Основи біотичних проблем ВІЛ-інфекції та інших соціально небезпечних інфекцій

системи захисту дітей (як, наприклад, відокремлення від родин мільйонів дітей)

та перехідного періоду, що послідкував за розпадом Радянського Союзу

(знекровлені системи охорони здоров’я та соціальних послуг, зростання рівня нових епідемій, зростання бідності та ризикованої поведінки, намагання дати раду новому життю).

Зараз, за різними оцінками, в Україні кількість дітей вулиці коливається від 30 до 100 тисяч. Найостанніші розрахунки Міністерства охорони здоров’я

України (МОЗ), які використовувались задля підрахунку того, як багато дітей та підлітків віком від 10 до 18 років, що живуть на вулиці, знаходяться під ризиком захворювання на ВІЛ та потребують обслуговування, вказують на 115

тисяч дітей та підлітків.

Більшість у цій групі становлять хлопці до 18 років. Вони переважно мають низький рівень освіти, багато проблем зі здоров’ям, більшість пережили важку травму, що включає в себе насильство, образи чи експлуатацію (трудову,

сексуальну).

Соціальне дослідження засвідчило, що в деяких містах кількість дітей та молоді, що перебувають під ризиком інфікування на ВІЛ та мешкають на вулицях, становлять третину від загальної групи. Існують певні відомості про тих, хто мешкає на вулиці та є ВІЛ-інфікованим, навіть якщо такі дані є обмеженими через те, що більшість з тих, хто мешкає на вулицях, ніколи не проходили обстеження на ВІЛ і не знають, чи вони є носіями вірусу: у групі з

20 дітей вулиці у м. Києві, що проходили обстеження на ВІЛ у 2005 році,

виявлено 5 ВІЛ-позитивних випадків, а з 29 дітей, обстежених у 2004 році в м.

Одесі, виявлено 20 ВІЛ-позитивних. Результати дослідження епідеміологічної та поведінкової ситуації серед підлітків групи ризику віком від 13 до 17 років, з 2004 по 2007 рік, показали, що переважно захворюваність на СНІД у цій групі дітей вулиці може перевищувати 2, в деяких містах — 5 відсотків.

Багато з дітей та молодих людей мають підвищений ризик інфікування ВІЛ через такі чинники, як:

1) нехтування та приниження з боку батьків або вихователів, які збільшують ризик втечі таких дітей з дому. Опиняючись на вулиці, діти

починають поводитися досить ризиковано і вважать таку ситуацію кращою за подолання проблем, що ви никли вдома;

2) ризиковану, щодо зараження на ВІЛ поведінку, близькі до дитини люди

(батьки, брати чи сестри, однолітки) видають таку поведінку за «норму» і

можуть навіть заохочувати дитину до схожої поведінки;

3)розміщення дітей у закладах, де немає змоги для адекватного догляду за ними, що породжує нестачу необхідних життєвих навичок, збільшує ризик стати жертвою торгівлі людьми, збільшує ризик втечі дитини із закладу на вулицю;

4)втрата батьків через СНІД чи через захворювання, пов’язані із ВІЛ/СНІДом;

5)ув’язнення (у пенітенціарних закладах широко поширені інфекційні захворювання, існує примушування до сексуальних стосунків та вживання наркотиків, особливо молодими чоловіками, та обмежений доступ до запобігання ВІЛ та лікування);

6)бідність (нестача засобів для існування змушує молодих дівчат та жінок надавати сексуальні послуги за гроші, в обмін на товари чи кращі умови життя;

7)маргінальне становище певних етнічних груп, що часто мають обмежений доступ до навчання, системи охорони здоров’я та інших служб захисту. Є свідчення того, що сім’ї ромів подекуди «здають на прокат» своїх дітей задля жебракування на вулицях чи занять кишеньковими крадіжками;

8)супутні інфекції (такі як туберкульоз та гепатити В і С, хвороби, що передаються статевим шляхом), які можуть збільшити вірогідність передачі ВІЛ статевим шляхом.

