Розділ і. Історіографія та джерельна база дослідження

1. 1. Стан наукової розробки теми

Питання про генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР зазначеного періоду досі ще не ставилося в історіографії. По суті, ця проблема залишилася на периферії дослідницької уваги вітчизняних і зарубіжних дослідників. Відсутні не тільки цілісні узагальнюючі праці, де б висвітлювалася ця тематика, але також майже не існує наукових розробок, які б аналізували окремі аспекти проблематики, що відображують становлення концепції. Прикметно, що навіть у деяких працях, спеціально присвячених історіографічному огляду проблем Київської Русі, питання генезису концепції обминається¹⁴. Тому переважна більшість залучених праць як історіографічних, так і історичних, має лише дотичний характер. Однак вони допомагають реконструювати загальний історіографічний процес в СРСР 1930 – 1940-х рр. та виокремити ті аспекти, що сприяють відтворенню генезису концепції.

Хронологічно першим серед радянських істориків, хто поставив питання про історіографію концепції давньоруської народності, був московський історик, українець за походженням, А. Козаченко¹⁵. Проте він розпочинає розгляд періоду формування вчення з 1950 р., коли вийшла стаття В. Мавродіна „Основні етапи етнічного розвитку російського народу”, визнаючи при цьому пріоритет у постановці питання про давньоруську народність за В. Мавродіним. Аналогічним чином, з щойно названої праці ленінградського історика починає огляд історіографії проблеми і К. Гуслистий¹⁶. Питання про те, чому так сталося, вже розглянуто у вступі даної монографії.

У радянський час у контексті розгляду історіографії проблеми давньоруської народності питань генезису концепції торкнувся також і учень В. Мавродіна І. Фроянов¹⁷. Відразу вкажемо, що цей історик дав найповніший історіографічний огляд досліджуваного питання в радянській історіографії, хоча при цьому даний екскурс займає щонайбільше п’ять сторінок. Вчений не ставив перед собою спеціального завдання дослідити процес генезису концепції давньоруської народності, а тому подальше спостереження щодо його праці не слід сприймати як критику. Цей аналіз необхідний для показу новизни нашої роботи, адже коротка характеристика генезису концепції у І. Фроянова відображує фактичний стан історіографії питання.

Якщо в колективній праці 1978 р. І. Фроянов не торкається питання витоків концепції, то в індивідуальному дослідженні він їх коротко розглядає. Вчений розпочинає витоки концепції з 50-х рр. ХІХ ст., коли тематика етнічної приналежності Київської Русі стає предметом обговорення в історичній науці. Розглядаючи початки вчення, І. Фроянов окремо зупиняється на характеристиці поглядів М. Костомарова. Проте у сучасного дослідника ця характеристика вийшла вкрай однобічною: він зосередився лише на тих положеннях М Костомарова, які можна трактувати як негативні по відношенню до можливості існування етнічного цілого східних слов’ян давньоруської доби, хоча у цього вченого є зовсім протилежні домінанти. Характеризуючи погляди О. Преснякова, якого І. Фроянов слушно вважає предтечею радянської концепції, сучасний історик не зупиняється на зв’язку між творчістю О. Преснякова і радянською медієвістикою; не вказує, що його праці, видані наприкінці 1930-х рр., вплинули на процес генезису концепції про давньоруську народність. І. Фроянов не зауважує, що О. Пресняков дотримувався ідеології „триєдиноруського народу”, яка трактує давньоруську народність як один з первісних етапів розвитку „єдиного руського народу”, а не як спільного предка трьох майбутніх цілком самостійних народів. Так само і при характеристиці поглядів радянських істориків, причетних до генезису концепції, І. Фроянов, не звертає увагу на вказану обставину, присутню як компонент наукової творчості багатьох з них. На питаннях теорії етногенезу, наявних у працях О. Преснякова, І. Фроянов зупиняється дуже коротко і не показує їх можливий вплив на радянську теорію „народності”. Слушно вказуючи на не розробленість у радянській історичній науці 1920 – 1940-х рр. етногенетичної термінології, дослідник однак не вказує на перші спроби вирішити це питання. Взагалі він обходить мовчанням питання про початок розробки етногенетичної теорії, що мала місце в радянській історичній науці й етногенетиці кінця 30-х – першої половини 40-х рр. Зазначаючи вплив на радянську етногенетику вчення М. Марра, І. Фроянов водночас не показує конкретні аспекти цього впливу.

