Основи біотичних проблем ВІЛ-інфекції та інших соціально небезпечних інфекцій

Принцип 5: держави повинні ухвалити чи посилити анти дискримінаційні та інші охоронні закони, які б захищали від дискримінації у державному та приватному секторах уразливі групи, людей які живуть з ВІЛ/СНІДом, та тих,

що мають інвалідність; забезпечували б недоторканність приватного життя,

конфіденційність і дотримання етичних норм при проведенні досліджень на людині; робили б акцент на вихованні та примиренні й передбачали швидке та ефективне застосування адміністративних і цивільно-правових засобів захисту.

Принцип 6: держави повинні ухвалити законодавство з метою регулювання питань, пов’язаних з товарами, послугами та інформацією щодо ВІЛ, маючи на увазі забезпечити широку доступність якісних профілактичних заходів та послуг, належне інформування про лікувально-профілактичні аспекти ВІЛ, догляду, а також безпечне і ефективне лікування за доступними цінами.

Принцип 7: держави повинні створити та підтримувати служби правової підтримки, які інформуватимуть людей, уражених ВІЛ/СНІДом, стосовно їх прав, надаватимуть безплатні юридичні послуги з метою забезпечення дотримання цих прав, накопичуватимуть досвід роботи з правових аспектів проблем, пов’язаних з ВІЛ, та використовуватимуть на доповнення до судів такі правозахисні структури, як міністерства юстиції, омбудсмени, відділи з розгляду скарг з питань здоров’я та комісії з прав людини.

Принцип 8: держави у співпраці громадськістю та при її посередництві повинні забезпечити сприятливе та стимулююче середовище для жінок, дітей і інших вразливих груп шляхом усунення упередженості та нерівності, що породжують цю вразливість, забезпечення діалогу з населенням, створення спеціальних соціальних служб та служб охорони громадського здоров’я, а

також через підтримку вразливих груп населення.

Принцип 9: держави повинні підтримувати широке та перспективне розповсюдження творчих виховних, навчальних та інформаційних програм,

призначених для того, щоб дискримінація та остракізм, що асоціюються з ВІЛ/СНІДом, були замінені розумінням та співчуттям.

Принцип 10: держави повинні забезпечити розробку урядовими органами та приватним сектором кодексів (правил) поведінки з питань ВІЛ/СНІДу, що втілюють принципи прав людини у кодекси професійних обов’язків та практики, що доповню вались б механізмами забезпечення їх дотримання.

Принцип 11: держави повинні створити контрольні механізми з метою гарантування захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ, зокрема права людей, які живуть з ВІЛ/ СНІДом, їх сімей та громад.

Принцип 12: держави повинні співпрацювати з усіма відповідними програми та установами системи ООН, у тому числі з ЮНЕЙДС (UNAIDS) у

справі обміну знаннями та досвідом з проблематики захисту прав людини,

пов’язаних з ВІЛ/СНІДом, а також створювати ефективні механізми захисту прав людини в контексті ВІЛ/СНІДу на міжнародному рівні.

У цьому виданні переважно йдеться про застосування міжнародних прав людини у національному, українському контексті. Проте, як відомо, відповідно до Ст. 9 Конституції України міжнародні правові угоди, ратифіковані Верховною Радою України, мають статус національного права.

Нагадаємо права, які визначені міжнародним законодавством і які можуть бути використані представниками громади ЛЖВ (перелік не є вичерпним):

•на недискримінацію, рівний захист та рівність перед законом;

•на життя;

•на можливий найвищий стандарт фізичного та психічного здоров’я;

•на свободу та безпеку особи;

•на свободу пересування;

•на пошук притулку та його використання;

•на особисте життя;

•на свободу думки і слова; на вільне отримання і передачу інформації;

•на свободу зібрання;

•на працю;

•на шлюб та створення сім’ї;

•на рівний доступ до освіти;

•на адекватний стандарт рівня життя;

•на соціальний захист, допомогу та добробут;

•на користування науковим прогресом та його перевагами;

•на участь в громадському та культурному житті;

•на свободу від катування та жорстокого, нелюдського чи принижуючого ставлення чи покарання.

Це ті права, які держави, зокрема й уряд України, повинні поважати,

захищати та створювати умови для їх дотримання.

Давайте детальніше розглянемо деякі права, у тому числі права уразливих груп, які частіше зазнають дискримінації.

Право на недискримінацію, рівний захист та рівність перед законом Міжнародне законодавство з прав людини гарантує свободу від дискримінації на підставі раси, кольору, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів,

національного чи соціального походження, народження чи іншого статусу.

Комісія з прав людини (зараз Рада з прав людини) підтвердила, що «інший статус» включає й стан здоров’я, зокрема ВІЛ-позитивний статус. Це означає,

що держави повинні не допускати дискримінації стосовно ЛЖВ або вразливих до ВІЛ груп на ґрунті їх реального чи уявного ВІЛ-позитивного статусу.

Права жінок та ВІЛ/СНІД Конвенція щодо ліквідації всіх форм дискримінації жінок зобов’язує держави учасниці звернути увагу на всі аспекти дискримінації за статевою ознакою в законодавстві, політиці та практиці. Від держав також вимагається здійснити належні заходи зі зміни соціальної та культурної моделей поведінки, що базуються на ідеях домінування/приниження та стереотипних ролях чоловіків та жінок. Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок (CEDAW), який стежить за дотриманням Конвенції, наголошує на зв’язку між репродуктивною роллю жінок, їх вторинною соціальною позицією та підвищеною вразливістю до ВІЛ-інфекції.

Захист прав жінок і дівчат є надзвичайно важливим. Це включає право жінок на прийняття вільного від насильства і дискримінації та відповідального рішення щодо питань, пов’язаних з їх сексуальністю, включаючи статеве та репродуктивне здоров’я. Заходи із ліквідації сексуального насильства та примусу жінок в сім’ї і в громадському житті не лише захищають жінок від

порушень їх прав, але також від інфікування ВІЛ, що може статися унаслідок насильства.

Права дітей та ВІЛ/СНІД Конвенція про права дитини ввела в

міжнародний обіг визначення дитини як «кожної людини у віці до 18 років, за винятком коли відповідно до законодавства, яке застосовується до дитини,

повноліття досягається раніше». Конвенція підтверджує, що на дітей розповсюджуються багато прав, що захищають дорослих (зокрема, право на життя, недискримінацію, особисту недоторканість, свободу та безпеку,

особисте життя, притулок, самовираження, зібрання та об’єднання, освіту та здоров’я), доповнення до визначених Конвенцією особливих прав дітей.

Чимало з цих прав є доречними до профілактики ВІЛ/СНІДу, турботи про дітей та їх підтримку. Наприклад, свобода від нелегального переміщення,

зайняття проституцією, сексуальної експлуатації, сексуального зловживання,

оскільки сексуальне насильство відносно дітей підвищує їх вразливість до ВІЛ.

Право на пошук, отримання та передачу інформації та ідей всіх видів, а також право на освіту забезпечують дітей правом на передачу та отримання інформації, пов’язаної з ВІЛ, що потрібно для уникнення інфікування та в разі інфікування — життя з ВІЛ-позитиним статусом.

Право на спеціальний захист і допомогу в випадку коли дитина втратила батьків, включаючи альтернативну турботу та захист шляхом усиновлення,

захищають дітей, якщо вони осиротіли через ВІЛ/СНІД.

Право на шлюб та створення сім’ї Право на шлюб та створення сім’ї

передбачає право «повнолітніх чоловіків та жінок, без обмежень за ознаками раси, національності чи релігії… на шлюб та створення сім’ї». Воно означає можливість користуватись рівними правами до шлюбу, під час шлюбу та його припинення і спонукує держави до захисту сім’ї як «природної основної групової частини суспільства».

Це право порушується, якщо національне законодавство встановлює обов’язкове дошлюбне тестування на ВІЛ або передбачає як передумову для укладання шлюбу на явність довідки про ВІЛ-негативний статус.

Примусові аборти чи стерилізація ВІЛ-позитивних жінок порушують право на створення сім’ї, а також право на свободу та особисту недоторканість.

Жінки повинні бути забезпечені точною інформацією щодо ризику передачі вірусу немовляті і повинні мати змогу приймати добровільне та інформоване рішення стосовно народження дитини.

І нарешті, заходи із забезпеченню рівних прав жінок в сім’ї є необхідними для допомоги жінкам у формуванні безпечних сексуальних стосунків з їх чоловіками/ партнерами або ж припиненні стосунків у разі неможливості відстояти права.

Право на працю «Кожен має право на працю…(та) справедливі і прийнятні умови праці». Право на працю передбачає право кожної особи на доступ до зайнятості без жодних переду мов, за винятком необхідної професійної кваліфікації.