Серед дітей та молодих людей, що живуть на вулицях та знаходяться під

найбільшим ризиком захворювання на ВІЛ, слід назвати:

1)дівчат та юнаків, що вживають ін’єкційні наркотики та використовують не стерильне обладнання;

2)хлопчиків та молодих чоловіків, що практикують незахищений анальний секс з чоловіками.

3)дітей та молодь, втягнутих у комерційний секс;

4)молодь, яку експлуатують задля надання сексуальних послуг чи яких примушують до занять сексом (зокрема жертви торгівлі людьми задля сексуальної експлуатації);

5)молоді чоловіки, що практикують незахищений секс з працівниками комерційного сексу.

Дослідження засвідчують, що дітям та молоді, які живуть і працюють на вулиці, властиві такі риси:

1) низький рівень обізнаності та фактичних знань стосовно ВІЛ/СНІДу,

чому, зокрема сприяє поширена серед підлітків думка, що вони є

«невловимими», віра в те, що вони не можуть бути інфікованими будь-якою з хвороб;

2) нездоровий спосіб життя та слабкі пошуки підтримки (деякі діти бояться доступу до послуг через широко поширену стигму та дискримінацію, решта — позбавлена доступу до послуг через нестачу грошей на транспорт чи незаконні вимоги плати за послуги);

3)небезпечне вживання ін’єкційних наркотиків;

4)небезпечна сексуальна поведінка (порівняно зі своїми однолітками представники цієї групи рано вступають у сексуальні контакти і часто змінюють партнерів, секс для них відіграє важливу роль своєрідного обов’язку та методу розслаблення.

Дані свідчать, що презервативами користуються рідко і майже третина всіх опитаних повідомили, що за секс вони отримують гроші, товари, наркотики).

Аналізуючи доступні свідчення щодо виконання Україною своїх зобов’язань стосовно запровадження та захисту прав та добробуту «дітей вулиці», можна зробити висновок, що з того часу, як у 2002 році Україною за сприяння міжнародних партнерів було розпочато чимало ініціатив задля покращення захисту дітей, країна ще й досі не досягла успіху у захисті прав найбільш уразливих груп та груп ризику.

Цей факт був визнаний урядом Україні у спеціальній доповіді. На цьому наголошував і незалежний експерт ООН з питань захисту прав дітей, котрий відвідав Україну у 2006 році: «Україні потрібно суттєво посилити свій підхід до

захисту дітей, інакше у майбутньому вона зіткнеться із негативними наслідками для майбутніх поколінь».

Стигма і дискримінація, асоційовані з ВІЛ/СНІДом

Стигма (лат. stigma — тавро) — дискредитація індивіда через приписування йому соціально негативних рис, характеристик, які сприймаються в певному середовищі як принизливі, спричиняють негативні суб’єктивні переживання.

Від моменту виявлення перших випадків ВІЛ-інфекції, люди, які живуть з ВІЛ, майже одразу стали об’єктами стигми. Стигматизація — це процес приписування людині чи групі осіб ознак стигми.

Стигма, асоційована з ВІЛ/СНІДом, означає упередженість, нехтування,

дискредитацію та дискримінацію людей, котрі сприймаються як такі, що живуть з ВІЛ/ СНІДом. Ця стигма стосується як окремих осіб, так і груп і спільнот, з якими вони асоціюються.

Стигма, асоційована з ВІЛ/СНІДом, має різні прояви у різних країнах:

•неприйняття та уникання людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом;

•дискримінація людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом;

•примусове тестування на ВІЛ без попередньої згоди та дотримання конфіден ційності з подальшим гонінням;

•насильство над людьми, які сприймаються як такі, що живуть з ВІЛ-

інфекцією;

• ізоляція людей, які живуть з ВІЛ.

