History
.pdfруху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирил Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду
— культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопи «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Кумі ш, Т Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, щ утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.
Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) факультети Київського університету. В 1863—1880 pp. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878р. — професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один організаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) та ін.
Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імпер розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу иастає пауза у процесі національного відродження.
Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, Чубинський та ін.
Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, істори літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, аз 1873 p.— штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував
«Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийня запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя.
Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «ПівденноЗахідного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широко автономії Україні.
Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальн культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи лежали:
—демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);
—федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у скла федеративної Російської республіки);
—європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);
—культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);
—еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).
Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.
Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.
9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період
Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати
старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община самодержавство. В історичній літературі їх традиційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко — кріпацтво.
Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соціальноекономічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювавс водночас двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будьяких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.
У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства Правобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.
Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфе землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельно власності.
По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. Достатньо сказати, що на початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі — Симиренки,Терещенки, Харитоненки.
Терещенки — українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глав родини Артем Якович (? — 18 73) та його сини Микола (1819—1903) та Фед (1832—1893). Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях, їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайл
Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютнево революції 1917р. був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянськог землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази.
У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростанн товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.
Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сф сільськогосподарського виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особлив поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпор сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.
Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме в цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.) Єлисаветград, Одеса (Катеринославська губ.), Каховка (Таврійська губ.) тощо.
За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник таког прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням
посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.
Такі зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися н потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відіграє дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку. Достатньо сказати, що її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.
У60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала
впереході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже 303 підприємств і відповідно 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що в більшості випадків нові підприємства фабрично-заводського типу створювалися на новітній технічній та технологічній базі, з врахуванням передового світового досвід організації виробництва.)
Характерно, що на новому етапі, крім помітних кількісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60— 70-х роках поступово занепадають провідні галуз дореформеного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.
Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосного права, аграрн перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та біль ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий стро кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів у економіці стало залізничне будівництво. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. В західних країнах залізничн будівництво завершувало промисловий переворот, тоді як у Російській імперії на ранній фазі модернізації стало стимулом для розвитку кам'яновугільно металургійної та машинобудівної галузей; засобом прискорення виробничих процесів та міграції робочої сили; потужним важелем інтенсифікації торгівлі.
Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і сво
особливості:
1.Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений період центр важкої індустрії поступово переміщається з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південноукраїнський регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунт «Підприємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише в 4 рази. Завдяки масовому та активному запровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Тому продуктивність праці робітника-металурга Півдня в б разів була вищою за продуктивність праці уральського робітника. Такі зміни дали можливість Україні (особливо південній її частині) перетворитися на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам'яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і стал Російської імперії.
2.Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 pp. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату — 139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими — виробництво чавуну збільшилося в 4 рази, а прокату — в 7,7 раз Аналогічні процеси мали місце в пореформений період і в інших галузях важко індустрії України.
3.Високий рівень концентрації виробництва. Промисловий переворо конкуренція, потреби раціональної організації праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробництва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу було видано на-гора вугілля та антрациту більше третини річного видобутку краю Характерно, що концентрація виробництва вела, як правило, до зменшення кількості підприємств і зростання кількості їхньої продукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загальної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.
4.Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвестування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запас сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали в кам'яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80— 90% усіх акціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки додаткові значні капітали, а й запровадження новітніх техніки та технологі використання апробованих у передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. Водночас левова частка прибутків важкої індустрії вивозилася на кордон.
5.Структурна та територіальна диспропорційність. Характерними рисами наздоганяючого варіанта модернізації є вибіркове, а не системне запозичення і використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організац виробництва; пріоритетність окремих галузей. Специфікою російського варіанта
модернізації був пріоритетний розвиток при підтримці держави важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промисловості. Якщо на початковому етапі модернізації подібна орієнтація була певною мірою виправдана, то надалі розвиток цієї тенденції призвів до серйозних деформацій економічно структури України — гіпертрофованого нарощення продукування засобі виробництва па рахунок звуження виробництва предметів споживання. На жаль, ця тенденція в економіці України мала місце протягом майже всього XX століття.
Іншою проблемою української економіки була територіальна диспропорційність. Потужне нарощення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров'я та Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. Характерно, що диспропорції в територіальному розміщенні виробничих сил з часом не тільки не були подолані, а ще більше поглибилися і нині І перетворились н складну економічну проблему національної економіки.
6. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся в гіпертрофованому розвиткові галузей важкої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічни виробництвом центральноросійських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому, незважаючи на те що за багатьма основними економічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі, імперський колоніальний характер їхньої експлуатації зберігався. Достатньо сказати, що лише 15% українських промислових підприємств того часу виробляли готову продукцію. Решта ж потужного індустріального потенціалу України лише готувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії. На цій основі формувалася схем загальноросійського внутрішнього ринку, яка давала можливість центру за рахунок нееквівалентного обміну (сировина коштувала значно дешевше готової продукції) збагачуватися і, крім того, формувати систему «зв'язку-залежності» мі центральноросійськими губерніями, що перебували в привілейованому стані, і національними окраїнами. Характерно, що саме ця схема і стала своєрідно арматурою будівлі Російської імперії.
Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль українського регіону в імперській економіці. Зокрема, частка України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії від 1854 р. до 1900 р. зросла більш як у два рази — з 9,4 до 21%. На порозі XX ст. вон навіть перевищила частку населення українських земель імперії, яка становила майже 18%.
Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнов диференціації, виникають нові класи — пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації
на виробництві; вкрай важке економічне становище та політичне безправ'я багатонаціональний склад; значний відсоток молоді в пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфік психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвито революційності та радикалізму в його поглядах та діях.
Суттєво відрізнялася від західної і національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умови визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючо модернізації, якій притаманні стрімке посилення ролі держави, цей клас бу залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме том особливістю вітчизняних капіталістів-підприємців була орієнтація не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади.
Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, я господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузя промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Ллчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.
Яхненки — рід промисловців-цукрозаводчиків. Походили з селян-кріпаків м. Сміла (нині Черкаської обл.). Глава роду Михайло, розжившись торгівлею, викупив з кріпосної неволі себе і всю свою родину. У20—30-тірокиХІХст. разом з Симиренком (колишній кріпак князя Воронцова) Яхненки будують та орендують млини в Смілі та Умані, ведуть гуртову торгівлю худобою та хлібом, для чог заснували фірму «Брати Яхненки / Симиренко», керівником якої став Кіндра Михайлович (1783—1863), У1842 р. Яхненки стають купцями першої гільдії у м. Одесі, а у 1851 р. вся родина була удостоєна «за капіталом» звання почесних громадян. У наступні роки стають торговцями цукром і виробниками цього продукту. Водночас засновують невеличку ремонтну майстерню, яка згодом переросла в потужний машинобудівний завод, що виробляв техніку для цукроварень краю. На ньому було збудовано два пароплави, один з яких мав назву «Україна». На початку 80-х років фірма припинила свою діяльність.
Характерно, що буржуазія в українських землях формувалася багатонаціональній основі — крім українців у її складі вагомою була частка росіян, євреїв, французів, англійців, бельгійців та німців.
У другій половині XIX ст. формується інтелігенція — специфічна верств населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. Відповідно до перепису
населення до цієї верстви в Україні належали 4,1% населення. У пореформений період інтелігенція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більш неоднорідною, у її складі зросла частка різночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джерелом формування цієї верстви бул дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20—25% складу інтелігенції мали дворянське походження, решта — вихідці з різночинців. По-друге, переважна більшіст інтелігенції України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників були українцями. По-третє, асиміляторська політика царського уряду призвела до значної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеличких містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці становили менш третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї.
Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржуазних реформ в Україн відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. В аграрному сектор сформувався досить високий рівень концентрації землі; було здійснено докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості д безстановості; у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворо Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас мала низку особливостей. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порівняно і загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною т територіальною диспропорційністю; побудовою промислових об'єктів на принципі незавершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства — дворянства та селянства, крім того, виникли нові класи — буржуазія та пролетаріат, дедал помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.
9.4. Українська культура в другій половині XIX ст.
У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств) гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови
для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади :» суспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеолог народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значно частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті підвищувати культурний рівень селянства.
Водночас у пореформений період існували чинники, які заважали розквіту української культури, помітно деформували процес її розвитку. Відсутність українців власної національної держави, асиміляторська політика Російської імперії призвели до трагічних наслідків — еміграції значної частини інтелігенції за кордон; залучення елітної частини українських інтелектуалів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, I. Грабар та ін.) у розбудову російської культури; деформацій у духовному розвитку нації тощо. Контрреформи 80—90-х років суттєво звузили пол культурницької діяльності, посилили консервативні настрої в суспільстві, на деякий час блокували активність національної інтелігенції. Безумовно, не сприя поступальному розвитку української культури і низький відсоток українців у містах, які дедалі більше перетворювалися на інтелектуальні центри й осередки активного політичного та культурного життя.
До скасування кріпацтва освіта народних мас перебувала на низькому рівні Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні ї функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Буквар южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.
На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільств зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесення загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тільки за таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.
Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійсню-мався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поїш школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток