Менталітет_українців

досить вугластою. Лоб, ніс, підборіддя — гострі, щелепи виступають; у них і в губах є щось майже нападницьке, навіть хиже. Довгов’яза постать і її швидкі рухи справляють непросте враження: така людина або з усієї сили вдарить кулаком, або сердечно поплескає по спині. Кажуть, що динарці — здібні актори і музики. Духовні риси динарської раси спричинено їхніми високорозвинутими почуттями і здатністю до переживань. Ці переживання часто спрямовано на зовнішню дійсність, яка штовхає до розвантаження ледь стримуваних почуттів.

Найкраще особистість динарця відбивається у сфері високого духу і в шаленій бійці, у бенкетуванні на козацький манір і в тужливому козацькому співі, у спробі "жити небезпечно” або навіть у намаганні — подібно до ґетевського Фауста — спробувати все, що може дати життя. Динарець, ясна річ, дуже легко збуджується, і його мірило цінностей зовсім не схоже на мірило остійця з його споглядальним, сумним і спокійним складом думки. Те, що часто називають "козацькими особливостями” українства, належить саме динарцям.

ҐЕОФІЗИЧНІ ЧИННИКИ

У духовному житті людини Р. Тіль розрізняє три шари: психосоматичний ("душевність тіла”: чуттєві враження і поштовхи підсвідомості), тимопсихічний ("пам’ять душі”: почуття, переживання та їхні прояви) і пойопсихічний ("душевні якості”: роздуми і воля). На перший пласт впливає клімат, на другий — особливості місцевості, на третій — сума всіх кількісних

іякісних особливостей навколишньої природи. Немає сумніву, що "оточення душі” постійно залишає слід на життєвому шляху народу.

Вплив північних низовин на "тілесну душевність” обумовлено місцевим кліматом. У лісовому краї, де рідко побачиш сонячний промінь, велика кількість дощів і хмарне небо пригнічують добродушність та веселість і сприяють похмурості. Від "пам’яті душі” сполучення лісів і боліт вимагає врахування можливої небезпеки. Незмінність лісу, його "вкоріненість” і брак руху виховують стриманість і обережність з дещицею підозріливості й недовірливості, а ще — терпіння. Як відповідь на таємничість і можливі жахи лісу виникає і панічність (від Пана — божества лісів). З іншого боку, ліс знаменує й боротьбу за поширення

ізростання, які, проте, ніколи не доходять до успішного кінця. Що ж до "душевних якостей”, то ліс робить людину діяльною й заповзятливою. Він може спонукати її до повільної праці, але водночас показує всеосяжну й невипадкову суть будь-якої дії.

Вплив лісостепу, де тепло, сухо й більше сонячного світла, сприяє бадьорішим, життєрадіснішим рисам душі. Різниця найнижчої і найвищої температур у Правобережній Україні не така велика, як на Лівобережжі, і клімат тут не схожий на континентальний. Найвідмітніша особливість цих українських земель — "хвилеподібна м’якість”; її відбито і в народі, що живе тут. Навесні пагористі чорноземи оправлено в зелені хвилі, влітку на них колихається золотий урожай. Ця "хвилеподібність” може принести бездіяльність, терпимість, схильність до поступок і уникнення прямої дії. З іншого боку, вона може породжувати особистості безтурботні, жартівливі, витончені або схильні до роздумів. А велика краса й родючість чорноземів цього краю надихає селян на глибоку повагу, вдячність і довіру.

На "душевні якості” лісостеп впливає так, що людина зовсім не заохочується до діяльності. Навпаки, лісостеп заохочує сподівання на якесь безпосереднє — без дії — досягнення мети, що, за К. Ясперсом, "описується щасливим почуттям впевненості та безмежності і для стороннього спостерігача виглядає як настрій творчого росту”.

Людям лісостепу властива думка про harmonia praestabilica, наперед обумовлене співзвуччя людини й землі, у якому ґрунт стає спінозівською substantia sive Dea, "першосуттю або ж богинею”, без руйнівної віри в її творця — бога-особу.

Вплив неозорих рівнин українського степу відчувається у спадкових рисах "пам’яті душі”

місцевих жителів. Їхні почуття й переживання схильні зростати до "безкінечних” просторів, вони шукають безкрайньої любові й сповнені безкрайньою тугою. З іншого боку, цей поштовх у безкінечність — тобто в нікуди — може зривати плани людини і часто призводить до стану байдужості, покірливості, відчуття краху сподівань, навіть до відчаю.

