осіб, які порушують конституційне право на своєчасну та в повному обсязі виплату винагороди за працю.

Не можна стверджувати, що існує прямий зв’язок між рекомендаціями МОП і прийнятими урядом рішеннями. Хоча певний вплив цієї організації на покращення ситуації з правами працівників все ж має місце. Ті суб’єкти політичних і економічних відносин, які не дотримуються законодавства і отримують вигоду, збагачуються за рахунок інших, не можуть не враховувати зміну ставлення до України, яке відбувається під впливом розкриття фактів корупції, нецільового використання бюджетних коштів і т.п. Це шкодить підприємництву, розширенню ринків, позначається на зростанні капіталу.

Часом рекомендації МОП набувають в національних законодавствах зовсім іншого значення. Так Конвенція МОП № 154 “Про сприяння колективним переговорам” передбачає, що уряди країн, що її ратифікували мають сприяти добровільним колективним переговорам. Закон України “Про колективні договори і угоди” зобов’язує сторони укладати колективні договори замість надання їм права на колективні переговори. Більше того, закон детально регламентує зміст колективних договорів і угод. Це суперечить міжнародним трудовим нормам (Конвенції МОП № 87 “Про свободу асоціацій”, Конвенції МОП № 89 “Про право на об’єднання та колективні переговори”, Конвенції МОП № 154 “Про колективні переговори” – всі вони ратифіковані Україною). Пояснити такий підхід до регулювання трудових відносин можна, по-перше, тим, що профспілковий рух в Україні, (той, що передбачає вільне об’єднання робітників) знаходиться на початковій стадії становлення. На жаль, треба констатувати, що поки що більша частина трудящих не усвідомила необхідності об’єднання в незалежні профспілки для захисту своїх прав. Ті, профспілки, які існують зараз унаслідували багато чого з минулого. По-друге, донині профспілкова діяльність по захисту прав трудящих в значній мірі являється імітацією. Після другої світової війни в СРСР укладаються колективні договори, але при цьому не було передбачене проведення колективних переговорів.

За час існування МОП було прийнято багато трудових конвенцій і рекомендацій, що мали пряме відношення до політики в сфері зайнятості (Конвенція і Рекомендації 1948 року про служби зайнятості; Рекомендація 1949 року про професійну орієнтацію; Рекомендація 1962 року про професійне навчання і Конвенція і Рекомендація 1958 року про дискримінації в області праці і зайнятості). В 1964 році прийнята була ще одна конвенція – Конвенція про політику в області зайнятості. В ній говорилось, що всі хто бажає працювати, повинен мати роботу, підкреслювалась необхідність забезпечення права на свободу вибору занять, говориться, що кожний трудівник повинен мати широкі можливості отримати підготовку і використати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він здатний. В сфері праці не повинно бути дискримінації по расовій, релігійній, соціальній ознаці. В той же час автори цієї концепції враховували те, що не всі держави можуть виконати ці рекомендації. Тому наголошувалось, що така політика враховує стадію і рівень економічного розвитку і взаємозв’язок між цілями в області зайнятості та іншими економічними і соціальними цілями і вона здійснюється за допомогою методів, що відповідають національними умовам і практиці (ст.1). В ст.2 говориться, що країни члени організації, мають періодично переглядати в рамках координованої економічної і соціальної політики міри, які необхідно прийняти для досягнення означених в ст.1 цілей. Конвенція рекомендує залучати до консультацій при формуванні політики зайнятості представників підприємців і трудящих, для того, щоб найповніше врахувати їх досвід і думку, заручитись підтримкою.

Конвенція про безробіття була прийнята ще в 1919 році. Всі, хто ратифікували цю конвенцію, мали створити систему безплатних державних бюро зайнятості під контролем центрального органу. Не виключається можливість створення і приватних бюро зайнятості, але діяльність державних і приватних бюро зайнятості має обов’язково узгоджуватись на загальнодержавному рівні. Передбачалось, що громадяни країни, яка є членом МОП, матимуть право на допомогу, якщо вони працюватимуть в іншій країні, що також є членом цієї організації, в тому ж розмірі, що і громадяни останньої.

Міжнародна організація праці проявляє і особливу турботу про молодь. На Генеральній конференції МОП в 1970 р. була прийнята Рекомендація про спеціальні програми для молоді.

