21)Журналістика - вид громадської діяльності з періодичного поширення соціаЖурналістика - особлива сфера суспільно-політичної діяльності, що має свої творчі властивості. Як і кожна наука, вона має свій предмет і свої завдання. У широкому плані предметом журналістики є все те, що пов'язано з функціонуванням засобів масо­вої інформації. Але таке визначення не вичерпує і не охоплює всього змісту. Можливо, це саме той випадок, коли визначення і зміст не можна вкласти у прокрустове ложе однозначно, - потрібен широкий погляд на явище. Тут згодяться і історія журналістики, і роль публіцистики, і проблеми, пов'язані з творчим потенціалом журналістики, що розглядаються в тісному зв'язку з життям, практикою, які викликали необхідність друкованого слова, засобів масової інформації. Не скидаймо з рахунку і стан їх технічного оснащення. Так мимоволі напрошується питання про об'ємність визначення.

Слід мати на увазі, що термін "журналістика" французького походження і в перекладі означає "щоденник", слово, яке ми сьогодні сприймаємо у прямому його значенні. Але відколи з'явилися друковані видання, зокрема, газети як першопроходці журналістики, саме на їхніх сторінках щоденно друкувалась інформація, яка була розрахована на широке коло читачів й дозволяла їм спілкуватись з аудиторією. Відтак виникла потреба в людях, які цю інформацію здобували б, оформляли та подавали для людського загалу їх діяльність відбувалась на тлі газетних, журнальних видань. Так у німецькому словнику з'явилось слово jornalistik, в англійському - jornalism, усі вони одного кореня. Перегорнемо сторінки історії і побачимо, що передувало утвердженню журналістики, її становленню.

Серед науковців досі тривають суперечки з приводу того, якому виданню надати перевагу в історичній ієрархії, тобто визнати найпершою газетою у світі. Виділимо кілька з багатьох, які вже дістали визнання в усьому світі. Одним з перших періодичних видань у світі визнано "Ла газетт", що виходила у Франції 1631 року, її засновником і редактором був Т. Ренодо, він же вважався і видавцем. Це видання за змістом і зовнішнім виглядом уже тоді мало деякі ознаки такого типу видання, як газета, до того ж, як справедливо зазначив історик преси П.Федченко, її можна вважати однією з перших політичних газет у світі, оскільки інформація, вміщена в ній, торкалася широкого кола питань з життя країни, вона належно коментувалася. Цікаво, що саме це дало право Теофрасту Ренодо вважа­ти, що завдання газети - "писати історію сучасності". Це афористичне визначення багатьма роками пізніше було використано В. Леніним без посилання на першоджерело, коли йшлося про характер публіцистики. Але - це між іншим...

Першою друкованою газетою в Росії одностайно сприймають "Ведомости", засновані Петром Першим. Проіснувало видання з 1702 по 1727 роки (за цей час було випущено сто номерів). Історична заслуга цього видання, окрім усього іншого, полягає в тому, що саме навколо нього згуртувались перші російські репортери, зокрема Борис Волков та Яків Синявич, які забезпечували газету широкою урядовою та державною інформацією. Яків Синявич, наприклад, був прозваний істориками преси "першим хронікером російської газети". Газета мала суто інформаційне призначення, але вона вміщувала матеріали різних жанрів, скажімо, кореспонденції, звіти, нариси тощо. Хоч її формат, обсяг, періодичність, розміщення матеріалів і тиражів ще не мали обличчя справжньої газети, розрахованої на масового читача. Історичне значення "Ведо-мостей" (у світлі проблеми, яку ми розглядаємо) полягає в тому, що вона заклала основи російської журналістики, нехай навіть у своєму первісному вигляді, далекому від сучасного рівня творчості. Адже саме слово та поняття "журналістика" з'явилось у країні набагато пізніше.

