3. Загальнонаукова методологія дослідження.

3агальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У соціальному пізнанні широко використовуються цивілізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення культурно-історичного процесу.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об’єкт наукового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усік елементів і частин.

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відносять цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.

4. Системність у науковому пізнанні.

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об’єкт наукового дослідження. Сутність системності полягає у комплексному досліджені великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усік елементів і частин.

3гідно з системним підходом, система - це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин.

Основними ознаками системи є:

1) наявність найпростіших одиниць - елементів, які її складають;

2) наявність підсистем - результатів взаємодії елементів;

3) наявність компонентів - результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

4) наявність внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої е те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;

6) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об’єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;

7) зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відносять цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.

МЕТОД ОПИТУВАННЯ

Опитування — це метод збору первинної соціологічної інформації шляхом звернення з питаннями до визначених груп людей. За допомогою опитування отримують як інформацію про події, факти, так і відомості про думки, оцінки опитаних. На різницю від листів, які надходять до органів масової комунікації, опитування забезпечує більшу систематичність і точність інформації, що отримується. Крім того, воно розширює кількість джерел інформації, бо прилучає до процесу дослідження тих людей, які за власною ініціативою висловлюватися не будуть.

Розрізняють опитування письмові (анкета) та усні (інтерв'ю), очні та заочні (поштові, телефонні, пресові), експертні та масові, вибіркові та суцільні (зокрема, референдуми), опитування за місцем роботи, проживання, у транспорті, магазині тощо. Для сучасного суспільства характерні регулярні масові опитування населення. Вони часто провадяться з метою повторного дослідження однієї і тієї ж сукупності людей, а також з метою панельного чи порівняльного дослідження. Ефективність цих опитувань різко підвищується за рахунок створення постійно діючих мереж інтерв’юерів та анкетерів, а також постійних вибірок та вибіркових квот, репрезентативних по відношенню до населення міста, регіону, країни. Ефективним є також створення спеціалізованих фірм, які приймають замовлення на проведення опитування за будь-якою тематикою.

Результати масових опитувань встановляться, як правило, відомими не тільки вченим, а і представникам різних урядових і громадянських організацій, широкій громадськості. Тим самим масові опитування стають одним з рупорів громадської думки, виконуючи важливу функцію у вирішенні завдань демократизації нашого суспільства.

Опитування дозволяють отримувати інформацію порівняно швидко і дешево, що сприяє популярності цього методу і навіть ототожненню з ним соціологічних досліджень взагалі. При цьому часто забувають про необхідність кваліфікованого планування опитувань і кваліфікованої інтерпретації відомостей, як отримані від опитаних, не приймають до уваги недоліки цього методу збору даних. Ці недоліки пов'язані з тим, що частина відомостей в анкетах та інтерв'ю, спеціально чи ні перекручуються опитуваними, причому перекручення нерідко носять систематичний характер. Крім того, багато необхідних соціологу відомостей, опитані можуть просто не знати. Тому результати різних опитувань повинні перевірятися і доповнюватися контент-аналізом документів, соціологічним спостереженням, вивченням результатів діяльності.

МЕТОД СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Спостереження — це метод збору первинної соціологічної інформації шляхом прямої та безпосередньої реєстрації дослідником подій та умов, у яких вони мають місце. Спостереження спрямоване і, як правило, структуроване жорсткою програмою (формалізоване спостереження) чи планом (неформалізоване спостереження).

Включене спостереження передбачає інтеграцію дослідника у події та процеси, що спостерігаються, невключене спостереження здійснюється при невтручанні дослідника у події. Воно проводиться приховано чи при такій наявності спостерігача, коли цілі дослідження замасковані.

Розрізняють польові спостереження (у природних умовах) і лабораторні, які використовують найчастіше у психологічних і соціально-психологічних дослідженнях, а також систематичні — за заздалегідь розробленим планом вивчення об'єкта протягом визначеного часу і несистематичні, короткочасні. Останні провадяться на стадії розвідки для формулювання гіпотез соціологічного дослідження чи для контролю і поповнення даних, які отримані іншими способами (з документів, за допомогою опитування). Систематичне спостереження може бути основним методом збору даних, як правило, у монографічному вивченні одного локалізованого об'єкта.

Головна перевага спостереження — безпосередність уявлень дослідника, активне продиціювання гіпотез у ході спостереження. Недоліки його полягають у неможливості гарантувати репрезентативність даних через труднощі практичного охоплення великої кількості явищ і у високій вірогідності помилок в інтерпретації подій з точки зору мотивів і спонукань діючих осіб. Для подолання цих обмежень методу спостереження його, як правило, застосовують з іншими способами збору інформації (наприклад, шляхом опитування).

Виділяються такі етапи проведення спостереження.

1. Встановлення об'єкта і предмету спостереження, визначення мети, постановка завдань.

2. Забезпечення доступу до середовища, встановлення контактів з людьми.

