Міністерство охорони здоров,я

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. М.І. ПИРОГОВА

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СУСПІЛЬНИХ НАУК

ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Вінниця 2012

ЗМІСТ

Лекція 1. Історія давньоруської держави. Утворення Галицько-Волинської держави.
1	Вступ. Предмет та завдання курсу
2	Докняжий період
3	Київська Русь. Феодальна роздробленість Київської Русі
4	Галицько-Волинська держава
Лекція 2. Литовсько-польська доба української історії. Виникнення українського козацтва (хiv – пер. пол. хvii ст.) Національно-визвольна війна і стиановлення козацько- гетьманської держави українського народу (др.пол. хvii-хviii ст.)
1 2	Українські землі у складі литви та польщі (ХІV - середина ХVІ ст.). Виникнення козацтва. Національно-визвольна війна українського народу кін. XVI ст.
3	Україна у другій половині XVII-XVIIІ ст.
Лекція 3. Україна у складі російської та австрійської імперії. Початок національного відродження. Україна на початку хх ст. Національно-демократична революція і відродження української державності.
1	Ідея української державності в суспільно-політичному житті україни в кін. XVIII-поч. XX ст.
2	Національно-демократична революція в україні. Становлення української державності (1917-1921 рр.).
3	Західноукраїнська народна республіка (зунр).
Лекція 4. Україна в радянський період (1921-1991 рр.)
1	Україна в умовах комуністичного тоталітаризму (кінець 20-х – 30-ті роки).
2	Західноукраїнські землі у міжвоєнний період
3	Україна в роки другої світової війни (1939-1945 рр.)
Лекція 5. Національно-державне відродження україни. Україна в сучасному світі.
1	Україна у післявоєнний період (друга пол. 40-х – перша пол. 80-х рр.)
2	Національно-демократичне відродження україни (кінець 80-х років ХХ ст. – 2000-ні роки).

Лекція 1. ІСТОРІЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

План

1. Вступ. Предмет та завдання курсу.

2. Докняжий період.

3. Київська Русь. Феодальна роздробленість Київської Русі.

4. Галицько-Волинська держава.

1. Необхідність вивчення історії України у вищій школі випливає із актуальності і значимості досвіду минулих поколінь у нашому теперішньому і майбутньому житті, а також із громадянського обов’язку пошани і любові до своєї родини і Батьківщини.

Історія – з давньогрецької “дослідження, розповідь про минуле” - це наука про минуле людського суспільства. Історія – не тільки одна з двох тисяч існуючих наук, але одна з найбільш давніх. Історія тісно пов’язана з іншими науками, зокрема з політологією, економічною теорією, соціологією, юридичними науками, психологією, філософією, математикою, літературознавством, мовознавством.

Функції історичної науки: пізнавальна, практично-політична, світоглядна, виховна.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, допомагає зрозуміти сучасність за допомогою минулого. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Історія вчить, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду, засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Історія наука багатогалузева і складається з галузей історичного знання: історії політичної, економічної, соціальної, історії культури.

Історія поділяється за широтою вивчення об’єкта: історія всесвітня, історія континентів, історія оркемих країн, держав, народів.

Історія України – це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях. Центральною в курсі є українська національна ідея, серцевиною якої, за М. Грушевським, є визнання права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. Українська національна ідея спрямована на формування української народності, потім - нації, на формування національного характеру, самосвідомості історичного буття.

Об'єктом досліджень історії України є українське суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах.

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній та державній сферах з давніх-давен до сьогодення.

Періодизація. З'ясування історичних та політичних особливостей українського державотворення відбувається через висвітлення історичних етапів українського державотворення – слов'янських протодержавних племінних союзів, князівських державних об’єднань Київської Русі та Галицько-Волинського князівства; державотворення в рамках Великого князівства Литовського та занепаду державності в рамках Речі Посполитої; державницьких традиціях Запорізької Січі, держави Б.Хмельницького та боротьби за її збереження; спроб державотворення в рамках іноземних держав та національно-українського етапу державотворення.

Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Методологічні основи – теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.

Методологія – наука про і методи, підходи та критерії дослідження, що застосовуються в будь-якій науці.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: принцип об'єктивності, принцип історизму, соціального підходу, альтернативності.

Джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використаня в історичних дослідженнях. Джерела - це носії історичної інформації. Прийнято ще назвивати історичними пам’ятками. Ділять на дві великі групи: до першої групи належать релікти, що були витвором свого часу, до другої – джерела, що подають історичну інформацію опосередковано – це оповіді про події минулого (такі джерела прийнято називати наративними (розповідними). Джерела також поділяють на масові, які відображають однотипні явища, що часто повторювались, і унікальні.