В Україні ж процес виникнення національних періодичних видань трохи затримався, і насамперед внаслідок офіційної заборони української мови з часів петровського закону про пресу 1720 року, який був спрямований на обмеження сфери вжитку української мови. Саме тому першими періодичними виданнями виявились російськомовними, що ґрунтувались навколо Харківського університету. Хронологічно першими в Україні слід вважати такі газети й журнали: "Харьковский еженедельник" (1812 рік), "Украинский вест-ник" (1816 рік), "Харьковский Демокрит" (1816 рік) та інші. Характерно, що саме на їхніх сторінках народжувалась справжня публіцистика в особі таких майстрів пера, як Є.Філомафітський, Р.Гонорський, Г.Квітка, В.Маслович, яких можна вважати піонерами української журналістики. Відомому українському письменникові Є.Гребінці вдалося пізніше, у 1841 році, видати в Петербурзі перший україномовний журнал у вигляді альманаху "Ластівка", у якому друкувалися твори українською мовою, а вже у 1861 році з'явився також український журнал "Основа", у якому брали участь Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Максимович, Т.Рильський та інші першопрохідці української публіцистики. Першою національною газетою на західноукраїнських землях стала "Зоря Галицька". Вона почала виходити у 1848 році у Львові й відзначалась багатством змісту та гостротою публікацій на різні теми тогочасного життя.

Щодо самого поняття журналістика в широкому розумінні цього слова, то воно в Росії з'явилося лише в середині XIX століття і означало сукупність періодичних видань. Так само відбувалося й в Україні, де, до речі, журнальні видання випередили газетні. Важливо наголосити на тому, що вже тоді журналістами стали називати людей, які працювали в періодичних виданнях, виділялися своєю творчістю та активною громадянською позицією. Адже Олександрові Пушкіну належать слова: "Сословие журналистов єсть рассадник людей государственных". Усе це свідчить про те, що термін "журналістика" має багатогранне значення: це і система періодичних видань, а в цілому й усіх засобів масової інформації, і історія, і суспільно-політична діяльність журналістів, що виявлять себе в конкретних жанрах, про що теж йтиметься далі, це і цілий комплекс каналів або засобів передачі інформації (маємо на увазі радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства), а також і саму науку журналістику. Зібрати всі ці компоненти в єдине визначення немає можливості, та й навряд чи це потрібно. Можна лише констатувати, що терміном "журналістика" позначається діяльність, що знаходить свій вияв у засобах масової інформації і є предметом вивчення та узагальнення науки журналістикильної інформації через канали комунікацій.

30)Журналістика - твори, з яких складаються номери газет і журналів, програми телебачення та радіомовлення, тобто продуктів журналістської діяльності.

Журналістика - вид творчості у сфері соціально-політичної прак­тики, завдання якої - збирання, поширення та зберігання інформації.

Журналістика - вид мистецтва і форма масово-інформаційної діяльності значної групи людей у виробництві, політиці, науці, культурі.

Журналістика - система засобів масової інформації (ЗМІ), за допомогою якої відтворюється картина суспільного життя сьогодення.

Журналістика - наука, що вивчає історію засобів масової інформації, їхні принципи та функції, а також закони літературно-публіцистичної творчості.

Автори мають на меті дати уявлення про природу журналістики, її принципи та функції, розкрити сутність понять журналістика, система засобів масової інформації, національний інформаційний простір і проблеми його продуктивно-творчої інтеграції у світовий, розкрити взаємовідносини політики, преси, владних структур, привернути увагу до соціальної відповідальності журналіста та особливостей його творчої діяльності, до законодавчих і правових актів та морально-етичних норм поведінки в контексті міжнародної практики і стандартів, а також розкрити шляхи розбудови інформаційного суспільства

29) Журналістська етика

За словником відомого вітчизняного дослідника журналістики Д. С. Григораша, ЖУРНАЛІСТСЬКА ЕТИКА - це система норм мораль­ної поведінки журналіста, яка визначає характер і завдання його професії, регламентує відносини з членами суспільства, надає його творчості соціального спрямування. Етика журналіста проявляється У послідовному проведенні принципів преси, визначає специфіку взаємин журналіста з аудиторією, героями його творів і професіональним середовищем.