Величезні площини степу можуть своєю величчю як пригнічувати людину, так і викликати в неї почуття піднесеності. Досвід степу сповнений не тільки "родючої Деметри”, але також і демонів, бур, часами посух, які перетворюють океан життя на мору смерті.

Що стосується впливу степу на "якості душі”, то він веде людину до повної полярності думки й волі, протиставляючи два можливих способи дії: спосіб діяльної і невтомної жаги до життя та спосіб безпорадності перед обличчям природних сил. Одне з найкращих означень світогляду українця із степів — "палка людина, захоплена метою”; але можливе й протилежне: "людина, що заперечує будь-які цінності” (Ясперс).

Щодо гір і моря, то вони впливають тільки на мешканців окраїн української землі — тобто на незначну частину її населення.

ІСТОРИЧНІ ЧИННИКИ

Історичні події, що ліпили "душу народу”, зумовлювалися ґеоґрафічним положенням України. Лежачи на межі східної Європи і західної Азії, вона була й перехрестям доріг між балтійською Північчю та середземноморським Півднем. Це межове положення відбито в душевному складі народу, у тому, що прихильники "філософії існування” називають "межею існування, боротьби, винуватості, страждання й смерті” (Ясперс).

Сліди прикордонних війн, що велися з однаково немилосердими завойовницьким Заходом і пожадливим Сходом, збереглися в складі ума українців. Протягом усієї історії українського народу зберігалася постійна загроза його знищення; прикладом є часи Руїни, коли ворожі орди двічі на рік спустошували країну, чинячи насильства над людьми, завдаючи їм матеріальних збитків і руйнуючи їхнє сімейне і суспільне життя. Тому тут, частіше ніж деінде, людина мусила відмовлятися від надії на особисте щастя як від чогось нейздійсненного й ставила в житті якісь вищі цілі. Це звичайно значило, що людина переступала межі свого існування в ім’я вищої мети і вищої досконалості.

"Непоцейбічний” спосіб життя найбільше поширився в козацькій Україні під тиском постійної небезпеки і набув вигляду лицарського козацького ідеалу, побудованого на захисті волі й віри, на честі й військовій звитязі. Він подібний до ідеалу іспанських лицарів, які в боротьбі з маврами визнавали вищими схожі чесноти (Кальдеронів "Невидимий лицар”). Козаки більше піклувалися про збереження віри, ніж про мирські блага, презирство до яких найкраще відбито у прислів’ї "Справжня козацька душа не має сорочки” та у підписі під зображенням козака Мамая "Мені байдуже, як ти мене звеш, доки не звеш торговцем; за те я тебе лаятиму”. Ті прислів’я й підпис — свідки відмови козаків від життя явного заради життя вищого.

Правда, що серед козацтва були любителі пригод та військової здобичі, що жили заради насолоди завоювання й грабунку, але не вони визначали обличчя руху. Аж до недавніх часів ідеали козацтва мали велику владу над поколіннями українців (їх, наприклад, відбито в порядках, що панували в частинах армії УНР та січових стрільців).

Та ґеоґрафічні й історичні умови покордоння породили не тільки козацький ідеал. Звитяга трьохсот козаків, що полягли під Берестечком, прикриваючи відступ розбитого козацького війська, не є найвідмітнішою рисою українського народу. Окремо від vita heroica (яку можна назвати vita maxima) існувала також і vita minima. Їй притаманні покірливість і споглядальне самозаспокоєння (приклад — українське прислів’я "Покірливе теля двох маток ссе”) і відстороненість ("Моя хата скраю, нічого не знаю”); це — спосіб жити не всупереч долі, а

просто тягнучи час. Народ, що пристосувався до такої філософії життя, зосередився на самому собі і, поклавшись на свої внутрішні джерела, зайняв оборону проти зовнішнього світу. Намагання уникати стосунків з незнайомцями і чужинцями відбито у звичаї відповідати питанням на питання, поширеному серед українських селян (Феденко).

Подальші історичні події були добрішими до такого роду людей, ніж до "звитяжних козаків”, які постійно знищувалися (починаючи з навал печенігів і половців і аж до часів радянського розселянення). Часами історична мета, до якої йшли українці, була майже поряд, але те, що її ніколи не було досягнуто, допомагало розвивати в українській душі віру в неминучість долі й — відповідно — невіру в майбутнє (які, за Ренаном, властиві також і кельтським народам). Сказане може бути наочним підтвердженням думки, що поняття "свобода”, "народовладдя”, "держава”, "народ”, "суспільний порядок” та "політичний устрій” самі по собі не є безвідносними та безумовними, а змінюються від однієї країни до іншої відповідно до різних історичних умов. У цих понять є також додатковий накладуваний почуттями відтінок, що має вирішальний вплив на збереження народу.

ПСИХОСОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ

Історичні події визначали й суспільне життя в Україні. З точки зору соціолоґії найзначніший вплив на характер українського народу чинив брак достатнього розшарування суспільства. Більшість населення України аж до недавніх часів складало селянство, і це позначалося — прямо й опосередувано — на українській душі протягом всієї її історії. Прямо переважання селян наклало селянський відбиток на українське життя в цілому; непрямо воно сильно забарвило й форму, й зміст української культури в тони загравання з простим народом.

Попри самодостатність селянського господарства, життя українських селян давало певні можливості для особистих зв’язків, — але таких, що не ґрунтувалися на розподілі праці й не вели до зосередження влади або виділення керівника; тому розшарування суспільних типів було обмеженим. Існування селянства вкорінено у зв’язки людини з природою, а не людини з людиною. Отже, народ, що довгий час складався майже виключно з селян, не міг набути тих якостей здорового суперництва і — навпаки — спільності інтересів, які виростали з розподілу праці. У селянському середовищі більшість зв’язків між особами викликано необхідністю взаємодопомоги і пом’якшення суспільних протиріч. Є, якщо потрібен приклад, на українському селі такий звичай, толока, коли люди допомагають чим можуть сусідові, якого спіткало лихо. Але, крім випадку нечастих селянських рухів, суспільне життя селян не заохочувало їх дивитися далі свого села і не давало можливості для ширшого суспільного згуртування.

З іншого боку, селянин розвивав відносини з сусідами, зберігав родинні та родові зв’язки й заводив тісну дружбу та товаришування, засновані на почутті "досвіду малої групи” (Тенніс). Події українського минулого заохочували такі спільності, замикаючи людей у вузькому колі рідних та близьких і не даючи їм виявити себе у ширших, далекосяжніших областях. Ось чому ці малі, обмежені гурти зберігають свою владу над українською душею посьогодні. Вони часто створюють атмосферу кліки, де справедливість ґрунтується на досвіді особи та забобонах; їм притаманний відносний брак інтересу до ширших суспільних задумів та цілей. Проте народ розвинув у собі чуття товариства і "утаємниченої” діяльності, що викликало потребу в самодослідженні та самопізнанні. Як наслідок, ці малі групи схиляють своїх членів скоріше до "роздумливого”, ніж до діяльного способу життя.

КУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ

Культура країни має сильний вплив на її народ. З одного боку, культура виробляється спільністю і відбиває її дух; з іншого, на кожному члені такої спільності, навпаки, позначається культура навколишнього світу. Жодна культура не є винятковим надбанням

одного народу, вона звичайно належить тій чи іншій культурній надобласті, хоча кожна культурна спадщина несе відбитки звичаїв і передань свого народу.

Українська культура належить до європейської та західної культурної надобласті, але все ж таки через своє ґеоґрафічне положення займає в ній окраїнне місце. Й історично, і в культурному відношенні Україна є межевим краєм між Європою і Азією. Через це західна культура сприймалася тут на кшталт, що відбивав віддаленість від її західноєвропейських осередків (доречне ще одне порівняння з Іспанією, цим "африканським балконом” Європи).

Розміщена на європейській окраїні, Україна сприйняла головні "хвилі” європейського духу з певною затримкою. Католицтво впливало на європейців через своє первоначало перебудованого римського ordo (порядку). Воно опанувало все поле особистих і суспільних зв’язків, поступово заповнюючи його ясними й непорушними визначеннями понять і порядком, що ґрунтувався на начотницькій філософії та жорсткій лоґіці. Пробудженню думки, що вже не все сприймала на віру, допомогла реформація як протирух до католицтва. Відродження не тільки відновило давньогрецьку й давньоримську культуру з її спрямованим на людину світоглядом, але в першу чергу воно було "відкриттям світу й людини” (Ж. Мішле). "Просвіта” пройшла шлях від переконання, що джерелом і мірилом достовірності знання є розум, до протиставлення мисленню даних досвіду. Науковими дослідженнями вона освітила всі галузі життя, а її протирух, романтизм, наголошуючи на уяві й душевних переживаннях, знову надихнув на оспівування особистості, трохи забуте з часів Відродження. Усі ці течії внесли свій струмінь у західноєвропейський погляд на життя, і сьогодні він ставить над усе і дослідну науку та розум як джерело знань, і людську особистість. Ця західноєвропейська філософія робить своїм вихідним положенням діяльний та доцільний спосіб життя.

