8.8. Показники оцінки ефективності організаційних форм управління.

Необхідною умовою підвищення ефективності виробництва, оволодіння методами ефективного управління, а також розрахунками й порівнянням показників ефективності організації, а потім розробкою заходів з підвищення ефективності її діяльності, є: науковий пошук; аналіз; узагальнення практики й обґрунтування такої системи й методів керування, що могли б забезпечити підвищення ефективності виробництва й насичення ринку високоякісними товарами (послугами, роботами), доступними для масового споживача.

Проблема ефективності діяльності організації (підприємства,

установи) завжди посідала важливе місце серед актуальних проблем економічної науки. Зацікавленість нею виникає в організаціях самих різни рівнів – від власників приватного підприємства до керівників державних органів влади. Така ситуація цілком виправдана, оскільки саме надійне наукове підгрунтя повинне бути в основі функціонування кожної організації (підприємства, установи) [18, С. 25-38].

Дослідимо більш детально економічній зміст дефініції "ефективність" У буквальному значенні термін "ефект" у перекладі з латинської мови означає "результат". Отже, "ефективність" може мати наступне значення – відносний ефект, результативність процесу, операції, проекту, співвідношення результату до витрат, що обумовили й забезпечили його одержання [7, С. 261-278; 17, С. 281-301].

Хоча за самим визначенням результат і ефект є близькими поняттями (ефект – певна форма результату), потреби економічної практики змушують у деяких випадках розмежовувати зазначені терміни [11, С .66-71; 17, С. 281-301; 34, С. 183-201]. При цьому умовно під економічним результатом звичайно мають на увазі загальний (брутто) результат (зокрема, виручка, дохід), а під поняттям економічний ефект – чистий (нетто) результат (зокрема, прибуток):

Е-Р-З. (8.1.)

де Е – величина умовного економічного ефекту;

Р – величина умовного економічного результату;

З – повні витрати на реалізацію заходу, який викликав ефект.

Залежно від рівня господарювання розглянуті показники можуть, зокрема, отримувати такий зміст:

1) народногосподарський рівень:

Р – приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) за період,

З – повні витрати по заходу, включаючи економічні збитки від порушення середовища;

Е – приріст національного доходу.

2) рівень організації:

Р – загальна виручка організації за період;

З – вартість виробництва і реалізації продукції "плюс" податкові відрахування і платежі;

Е – прибуток.

Якщо результати економічної діяльності перевищують витрати, говорять про позитивний (додатний) ефект (зокрема, підприємство отримує прибуток), у протилежному разі – про негативний (від'ємний) ефект (збитки, шкода, втрати та ін ).

Як показники економічного ефекту залежно від цілей заходу і від рівня прийняття рішення можуть використовуватися:

1) на національному рівні:

– приріст національного доходу;

– збільшення надходження валютних коштів у країну;

– збільшення обсягу податкових надходжень у бюджет;

– зменшення зовнішнього (внутрішнього) боргу;

– зменшення економічного збитку від забруднення навколишнього середовища тощо;

2) на територіальному рівні:

– збільшення обсягу надходжень у бюджет;

– збільшення відрахувань, спрямованих на вирішення соціальних проблем;

– зростання доходів населення тощо;

3) на рівні організації (підприємства, установи):

– зростання прибутку;

– приріст заробітної плати працівників;

– економія заробітної плати внаслідок вивільнення працюючих;

– заощадження сировини, енергії і матеріалів тощо.

Економічна ефективність – це вид ефективності, що характеризує результативність діяльності економічних систем (підприємств, територій, національної економіки). Основною особливістю таких систем є вартісний характер засобів (видатків, витрат) досягнення цілей (результатів), а в деяких випадках і самих цілей (зокрема, одержання прибутку) [7, С. 261-278].