Сучасний історик серед радянських дослідників, причетних до генезису концепції, виділяє лише Б. Грекова, М. Державіна і В. Мавродіна, зовсім не згадуючи внесок інших російських істориків, не кажучи вже про українських і білоруських. І. Фроянов також стверджує (як і практично всі інші історіографи проблеми), що першим зробив постановку питання про давньоруську народність В. Мавродін. Щоправда, І. Фроянов вірно визначає, коли і де це було зроблено його наставником – 1945 р. в монографії „Утворення давньоруської держави”. При характеристиці поглядів В. Мавродіна, І. Фроянов вказує на розвиток останнім положень Б. Грекова, але не зазначає, що вказана монографія була написана під сильним впливом етногенетичної концепції П. Третьякова та М. Артамонова, а також розробок інших тогочасних істориків, археологів і мовознавців. І. Фроянов у своїх працях не звертає увагу на вплив позанаукових чинників на процес генезису концепції, хоча частково вказує на їх роль при короткому розгляді історіографічної ситуації початку 1950-х рр., що виходе за межі задекларованого нами розуміння постання підставового вчення.

Починаючи з середини 1950-х рр., проблемою давньоруської народності зацікавилися і українські діаспорні історики¹⁸. Вони віднеслися до цієї концепції вкрай негативно, але водночас висловили свої спостереження і міркування, що мають відношення до її генезису. В контексті критики наукової конструкції діаспорні автори вперше підняли питання про вплив (за ними він є вирішальним) політико-ідеологічних чинників на виникнення концепції. Цей вплив, наприклад М. Чубатий, слушно пов’язує з впровадженням у 1930-ті рр. директивного компартійного завдання для істориків „придумати історично-політичну основу під творення єдиного совєтського народу”¹⁹. Однак, саме зародження концепції цей автор відносить до повоєнного періоду, що не відповідає дійсності. М. Чубатий також відмічає пріоритет В. Мавродіна в процесі виникнення концепції, але надмірно перевищує його роль у формуванні та впровадженні цієї наукової конструкції. Окрім того, помилково вважає, що ленінградський вчений опублікував першу працю з теми в 1948 р. Повністю залежний у своєму викладі від спостережень і висновків М. Чубатого Є. Онацький, який навіть опублікував в „Українській малій енциклопедії” статтю „Праруська єдина нація”.

Один з перших діаспорних дослідників, хто відреагував на появу концепції, був І. Мірчук. Він вважав її відродженням теорії „трьох Русей”, тобто – „триєдиноруського народу”²⁰. Нову радянську концепцію він згадує в зв’язку з розглядом шкільного підручника з „Історії СРСР” під редакцією Г. Панкратової, що вийшов у 1953 р.²¹ Зазначимо, що в цьому підручнику дається якраз класична версія концепції давньоруської народності, а не варіант, характерний для М. Державіна чи В. Пічети, які подавали це вчення в контексті парадигми „триєдності”. Втім, спостереження І. Мірчука про зв’язок нової наукової конструкції з ідеологією „трьох Русей” є слушним. У цьому відношенні його наслідують Н. Полонська-Василенко та П. Голубенко.

Простежуючи витоки концепції, Н. Полонська-Василенко розглядає їх у контексті розвитку парадигми „єдиної руської народності” (тобто – „триєдиноруської”), яку вона вважає однією з основних ідей російської історіографії і розпочинає процес її впровадження з наукової творчості М. Карамзіна. Дослідниця слушно вважає, що ідея етнічної єдності трьох східнослов’янських народів виникає (точніше сказати – відроджується) в радянській історичній науці після розгрому школи академіка М. Покровського в середині 1930-х рр. У повоєнний період ідея „внутрішньої єдності дрєвнеруського народу” в радянській історіографії поглиблюється²². Однак, вслід за І. Мірчуком, дослідниця для підтвердження цієї думки посилається на підручник 1953 р. під редакцією Г. Панкратової. Окрім того, Н. Полонська-Василенко робить посилання на важливу (в контексті генезису концепції) статтю 1942 р. М. Петровського, в якій вперше були викладені основні риси замислу про давньоруську народність²³. Проте діаспорний історик зовсім не розглядає цю статтю, а якщо зважити на те, що в посиланні на останню Н. Полонська-Василенко не наводить сторінок (в інших посиланнях вона це робить), то припускаємо: дослідниця її взагалі не проробляла de visu.