3. Вибір способу (виду) спостереження і розробка процедури на основі заздалегідь зібраних матеріалів.

4. Підготовка технічних документів і обладнання (тиражування карток, протоколів, інструкцій тощо).

5. Проведення спостереження, збір даних, накопичення інформації.

6. Запис результатів спостереження, який виконується у вигляді: а) короткий запис "по гарячому сліду", б) картки для реєстрації інформації, в) протокол спостереження, г) щоденник спостереження, д) фото-, кіно і звукозапис.

7. Контроль спостереження, який можна здійснювати різними способами: а) проведення розмов з учасниками подій, б) звернення до документів, в) верифікація результатів власного спостереження спостереженням, яке зробив інший спостерігач.

8. Звіт про спостереження, який має містити: а) ретельну документацію про час, місце і обставини спостереження, б) інформацію про спосіб спостереження, в) характеристику осіб, що підлягають спостереженню, г) детальний опис фактів, що спостерігалися, д) власні замітки та інтерпретації спостерігача.

МЕТОД ЕКСПЕРИМЕНТУ

Термін "експеримент" латинського походження від experіmentum — спроба, дослід. Це загальнонауковий метод отримання в умовах, які контролюються і управляються, нових знань, перш за все про причинно-наслідкові відношення між явищами і процесами, який застосовується соціологією з урахуванням специфіки її об'єктів і методів.

Як науковий метод експеримент має свою логіку, котра була розроблена у XІX ст. Дж.С.Міллем і приписує подвійне правило різниці у згоді: якщо в експерименті за групою подій А, В, С слідує подія а, але за В і С не слідує а, то А є причиною а.

Перша з двох груп подій розглядається як експериментальна, а друга — як контрольна; подія, яка їх відрізняє, називається незалежною перемінною, яка у ході експерименту може підлягати різним змінам. Цей класичний план проведення експерименту з часом був доповнений факторним планом експерименту, який передбачає декілька незалежних перемінних.

Якщо у ході експерименту розв'язується питання про істинність однієї з двох чи більше гіпотез, то говорять про вирішальний експеримент.

Розрізняють натурний (польовий, лабораторний) і уявний (модельний) експеримент. Дослідження натурних експериментів у соціології обмежене соціальною природою об'єктів дослідження, які складаються з людей і вимагають від дослідників дотримання моральної норми "не зашкодь" об'єкту. Тому більшість натурних соціологічних експериментів проводяться на малих групах і, як правило, мають багато спільного з соціально-психологічним експериментом.

Уявні соціологічні експерименти розповсюджені набагато ширше, вони присутні у кожному великому соціологічному дослідженні, де використовуються методи статистичного аналізу, і є основними при моделюванні соціальних процесів на ЕОМ. Модельні експерименти дозволяють більш точно визначити стратегію натурного соціологічного експерименту, але не можуть замінити його.

Таким чином, експеримент в соціології — це спосіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни показників діяльності та поведінки соціального об'єкта в результаті впливу на нього деяких керуючих і контролюючих факторів (перемінних).

Методологічним грунтом експерименту в соціологічному дослідженні є концепція соціального детермінізму. Тому основна теоретична проблема експериментального методу полягає у виділенні значимих перемінних, які детермінують дане соціальне явище. Впливаючи на ці перемінні та досліджуючи причинно-наслідкові залежності, дослідник може з'ясувати структуру детермінації даного явища і роль окремих перемінних.

Іншою особливістю експерименту в соціології є якісно більш високий рівень складності причинної залежності соціальних явищ, що перш за все проявляється в суттєво більш високій, ніж у природно-науковому експерименті, кількості перемінних. Іншими словами, простір детермінації у соціологічному експерименті є багатомірним, що заважає виділенню причинних залежностей "у чистому вигляді", а, як наслідок, постановку завдань експерименту.

Побудова гіпотези і планування її перевірки у ході експерименту вимагають перш за все опису системи перемінних, які детермінують поведінку соціального об'єкта. Якщо знання про соціальний об'єкт обмежене, якщо не можна виділити структуру перемінних — проведення експерименту недоцільно.

Перемінна, напрямок чи інтенсивність дії якої визначається соціологом у відповідності із заздалегідь розробленою програмою, називається керуючою. Ця перемінна буде контрольованою, якщо її якісні чи кількісні зміни, також напрямок її впливу, здійснюється у заданих соціологом межах. Перемінна, яка керується і контролюється дослідником називається незалежною.

Незалежна перемінна позначається як експериментальний фактор (експериментальна перемінна). Це може бути новий для даного соціального об'єкта фактор, який вводиться соціологом, чи один з факторів об'єкта, який керується і контролюється соціологом.

Фактор, зміна якого визначається незалежною перемінною, називається залежною перемінною.

Вибір того чи іншого фактора у якості залежної чи незалежної перемінної визначається гіпотезою дослідження (що передбачається виявити) та природою об'єкта (що вимірюється).

11