Джерела походження стигми, асоційованої з ВІЛ/СНІДом:

1) прагматичний острах ВІЛ/СНІДу як хвороби (Стигма, пов’язана з цим,

випливає із здатності інфекції передаватися та летальних наслідків ВІЛ-

інфекції; вона виражає страх та уявлення, що зазвичай пов’язуються із будь-

яким інфекційними та летальним захворюванням. Можливо, найкраще це можна проілюструвати досвідом перших етапів епідемії, коли люди, які інфікувалися ВІЛ через переливання крові, порівняно з споживачами

ін’єкційних наркотиків, певний час зазнавали не такої вираженої стигматизації з боку суспільства. З посиленням епідемії більшість з них зазнали уникання та ізоляції через побоювання щодо передачі ВІЛ побутовим шляхом);

2) символічне асоціювання ВІЛ/СНІДу та груп, у яких виявлено значну поширеність ВІЛ-інфекції (Ця стигма являє собою ніщо інше як використання захворювання для того, щоб виразити ставлення до груп, з яким воно асоціюється та поведінки через яку інфекція передається. У Америці прикладом такої соціальної групи є насамперед люди гомосексуальної орієнтації, в деяких інших країнах, у тому числі в Україні, — споживачі ін’єкційних наркотиків та працівники секс-бізнесу).

Близькі людей, які живуть з ВІЛ, також зазнають ризику стигматизації.

Вони час то зустрічають неприйняття та дискримінацію через те, що пов’язані з людьми з ВІЛ.

Люди, залучені до догляду та підтримки людей із ВІЛ, якто професіонали чи волонтери, також ризикують відчути неприйняття через те, що безпосередньо працюють з людьми з ВІЛ, що робить їх і без того важку роботу ще обтяжливішою.

Дані досліджень, проведених в Україні, свідчать про нульову толерантність до ВІЛ-позитивних людей і низьку обізнаність з особливостями епідемії8. І ці суспільні стереотипи аж ніяк не стимулюють людей до проходження тестування на ВІЛ і виявлення свого статусу. На жаль, негативні суспільні міфи і стереотипи щодо ВІЛ підтримуються і відтворюються засобами масової інформації, призводять почасти до надмірної заполітизованості проблеми, певної скандальності публічного дискурсу з цієї тематики.

Дискримінація є одним з наслідків стигми, асоційованої з ВІЛ/СНІДом.

Стигма — це прояви негативного ставлення на рівні думок та висловлювань, а

дискримінація — це прояви ставлення на рівні дій, в тому числі порушення прав людини.

Дискримінація (лат. discriminatio — розрізнення) — обмеження прав і свобод людини, при якому проводиться розрізнення між людиною та іншими

людьми, що призводить до несправедливого до неї ставлення на підставі того,

що вона належить, або вважається, що належить, до певної групи.

Дискримінація має різні рівні:

•політичний (державні структури);

•соціальний (приватні, громадські організації, установи, інші суспільні інститути);

•індивідуальний/міжособистісний (окремі особи).

ФОРМИ ДИСКРИМІНАЦІЇ

•примусове тестування (порушення анонімності);

•ізоляція, особливі відділення (тюрми, лікарні);

•обмеження пересування (через кордони країн);

•відмова у догляді, опіці та підтримці;

•відмова у медичній допомозі;

•зневажливе ставлення оточуючих;

•відмова у послугах установ, підприємств та закладів.

До порушення особливих прав ЛЖВ та вразливих до ВІЛ груп приводить,

зокрема, брак поінформованості серед посадових осіб та пересічних громадян,

недосконалість законодавства, бідність, екологічні негаразди, негативна громадська думка, політична нестабільність, правовий нигілізм тощо, тобто безліч чинників та їх комбінацій, які іноді навіть важко встановити.

Стигма і дискримінація негативно впливають на якість життя людей з ВІЛ

(соціальна захищеність, задовільне фізичне самопочуття, задоволення духовних потреб, задоволення потреб у спілкуванні, психічне благополуччя та реалізація і саморозвиток особистості). Отже, протидія стигмі та дискримінації,

порушенню прав ВІЛ-позитивних та уразливих до ВІЛ людей має спиратися не тільки на виявлення та усунення причин їх виникнення, але й на протидію тому,

що негативно впливає на складові якості життя.

В минулому, коли систематичне лікування ВІЛ-позитивних було доступне лише деяким заможним людям або відомим активістам ВІЛ-сервісних організацій, основною перешкодою була відсутність необхідних коштів на препарати для ЛЖВ, тому іншим чинникам не приділяли належної уваги. В

останні роки ситуація з фінансуванням проблеми значно покращилась, надання безоплатного лікування регламентовано Законом України і підтримане державним бюджетом та коштами міжнародних організацій.