Класифікуючи історичні джерела за типами, необхідно дати коротку характеристику їх, навести конкретні приклади джерел з історії України, які належать до того чи іншого типу.

Тип об’єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію.

Існує п'ять типів джерел:

1) речові – пам’ятки матеріальної культури, археологічні знахідки (знаряддя праці, залишки споруд, храми, побутові предмети, предмети культури, монети, зброя );

2) етнографічні – пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні – дані з історії розвитку мов (гідроніми – назви рік і озер, топоніми – назвуи місцевостей, етноніми – назви племен і народів, ононіми – прізвища і імена);

4) усні – народні пісня історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки;

5) писемні джерела (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері) – 2 види (відрізняються походженням, призначенням, формою): актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій (протоколи, грамоти, накази, статистичні дані, законодавчі акти) та оповідні пам’ятки – літописи, літературні твори, публіцистика, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії).

Серед останніх чільне місце в історії України посідають літописи - хронологічні записи про події, складені по роках. Це і "Повість минулих літ" (ХІ-ХІІ ст.), і Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.), Новгородський та Ростово-Суздальський, Густинський (ХVІ ст.), Львівський (ХVІІ ст.), козацькі: "Літопис Самовидця" та "Літопис Самійла Величка" (ХVІІ ст.). Варто наголосити, що в Київському літописі під 1187 р. вперше вжито термін „Україна”.

До писемних джерел також відносяться іноземні джерела, наприклад, згадки про давні народи, що населяли територію сучасної України, у грецьких, римських, візантійських, арабських істориків та літераторів (Геродот (V ст.до н.е.), Тацит ( І ст. до н.е.), Страбон, Птолемей, Прокопій Кесарійський, Йордан, Аль-Масуді та ін.), записки посла Литви в Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військового діяча Якова Собеського.

Такі юридичні пам'ятки, як договори Русі з Візантією, законодавчий збірник "Руська правда", церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Литовські статути також містять цінну історичну інформацію.

6) фото-, фоно-, кінодокументи – наймолодші типи джерел;

Історіографія у широкому розумінні – історія історичної науки вцілому, тобто галузь історичної науки, що вивчає її історію; у вузькому розумінні – сукупність досліджень певної теми або історичної доби.

Як джерелами, так і історіграфічним надбанням є літописи княжої, литовсько-польської і козацької доби.

Єдиний друкований твір - "Синопсис", який був створений на основі літописів, до сер. ХІХ ст. витримав понад двадцять видань, тривалий час вважався першим систематизованим твором з історії України. Близько 1740 р. Василем Рубаном за редакцією Олександра Безбородька видається "Краткое описание Малороссии", яке мало з'єднати князівський і козацький періоди історії України.

Наприкінці ХУІІІ ст. за кордоном вийшли три історичні праці, присвячені історії України, їх авторами були Жан-Бенуа Шерер, Карл Гаммерсдорфер та Йоган-Хрістіан Енгель.

Відлік історіографії політичної історії України починається від “Історії Русів” – історико-політичного трактату кінця ХVІІІ ст. На історичному тлі у творі стверджується необхідність відновлення та утвердження національної свідомості, права українського народу на державну незалежність.

На початку ХІХ століття виходять видання Дмитра Бантиш-Каменського „История Малой России” (1822 р.) та Миколи Маркевича „История Малороссии” (1842-1843 рр.).

М. Максимович започаткував народницький напрям в дослідженні історії. В.Б.Антонович в другій половині ХІХ ст. заснував Київську школу істориків.

Розвиваючи українську політичну думку у ХІХ - першій половині ХХ ст. вагомий внесок до політичної історії України зробили М. Костомаров, Д. Багалій, М. Драгоманов, Д.І.Яворницький, М. Грушевський, Д.Дорошенко, В. Липинський, І. Крип’якевич, О.Я.Єфименко, Н. Полонська-Василенко та інші видатні мислителі, що розробляли проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення.

Найбільш важливими здобутками їх історико-політичної творчості стали наступні ідеї:

• критична оцінка будь-яких форм деспотизму і поневолення народу;

• осуд системи законодавства і судочинства , покликаної захищати інтереси панівних сил;

• заклик до боротьби за національне і соціальне визволення українського народу;

• обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи;

• аналіз самоуправління народу і колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження державної самостійності українського народу.