Як теорія моральних аспектів журналістської творчості, вона зумовлює методи і форми підготовки публікацій, передбачає

відповідальність автора за політичну вагомість, результативність виступів у пресі.

Як правило норми професійної етики характеризуються тим, що вони не є обов'язковими для виконання, несуть скоріше відтінок справи сумління. У багатьох демократичних державах світу журналісти зголосилися автономно сформулювати відповідні професійно-етичні норми. Так були створені різні кодекси честі, відомі також і в Україні. Оскільки вони не є нормами права, їх виконання входить винятково до компетенції самих професіоналів. Незважаючи на їхній "приватний" характер, ці норми є не менш значущими для достовірності, для суспільної ваги та для впливовості мас-медіа на демократичний процес, аніж суворо виписані державні правові норми.

Правова практика засвідчує, що правила етики та норми права мають більше спільного, більше залежать один від одного, ніж їх розділяють у суто теоретичних визначеннях. Так, наприклад, у Швейцарії функції контролю за журналістською діяльністю у електронних засобах масової інформації (радіо і телебачення) часто пе­ребирають на себе особливі механізми та органи; водночас час у га­лузі прінт-медіа покладаються саме на професійно-етичні норми. Стаття 55 швейцарської конституції передбачає, що програми радіо і телебачення мають відповідати принципам плюралістичної багатоманітності та об'єктивного висвітлення подій. Тому з практики оскарження в судах некоректних дій журналістів випливає цілий ряд конкретних правил. До журналістських професійних обов'язків належать, зокрема, принцип правдивості та вимога прозорості. Принцип правдивості вимагає від автора ретельної перевірки фактів та об'єктивності. Про суперечливі питання глядача слід інформувати так, щоб у нього склалося своє враження. Точки зору та коментарі мають ідентифікуватись як такі. Аудиторія інформаційної програми повинна розрізняти суб'єктивні погляди творців програми чи запрошених до студії від об'єктивних фактів. Вона повинна мати можливість оцінювати вірогідність і вагу висловлювань, визначати їхнє світоглядне місце та використовувати їх для формування власної думки. Справедлива вимога до прозорості (або транспарентності) покликана полегшити глядачеві сприймання змісту програми та скласти на цій підставі власне уявлення. Під час ухвалення програми з огляду на її відповідність до правових вимог на першому плані стоїть зазвичай захист аудиторії; інформаційна політика, орієнтована на спрямований вплив на публіку, забороняється.

Зміни, що відбулися у розумінні ролі журналіста чи загальних основ журналістської діяльності, не такі помітні, це передусім зазначають американські дослідники. Помітною є вірність більшості журналістів в їх діяльності двом критеріям, про які вже згадувалось:

а) якнайшвидшого донесення інформації до відома громадськості;

б) критичного обговорення рішень органів влади.

Ці критерії отримали, відповідно, із 69 і 67 відсотків відповідей на запитання про "першочергово важливу функцію ЗМІ". Цікаво, що коли перший критерій помітно зріс за останні десятиліття, а це пояснюється виходом на провідні позиції телебачення, то пік другого критерію (76 відсотків) припадав на сімдесяті роки і пов'язаний із значним суспільним резонансом Уотергейтської кризи - безпрецедентного випадку, коли два журналісти газети "Вашингтон пост" примусили піти у відставку самого президента США.

Іншими критеріями професіоналізму журналістів США стали:

- розгляд соціальної суспільної проблеми у комплексі (що найхарактерніше для журналістів з газет і журналів у великих містах), 48 відсотків;

- надання можливості простим людям висловлюватися щодо подій суспільного життя, 48 відсотків;

- роз'яснення рішень органів влади, 21 відсоток;

- популяризація діяльності промисловців і підприємців (до рекламування влади та бізнесу більшу схильність засвідчують працівники

газети), 14 відсотків;

- організація дозвілля, надання розважальних матеріалів, 14

відсотків;

- залучення до спілкування якомога ширшої аудиторії, 20 відсотків (за останні десятиліття кількість голосів журналістів щодо цього питання скоротилася вдвічі).