Тепер на перше місце в вирішенні проблеми виходять інші чинники, а

саме:

•соціально-психологічна адаптація ЛЖВ;

•ліквідація підстав до зовнішньої стигми ЛЖВ ;

•накопичення вагомої бази прецедентів захисту та їх широке оприлюднення;

•створення мережі персонального правозахисного патронату ЛЖВ.

Правозахист вразливих груп ЛЖВ не носить свідомо прагматичний характер, це здебільшого моральний обов’язок суспільства, яке прагне до гармонійного розвитку та в змозі звітувати перед власним сумлінням, що воно зробило все можливе, щоб кожний індивідуум зміг максимально реалізуватися в житті і не відчувати наслідків стигми до себе через своє тяжке захворювання.

Проблема ВІЛ в місцях ув’язнення, допомога хворим на СНІД

До 1997 року політика пенітенціарної системи України по відношенню до ВІЛ-інфекції базувалась на примусовому обстеженні та ізоляції ВІЛ-

інфікованих. Така стратегія відповіді на епідемію ВІЛ не могла вирішити проблему ВІЛ-інфекції в тюрмах. Починаючи з квітня 1997 року, пенітенціарна система України відмовилась від обов`язкового тестування ув`язнених на антитіла до ВІЛ та ізоляції інфікованих. В результаті реалізації нової стратегії профілактики ВІЛ-інфекції вдалося зняти соціальну напругу, яка мала місце в соціумі пенітенціарної системи, значно підвищити рівень знань про ВІЛ/СНІД,

шляхи передачі вірусу і методи профілактики. Динаміка зростання кількості ВІЛ-інфікованих в пенітенціарній системі України не відрізняється від інших країн і, безумовно, пов’язана з епідемічною ситуацією в державі. Найбільш серйозні проблеми, які можуть визначати майбутнє пенітенціарної медицини в зв`язку з наявністю ВІЛ-інфекції, це: - неможливість внаслідок обмеженого

фінансування забезпечити лікування зростаючої кількості хворих на СНІД, а

також добровільне тестування і проведення епідеміологічного моніторингу.

- сумнівна ефективність інформаційних програм у зв’язку з неможливістю забезпечити презервативами і дезінфікуючими засобами осіб, які утримуються в закладах. Найбільш імовірне фінансування з державного бюджету в найближчий час можливе тільки на харчування, проведення першочергових протиепідемічних засобів, надання медичної допомоги хворим на інфекційні захворювання, симптоматичне лікування хворих на СНІД. Це першочергові потреби. Покриття витрат на профілактичні засоби проти ВІЛ-інфекції із бюджетних коштів лишається на найближчий час сумнівним.

Захист прав людей, уражених ВІЛ/СНІДом: міжнародні стандарти

прав людини

Однак є і позитивні зміни. До останнього часу АРВ-терапія не була доступною ВІЛ-позитивним ув’язненим, що було порушенням прав людини.

Зараз ситуація змінюється. З кінця 2005 року почався процес, який дозволяє сподіватися, що АРВ-терапія поступово стає доступною в тюрмах вже з початку 2007 року. Питаннями запровадження АРВ-терапії до використання в тюрмах займається Державний департамент України з питань виконання покарань разом з МОЗ України. ВІЛ/СНІД продовжує поширюватись у світі на тлі зростаючих викликів щодо прав людини як на національному, так і на глобальному рівнях. При цьому з поширенням епідемії в усіх частинах світу спостерігається ескалація порушень прав та основних свобод, що пов’язані з ВІЛ. Епідемія ВІЛ супроводжується дискримінацією певних категорій людей:

маргінальних груп суспільства або тих, чия поведінка вважається ризикованою в силу їх стилю життя, етнічного походження, сексуальної орієнтації, статі чи соціальних ознак, що мають негативну суспільну оцінку в певному середовищі.