У другій половині ХХ ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини ХІХ ст. до середини 80-х років ХХ ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

• про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної – соціально-політичної і східної – християнсько-духовної;

• про можливість здійснення процесу націоутворення через національне самовизначення народу, піднесення його освіти і культури, а не лише через провідну верству;

• про руйнацію СРСР внаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу, виникнення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційне утворення опозиційних політичних структур.

Певний внесок у розвиток політичної історії зробили українські дисиденти (“шістдесятники”), що спираючись на факти і події української історії, протистояли конформізму, беззаконню, порушенню прав і свобод людини, обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися вільно.

Вагомий внесок у політичну історію України зробили О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.

У вітчизняний науковий обіг були залучені дослідження українців зарубіжжя з історії українського народу, його боротьби за державність – О. Субтельного, І. Нагаєвського, Т. Гунчака та ін.

2. Первісні сліди людських поселень в Україні сягають 800–150 тис. років тому. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу сіл Королеве та Рокосове на Закарпатті. Із періоду давнього кам’яного віку – палеоліту - відомі стоянки на Десні (Мізин, Пушкарі, Новгород-Сіверський), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врублівецька, Молодове), в Донбасі (Амвросіївка), у Криму та ін. Найдавніші поселення на території нашого краю датуються періодом 40-35 тис. років тому (Рівненщина, Дубнівщина, Млинівщина) .

Трипільська культура – високорозвинута землеробська культура VI-I тис. до н.е. (за назвою с. Трипілля на Київщині, де у 1896 р. уперше були відкриті археологом В.Хвойкою пам’ятки цієї культури). В Україні трипільські племена проживали на території від Карпат до Дніпра. У період найвищого розвитку (3500-2700 рр. до н.е.) вони будували добре укріплені села на 600-700 чол. Кожна сім’я володіла кімнатою з глинобитною піччю у спільній оселі. Гончарний посуд мав характерний орнамент жовтого, чорного і білого кольору і є свідченням магічних ритуалів та вірувань трипільців. Племена використовували кам’яні знаряддя праці, вироби з міді. Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, просо, велику рогату худобу. В землеробстві використовували рало. До сих пір остаточно не з'ясовані причини зникнення цієї культури, а також не припиняються дискусії про етнічну приналежність трипільських племен.

Скотарські племена, що з’явилися на території сучасної України у II-I тисячоліттях до н.е., вели напівосілий спосіб життя. В добу міді та бронзи між 1500 та 1000 рр. до н.е. в Північному Причорномор’ї з’являються кіммерійці. Вони заселяли степ від гирла Дунаю до Кубані і першими опанували мистецтво їзди на конях та виробництво зброї із заліза. У них були царі і військова знать, використовувалась праця рабів. Кіммерійці – перший народ, засвідчений у письмових джерелах (Гомер та ін.).

Скіфи заселяли у VІІ-ІІІ ст. до н.е. землі від Дону до Дністра. Поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів. Останні жили між Дніпром і Доном і зосередили у своїх руках усю політичну владу, заснували державу Скіфію. Скіфи вели жваву торгівлю з античними колоніями Північного Причорномор’я. Близько 514 р. до н.е. на скіфів напав перський цар Дарій. Застосувавши стратегію “спаленої землі”, вони змусили його відступити. Наприкінці V- на поч. ІV ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців. У цей період скіфська держава досягла найвищої могутності. За царя Атея (V- початок IV ст. до н.е.) скіфи карбували власну монету. У 339 р. до н.е. кочівникам завдав поразки Філіп Македонський і цим була підірвана їх могутність. Більшу частину Скіфії завоювали сармати. Частина скіфських племен – алани – стали союзниками нових кочівників, інші відійшли у Крим, де вони проживали до ІІІ ст. н.е., заснувавши там нову столицю - Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н. е. “батько історії” – Геродот.

Сармати – іраномовний народ, який прийшов з Поволжя у ІІІ ст. до н.е., їх панування у Причорноморських степах продовжувалось до ІІ-III ст. н.е. Сармати частково асимілювали скіфів. Як і інші кочівники, вони складались із союзу племен, найбільшими серед яких були язиги, роксолани та алани. Сармати не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи.

Античні міста–держави Причорномор’я й Криму. У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій в гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік на сході Кримського півострова та інші.

Грецькі колонії складалися з центрального поселення та розташованих навколо нього селищ, хуторів, окремих садиб. Міста були чітко сплановані. Поруч із полісом знаходився цвинтар – некрополь. Міста мали спеціальні гідросистеми.