Однією з найдискусійніших тем щодо американської журналістики у суспільстві, є питання професійної етики. Це поле найважче піддається дослідженню, вважають автори, оскільки опитувані журналісти не наважуються категорично оцінювати свою розслідувальну тактику поза контекстом конкретної проблеми дослідження, від

суспільної ваги якої залежить ступінь ризику журналіста у можливому порушенні етичних норм.

Результати дослідження свідчать, що ставлення журналістів до сумнівних з погляду професійної етики прийомів суттєво не змінилось порівняно з практикою 70-80-х рр. Майже половина журналістів переконані, що ці засоби можуть бути впроваджені. Наведемо основні заборони, внесені у питальник дослідників.

1. Влаштування на роботу в організацію, про яку готується матеріал, для отримання внутрішньої інформації.

2. Опублікування без дозволу документів органів державної влади чи суб'єктів господарювання.

3. Дратування особи - джерела інформації провокаційними запитаннями чи іншими діями.

4. Читання особистих документів (наприклад, приватних листів) без дозволу.

5. Надання грошової винагороди інформатору за конфіденційну інформацію.

6. Соціальне гримування під представника іншої суспільної групи.

Водночас із традиційними видами суперечливої журналістської практики, у 90-х рр. додалося ще три заборони, що є об'єктами постійної дискусії в суспільстві.

1. Використання прихованих мікрофонів і камер.

2. Журналістська "драматургія" - розіграш або відтворення подій (з метою опису побаченого на власні очі або відеопоказу).

3. Оприлюднення прізвищ жертв, які потерпіли через усілякі злочини.

Якщо перші дві лише деякою мірою можуть стосуватися практи­ки регіональних і місцевих газет, то остання проблема є, передусім, актуальною для життя невеликої громади. Жінка чи дитина й без того травмовані злочином - і фізично і психічно, тому мають право не бути суб'єктами обговорення, адже це може лише посилити їхні моральні страждання. З іншого боку, за усталеною в США практикою, прізвища всіх злочинців і потерпілих (за невеликим винятком, наприклад, неповнолітні злочинці, що скоїли незначні правопорушення) повинні одразу стати надбанням засобів масової інформації відповідно до конституційної норми про свободу преси.

Принагідно зауважимо, що і в Україні простежується етичний конфлікт спорідненої природи.

у суперечливих видах журналістської практики професіоналам належить послуговуватися заповіддю "не зашкодь", переконані у своїх висновках американські дослідники. Саме цим пояснюється те, що журналістів, котрі наполягали на оприлюдненні прізвищ потерпілих, було менше.

Опитування також стосувалося важливих проблем психічного здоров'я такої професійної групи, як журналісти. Американців не може не насторожувати той факт, що з десятиліття у десятиліття знижується задоволення опитуваних своєю роботою. Лише 20 відсотків сказали, що задоволені, тоді як 20 років тому таких було 50 відсотків. Щоправда, у висновках, дослідники називають професію "потопаючим кораблем", оскільки 20 відсотків опитаних заявили про наміри піти з журналістської роботи протягом найближчих п'яти років. Цей показник удвічі перевищує показник попереднього опитування.

Одним із найважливіших критеріїв задоволення роботою є міра, якою, на думку журналістів, їхній орган ЗМІ інформує громадськість. Ця самооцінка теж знизилася, причиною цього є низька самовіддача колег, що є угодовцями і не досить агресивними перед обмеженими джерелами інформації. Хоча загальна картина свідчить про добру оцінку ступеня інформування громадськості з боку органу ЗМІ.

Можливість допомагати людям залишається дуже важливим аспектом роботи журналістів для більшості (61 відсоток), причому альтруїзм - саме те, що зазначають журналісти переважно тижневих газет у маленьких містечках. Безпека роботи (61 відсоток) і широта свободи (52 відсотки) теж важливі у визначенні оцінки професійної діяльності. Характерно, що, як і в попередніх опитуваннях, додаткові пільги та заробітна платня значно менше важать для журналістів у США, ніж позитивні чинники в оцінці професійної діяльності.