Інший емігрантський історик П. Голубенко фактично визнає фундатором концепції М. Державіна, розглядаючи при цьому монографію останнього „Походження руського народу”, що вийшла в 1944 р. П. Голубенко без належної аргументації стверджує тезу: положення про „єдиний руський народ” радянський академік-славіст написав „з наказу партії”²⁴. Український дослідник підкреслює „триєдиноруську” складову концепції М. Державіна, але подібно до І. Мірчука, ототожнює її з суттю концепції давньоруської народності. У той же час, погляди Б. Грекова (що теж дотримувався ідеології „триєдності”, але не дуже виразно це демонстрував), якого слід вважати одним з фундаторів вчення, він видає як такі, що заперечують існування давньоруської етнічної єдності. При цьому П. Голубенко дає, як показовий приклад, цитату з монографії Б. Грекова „Київська Русь” (1944), у якій йдеться про те, що Київська держава не була етнічно монолітною. Але цей погляд Б. Грекова не суперечить суті підставової концепції, адже всі її фундатори вважали, що давньоруська народність до кінця так і не склалася і не була стійкою етноспільнотою.

Серед сучасних східнослов’янських дослідників (тобто – доби після розпаду СРСР) питань генезису концепції про давньоруську народність фрагментарно торкнулися В. Баран²⁵, Л. Залізняк²⁶, Я. Ісаєвич²⁷, Є. Наконечний²⁸, В. Сєдов²⁹, П. Толочко та О. Толочко (у спільній праці³⁰), а також осібно О. Толочко (в своєму розділі І тому колективної праці „Україна і Росія в історичній ретроспективі”³¹).

У монографії В. Барана „Давні слов’яни” не має спеціального історіографічного розділу чи підрозділу, де б розглядалася історіографія питання. Однак окремі історіографічні зауваги розкидані по всій монографії. Хоча вчений не простежує витоки концепції давньоруської народності, але зачіпає їх у контексті розгляду поглядів дореволюційних поколінь істориків на проблему етнічних процесів давньоруської доби. В. Баран при цьому вибірково підходить до питання – характеризуючи лише ті погляди, які не суперечать його власному уявленню про походження східнослов’янських народів. Найбільш показовою у цьому відношенні є характеристика поглядів М. Костомарова, яка по-суті збігається з характеристикою І. Фроянова³². Важливим моментом є той, що названий археолог слушно вказує на один з науково-ідеологічних чинників, який вплинув на генезис концепції. Це фактор „офіційного” антинорманизму радянських істориків – фундаторів концепції³³. Втім, В. Баран, на нашу думку, перебільшує значення впливу названого чинника.

У спільній монографії П. Толочка і О. Толочка „Київська Русь”, на відміну від монографії В. Барана, є окремий підрозділ, присвячений історіографії проблеми етнічного розвитку Київської Русі. Співавтори на кількох сторінках розглядають історіографічні витоки концепції про давньоруську народність, починаючи їх з історичного підручника ХVІІ ст. „Синопсису”, що його авторство приписується І. Гізелю. Деякою мірою при характеристиці поглядів дореволюційних східнослов’янських дослідників П. Толочко і О. Толочко використали подібний до В. Барана метод, тобто в основному виклали ті погляди чи так ці погляди інтерпретували, що складається враження, ніби-то всі дореволюційні дослідники (окрім М. Грушевського), яких співавтори назвали, визнавали етнічну єдність східного слов’янства в давньоруську добу. Зазначимо також, що П. Толочко і О. Толочко не чітко артикулювали ось яку важливу думку: більшість дореволюційних східнослов’янських дослідників розглядали етнічні процеси у Київській Русі з позицій ідеології „триєдиноруського народу”. Зате це зробив осібно О. Толочко в своєму розділі І тому названої вище колективної праці. Він починає витоки парадигми (саме О. Толочко вживає це слово) „єдиної руської народності” зі спроб православної еліти Гетьманщини другої половини ХVІІ ст. довести „руське” походження і православну ідентичність „малоросів” росіянам через показ етнокультурної спадковості перших від Київської Русі, коли існував єдиний „слов’яно-руський народ”. З цим завданням справився автор „Синопсису”³⁴. О. Толочко також переконливо доводить, що М. Максимович у своїх відомих дебатах з М. Погодіним, хоча і захищав право „малоросів” на києво-руську спадщину, однак, на відміну від свого vis-б-vis робив це з позицій парадигми „єдиної народності”³⁵. Цієї ж парадигми дотримувався, на думку сучасного дослідника, і М. Костомаров³⁶.