Це право порушується у разі, коли заявник чи працівник зобов’язаний пройти обов’язкове тестування на ВІЛ, отримує відмову у працевлаштуванні або пільгах для працівників через позитивний результат тестування. Держави повинні забезпечити, щоб ВІЛ-позитивні люди мали право працювати настільки довго, наскільки вони зможуть виконувати виробничі обов’язки.

Після цього, як і при інших захворюваннях, ЛЖВ мають бути забезпечені обґрунтованим пристосуванням до ситуації (полегшенням умов праці), аби вони могли продовжувати працювати якомога довше. Їм має надаватись рівний доступ до існуючих систем підтримки у зв’язку із хворобою та непрацездатністю. Заявник чи працівник не повинен розголошувати свій ВІЛ-

статус роботодавцю чи страховій організації.

Обов’язком держави є попередження всіх форм дискримінації на робочому міс ці, зокрема через ВІЛ-позитивний статус. Це стосується й приватного сектора.

Право на адекватний стандарт рівня життя Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на адекватний стандарт рівня життя щодо здоров’я та добробуту власного і сімейного, включаючи їжу, одяг,

житло, охорону здоров’я та необхідну соціальну підтримку, в тому числі в разі

безробіття, хвороби, непрацездатності, вдівства, похилого віку чи іншого браку засобів існування в умовах за межами його можливостей». Використання права на адекватний стандарт рівня життя є суттєвим для зменшення вразливості до ВІЛ та наслідків інфікування. Це стосується й забезпечення потреб ЛЖВ та їх сімей, які втрачають добробут через ВІЛ/СНІД, зазнають дискримінації, що може завершитись безробіттям, втратою житла та бідністю. Тому коли держави,

розподіляють суспільні ресурси і визначають пріоритети у наданні послуг, то ЛЖВ та люди зі схожими умовами та непрацездатністю повинні вважатись пріоритетною групою, оскільки вони зазвичай мають складні життєві обставини.

Право на освіту Стаття 26 Загальної декларації прав людини визначає, що

«кожен має право на освіту. Освіта повинна бути направлена на всебічний розвиток особистості та на зміцнення поваги до прав людини та основних свобод. Вона має підтримувати розуміння, терпимість та дружбу». Це право містить три компонента, які застосовуються у контексті ВІЛ/СНІДу.

Насамперед, діти та дорослі мають право на отримання освіти, пов’язаною з ВІЛ, особливо стосовно профілактики та догляду. Доступ до інформації з проблематики ВІЛ є життєво важливим компонентом програм ефективної профілактики та догляду. Держава має забезпечити включення інформації щодо ВІЛ/ СНІДу до шкільних та позашкільних начальних програм, спираючись на культурні та релігійні традиції. Надання інформації дітям не повинно вважатись підтримкою ранніх статевих експериментів. Як свідчать дослідження, це переносить на пізніший термін початок сексуальної активності.

Право на свободу та безпеку особи Стаття 9 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права передбачає, що «кожен має право на свободу та особисту безпеку. Ніхто не повинен випадково заарештовуватись чи затримуватись. Ніхто не повинен позбавлятись свободи, окрім як за законних підстав та відповідно до закону».

Право на свободу та безпеку особи, таким чином, не повинно безпідставно порушуватись на підставі ВІЛ-позитивного статусу через використання таких засобів як карантин, утримання в спеціальних місцях чи ізоляція. Охорона

громадського здоров’я не може слугувати виправданням для такого позбавлення свободи. Навпаки, інтереси громадського здоров’я виграють від залучення ЛЖВ до економічного і суспільного життя.

Право на особисте життя Стаття 17 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права визначає, що «ніхто не повинен зазнавати волюнтаристське, незаконне втручання в особисте життя, сім’ю, житло чи кореспонденцію, так само як і незаконних нападів на честь та репутацію. Кожен має право на правовий захист проти подібного втручання чи нападів». Право на особисте життя передбачає обов’язок поважати приватне життя, зокрема,

поінформовану згоду щодо тестування на ВІЛ та нерозголошення інформації,

збереження конфіденційності всієї інформації щодо ВІЛ-статусу особи.

Збереження конфіденційної інформації є особливо важливим у контексті ВІЛ/

СНІДу, по-перше, з огляду на специфіку тестування на ВІЛ і, по-друге, через стигму та дискримінацію у разі розголошення позитивного результату тестування. Суспільство має бути зацікавлене в дотриманні права на збереження приватної інформації, аби люди відчували себе безпечно та комфортно у разі використання лікувально-профілактичних послуг. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням обов’язкового тестування на ВІЛ чи реєстрації, за винятком випадків донорства крові та органів. Вся інформація щодо отриманих результатів тестування донорської крові чи тканин повинна зберігатись із суворим дотриманням конфіденційності.

Цей короткий перелік прав, що можуть бути захищені на підставі міжнародного законодавства з прав людини, слід використовувати для виявлення порушень у державній політиці або діях представників правоохоронних органів, органів освіти чи охорони здоров’я та проведення конструктивного діалогу з урядом чи іншими структурами щодо захисту прав ЛЖВ, які порушуються.

Запропоноване видання слугує тій же меті. Воно допомагає виявляти порушення прав людини та надає інформацію для виправлення ситуації. Наразі міжнародне законодавство з прав людини пропонує ЛЖВ ефективний механізм

для допомоги, а будь-якому професіоналу та урядовцю — підходи до того, як відповісти на виклик, що його кинула Україні пандемія ВІЛ.

Права людини хворої на ВІЛ/СНІД захищені українським

законодавством

Права людини за назвою є сучасним терміном, а за змістом — сягають витоків історії людства. Адже певні права та свободи є визначальними для існування людства. Це не привілеї і не подарунок від правителя чи уряду.

Жодна влада не має права позбавляти людей їх природних прав, навіть у випадку скоєння злочинів чи інших протиправних дій. Ці твердження не завжди закріплені юридично, разом з тим права людини є, насамперед, нормами моралі. Найчастіше вони визначені конституцією країни або біллем про права і ніяка влада не повинна їх порушувати.

Всі люди повинні мати права та свободи, хоч нерідко виникає спокуса позбавити певні категорії людей їх прав повністю або частково. Чи не схильні ми вважати, наприклад, що ті, хто скоїли злочини або ігнорували права оточуючих людей повинні бути обмежені в правах? Але ж якщо спробуємо позбавити прав певну групу людей, то тим самим ми загрожуємо нашій власній людяності.

Епідемія ВІЛ/СНІДу стала глобальною перевіркою на людяність, повагу до прав людини, терпимість, гуманізм, фактично тим глобальним викликом, який визначає рівень нашої цивілізації.

Історія розповсюдження ВІЛ епідемії підтверджує, що:

•протидія ВІЛ/СНІДу на національному та місцевому рівнях є не ефективною без залучення людей, яких торкнулась проблема ВІЛ/СНІДу;

•для ефективної відповіді на епідемію ВІЛ необхідно поважати права людей, які належать до маргінальних груп (залежні від наркотиків, працівники комерційного сексу, ув’язнені та ін.);

•потрібно захищати права жінок, дітей, молоді, аби уникнути їх інфікування ВІЛ.

Епідеміологічна ситуація в Україні є надзвичайно загрозливою: наша країна посідає перше місце в Європі та третє в Євразії (після Камбоджі та Таїланду) щодо відносної кількості ВІЛ–інфікованого населення. Цей показник віддзеркалює реальний стан прав людини в нашій державі, адже:

•дискримінація і стигматизація людей, які живуть з ВІЛ, та вразливих до ВІЛ груп вважаються ключовими перешкодами на шляху ефективної профілактики ВІЛ, лікування та підтримки людей із ВІЛ/СНІДом;

•дискримінація і стигматизація ВІЛ-позитивних людей часто обумовлені їх належністю до певної соціальної групи: ув’язнені, споживачі ін’єкційних наркотиків, працівники комерційного сексу, представники нетрадиційної сексуальної орієнтації;

•захист прав ВІЛ-позитивних людей і представників вразливих до ВІЛ груп є важливим не лише для цих людей, а сприятливо позначається на громадському здоров’ї в цілому;

•підтримуюча правова та соціальна політика є суттєвим компонентом відповіді на виклик ВІЛ/СНІДу.

Якщо права людини перебувають в центрі національної відповіді на епідемію ВІЛ/СНІДу, то вразливість до ВІЛ інфекції зменшується, а ВІЛ-

позитивні люди можуть жити з гідністю, залишаючись активними членами суспільства, створюючи і примножуючи національне багатство.

Якщо ж права людини не поважають і не захищають, ризик інфікування ВІЛ значно зростає, а ВІЛ-позитивні люди потерпають від дискримінації, не можуть реалізувати власний потенціал і внаслідок цього перетворюються на тягар для суспільства.

ВУкраїні права людини закріплені законодавчо. Насамперед, це зроблено

вдругому розділі Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». На прикладі деяких з конституційних прав спробуємо пояснити їх значення для людей, які живуть з ВІЛ.

Таблиця 1. Конституційні права та їх значення для ВІЛ-позитивних

людей