Етика відіграє сьогодні взагалі цілком нову і дуже важливу роль у законотворчості та розвитку сучасного права. У нашому повсякденні ми стикаємося з досі незнаними технічними та суспільними процесами розвитку, на які культура, мораль та людська свідомість ще не зреагували відповідними нормами. Замислимось над неосяжною проблематикою, наприклад, генетичної медицини з її непростими морально-етичними питаннями. Так само і в галузі мас-медіа натрапляємо на драматичні питання: Як оцінювати дії телевізійного оператора, який після терористичного акту Луксорі з метою посилення враження вдається до детальної зйомки жертв вибуху? Де пролягає межа між замовчуванням та навмисною демонстрацією особистого життя політичного діяча чи звичайного громадянина в інтересах якнайширшого інформування чи розважальності? Ці приклади показують, що саме в таких питаннях в одному й тому ж суспільстві можуть чудово співіснувати різні поняття про етику. У Британії, приміром, на шпальтах бульварних листків розквітла сенсаційна журналістика, тим часом як вірна традиціям ВВС відкидає таку стилістику. Схожа різниця простежується й на швейцарському досвіді між традиційними прінт-медіа та кольоровими ілюстрованими газетами. Все це дає нам підстави стверджувати, що не лише позиція та освіта журналістів є вирішальними факторами в плані дотримання етичних норм, а й попит споживачів журналістської продукції, які через купівлю тієї чи тієї газети або свідомий вибір певного телевізійного каналу визнають їх якісними та бажаними для себе. Тобто, етика журналістів керована не в останню чергу етикою споживачів інформаційних продуктів мас-медіа.

Проблемою України в цьому зв'язку є не відсутність або дефіцит законів мас-медіа або відповідних регулюючих норм права, а саме їх недотримання чи то нехтування ними. Тут існує велика загроза, що етичні правила можуть трактуватися на власний розсуд, коли засто­сування права є взагалі проблематичним. Світлофори на київських перехрестях не можливо загасити на користь навіть яскравих плакатів з посиланнями на свідомість та самодисципліну водіїв. Те ж саме стосується перевищення швидкості руху, заборони керування автотранспортом у нетверезому стані тощо. Але навіть за умов застосування норм права завжди залишається ще поле для етики: наприклад, коли йдеться про інваліда, який потребує більше часу для перетину вулиці. Етика - один із невід'ємних факторів безпроблемного, позбавленого насильства дорожнього руху, її можна порівняти із краплиною масла, без якої навіть найкращий підшипник не спрацює.

В одному з найактуальніших сьогодні медіумів - у мережі Інтернет - панує, практично повний правовий хаос щодо змістового наповнення інформаційних потоків. Національні законодавства з проблем боротьби з порнографією, заборони сцен насильства чи порушення людської честі та гідності, включаючи расистську пропаганду, здебільшого просто ігноруються в Інтернет з її глобальним та всеосяжним радіусом дії. Принцип самовідповідальності провайдерів та творців \Л/ЕВ-сторінок працює мляво, а контрзаходи держави натикаються, з огляду на технічні можливості контролю, на певні обмеження. Однак руйнівний для моралі суспільства в цілому та зневаги до людської гідності потенціал справді замалий. Чи здатні ми протистояти викликові нових технологій завдяки народженню нової етики, а не санкціонованої державами правової відповідальності, чи на нас чекає нова тотальна війна - всіх проти всіх?

Відповідь на це питання залишається поки що відкритою..

На міжнародній зустрічі журналістів у Гонолулу 1921р. американець Джеймс Броун запропонував прийняти розроблені ним міжнародні правила поведінки журналіста "Кодекс етики і норм журналістської практики". Тоді його проекту не підтримали.

Організація Об'єднаних Націй, як стверджує професор В. Здоровега у книзі "Вступ до журналістики", схвалила Кодекс журналістської етики 1950 р. Цей міжнародний документ містить, зокрема, такі етичні норми: точність, вивіреність інформації, неприпустимість використання журналістики в особистих інтересах, наклепу, дезінформації, плагіату. Журналіст має право не виконувати завдання, що суперечить його гідності й честі, підриває репутацію іншої особи.