Українська культура, з часів Трипілля в основному селянська, ґрунтується на звичаях і порядку, що переходять з покоління в покоління. Вона зберігає давні суспільні і мистецькі цінності, і західноєвропейські культурні течії відбилися на ній нерівною мірою та силою. Так, християнство в Україні чинило великий формуючий вплив, зате знання, наука, техніка як сукупності узагальнених і невизначених у речах понять були чужими для селянського складу ума. Не було й відповідних умов для розвитку доцільного й діяльного ставлення до життя. Через зв’язки з Азією — тут певну роль відіграла Візантія — у світогляд українців проникли покірливість, споглядання, самозаглиблення, відстороненість від навколишнього життя (що походять від понять атмана і нірвани, а ці уявлення про звільнення від усіх прагнень і турбот, у свою чергу, укорінено в азіатській "безособовості”). Як наслідок, європейський дух наукових досліджень спрямовувався в Україні на вивчення світу людини. На відміну від європейських науковців, зайнятих природничими науками, українські дослідники переймалися вивченням питань історії та історичної науки і зробили на цій ниві багато значного. Найвидатнішими з них були Шевченко, Франко, Костомаров, Драгоманов, Грушевський, Томашівський та Липинський, на людинознавчі дослідження яких явно чи приховано впливала етична й релігійна думка.

Спрямована на особу західна філософія знайшла родючий ґрунт у селянській культурі, яку (навіть більше, ніж у Західній Європі) було націлено на внутрішній світ людини. В Україні ця західна віра допомагала досліджувати людську особистість углиб, а не вшир. Таким чином, у цілому рівняючись на Захід, українці все ж таки сподівалися на "азіатське Відродження” (Микола Хвильовий). Однак політичні обставини в Україні не дали цим різним напрямам поєднатися й упорядкуватися.

ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ЧИННИКИ

Цінні підходи до вивчення народної душі виробили психолоґічні школи З. Фрейда та Ф.

Адлера (що наголошують на підсвідомість особи та "комплекси”) і К. Г. Юнґа (яка зосереджує увагу на "колективному підсвідомому” та "архетипах”). Вивчення комплексів — різнорідних складових душевного укладу особи, пов’язаних єдиним сильним збудженням — корисне при дослідженні духовного стану підкореної людини, бо відбиває її почуття власної неповноцінності. А Юнґове вчення допомагає роздивитися в народній душі певні "сузір’я” архетипів — первісних і початкових складових "колективного несвідомого”, яке, в свою чергу, впливає на окремих осіб.

За Адлером, чуття власної неповноцінності є нагромадженням почуттів, уявлень і бажань, що стримуються в підсвідомості й не виявляються світові як через брак відповідних внутрішніх засобів, так і через зовнішні перешкоди. Особливості й обставини українського життя якраз сприяли виникненню такого чуття: для цього було достатньо навіть самого політичного підкорення українців, яким ще не так давно відмовляли в мовній свободі і яких більше знали під прозвищем "малороси”. До того ж чуття власної неповноцінності відтінюється чуттям несправедливості, що виникло через протиріччя між "самокритикою” багатостраждального внутрішнього життя й крахом національних змагань у зовнішньому світі.

Чуття неповноцінності народу дуже позначається на окремих особах, які через нього стають схильними до "перевідшкодування” душевних збитків. Це явище може набути різних форм, одна з яких — надмірне підкреслювання власної важливості й значення. Коли ж народній душі притаманне ще й почуття несправедливості, "перенадолуження” часто набирає вигляду нездійсненних красивих мрій про прихід царства істини, братства й загальної всеосяжної свободи. Такими мареннями сповнені українські ліві й помірковані партії.

Іншим проявом чуття неповноцінності можуть стати нападницькі настрої і ворожість. Через політичні умови не знаходячи законного виявлення в дійсності, вони ховаються у підсвідомість, а можливості для звільнення цих пригнічених настроїв і почуттів найчастіше відкриваються в різних малих групах українського суспільства. Це одна з причин того, чому українське політичне й суспільне життя часто просто зрешечене гострою непримиренністю, ворожістю й нападницьким запалом.

Комплекси не несуть у несвідоме особи нічого, що заслуговувало б на схвалення, а от наслідки дії на особу "колективного несвідомого” інші. Воно грає важливу роль у формуванні людської душі, найглибші шари якої, за Юнґом, містять не тільки особистий досвід і почуття, але й передавані у спадок віковічні над-особисті (спільнісні або племінні) переживання (архетипи). Через це вплив попереднього досвіду на творення народної душі має бути цілком відмінним від впливу, наприклад, який в східнослов’янських країнах чинять уявлення про злих духів (І. Мірчук). За Мірчуком та Чижевським, українська мовна творчість — і усна, і письмова — відбиває глибокий, майже містичний зв’язок з духом землі. Осереддям "колективного несвідомого” українського селянства можна ввважати величний образ magna Mater — Матері-Землі, Деметри (Франкової Матері-Природи), яка владна обертати демонів на кумедних чортиків (Мірчук).

ЗМІНИ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ХАРАКТЕРІ В ОСТАННІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ

Випробовування, що випали на долю українського народу після 1917 року, залишили в його душі глибокий слід. Особливо багато значили тривалі більшовицькі насильства й утиски та радянські спроби навернути населення в свою віру й розвинути промисловість країни. Зростання числа робітників і людей розумової праці та, з іншого боку, поширений опір більшовицькому наглядові також сприяли змінам у душі народу. Крім того, на цих змінах позначилося піднесення українського націоналізму та його спроби виховати нового

громадянина. Всі ці важливі чинники поки що не висвітлено в жодній праці.

Цей же короткий нарис не домагається того, щоб бути вичерпним. І насамкінець було б добре вказати, що, попри схильність деяких рис народу поєднуватися й давати українцям певну однорідність, інші стають ще більш відмінними, творячи всю різноманітність обласних (лемківський, подільський, слобожанський) та культурних (галицький, східноукраїнський) типів.

БІБЛІОҐРАФІЯ

Костомаров Н. Две русские народности. [Дві руські народності.] // Основа, 3. — СанктПетербург, 1861.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — Львів, 1878. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага, 1931.

Ярема Й. Українська духовість в її культурно-історичних виявах. // Перший український педаґоґічний конгрес. — Б.м., 1935.

Крип’якевич І. Побут. // Історія української культури. — Львів, 1937. Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1938.

Чижевський Д. Головні риси українського світогляду в українській культурі. — Подебради,

1940.

Mirtschuk I. Die geistigen Merkmale des ukrainischen Volkes. [Духовні риси українського народу.] // Handbuch der Ukraine. — Leipzig, 1941.

Мірчук І. Світогляд українського народу. // Науковий збірник УВУ, вип. 3. — Прага, 1942. Феденко П. Вплив історії на український народний характер. // Науковий збірник УВУ, вип.

3. — Прага, 1942.

Bruckner A. Dzieje kultury polskiej, 1-4. [Дії польської культури.] — Krakow, 1946.

Mirtschuk I. Das Damonische bei den Russen und Ukrainern. [Демонічне у росіян та українців.]

— UVAN, 7. — Augsburg, 1948

ЛІНА КОСТЕНКО. ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ АБО ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА. ЛЕКЦІЯ

Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,- в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.

Але спершу уточнимо термінологію, щоб уникнути смислових аберацій. В наш складний час, в нашій проблематично незалежній державі, де так поляризувалися пріоритети, впадає в очі, наприклад, амбівалентність поняттягуманітарний. Для одних - це комплекс гуманітарних дисциплін, адже humanitas - це категорія культури, освіти, духовності. Для інших слово гуманітарнийасоціюється перш за все з гуманітарною

допомогою. Як на мене, це вельми прикрий термінологічний збіг, що часом призводить до непорозумінь, коли, замість вироблення концепції гуманітарної політики в її кардинальних аспектах, все зводиться до розмови про черговий гуманітарний вантаж або про екологічно чисті макарони.

Думаю, що у країнах Європи, де є сильна традиція Гуманізму, чіткіше розмежовані ці поняття: гуманітарний і гуманістичний, людський і людяний, у нас же в означенні гуманітарних наук і гуманітарної ж допомоги ця різниця стерлася. Але треба мати на увазі цей нюанс.