Керівництво полісами здійснювали демократично обрана рада та народне віче. Виконавча влада належала колегії архонтів на чолі з першим архонтом. Молодь, отримуючи громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, лучництво, ткацтво, кушнірство, гончарство та ін., які обслуговували не тільки місцевих жителів, але й сусідні кочові народи. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували пшеницю, рибу, сіль, шкіри, бурштин, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію і сусідні держави охоплює криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками, нападами сусідніх кочівників. На Північне Причорномор’я стала претендувати Македонська держава, згодом ця територія потрапляє під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. колонії фактично перестали існувати.

З плином часу Велике переселення народів IV-VI ст. призвело до Великого розселення слов’ян у VІ–VІІ ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону і Волги. Тому VІІІ–ІХ ст. локалізуються східні, західні та південні слов’янські племена.

Необхідно з’ясувати передумови утворення держави з центром в Києві, а саме: вигідне географічне положення, що дозволяло контролювати притоки Дніпра – основні торгівельні шляхи тих часів, розташування на межі розселення кількох союзів племен, розвиток Києва за рахунок притоку населення з інших східнослов’янських земель.

Необхідно обгрунтувати основні теорії походження Київської Русі. Вказана проблема є однією з політизованих тем історії Київської Русі, що активно розроблялась у сер. ХVІІІ ст. німецькими істориками, членами Петербурзької Академії наук Г.Байєром та Г.Міллером, які обгрунтували концепцію норманізму, тобто скандинавського походження Київської Русі. Їх опонентом та прихильником концепції антинорманізму став М.Ломоносов. Українські історики М.Костомаров та М.Грушевський також вважали, що в історії східнослов'янських племінних союзів простежуються передумови для створення власної держави, а наявність норманського чи варязького чинника відіграла роль каталізатора державотворчих процесів. Докази на користь обох концепцій науковці знаходять на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

3. На межі VІІІ–ІХ ст. навколо Києва формується перша східнослов’янська держава – Київське князівство Аскольда (династія Києвичів), а варяги у 882 р. змінили династію Києвичів на Рюриковичів.

Етапи розвитку державності

1. становлення (форма правління - дружинна держава), в його основі була княжа дружина, яка водночас збирала податки і виступала радником князя. За період, який охоплює майже сто років - з 882 р., коли престол у Києві посів Олег, до 972 р., до смерті Святослава, відбувалося швидке зростання, утворилося величезне господарське й політичне об'єднання.

2. розквіт (форма правління – централізована монархія, держава Володимира Великого (980-1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1034-1054 рр.), в управлінні державою князь спирався на князівську раду, до якої входили старші дружинники і вихідці зі старої племінної знаті – бояри. Пперіод характеризувався зміцненням завоювань Києва і досягнення державою вершини політичної могутності та стабільності економічного і культурного розвитку.

3. роздрібненість (форма правління – федеративна монархія, з середини ХІІ ст.) влада князя обмежувалася його уділом, а найважливіші питання життя Русі вирішувалися на князівських з’їздах. Останній період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча загроза кочовиків та економічний застій. Більшість істориків датують початки занепаду періодом після князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) та його сина Мстислава (1125-1132 рр.)

Остаточне зруйнування Києва ордами монголо-татарів у 1240 р. ознаменувало кінець київського періоду історії князівської держави, проте Русь вижила, піднялася з руїн та відновила свою економіку та культуру. Першим зробило це Галицько-Волинське князівство, продовжило традиції Київської Русі та стало її завершальним етапом.

Головні вектори зовнішньої політики: північний (Швеція і Норвегія), південний (Візантійська імперія), західний (Польща, Угорщина, Франція, Британія, Рим і Німеччина), і нарешті східний вектор (Хозарський каганат, Волзька Булгарія, печеніги, торки і половці).

Утворення Київської Русі у ІХ ст. та існування цієї ранньофеодальної східнослов'янської держави до 30-х рр. ХІІ ст. перетворило її на важливий чинник міжнародного життя Центральної та Західної Європи.

Причини, які призвели до занепаду Київської Русі. Феодальну роздрібненість Київської Русі спричинила низка чинників:

1. великі простори держави та етнічна неоднорідність населення;

2. зростання великого феодального землеволодіння, особливо вотчинного, посилення місцевого боярства (феодалізація);

3. розвиток економічної та політичної могутності удільних князівств;

4. відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади, що приводила до міжусобних війн у боротьбі за великокнязівський престол;

5. зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі;

6. посилення експансії сусідніх степових кочових народів (половців, печенігів та ін.)