Чинним міжнародним документом з етики журналістів є Міжнародні принципи журналістської етики, прийняті на IV Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, яка відбулася 1983 р. спочатку в Празі, а згодом - у Парижі. На ній, зокрема, були присутні представники Міжнародної федерації журналістів, до якої 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, члени котрої тепер повинні дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що їх називають ще "демократичним мінімумом

сучасного журналіста".

Міжнародних принципів професійної етики журналіста є десять:

1. Право людей на отримання правдивої інформації.

2. Вірність журналіста об'єктивній реальності.

3. Соціальна відповідальність журналіста.

4. Професійна чесність журналіста.

5. Загальнодоступність засобів масової інформації й участь гро­мадськості в їхній роботі.

6. Повага до приватного життя та людської гідності.

7. Повага до громадських інтересів.

8. Повага до загальних цінностей і розмаїття культур.

9. Усунення війн та іншого зла, що протистоїть людству.

10. Сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації.

Україна як член Ради Європи повинна дотримуватися всіх міжнародних документів цієї спілки. У Кодексі професійної етики українського журналіста це зазначено у ст. 1.

Окрім вищеназваного документа важливо відмітити міжнародний Маніфест МФЖ "За демократичну культуру ЗМІ" та Міжнародну декларацію "Принципи Міжнародної Федерації журналістів щодо поведінки журналістів", яку було ухвалено на II Всесвітньому конгресі МФЖ у Бордо 5-8 квітня 1954 р. та доповнено на XVIII Всесвітньому конгресі у Гельсінкі 2-6 червня 1986 р. Цю Міжнародну декларацію було проголошено як стандарт професійної поведінки журналістів, залучених до збирання, передавання, поширення й коментування новин та інформації.

Основні положення цього документа були покладені в основу "Кодексу професійної етики журналіста України", схваленого постановою правління Спілки журналістів України 25 вересня 1992 р., та "Кодексу професійної етики українського журналіста", затвердженого 17-18 квітня 1997 р. на IX з'їзді Спілки журналістів України. Контроль за дотриманням Кодексу етики українських журналістів здійснюється самими журналістами, у тому числі й не є членами Спілки журналістів. Адже етика засобів масової інформації - це нормативна система журналістського самоконтролю.

Першим визнаним етичним національним документом журналістів дослідники вважають "Хартію професійних обов'язків французьких журналістів", прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918р.

У Хартії, зокрема, зазначається, що журналіст, гідний цього звання:

- бере на себе відповідальність за все, що він пише;

- вважає, що наклеп, бездоказове звинувачення, фальсифікація документів, викривлення фактів, брехня є найсерйознішими професійними провинами;

- визнає тільки юрисдикцію своїх колегфахівців, які становлять вищу інстанцію в питаннях професійної честі;

- погоджується виконувати тільки завдання редакції, сумісні з професійною гідністю журналіста;

- не видає себе за іншу особу і не користується нечесними засобами, щоб отримати інформацію або якесь необережне висловлювання;

- не отримує грошей від адміністративних органів чи приватних підприємств, зацікавлених у використанні його статусу журналіста, не вдається до впливових зв'язків;

- не підписує статті, що є комерційною чи фінансовою рекламою;

- не привласнює чужих текстів;

- посилається на колег, коли цитує їхні матеріали;

- не прагне посісти місце колеги за фахом і не провокує його звільнення, пропонуючи послуги на вигідніших для роботодавця умовах;

- зберігає професійну таємницю;

- не використовує свободу преси заради власної вигоди;

- вимагає права чесно публікувати свою інформацію;

- вважає, що совість і почуття справедливості є підґрунтями його професійної діяльності;

- не плутає свою роль з роллю поліцейського. У Швеції, Бразилії, Фінляндії та інших країнах у 20-х роках з'явилися національні кодекси журналістської етики. У США 1923 р. Американським товариством газетних редакторів прийняті "Канони жур­налістики".