Інші міжнародні організації, створені ООН – Фонд допомоги дітям ООН (ЮНІСЕФ), Програма розвитку ООН (ЮНДП), також претендують на роль всесвітніх соціальних реформаторів. Але вони не є такими, їх вплив на ці процеси незначний. Хоча все ж треба визнати, що певний внесок в розвиток системи соціального захисту вони вносять. ЮНІСЕФ ще в 80-і роки ХХ ст. вивчала становище дітей в умовах глобалізації економіки. ЮНДП розробила показник розвитку людини, який сьогодні широко використовується для оцінки в тому числі і соціального захисту населення. Ця організація привертає увагу світової громадськості до проблеми зростання економічної нерівності в країнах і між країнами.

Самміти ООН в кінці ХХ ст. були присвячені питанням розвитку. Ось перелік основних заходів, що їх проводила ООН в 90-х роках ХХ ст.: в 1990 р. світова конференція на тему “Освіта для всіх”, в 1992 р. самміт з питань суспільного розвитку, в 1993 р. всесвітня конференція з питань прав людини, в 1994 р. – міжнародна конференція з питань населення і розвитку, в 1995 р. самміт із соціальних питань і т.д. ООН було визнано те, що бідність в одній країні є питанням глобальної важливості.

Існує певна конкуренція між світовими і регіональними організаціями в вирішенні соціальних питань. Порівняння ефективності впливу Європейських структур і Міжнародних – Світового банку, МВФ, МОП показує перевагу світових міжнародних організацій. Це не означає, що і в майбутньому збережеться ця тенденція. Нині розглядаються чотири варіанти майбутнього: 1) світ сприймає доктрину laisse-faire, що приведе до падіння стандартів; 2) повернення до системи національного регулювання післявоєнного періоду з високими торговими тарифами; 3) послідовне прагнення виробити інструментарій змішаної економіки в глобальному масштабі; 4) розробка стандартів та регулятивної політики в регіональному масштабі. Дікон вважає, що останній варіант найбільш ймовірний.

Якщо говорити про Європу, то стандарти і регулятивна політика реально поширюються в першу чергу на країни, що входять в Європейський Союз (ЄС) і мало на інші країни цього регіону, незважаючи на існування Європейської соціальної хартії. В Європейському союзі соціальні вимоги носять більш обов’язковий характер. Дехто вважає, що в соціальній політиці, тобто в одному із найважливіших напрямків внутрішньої політики, країни-члени Європейського союзу втратили суверенітет. Соціальна хартія Маастрихтського договору від 1992 р. визначила спільні підходи до соціальної політики країн-учасниць. Не припиняється пошук нових, більш досконалих форм соціального захисту. Так, нині розглядаються і обговорюються такі пропозиції, щодо покращення форм соціального захисту: 1) зменшення витрат роботодавців на соціальне забезпечення; 2) збереження рівнів соціального захисту осіб, які працюють неповний робочий день; 3) збільшення доходів від праці разом із доходами від соціального забезпечення; 4) доступ працюючих самостійно осіб до соціальних пільг; 5) включення праці домашньої обслуги до системи соціальних пільг [73].

Альбер Віл пропонує впровадити принцип прогресивного лібералізму в європейську регіональну політику. Цей принцип передбачає залучення ЄС не тільки до наднаціонального соціального перерозподілу, регулювання, а й до соціального забезпечення в Європі. Прагнення створити діючу систему безпеки соціального добробуту в Європі відрізняє європейців від американців. Але це створює проблеми для європейських країн, оскільки існує світова конкуренція і це потрібно враховувати і окремим країнам і регіональним міждержавним організаціям. Якби соціальна політика була узгоджена не лише в регіоні в рамках Європейського союзу, а й у всьому світі, перш за все розвиненими країнами, то це б сприяло світовій соціальній безпеці. ЄС зацікавлений в тому, щоб регулятивні норми, які прийняті ним, були прийняті і на світовому рівні. Такі пропозиції висуваються ЄС на саммітах Світової організації торгівлі та “Великої сімки”.

Україна не є членом ЄС і не можна сподіватись, що стане ним найближчим часом. Наша держава робить лише перші кроки в напрямку інтеграції до європейських структур і то не завжди вдалі. В 2003 році Україна отримала статус сусіда ЄС. Рада Європи, членом якої є Україна, вже не один раз погрожувала застосувати санкції за невиконання вимог статуту цієї організації. Взагалі вимоги до країн, які тільки стали новими членами цієї організації, більш суворі ніж до її засновників.