Академік Я. Ісаєвич, розглядаючи у своїх працях 1990-х рр. історіографічний і політичний аспект проблеми походження українського народу, теж торкається наукових та ідеологічних витоків концепції про давньоруську народність. Я. Ісаєвич частково розглядає й політико-ідеологічні передумови виникнення ідеї, хоча прямо їх з нею не пов’язує.

Гостре неприйняття концепції, яке переноситься на їх продуцентів (насамперед – В. Мавродіна), характерне для праць Л. Залізняка. Не ставлячи під сумнів ґрунтовність аргументів щодо спростування сутності положень концепції давньоруської народності, які наводить названий сучасний український науковець, важко погодиться з його уявленнями про історіографічний процес створення цієї наукової конструкції. Л. Залізняк вважає, що початковий етап формування концепції припадає на другу половину 1940 – початок 1950-х рр. При розгляді цього історіографічного етапу Л. Залізняк залежний від міркувань діаспорних істориків, зокрема М. Чубатого. Л. Залізняк вважає політико-ідеологічні чинники вирішальними для виникнення концепції, хоча називає далеко не всі з них. До того ж, при цьому він характеризує зовсім іншу історіографічну ситуацію, коли, за його думкою (не підкріпленою жодним історіографічним та історичним аналізом), ніби-то і виникло вчення про давньоруську народність. Названий сучасний дослідник зовсім відмовляє у наявності будь-якої наукової складової в генезисі концепції. Більше того, для її знецінення Л. Залізняк використовує різні принижуючі епітети на кшталт наступних: концепція є „ганебною плямою” на совісті радянських істориків, вона є „псевдонауковою побудовою”, „тенденційною псевдоісторичною конструкцією”, навіть „свідомою фальсифікацією” тощо. Свій розвиток історіографічні екскурси Л. Залізняка отримали в монографії Є. Наконечного, який називає концепцію – „підступним історичним міфом Мавродіна”³⁷, а самого історика, львівський дослідник, вслід за П. Курінним³⁸, називає „ідеологом російського сталінського імперіалізму”³⁹. Зрозуміло, що тогочасні історики з діаспори (1950 – 1970-х рр.) мали відомі проблеми джерельного й історіографічного характеру, а також були відповідно політично заангажовані. Але сучасні українські науковці мають більше можливостей для того, щоб не повторювати певні недолугі помилки та науково-некоректні оцінки діаспорних дослідників.

Російський археолог В. Сєдов у першому розділі своєї монографії „Давньоруська народність: історико-археологічне дослідження” зробив огляд історії вивчення проблеми давньоруської народності. Витоки концепції вчений починає з першої половини ХІХ ст., при цьому він розглядає в основному праці мовознавців. Взагалі, згідно з В. Сєдовим, генезис вчення про давньоруську народність – це постання теорії давньоруської мови. В. Сєдов досить детально як для короткого нарису розглядає погляди О. Шахматова. Археолог високо оцінює внесок цього вченого щодо генезису концепції „давньоруської народності”, адже теорія східнослов’янського етно- і глотогенезу російського мовознавця стала значним стимулом для подальшого вивчення давньоруської мови і народності. Сам процес генезису концепції давньоруської народності В. Сєдов практично не розглядає, навіть не вказує на пріоритет В. Мавродіна.

Цінне значення мають праці біографічно-історіографічного жанру, що фрагментарно торкаються персонального внеску відповідних дослідників у справу формування концепції. Серед них необхідно виділити працю про життя і творчість одного з фундаторів концепції давньоруської народності В. Мавродіна, що її опублікував у 2001 р. учень І. Фроянова А. Дворниченко⁴⁰. На базі різноманітних джерельних даних, у тому числі, й усних спогадів колег, учнів і друзів В. Мавродіна, А. Дворниченко змальовує портрет висококваліфікованого вченого-історика та принципової, а разом з тим, і порядної людини. Сучасний російський дослідник у своєму викладі показує: поява монографії „Утворення давньоруської держави” є результатом наукових пошуків В. Мавродіна в контексті врахування наукових здобутків радянських дослідників 1930 – початку 1940-х рр. в галузі давньої історії східного слов’янства та історії Київської Русі. Монографія А. Дворниченка містить деяку інформацію, яка допомагає реконструювати як історіографічну ситуацію періоду генезису концепції, так і простежити початок роботи над темою самого В. Мавродіна.

Цінною для нашої теми є й низка персоналістичних нарисів, вміщених в І-му томі спільного російсько-ізраїльського видання „Портрети істориків: Час і долі”⁴¹. Це – нарис С. Чиркова про О. Преснякова⁴², а також студії, присвячені життю і науковій діяльності відомих радянських істориків – А. Арциховського, С. Бахрушина, Б. Грекова, В. Пічети⁴³.