Більшість перших національних кодексів перебувала під впливом концепції свободи преси, що виникла на початку XX ст. Джерелами цієї концепції є ідеї Дж.Мільтона, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля. Відповідно до неї в багатьох національних кодексах журналістської етики було записано, що преса контролюється самотужки процесом встановлення істини на "вільному ринку ідей"; у ній заборонені наклеп і непристойності; преса несе відповідальність перед суспільством і зобов'язана загалом відображати інтереси громади. Отже, вже перші кодекси етики журналістів зафіксували вищі цінності: свободу слова і право всіх людей на отримання правдивої інформації.

Фінський учений Ларс Бруун проаналізував 59 національних журналістських кодексів. Його огляд був опублікований у збірнику "Професійний кодекс журналізму" в 1979 р. Дослідник виявив найбільшу частоту моральних приписів, що зустрічаються в кодексах. Ознайомившись із результатами дослідження Ларса Брууна і виділивши найуживаніші моральні приписи, спробуємо їх відшукати в Кодексі професійної етики українського журналіста.

На думку вченого, найпоширеніша вимога - правдиво і чесно роз­повсюджувати новини. Така стаття міститься в 53 з 59 проаналізова­них кодексів. У Кодексі професійної етики українського журналіста - це ст. 1.

Друга за рейтингом вимога - дотримуватися професійної таємниці, берегти конфіденційне джерело інформації, що увійшла до 42 кодексів. В Кодексі професійної етики українського журналіста - це ст. 2.

Основна мета преси як етична вимога - на третьому місці. Сорок два кодекси закріпили норму права людей на вільне висловлювання думок і на отримання правдивої інформації. В Кодексі професійної етики українського журналіста цю норму містить ст. 1.

На четвертому місці - заборона журналістам використовувати своє службове становище для отримання власної вигоди. її містять 37 кодексів. У Кодексі професійної етики українського журналіста цю норму містить ст.8.

Тридцять три кодекси й український теж (у ст.3,7) засуджують плагіат, наклеп, образу та інші порушення етичних норм. Якщо ці дії чиняться з лихого наміру автора, їх трактують як кримінальні дії, а без злих намірів - як порушення цивільної правової норми.

На шостому місці за рейтингом - етична норма, що зобов'язує виправляти помилки і давати опонентам змогу відповідати на критику. Цю норму мають 33 кодекси і Кодекс професійної етики українського журналіста теж (у ст.З).

Якщо 27 національних кодексів містять норми, що регулюють поведінку журналіста під час збирання інформації та передбачають йо­го відповідальність за шкоду, завдану аморальною поведінкою, то в Кодексі професійної етики українського журналіста цієї норми немає.

Двадцять шість національних кодексів мають статті про стосунки між колегами. Про це йдеться у ст. 9 українського кодексу. Коли 26 закордонних кодексів засуджують приховану рекламу, то в Кодексі професійної етики українського журналіста про це немає жодного слова.

Двадцять три національні кодекси мають статті про статус самих кодексів, пояснюють, хто їх приймає і вводить в дію, хто зобов'язаний дотримуватися їхніх норм поведінки. У Кодексі професійної етики українського журналіста такої статті немає.

Більшість кодексів підтверджують виняткове право журналістів корпоративно вирішувати, чи порушив їхній колега професійну етику. В Кодексі професійної етики українського журналіста це записано у ст. 10.

Дев'ятнадцять кодексів забороняють у публікаціях ображати національні, расові та релігійні почуття людей. Цю норму Кодекс професійної етики журналіста України містить у ст. 4.

У десяти кодексах є норма щодо моральних аспектів взаємостосунків журналіста й роботодавця. В Кодексі професійної етики журналіста України такої статті немає.

Отже, як у більшості закордонних кодексів, в українському Кодексі журналістської етики є найуживаніші статті. Але найновіші вимоги журналістської етики, зумовлені ринковими відносинами, не знайшли в ньому відображення.