Європейська соціальна хартія була прийнята в 1961 р. Тоді вона включала 19 прав, в 1988 р. – 23, а в 1996 р. Хартія вже налічувала 31 право. Серед цих прав є і право на захист від бідності, право на житло. Ратифікація Європейської соціальної хартії і контроль за її виконанням з боку Ради Європи дещо компенсували б відсутність сформованого громадянського суспільства, тиску на владу з боку народу України. Країни-члени Ради Європи можуть і не підписувати Соціальну хартію, якщо ж вони вирішать підписати її, то мають підписати до 10 пунктів, шість із яких мають відноситись до дев’яти визначених заздалегідь. Але і ті країни, що ратифікували певні положення цієї хартії, не несуть відповідальності за невиконання цих положень. Складається враження, що соціальні права меншовартісні ніж права політичні, громадянські, незважаючи на їх визнання в Європейській соціальній хартії. Хоча, слід погодитись з Діконом, що Соціальна хартія набуває особливого значення в посткомуністичних країнах, в яких спостерігалось намагання вдатись до крайніх проявів неоліберальної та антисоціальної економічної політики. Соціальна хартія виступає певним еталоном соціальної справедливості.

Зараз переглядаються механізми реалізації рішень Хартії. У 1995 році Комітетом міністрів було прийнято протокол колективного оскарження відмови країни жити за затвердженими нормами. Розглядається можливість надання Раді Європи права схвалювати реформи, що їх пропонує Світовий банк країнам-членам цієї організації у сфері соціальної політики і праці. Це свідчить про намагання посилити вплив регіональних організацій, зацікавлених в регіональній безпеці.

Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс дуже критично ставляться до діяльності всіх міжнародних організацій у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі. “Не так координація, як шахраювання й лобіювання в боротьбі за вплив і владу – так можна охарактеризувати всю мішанину навального втручання безлічі міжнародних (не кажучи про національні) організації у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі у 1989-96 роках” [74].

Отже, глобалізація багатогранне явище. Вона має позитивні і негативні наслідки. Деякі проблеми, породжені глобалізацією, можна вирішити лише за участю міжнародних організацій. Хоча глобалізація є об’єктивним процесом, але вона може прискорюватись впливовими політичними акторами світової політики. Країни, що не належать до „першого світу” зацікавлені в тому, щоб глобалізація носила поступовий і органічний характер, щоб не було нав’язування однієї моделі державного устрою, не існувало ієрархії суверенітетів. Допомогти відстояти інтереси цих країн може світове громадянське суспільство. Виступи проти війни в Іраку показують, що існують певні колективні інтереси, які усвідомлюються „громадянами світу”.

Збільшення розриву між багатими і бідними народами, зростання бідності представляє загрозу сталому розвитку і країн високорозвинених тому, що це приводить до появи екстремістських рухів, масової міграції населення із бідних країн в багаті і т.п.

Пошуки шляхів нейтралізації негативних наслідків глобалізації для сталого розвитку суспільств тривають. Сьогодні потрібно створити нове міжнародне право, яке б регулювало нові міждержавні відносини, що виникли під впливом глобалізації. Очевидна необхідність і наднаціональної соціальної політики, використання в міжнародному масштабі механізму соціального партнерства. Хоча в нинішній ситуації створювати наднаціональні органи із владними повноваженнями ризиковано тому, що не існує дієвих ричагів стримування впливових держав, перш за все США. Зараз США є єдиною супердержавою, яка займає особливе місце в системі світових відносин. Це дає можливість цій державі ігнорувати норми міжнародного права і цим самим створювати дуже небезпечний прецедент. Ситуація може змінитись лише при умові формування багатополюсного світу. Такими полюсами можуть бути при певних умовах ЄС і Росія. Їх роль в світовій політиці буде зростати тоді, коли вони зможуть забезпечити сталий розвиток суспільства. Проблеми формування сталого розвитку і шляхи їх вирішення в ЄС будуть розглянуті в наступному розділі.

РОЗДІЛ VII. ПОШУКИ НОВОГО “ТРЕТЬОГО ШЛЯХУ”