Серед дотичних до теми праць слід виділити монографію В. Масненка⁴⁴ та статті сучасних російських істориків-славістів О. Аксьонової і М. Васильєва⁴⁵ й етнолога В. Шнірельмана⁴⁶. Відповідний підрозділ монографії сучасного черкаського дослідника В. Масненка, присвяченої розвитку вітчизняної історичної думки і проблемі націотворення в кінці ХІХ – першій третині ХХ ст., є єдиним ґрунтовним дослідженням етногенетичних дискусій кінця 1920-х – початку 1930-х рр., що відбулися в українському історичному середовищі поза межами підрадянської України⁴⁷ Тут автор проаналізував основні погляди стосовно проблеми походження українського народу, оприлюднені українськими науковцями в 20-х – на початку 30-х рр. В. Масненко вперше розглянув альтернативні етноісторичним поглядам М. Грушевського на Київську Русь „спільноруські” версії. Втім, на нашу думку, сучасний дослідник не достатньо торкнувся аналізу поглядів М. Кордуби – одного з головних учасників етногенетичної дискусії початку 1930-х рр. А між тим, вони заслуговують більшої уваги з огляду на те, що його міркування стосовно „спільноруськості” Київської Русі та походження східнослов’янських народів не пройшли повз увагу радянських істориків і, як виявилося, найбільш відповідали радянським концепціям, сформульованим дещо пізніше. Зауважимо, що погляди М. Кордуби та дискусія з питань походження українського народу і „спільноруськості” Київської Русі, розглядається нами в трьох наукових розвідках⁴⁸.

Статті названих російських науковців деякою мірою доповнюють розділ В. Масненка тим, що розглядають проблематику етногенетичних досліджень вже в СРСР, які відновилися (фактично – були започатковані) в другій половині 1930-х – на початку 1940-х рр. Щоправда, В. Шнірельман включає до розгляду всі 40-і рр. Стаття сучасного етнолога побудована в основному на аналізі опублікованих джерел, а от славісти О. Аксьонова і М. Васильєв переважно аналізують вперше залучений саме ними до наукового обігу архівний матеріал. Як названі співавтори, так і В. Шнірельман, простежують неоднозначний зв’язок між теорією М. Марра і етногенетичними дослідженнями. Якщо О. Аксьонова і М. Васильєв наголошують на науковому факторі відновлення етногенетики – започаткування роботи над багатотомною „Історією СРСР”, то В. Шнірельман зосереджує увагу на показі впливу політико-ідеологічних чинників, пов’язаних з процесами зміни історичної парадигми в СРСР в контексті нової сталінської політики переходу від ідеології інтернаціоналізму до ідеології великодержавництва та націоналізму. В той же час, на відміну від співавторів, В. Шнірельман меншою мірою підкреслює роль партійно-державних рішень на „історичному фронті” середини 1930-х рр., які створили політико-ідеологічні передумови для започаткування роботи над академічними багатотомниками з всесвітньої історії та історії СРСР; останні проекти дали, в свою чергу, поштовх до фактичного започаткування й активізації етногенетичних досліджень. Якщо О. Аксьонова і М. Васильєв не достатньо акцентують увагу на такому важливому факторі актуалізації етногенетичних досліджень, як необхідність теоретично-ідейної боротьби з нацистськими расовими доктринами, то В. Шнірельман слушно відводить цьому факторові першочергову роль. Названі дослідники вірно відмічають, що у вказаний період в СРСР передусім активізувалися дослідження з проблем слов’янського та східнослов’янського етногенезу. Однак автори не ставили перед собою завдання показати зародження концепції давньоруської народності, а тому не показують зв’язку останньої з започаткованими дослідженнями з проблем східнослов’янського етногенезу.

Отже, як бачимо, власне історіографія питання про виникнення та початок формування концепції давньоруської народності в радянській історичній науці, про перші візії проблеми у фундаторів цього вченння тощо є дуже скромною. З огляду на це, монографію виконано головним чином на основі різного роду джерел. Окрім того, залучено вагомий пласт дотичної історіографічної та історичної літератури. Необхідно зазначити такий факт: значна частина аспектів теми висвітлена нами у 26-ти публікаціях (статті та тези доповідей), що вийшли станом на лютий 2005 р.⁴⁹ Їх перелік подається у списку використаної літератури.