4.7. Еколого-ландшафтний метод

Необхідність урахування природних властивостей території (клі- мату, ґрунтів, рельєфу місцевості, умов зволоження тощо) для цілей сільського господарства і землеустрою обґрунтовувалась економіч- ною та аграрною наукою на найбільш ранніх етапах становлення. У 1768 р. російський учений А.Т. Болотов писав, що першим предме- том або частиною хліборобства можна вважати розбір властивостей землі або дослідження і дізнавання, до чого яка земля найбільш придатна. Приблизно через півтора століття інший класик російсь- кої аграрної науки О.С. Єрмолов зазначав, що для забезпечення врожайності полів необхідно, щоб рослини одержували все те, що потрібно для їхнього успішного виростання.

Згодом академіки-землевпорядники П.Н. Першин і С.А. Удачін, узагальнивши й оцінивши досвід урахування природних властивос- тей території при організації її раціонального використання за пе- ріод з 1917 по 1965 рр., бачили роль землеустрою в пристосуванні території для господарського використання «сил природи», у гармо- нійному функціонуванні земельних, трудових і матеріально- технічних ресурсів у процесі сільськогосподарського виробництва.

За останні 35 років при природоохоронній організації території землеустрій у сільському господарстві набув адаптивного характеру, який виражається:

1)у пристосуванні до території, тобто запровадженні контурно- меліоративної території, яка б щонайкраще враховувала природні властивості землекористування;

2)у пристосуванні території через цілеспрямовану зміну продук- тивних і територіальних властивостей земель за рахунок рекульти- вації, землювання, консервації, меліорації проведення культуртех- нічних та інших землевпорядних заходів щодо створення найкра-

Розділ 4. Методи землевпорядного проектування

Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування

щих організаційно-територіальних умов для ведення сільськогоспо- дарського виробництва.

В усіх випадках основою проекту землеустрою є дані, які харак- теризують узагальнені показники стану природних властивостей території і ґрунтового покриву. Спочатку до них належали матеріа- ли групування типів ґрунтів в агровиробничі групи, що інтерпрету- вали ґрунтові обстеження, дані карт ерозійної небезпеки земель, дані про природно-сільськогосподарське районування земельного фонду і виробничої класифікації земель.

Надалі при землеустрої було обґрунтоване використання двох підходів: еколого-ландшафтного і агроекологічного.

Еколого-ландшафтний підхід ураховує ландшафтну дифе-

ренціацію території з виділенням еколого-ландшафтних зон (типів, підтипів, видів) і передбачає устрій території по визначених части- нах агроландшафту (місцевостях, урочищах, підурочищах, фаціях).

Землевпорядне проектування на ландшафтній основі починаєть- ся при цьому з еколого-ландшафтного мікрозонування території сільської ради або сільськогосподарського підприємства, яке здійс- нюється в ході підготовчих робіт до складання проекту землеустрою і закінчується формуванням екологічно однорідних ділянок, до яких прив’язується система господарства, землеробства, природоохоронні заходи. Додатково проектуються організаційно-територіальні захо- ди, які підвищують екологічну стабільність території: мікрозаповід- ники, міграційні коридори, зони рекреації та ін.

Агроекологічний підхід передбачає вивчення агроекологічних особливостей території (агроекологічних чинників і режимів) щодо окремих видів або груп сільськогосподарських рослин і виділення агроекологічно однотипних територій (зон, класів, підкласів, ком- плексів) як базису для конструювання агроценозів, тобто для здійс- нення землеустрою.

Підсумком землевпорядного проектування при цьому є виділен- ня первинних агроекологічно однорідних ділянок (агроекотонів) як фізичної основи, організаційно-територіального каркаса для при- в’язування системи ведення господарства, встановлення складу, площ і трансформації угідь, розміщення сівозмін, їхніх полів, робо- чих ділянок, облаштування території садів, виноградників, сіножа- тей, пасовищ тощо.

Необхідність використання еколого-ландшафтного й агроеколо- гічного підходів є об’єктивною. Вона продиктована тим, що тради- ційний розподіл земель України на категорії за ознаками цільово- го (галузевого) призначення і супутнього йому правового режиму, а також за придатністю не можуть забезпечити одержання прави- льних землевпорядних рішень у конкретних сільськогосподарсь- ких підприємствах або фермерських господарствах і на конкретних

ділянках землі. Так, за категоріями земельний фонд розподіляєть- ся на землі сільськогосподарського призначення, землі житлової і громадської забудови, землі промисловості, транспорту та іншого несільськогосподарського призначення, землі лісового фонду. Та- кий поділ не може забезпечити адаптацію території і ґрунтового покриву до вимог сільськогосподарських культур. Тому викорис- тання еколого-ландшафтного підходу при створенні нових або удо- сконаленні існуючих землеволодінь і землекористувань є необхід- ною умовою.