Отже, ще раз підкреслимо, фактично визначення ефективності діяльності організації полягає в оцінці ії результатів Такими результатами можуть бути обсяги виготовленої продукції в натуральному чи вартісному виразі (за гуртовими цінами, за собівартістю) або прибуток. Але ж сама по собі величина цих результатів не дає змоги робити висновки про ефективність або неефективність роботи організації, оскільки невідомо, якою ціною отримані ці результати. Звідси, для отримання об'єктивної оцінки ефективності організації необхідно також урахувати оцінку тих витрат, що дали змогу одержати ті чи інші результати. Процес виробництва здійснюється через поєднання чинників, що його визначають засобів праці (основні фонди), предметів праці (оборотні фонди), робочої сили (трудові ресурси). Крім того, істотним чином на виробництво впливає фінансовий стан підприємства, а також певні організаційні, управлінські, технологічні та інші переваги, що відображаються як нематеріальні ресурси. Тож за оцінку витрат логічно взяти оцінку перелічених ресурсів.

Виходячи з цього, можна дати таке визначення ефективності: "ефективність підприємства є комплексною оцінкою кінцевих результатів використання основних і оборотних фондів, трудових і фінансових ресурсів та нематеріальних активів за певний період часу" [17, С. 281-301].

У загальному вигляді принципова схема визначення показника ефективності може бути виражена формулою:

При цьому слід мати на увазі, що перелік ресурсів підприємства, які визначають його ефективність, не с вичерпним, тобто в конкретних умовах на ефективність його діяльності можуть чинити істотний вплив інші чинники. Але для середньостатистичного підприємства, яке діє в умовах ринку, урахування зазначених чинників гарантує отримання найбільш адекватної оцінки стану справ на підприємстві.

Проведені нами дослідження показують, що у наукових колах точаться дискусії з приводу того, що вважати результатами виробництва, а що – витратами, які зумовили появу цих результатів. Найбільш обґрунтованими підходами є наступні:

1) ресурсний (економічний результат зіставляється з економічною оцінкою виробничих ресурсів, які застосовуються під час виробництва);

2) витратний (економічний результат порівнюється з поточними витратами, які безпосередньо пов'язані з його досягненням);

3) ресурсно-витратний (передбачає поєднання двох попередніх підходів, оскільки здійснюється оцінка наявних ресурсів та оцінка поточних витрат, при цьому важливо уникнути подвійного рахунку) [17, С. 281-301].

Що стосується результатів, то, у зв'язку з цим, також можна визначити декілька підходів, зокрема результат – це:

– валова вартість створеного за певний період продукту (наприклад, обсяг реалізованої продукції);

– прибуток,

– сума прибутку та амортизації.

Результат виробництва як найважливіший компонент для визначення його ефективності не слід тлумачити однозначно. Мова йде про корисний кінцевий результат. Можна розрізняти. 1) кінцевий результат процесу виробництва, 2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства (об'єднання підприємств).

Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва, обмірюваний обсягом продукції у натуральній і вартісній формах, другий включає не тільки кількість виготовленої продукції, але й охоплює її споживчу вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва, виробничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший проміжок часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а фінансовим результатом комерційної діяльності – прибуток.

На окрему увагу заслуговує питання класифікації видів ефективності діяльності організації. Досить часто у науковій літературі виділяють такі види ефективності: економічна, технологічна, організаційна, соціально-психологічна, правова, екологічна та фінансова.

Така деталізація є важливою, адже, ефективність виробництва має поліморфність визначення й застосування для аналітичних оцінок та управлінських рішень [33, С.451 -461].

Поряд з цим. існує досить обґрунтований підхід, який дозволяє виділяти такі види ефективності діяльності організації (підприємства, установи):

1) за наслідками отриманих результаті (економічна, соціальна та соціально-економічна);

2) за характером здійснюваних витрат (ефективність застосовуваних ресурсів, ефективність витрат (спожитих ресурсів);

3) за видами господарської діяльності (виробнича, торговельна, банківська, страхова ефективність тощо);

4) за рівнем об'єкта господарювання (ефективність національної економіки, економіки галузі, об'єднання підприємств, окремого підприємства, структурного підрозділу або виду продукції);

3) за рівнем оцінювання (ефективність на рівні суспільства та на рівні організації);

6) за умовами оцінювання (реальна та розрахункова ефективність);

7) за ступенем збільшення ефекту (первісна та мультиплікаційна ефективність);

8) за метою визначення (абсолютна та порівняльна ефективність);

9) за типом процесу (ефективність виробничих процесів, управління, інвестиційної, інноваційної, маркетингової, фінансової діяльності) [17, С. 281-301].