Аура. У словниках радянського періоду, енциклопедичних, філософських, навіть іншомовних,- а ці словники осіли на стелажах, і люди досі користуються ними,- аура однозначно інтерпретується як термін медицинський, з області симптоматики деяких тяжких недуг, як специфічний стан, що передує нападові хвороби. Це, очевидно, від нелюбові до окультних наук, де аурою вважається невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. Ауру вивчали ще у 20-х роках, за допомогою світлофільтрів, тоді ж у Лондоні вийшла книжка Вальтера Кільнера “Аура людини”. А в 60-х була навіть чутка, що ауру почали досліджувати американські вчені, але коли виявилося, що над головами деяких політиків аура вельми темна й плямиста, досліди було припинено, а їхні результати засекречено. Доводилося бачити й фотознімок дружини Реріха, на якому її голова оточена загадковим світінням,- але не беруся сказати, чи то справді була аура, чи щось із області фотоефектів. У кожному разі такі езотеричні поняття, як аура чи, скажімо, біополе, були протипоказані матеріалізмові, про що й свідчить звужено оказіональне визначення аури у вищезгаданих словниках.

Однак існує етимологія слова, досить звернутися до латини,- аура має там до десятка значень, і всі вони зв’язані з вітерцем, повівом, або золотом, відтінками золотого. Відоме Горацієве “aurea mediocritas” - золота середина, чи епітет Персея “auri gena” - “золоторожденний”, тобто син Данаї від Юпітера, який навідав її у вигляді золотого дощу.

Зрештою, aureolus, ореол,- це вже прямий прародич аури, хоч у дорозі від давньої латини до наших днів вона приростала ще й іншими смислами, як це часто буває. До прикладу, камікадзе означає божественний вітер, згодом так почали називати японських льотчиків-смертників. Але, якщо вдуматись, то якийсь невловимий зв’язок між цими поняттями є, бо лише порив божественного вітру може кинути людину на такий відчайдушний крок. Cловом, як існує, безперечно, якесь біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч неозброєним оком її й не видно.

Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано,- українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.

Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме

українцям.

І ще одне, вже не з області термінології. Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці,- які це у нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж, Лопе де Веґа, Кальдерон, Сервантес, Ґойя, музей Прадо, Федеріко Ґарсіа Лорка.

Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це ж теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Ґреко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Гемінґвей пише “Фієсту”.

Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Ґете, Шіллера, Геґеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Ґете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки,- все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.

Та ж Росія з її вічними смутами, з напівбезумними царями й генсеками, з її темним, забитим народом,- “где народ, там и стон”, “Россия, нищая Россия”, “Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма”, “вольному сердцу пошто твоя тьма?” Одначе ж не тьма визначає у світі її гуманітарну ауру. Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали у Нижній Новгород,- саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.

Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. “Ім’я Конфуція,- писав він,- більш відоме й шановане у Європі, ніж ім’я будь-якого з китайських імператорів”. Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.

Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колумбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія - це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція - це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія - це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а

їїхудожники і поети.

Ачому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують - Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже

держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?

Таким чином, скоригувавши термінологію і некомфортним питанням поставивши себе в гуманітарний контекст світу, ми можемо цим закінчити вступ, дотримуючи композиційних настанов одного з ректорів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей, який вважав, що кожне казання має складатися з трьох частин: екзордіуму, нарації та конклюзії. Отже, перейдемо від екзордіуму, тобто вступу, донарації, тобто викладу самої проблеми. І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції.

Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.

Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.

В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, - і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.

У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно, і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.

Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу “націоналісти”, “сепаратисти”, “зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.

Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.

Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.

Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції - це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не

усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.

Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.

Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно. Тим більше, якщо це робиться з простодушною “точністю до навпаки”, за принципом - не “Россия родина

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися “будителі”, які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат - націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.

Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура - це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.

Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію,- все одно, в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу “старший брат” чи “колиска братніх народів”, з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший.

Саме по собі імперське самозахоплення - явище досить відворотне для навколишнього світу, типологія його сумновідома, але воно живить амбіції затурканих громадян, воно для них рятівний пас, який не дає їм втонути у своєму ж болоті. “Россия обречена на величие” - це та аксіома, яка в їхній ментальності чомусь цілком уживається з іншою загальновідомою формулою: “Нация рабов, сверху донизу все рабы”. Колись не надто пристойний поет Барков у приступі самодержавної патетики написав: “Россия, встань и оживляйся!”, згодом цей конструктивний заклик трансформувався в “Россия, встань ивозвышайся!”, і фігурує нині на всіх націонал-патріотичних радіннях. Згодьтеся, що такий градус самозвеличення привабливіший, ніж постійні заклики підвестися з колін, які вже зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто нас підніме з колін?” - А