Землі сільськогосподарського призначення за придатністю поді- ляються на продуктивні сільськогосподарські угіддя (ріллю, багато- річні насадження, сіножаті, пасовища) і сільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісосмуги та інші за- хисні насадження, землі під господарськими дворами і будівлями, землі тимчасової консервації тощо). Тільки адаптивний підхід, реа- лізований через проекти землеустрою, може забезпечити правиль- ний облік природних властивостей території і прив’язати систему ведення сільськогосподарського виробництва до землі.

Це пояснюється тим, що він ураховує весь комплекс агроеколо- гічних умов, чинників і режимів, необхідних для організації раціо- нального використання й охорони землі і зростання ефективності сільськогосподарського виробництва.

Визначаючи стратегію адаптивної інтенсифікації сільського гос- подарства, академік О.А. Жученко зазначає, що міжгосподарський і внутрішньогосподарський землеустрій, а також схеми сівозмін є найважливішими засобами диференційованого використання міс- цевих природних ресурсів, особливостей адаптивного потенціалу видів (сортів) рослин, які культивуються, і техногенних чинників: сільськогосподарської техніки, добрив, пестицидів, зрошення та ін.

Обґрунтованих землевпорядних результатів можна досягти тіль- ки на основі синтезованого методу, що враховує вимоги адаптивних ландшафтних систем землеробства, агроекологічного підходу і спе- ціальні землевпорядні норми і правила.

Це пояснюється тим, що тільки в проектах землеустрою можна одночасно узгодити питання економіки, організації і технології ви- робництва, устрою території відповідно до місцевих природних умов, з продуктивними і територіальними властивостями землі, її агро- екологічним потенціалом. Тільки в проекті землеустрою еколого- ландшафтний підхід з абстрактного перетворюється на реальний і виражається у формі науково обґрунтованої організації території.

Еколого-ландшафтний підхід застосовують при розробленні про- ектів територіального землеустрою, а агроекологічний — внутріш- ньогосподарського. Методика розроблення проектів територіального

Розділ 4. Методи землевпорядного проектування

Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування

землеустрою ґрунтується на методі еколого-ландшафтного району- вання (зонування) і еколого-економічної класифікації земель.

Водночас внутрішньогосподарська організація території сільсь- когосподарських підприємств потребує здійснення агроекологічної типізації земель. Основна мета комплексного агроекологічного оці- нювання земель полягає у виділенні агроекологічно однорідних те- риторій (типів, класів, комплексів, видів) і встановленні на цій ос- нові їх придатності для сільськогосподарських рослин, які мають подібний діапазон життєвих потреб і потребують однакових вимог до чинників зовнішнього середовища.

Виділення в складі земельного фонду груп земель, однорідних за агроекологічними ознаками і властивостями, називають агроеколо- гічною типізацією земель. При агроекологічній типізації (класифі- кації) земель визначають:

агроекологічнізонивирощуваннясільськогосподарських культур;

еколого-економічні класи земель;

агроекологічні підкласи земель;

агроекологічні комплекси земель.

Агроекологічна зона вирощування сільськогосподарських куль-

тур (агроекотип) — найбільша із систематичних одиниць типології. Агроекотип поєднує землі за орфографічними ознаками і чинника- ми, з якими сполучені гравітаційні і гідродинамічні процеси, які відбуваються в природі, особливості міграції і нагромадження речо- вин, у тому числі забруднювальних, механізм їхнього внесення і винесення, а також формування агроекологічних режимів.

Як правило, агроекологічні зони відповідають генетичному типо- ві мезорельєфу місцевості. При агроекологічному зонуванні виділя- ють чотири основних типи земель:

гідрографічні (заплавні);

присітьові (терасові);

привододільні;

вододільні.

Агроекологічне зонування пов’язане з типізацією агроландшафтів. Еколого-економічний клас земель поєднує землі, однорідні за спрямованістю й інтенсивністю природних процесів, які формують агроекологічні режими. Наприклад, у межах типу привододільних земель можна виокремити кілька класів, які забезпечують або не забезпечують окупність затрат при вирощуванні основних сільсько- господарських культур, що забезпечує розширене їх виробництво (на рівні 1,35) за ступенем ерозійної небезпеки, еродованості, зво-

ложеності, прояву лужно-кислотних властивостей. Агроекологічний підклас земель — остання, нижча систематична

одиниця типології. Він є екологічно однорідним масивом (ділянкою) землі, яку називають екотипом, з конкретними параметрами жит-

тєвих умов, що задовольняють ті або інші сільськогосподарські рос- лини. Як правило, екологічно однорідні ділянки є однаковими за ґрунтами, підстильними породами, ступенем зволоження, крутістю і формою схилу, іншими параметрами.

Агроекологічний комплекс земель або тип землекористування — це сукупність агроекологічно однорідних ділянок, що входять у ви- значену систему устрою території з погляду інвестиційної приваб- ливості землекористування. Наприклад, кожному виду сівозміни (польові, ґрунтозахисні, пасовищезміни, сіножатезміни) має відпо- відати свій агроекологічний комплекс земель, який оцінюють як інвестиційно привабливий тип землекористування.