На нашу думку, таке широке розмаїття підходів до визначення сутності та видів ефективності діяльності організації свідчить про суттєвий інтерес до цього питання з боку науковців та дослідників, а також про його вагоме значення для функціонування вітчизняних підприємств та національної економіки в цілому.

Визначення рівня ефективності управління організацією є проблемою, що пов'язана з істотними об'єктивними труднощами, характеризується значною кількістю методологічних підходів та викликає чи не найбільш активну дискусію серед дослідників та фахівців-практиків.

Виділяють наступні концептуальні підходи до визначення поняття "ефективність управління" [27]:

1. Цільова концепція відображає погляд на ефективність діяльності організації, що підкреслює центральну роль досягнення мети як критерію для оцінки ефективності.

Численні управлінські методи грунтуються на цільовій концепції. Проте, незважаючи на свою привабливість та зовнішню простоту, застосування цільової концепції пов'язане із низкою проблем:

1) досягнення мети не завжди є легко вимірюваним;

2) організації здебільшого намагаються досягти декількох цілей, частина з яких суперечлива за змістом або гальмує виконання інших задач;

3) спірним є саме існування загального набору "офіційних" цілей для усіх членів організації.

2. Системна концепція організаційної ефективності передбачає визначення основних елементів в організації ("входи – процес- виходи") і необхідність її адаптації до умов системи більш високого рівня, частиною якої вона є (зовнішнього середовища).

Системна концепція пояснює, чому ресурси повинні використовуватись для діяльності, яка безпосередньо не пов'язана із досягненням мети організації. Головною передумовою ефективного управління є усвідомлення менеджерами аксіоми, що організації, якими вони керують, – це складні відкриті системи. Тому концентрація уваги тільки на продуктах (товарах та послугах) прирікає організації на невдачі в умовах конкурентної боротьби

Системна концепція ефективності управління організацією передбачає, що ефективність управління характеризує ступінь адаптації організації до свого зовнішнього середовища. Концепція організаційної ефективності на основі досягнення балансу інтересів акцентує увагу на відносній важливості різних групових та індивідуальних інтересів в організації (на відміну від цього, цільова концепція підкреслює, що організації віддають перевагу досягненню загальноорганізаційних цілей).

Організація є ефективною настільки, наскільки вона задовольняє інтереси групи, що контролює найбільш важливий на даний момент ресурс. Цю концепцію можна використовувати для комбінування двох попередніх із метою більш достовірного визначення організаційної ефективності.

3. Оцінка ефективності управління за концепцією досягнення балансу інтересів (у деяких авторів має назву поведінкової) грунтується на вимірюванні ступеню задоволення потреб усіх груп, зацікавлених у результатах діяльності організації.

У складі таких груп інтересів вирізняють зовнішні щодо організації (споживачі, постачальники, акціонери, держава тощо) та внутрішні (підрозділи, групи, індивіди).

Щодо останньої групи велика увага в процесі оцінки ефективності управління налається якості життя, під яким розуміється ступінь задоволення важливих особистих потреб працівників організації шляхом виконання роботи у ній

Головним критерієм оцінки ефективності управління за цією концепцією є досягнення балансу інтересів усіх зацікавлених у результатах діяльності організації груп.

Окрім зазначених концепцій, що відбивають сутність двох категорій ("ефективність організації" та "ефективність управління організацією"), існують системи поглядів, що стосуються тільки ефективності управління.

4. Функціональна концепція дозволяє визначити ефективність управління з позиції організації праці та функціонування управлінського персоналу, тобто спирається на результати та витрати самої управлінської системи.

Результат (ефект) управлінської праці в межах функціональної концепції вимірюють, зокрема, такими показниками:

– зменшення трудомісткості управлінських робіт;

– скорочення управлінського персоналу, термінів обробки інформації;

– скорочення втрат робочого часу;

– зменшення плинності управлінських кадрів тощо.

5. Композиційна концепція ефективності управління грунтується на визначенні ступеню впливу управлінської праці на результати діяльності організації в цілому

Серед показників, щ характеризують результат (ефект) діяльності організації, найбільш широко використовуються такі:

– розмір зниження собівартості продукту;

– обсяги приросту прибутку;

– обсяги реалізації продукту тощо.

Поряд із наведеними концепціями в теорії і практиці менеджменту склались три найбільш поширені підходи до оцінки ефективності управління: інтегральний, рівневий та часовий.

6. Інтегральний підхід з'явився як один з варіантів подолання головного недоліку переважної більшості показників ефективності управління – неспроможності відобразити багатогранну ефективність управління в цілому. Він е спробою оцінити ефективність управління за допомогою синтетичних (узагальнюючих) показників, за допомогою яких фахівці намагаються охопити декілька найважливіших аспектів управлінської діяльності конкретної організації.

Необхідно зауважити, що в умовах ринкових відносин та конкуренції важливим узагальнюючим критерієм оцінки ефективності управління організацією є її конкурентоспроможність, тобто здатність протистояти конкурентам на ринку за ступенем задоволення запитів споживачів своїми продуктами, їх якістю та безпечністю споживання, а також за ефективністю їх виготовлення.

Конкурентоспроможність організації може визначатись рейтингом, тобто оцінкою, що характеризує її місце серед інших організацій, які постачають аналогічні продукти на ринок.

Високий рейтинг (його зростання) відбиває високий рівень (зростання) ефективності управління організацією. Для вимірювання показників, що характеризують ступінь досягнення організацією головного критерію використовуються як методи прямих розрахунків, так і методи опосередкованого оцінювання (експертні методи, анкетне опитування тощо).

7. Рівневий підхід до оцінки ефективності управління ґрунтується на посиланні, що залежно від рівня управлінської відповідальності (робота окремих індивідів, груп виконавців та організації в цілому) існують три види ефективності – індивідуальна, групова та організаційна.

Необхідно враховувати, що організаційна ефективність перевищує сумарну індивідуальну, а також сумарну групову внаслідок синергічного ефекту, що виникає внаслідок скоординованої спільної діяльності.

Відповідно до цього сутність управлінської діяльності полягає у координації дій індивідів (виконавців), груп (підрозділів) та організації в цілому шляхом виконання базових управлінських функцій: планування, організації, мотивації та контролю.

8. Часовий підхід до оцінки ефективності управління грунтується на системній концепції та додатковому чинникові (параметрі часу) і дозволяє оцінити ефективність у коротко-, середньо- і довготерміновому плані. Кінцевим критерієм організаційної ефективності є здатність організації зберігати своє становище в межах середовища.

Отже, виживання організації виступає довготерміновим мірилом організаційної ефективності.

Для короткотермінової ефективності існує п'ять критеріїв: продуктивність, якість, ефективність, гнучкість, задоволеність. Критерії конкурентоспроможності та розвитку відображають середноьотермінову ефективність. З позиції часового підходу ефективність це оптимальне співвідношення (сполучення) виробництва, якості, результативності, гнучкості, задоволеності, конкурентоспроможності та розвитку організації.

Часовий підхід до оцінки ефективності дозволяє краще усвідомити обов'язки менеджерів в організації – виявляти чинники індивідуальної, групової та організаційної ефективності і впливати на них у коротко-, середньо- і довготерміновому плані.

Оскільки жодна із наведених концепцій та підходів не має у порівнянні з іншими абсолютних переваг, у практиці визначення та оцінювання ефективності управлінської діяльності вважається за доцільне їх комбіноване використання, що зрештою підвищує ступінь достовірності отриманих результатів.

Вважаємо, що на окрему увагу заслуговує питання функціонування системи управління ефективністю організації

Основні етапи формування системи управління ефективністю діяльності підприємств відобразимо схематично (рис. 8.18.) [34, С. 183-201; 40, С. 53-61; 36].