У цьому виданні можна познайомитися з прикладами дискримінації ЛЖВ

(людей, які живуть з ВІЛ) в Україні. З-поміж порушень прав людини, які викликають суспільну стурбованість і про які відомо з громадських та приватних джерел, можна відзначити: примусове тестування на ВІЛ,

обмеження в поїздках за кордон; перепони в отриманні роботи та житла,

недоступність освіти, послуг системи охорони здоров’я, медичного страхування.

Наразі Представництво ООН в Україні приєднується до тих сил, що протидіють явищу дискримінації ЛЖВ. Є кілька суттєвих причин, через які ми підносимо питання прав ЛЖВ та протидіємо дискримінаційній практиці щодо них.

По-перше, захист прав людини є надзвичайно важливим для забезпечення ефективної правової відповіді на ВІЛ/СНІД, що вимагає реалізації всіх прав людини: громадянських, політичних, а також економічних, соціальних і культурних прав.

По-друге, дискримінація загрожує справедливому розподілу доступу до послуг ВІЛ-сервісу (профілактики та догляду, зокрема забезпечення ліками),

розробці вакцин для специфічних потреб ЛЖВ.

По-третє, ефективна відповідь на епідемію ВІЛ/СНІД передбачає встановлення відповідальності державних органів, реформування нормативно-

правової бази та служб підтримки, а також розвиток сприятливого оточення для ЛЖВ і вразливих до ВІЛ/СНІДу груп людей.

Свого часу визнання того, що міжнародне право поширюється на всі правовідносини у сфері ВІЛ/СНІДу, а держави несуть основну відповідальність за забезпечення охорони здоров’я та добробуту ЛЖВ, стало важливою віхою у світовій практиці протидії наростаючій епідемії.

23–25 вересня 1996 року відбулась друга міжнародна консультативна нарада з питань ВІЛ/СНІДу та прав людини, спрямована на допомогу державам у формуванні позитивної правової відповіді на ВІЛ/СНІД. Ця нарада ухвалила Керівні принципи щодо ВІЛ/СНІДу та прав людини, метою яких є переведення міжнародних норм прав людини в практичну площину в контексті ВІЛ/СНІДу.

Принципи містять дві частини. У першій частині наголошується на позитивній відповіді на ВІЛ/СНІД, а в другій — визначені дієві заходи, які мають вживатись урядами в сферах права, політики та практики, аби захистити

права людини та до сягнути пов’язаних з ВІЛ цілей у площині громадського здоров’я.

Реалізація принципів є далекосяжною, бо вони окреслили стратегію держав у підтримці ЛЖВ у сфері прав людини. Спираючись на міжнародне право, Керівні принципи зробили уряди та міждержавні організації підзвітними щодо їх дій стосовно ЛЖВ.

Через особливу важливість цього документу наведемо короткі витяги із цих Керівних принципів щодо ВІЛ/СНІДу та прав людини.

Керівні принципи щодо ВІЛ/СНІДу та прав людини

Принцип 1: держави повинні створити ефективні національні механізми відповіді на ВІЛ/СНІД, що забезпечить скоординований, колективний,

прозорий та підзвітний підхід, політику та програми реагування на ВІЛ/СНІД на всіх рівнях управління.

Принцип 2: держави через політичну та фінансову підтримку повинні забезпечити проведення консультацій на рівні громад на всіх стадіях вироблення політики, виконання та оцінки результативності програм у сфері ВІЛ/СНІДу, а також надати можливість для громадських організацій ефективно здійснювати свою діяльність, у тому числі у сфері етики, права та прав людини.

Принцип 3: держави повинні переглянути та реформувати законодавство у сфері охорони громадського здоров’я таким чином, щоб воно давало змогу адекватно вирішувати проблеми громадського здоров’я, що виникають у зв’язку з ВІЛ/СНІДом, з тим, щоб положення цього законодавства, що застосовуються до хвороб, які передаються випадково, не застосовувались необґрунтовано стосовно ВІЛ/СНІДу, і щоб зазначене законодавство відповідало міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини.

Принцип 4: держави повинні переглянути та реформувати кримінальне законодавство та пенітенціарні (виправні) системи, щоб вони відповідали міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини, не використовувались неправильно в контексті ВІЛ/СНІДу і не були спрямовані проти вразливих груп населення.