Взаємозв’язок рівня агроекологічної типізації земель з формами організації території показано в табл. 4.9.

Із табл. 4.9 видно, що кожній формі організації території відпові- дає свій рівень агроекологічної типізації, що визначає зміст земле- впорядних заходів у проекті і його стадійність. Так, у ході підготов- чих робіт до складання проекту внутрішньогосподарського земле- устрою потрібно розробити картограми ландшафтних типів, агро- екологічних зон і класів земель. На основі цих картограм в проекті землеустрою виділяються агроекологічно однорідні ділянки й типи землекористування як агроекологічні комплекси земель, які відпо- відають своїм формам організації території (сівозмінам, полям, ро- бочим ділянкам тощо). Дані агроекологічної типізації земель вико- ристовують для визначення агроекологічного потенціалу території, що є основним критерієм агроекологічного оцінювання.

Таблиця 4.9. Форми організації території в системі еколого-

ландшафтного землеустрою

Розділ 4. Методи землевпорядного проектування

Основний зміст агроекологічної типізації земель полягає в:

розподілі земельного фонду, враховуючи біотичні, абіотичні та економічні чинники;

інформаційному забезпеченні землевпорядного проектування на різних рівнях прийняття рішень: від елементарних осередків (агроекотонів) до багатопорядкових об’єктів вищого рангу (агроеко- типів) із проміжними утвореннями — агроекологічними комплек- сами земель.

Кожне з понять, які застосовують при агроекологічній типізації, має реальний природний і господарський зміст, межі, які виявля- ються в натурі, конфігурацію і розміри, підпорядковане одне одно- му. Їх потрібно розглядати як систематичні й морфологічні частини агроландшафту, на основі яких формується структура сільськогос- подарських угідь і виробнича діяльність сільськогосподарських під- приємств.

Наприклад, за методом Д.С. Добряка, О.П. Канаша і І.А. Розум- ного для виділення зон аналізують вимоги культур до тепла, воло- ги, світла на різних фазах розвитку, визначають кількісну потребу кожного чинника у «критичні» періоди росту і розвитку рослин. Відповідно до цих вимог складають допоміжні таблиці для зазначе- них культур, наприклад для озимої пшениці.

Зіставлянням мінімальних або максимальних значень названих показників для кожної культури з фактичними багаторічними да- ними про клімат встановлюють межі зон вирощування. У табл. 4.10,

4.11наведено дані агроекологічної характеристики орних земель України по природно-сільськогосподарських зонах і провінціях.

Для виділення зон найменшою таксономічною одиницею беруть природно-сільськогосподарський або еколого-ландшафтний район, оскільки по кожному з них є дані про ґрунти, їх площу і характерис- тику. Межі зон вирощування культури проводять по межах цих ра- йонів. При цьому враховують, що радіус дії температурних показ- ників становить не більш як 50 км, показників про опади — значно менше, їх використовують за даними метеопостів.

Таблиця 4.10. Агроекологічна характеристика орних земель України

(площі зон вирощування культур та належність їх до природно- сільськогосподарських зон, провінцій)

Розділ 4. Методи землевпорядного проектування

Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування

Продовження табл. 4.10

Для порівняння агрокліматичних ресурсів певних місць перебу- вання з потребами в них сільськогосподарських культур застосову- ють коефіцієнт відповідності (С). Коефіцієнт відповідності умов по- требам рослин згідно із законом оптимуму є відношенням значення метеорологічного чинника (Ху) до оптимального (Хуо) його значення

для певної рослини.

Оптимальне значення — це та кількість метеорологічного чин- ника, яка забезпечує отримання не менш як 90 – 95 % максималь- ного врожаю. Території з коефіцієнтами С, які дорівнюють одиниці, відповідають зоні агрокліматичного оптимуму. Ця територія є зоною вирощування культури.

Придатність окремих ґрунтів для вирощування сільськогоспо- дарської культури визначають за класифікаційними таблицями. Їх складають для того, щоб інформацію про ґрунтове середовище та інші чинники, які впливають на використання орних земель, пода- ти у стислому вигляді з достовірно встановленими агробіологічними вимогами культур.

У цих таблицях узагальнюють дані і відомості про особливості таких компонентів природного середовища, як ґрунт, рельєф тощо, а також про агробіологічні вимоги культур. У них зводять також ха- рактеристики ґрунтового покриву: залягання і ґрунтоутворювальні породи, реакцію ґрунтового середовища, механічний склад і воло- гість ґрунту та ін.

Агровиробниче значення окремих ділянок ріллі визначається тим, наскільки зазначені характеристики відповідають агробіоло- гічним вимогам культур.

Розділ 4. Методи землевпорядного проектування

186

Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування

187

Розділ 4. Методи землевпорядного проектування

188

Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування