11. Захист особистих немайнових прав. Способи.

Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

1) Вимагати дотримання цих прав;

2) Вимагати припинення діянь, якими порушуються ці права;

3) Вимагати відновлення порушеного особистого немайнового права у випадку порушення.

Спеціальні способи захисту особистих немайнових прав:

1) Поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК)

2) Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст.277 ЦК)

3) Заборона поширення інформації якщо порушуються ці права.

4) Правило відповіді – право на висвітлення своєї точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.

5) Право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності.

12. Поняття правочину, його особливості.

Правочин (синонім укр. Угода, рос. сделка) – це дія суб’єктів цивільного права, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Ознаки правочинів:

1. Правочинами є тільки такі дії, що не суперечать чинному законодавству, тобто тільки правомірні дії.

2.Завжди здійснюються суб’єктами цивільного права, особами, що мають достатній обсяг дієздатності.

3. Правочини є вольовими актами поведінки людей.

Воля – внутрішнє бажання особи вчинити правочин і тим самим досягти певного результату.

Волевиявлення – це зовнішнє вираження внутрішнього бажання особи н7а вчинення правочину.

13. Класифікація та елементи правочину.

Класифікація правочинів

В залежності від кількості сторін:

а) односторонні – це правочин для вчинення якого достатньо волі і дії однієї сторони (видача доручення, укладення заповіту). З боку однієї сторони можуть виступати одночасно декілька суб’єктів.

б) двосторонні – дії двох сторін, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Для них характерне волевиявлення двох сторін на вчинення правочину. Це волевиявлення повинно бути взаємоузгоджене.

в) багатосторонні – мають 2 бо більше сторін. При цьому права і обов’язки за правочином виникають в учасників одночасно і відрізняються один від одного.

В залежності від оплатності:

а) безоплатні – це такі правочини, в яких обов’язок чинити дію майнового характеру лежить лише на одній стороні, яка не в праві вимагати зустрічного майнового задоволення (договір дарування, позики).

б) оплатні – ті, в яких передбачено двостороннє матеріальне задоволення.

В залежності від моменту укладення: а) консенсуальні – укладаються з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах договору.

б) реальні – однієї згоди сторін недостатньо. Також необхідно передати річ або майно для виконання певних дій, передбачених правочином. Тільки з цього моменту він буде вважатися укладеним (договір зберігання, позики).

В залежності від підстави:

а) казуальні – це правочини, в яких визначені підстави їх виникнення.

б) абстрактні – це правочини, в змісті яких чітко не визначені підстави їх виникнення (видача векселя).

В залежності від терміну дії:

а) термінові – визначаються моментом виникнення у сторін прав і обов’язків або момент припинення .

б) безстрокові – не визначений ні момент вступу, ні припинення дії (договір найму жилого приміщення).

в) умовні: припинення прав та обов’язків за правочином пов’язані з настанням події (зі скасувальною або із відкладальною обставиною).

Фідуціарні правочини – це такі, що носять довірчий характер (засновані на довірі між людьми).

Елементи правочину: 1) сторони (суб’єкти); 2) Умова: воля і волевиявлення; предмет; Інші умови (ціна, строки). 3) Форма правочину.

14. Засоби вираження волі у правочинах. Воля та волевиявлення у правочині.

Форма правочину – це засіб вираження волі сторін правочину (ст. 205 ЦК передбачає, що правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі).

Цивільне законодавство і практика укладення правочинів допускають різноманітні форми останніх — від найпростіших до ускладнених спеціальними процедурами, державною реєстрацією тощо.

Зокрема досить поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).

Одним із найпростіших способів вираження волі є конклюдентні дії, тобто, звичайна за таких обставин поведінка особи, з якої ясно випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заздалегідь відомих умовах.

Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (ч.З ст.206 ЦК). Мовчання має правове значення лише у тому випадку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому надане таке значення. Так, якщо орендатор продовжує користуватися майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах на невизначений строк (ст.764 ЦК). У цьому випадку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.

Поширенішим варіантом вираження волі суб'єктів цивільних відносин є словесний спосіб (усна форма правочину), коли висновок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі прямо висловленого нею бажання. Така форма правочинів може мати місце у випадку переговорів сторін під час їх особистої зустрічі, переговорів по телефону, радіо тощо без складання письмового документа.

Згідно зі ст.206 ЦК, за загальним правилом, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення.

У простій письмовій формі мають укладатися правочини:

а) між юридичними особами;

б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208 ЦК).

Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кількох документах (листи, телеграми тощо). Правочин також вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором), та скріплюються печаткою юридичної особи.

За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є Доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом слугує гарантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.

Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК передбачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч. І ст.210 ЦК). Отже, при недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така реєстрація визнана законом обов'язковою, правочин вважається неукладеним, а отже, не має юридичної сили.

Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку постає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи з моменту реєстрації? З аналізу змісту ст.210 ЦК випливає, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати лише з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи, де фіксується реєстрація).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

15. Форма правочинів. Правові наслідки її недотримання.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом - це одна із основних вимог його чинності. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов'язково має вчинятися правочин, то її необхідно дотримуватися. У разі не дотримання цієї вимоги, настають негативні наслідки. Наприклад, якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку не буде укладено у письмовій формі і посвідчений нотаріусом, то він буде нікчемним.

Форма правочину – це засіб вираження волі сторін правочину (ст. 205 ЦК передбачає, що правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі)….14 питання.

Правові наслідки недотримання форми правочину.

Недійсність правочину виникає  через  те,  що  дія  схожа  на правочин,  але  за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину  зумовлюється   наявністю   дефектів   його елементів:

дефекти (незаконність) змісту правочину;

дефекти (недотримання) форми;

дефекти суб'єктного складу;

дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення

Двостороння реституція – це є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення (передання одна одній в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодування вартості того, що вона одержала).

Відшкодування збитків та моральної шкоди – застосовується в разі винної поведінки осіб.

16. Умови дійсності правочинів.

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог: 1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст.203 ЦК).

2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК); 3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину (ч.3 ст.203). Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст.231 ЦК); 4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст.218-220 ЦК); 5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.3 ст.203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст.234 ЦК); 6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.6 ст.203); правочини, зазначені в ч. І ст.71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та піклування. Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям "вимоги чинності" ("умови дійсності") правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК). Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.