Перед вітчизняними підприємствами стоїть завдання підвищувати ефективність не лише виробництва, а й усіх інших сторін діяльності. Зокрема, вивчення ринків і задоволення потреб клієнтів, інновацій, управління персоналом і фінансами, захист довкілля тощо. Тобто, мова йде про ефективну роботу всіх підсистем підприємства. Це актуалізує необхідність забезпечення функціонування цілісної та дієвої системи управління ефективністю діяльності підприємства.

Етапи побудови системи управління ефективністю діяльності організації

Рис. 8.18. Етапи побудови системи управління ефективністю діяльності організації

З цією метою доцільно визначити основні типи моделей організації підприємств, а саме:

1) механістична модель (передбачає поділ виробничого процесу на автономні, повністю програмовані елементи і наступне оптимальне їх поєднання в єдине ціле; підприємства розглядаються як механізми, складовими яких є робоча сила та засоби виробництва);

2) соціальна модель (полягає в тому, що основним цінником продуктивності на підприємстві є людина, тому важливою є увага до працівників, їхньої мотивація, участі у прийнятті управлінських рішень, системи комунікацій);

3) ринкова модель (розглядає підприємство як складну ієрархічну ринкову систему, що тісно взаємодіє із зовнішнім середовищем);

4) суспільна модель (передбачає розгляд підприємства як суспільної організації, метою якої є не лише отримання бажаного обсягу виробництва, реалізації або прибутку, але й задоволення різноманітних потреб заінтересованих осіб (споживачів, постачальників, інвесторів, конкурентів та суспільства в цілому) [49; 50; 52, С. 507-519].

Отже, при управлінні ефективністю діяльності підприємства першої моделі доцільно враховувати важливість оцінки виробничої діяльності, за якою аналізується конкурентоспроможність підприємства. Друга модель передбачає зосередження уваги на управлінні продуктивністю праці і головним є ефективність використання трудових ресурсів. Тобто у системах закритого типу методологія вимірювання і оцінювання ефективності діяльності підприємства грунтується на аналізі і розрахунку показників, які відображають використання внутрішніх ресурсів, залучених або спожитих у процесі виробництва продукції чи послуг Такий підхід вважається найбільш зручним для виявлення та вивчення динаміки ефективності. Організації визнаються ефективно діючими, якщо ними реалізовано цільові установки з виробництва продукції і послуг. Шляхом зіставлення обсягу продажів і витрат використовуваних ресурсів визначають такі показники: продуктивність, рентабельність, обіг, ресурсовіддача та ін.

У системах відкритого типу (моделях 3 і 4) управління ефективністю здійснюється з врахуванням прямого або опосередкованого впливу чинників зовнішнього середовища. При цьому головна увага приділяється здатності підприємства одержувати всі необхідні для виробництва продукції і послуг ресурси з навколишнього середовища. Нездатність до такої діяльності асоціюється з низьким рівнем ефективності.

Доцільність оцінки системи управління ефективністю підприємства полягає в тому, що її показники є передумовою відповідних рішень, які дають змогу активно впливати на поточний стан і тенденції розвитку. Вони є індикаторами добробуту підприємства (організації, установи).

Організація, яка прагне до успішного функціонування та розвитку, розробляє методологію і систему вимірювання, які відображають пріоритети власної діяльності та є керівництвом для того, що, де і коли необхідно вимірювати, хто має цим займатися і з чим порівнювати, щоб зробити правильні висновки. У теорії управління виділяють взаємопов'язані категорії ефективності виробництва та ефективності управління, які грунтуються на зіставлені результату і витрат. В останній беруться до уваги особливості управлінської праці

Для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками: видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Саме таку класифікацію чинників зростання ефективності наведено на рис. 8.19. [3; 25; ЗО]. Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплато- місткості продукції, зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва, а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці).

Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб'єктів господарювання (друга класифікаційна ознака).

Визначальними напрямами є:

1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації);

2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);

3) усеічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є відокремлення внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м'які [6; 16; 22].

Класифікація внутрішніх чинників на "тверді" і "м'які" є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання. Специфічна назва цих груп чинників запозичена з комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається "твердим товаром", а програмне забезпечення – "м'яким товаром". За аналогією "твердими" чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а "м'якими" – ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.

Можливі напрями реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові за мірою впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників та відповідних спеціалістів (менеджерів) суб'єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чин-

Інтернована модель і класифікація чинників ефективності діяльності первинних суд-актів господарювання

Рис. 8.19. Інтернована модель і класифікація чинників ефективності діяльності первинних суд-актів господарювання

ників ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи той суб'єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності.

У зв'язку з цим, виникає необхідність конкретизації напрямів дії та використання головних внутрішніх та зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності організацій:

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій, справляють найістотніший вплив на рівень та динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.

2. Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо

3. Матеріали та енергія позитивно впливають па рівень ефективності діяльності, якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.

4. Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими чинниками ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати а кошторисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.

5. Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності с працівники – керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.

6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господарювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.

7. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах (фірмах) позитивного досвіду.

8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні чинники зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації). Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим чинником підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури.

9. Державна економічна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва. Основними її елементами є: а) практична діяльність владних структур; б) різноманітні види законодавства; в) фінансові інструменти; г) економічні правила та нормативи; ринкова, виробнича та соціальна інфраструктури;

е) макроекономічні структурні зміни; є) програми приватизації державних підприємств; ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.

10. Інституціональні механізми. Для безперервного підвищення ефективності діяльності всіх суб'єктів господарювання держава мас створити певні організаційні передумови, що забезпечуватимуть постійне функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституціональних механізмів – організацій (дослідних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій). їхню діяльність необхідно зосередити на: 1) розв'язанні ключових проблем підвищення різних виробничо-господарських систем та економіки країни в цілому; 2) практичній реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління. Нині у світі функціонує понад 150 міжнародних, національних і регіональних центрів (інститутів, асоціацій) з продуктивності та управління.

11. Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності діяльності підприємств є достатній рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. Нині всі підприємницькі структури користуються послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж та інших інститутів ринкової інфраструктури Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств справляє належний розвиток виробничої інфраструктури. Вирішальне значення для ефективного розвитку всіх структурних елементів економіки має наявність широкої мережі установ соціальної інфраструктури.

12. Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники ефективності на різних рівнях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах: а) технології, наукові дослідження та розробки, супроводжувані революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій); б) склад та технічний рівень основних фондів.

За результатами дослідження виділено рівні розвитку підходів до управління підприємством [49]

1 рівень – найнижчий рівень, заснований тільки на управлінні внутрішніми можливостями підприємства, фундаментом системи є техніко-технологічна та соціальна складові;

2 рівень – вищий рівень, який уже передбачає вплив зовнішнього середовища на підприємство як єдину систему й вимагає зосередження уваги на таких складових системи, як регулююча, досвідно-передбачлива й аналізуюча;

3 рівень – найвищий рівень, управління здійснюється на основі пошуку нових конкурентних можливостей, технологій удосконалення управління в ринкових умовах, які постійно змінюються, і що потребує розвитку творчої й дослідницької складових.

Дослідження показали, що система управління, яка склалася на українських підприємствах, розвивається в межах загальної еволюційної системи управління й відповідає 1 – 2 рівням. Відставання від світових тенденцій пов'язане з недостатнім досвідом функціонування в ринкових умовах і відсутністю теоретичних розробок, які обумовлюють поступовий розвиток.

Загалом, питання управління ефективністю діяльності організації є недостатньо дослідженим у науковій літературі, відсутнє єдине бачення його сутності на основних принципів проведення. Більше того, поряд з невизначеністю теоретичних розробок, в Україні мають місце суттєві проблеми в управлінні ефективністю у практичній площині. Такий стан справ ще більше обгрунтовує необхідність проведеного нами дослідження.