Період феодальної роздрібненості - закономірний етап у розвитку суспільства, адже це була загальноєвропейська тенденція. Так само, як у державах Західної Європи, в Київській Русі існували відносини васалітету - системи особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сюзеренів), так само внаслідок зростання самостійності великих спадкових володінь відбувається швидкий економічний розвиток цих територій, урбанізація, піднесення культури, що потягнули за собою сепаратистські, відцентрові тенденції. Боротьба феодалів за владу підриває могутність середньовічної держави, сприяє появі окремих територіально-політичних утворень. Саме в цей час відбувається остаточне формування феодальної системи (прав феодалів та повинностей селян, завершується процес становлення феодально-станової ієрархії, формується і вдосконалюється державний апарат). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

4. Перший похід монголів на Київську Русь відбувся ще 1223 р. на р. Калка, але руські дружини потерпіли поразку. Після наступної хвилі полчищ монгольського хана Бату 1237—1241 рр. Київська Русь припинила існування. Найбільшого спустошення зазнали Київське, Переяславське та Чернігово-Сіверське князівства, що одночасно потрапили під владу Золотої Орди. Влада у цих князів зберігалася, проте право на князювання підтверджував хан спеціальною грамотою (ярлик), в обмін на службу і сплату данини. За сплатою данини наглядали монгольські урядовці (баскак).

Перша битва руських дружин з монголо-татарськими військами відбулась у 1223 р. на р. Калці, внаслідок чого об’єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки – 9/10 воїнів та 6 князів загинули, незважаючи на їх героїчний опір. Нова хвиля монгольського нашестя на чолі з онуком Чингізхана Батиєм розпочинається у 1237 році, протягом 3 років було перетворено на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та Київ. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі. Кочівники у 1241 р. вторгилися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку.

Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників, яка виявилась насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини ХІУ ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Особливості встановлення золотоординського іга на Русі.

1. руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;

2. на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників, навіть інститут баскаків на початку ХІУ ст. фактично ліквідується;

3. толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Тривалі тенденції в історичному розвитку східних слов’ян, що були зумовлені монгольським завоюванням. Монгольське завоювання зумовило появу низки тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток східних слов’ян, якісно змінили характер державних структур, наклали значний відбиток на ментальність народу.

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян. Виникнення замість занепадаючого Києва нових центрів політичної консолідації – Галицько-Волинського князівства (ХІІІ – перша пол. ХV ст.), а незабаром і Московського князівства (сер. ХІV – ХV ст.). Масова міграція еліти південних князівств (боярства, міського патриціату, церковної ієрархії) та кваліфікованих ремісників спочатку до Володимира, а потім – до Москви.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздрібненості.

3. Поступове висвітлення в стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства. Особливо ця тенденція була помітна у Північно-Східній Русі.

4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що в ХІV – ХV ст. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди, тобто під вплив різних держав та культурних традицій.

В Галицькій землі князювала династія Ростиславичів (нащадки Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого). На Волині до сер. ХІІ ст. не було власної династії, доки Ізяслав ІІ Мстиславович започаткував династію Мстиславовичів. Син Ярослава Осьмомисла Володимир помер бездітним, що знаменувало завершення династії Ростиславовичів в Галичині. Волинський князь Роман Мстиславович блискавично скористався з цієї події і об’єднав Галичину та Волинь 1199 р.

Політичний устрій Галицько-Волинського князівства (1199-1340) визначається як монархічно-федеративний. Найбільшу владу мали князі і королі (Данило Галицький, Юрій І Львович і Юрій ІІ Болеслав). Крім монархів державну владу здійснювали боярська рада і віче.

Значення боротьби Галицько-Волинського князівства з монголо-татарською експансією для країн Східної Європи. Першим князем, якого застало монголо-татарське лихоліття був Данило Галицький. Дипломатичні заходи Данила Романовича сприяли консолідації сил південно-руського слов’янства. Формально визнавши залежність від хана Золотої Орди у 1245 р., Данило збирав сили та зводив кам’яні фортеці, намагався створити антиординську коаліцію держав. У 1254 р. у битвах з військами хана Куремси відвоював землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Але у 1258 р. Орда розпочинає новий масовий наступ, для якого Данило вже не мав сил, під тиском численного війська Данило зруйнував, на їх вимогу, укріплення Львова, Володимира, Луцька та інших міст. Його син Лев І не чинив монголам спротив і навіть всупереч власним інтересам ходив на війну проти Польщі та Литви, і держава використовувалася як плацдарм для нападу на сусідні держави. 1323 р. брати Андрій та Лев ІІ загинули в боротьбі з ординцями. На західному векторі князі відстоювали незалежність князівства від Польщі, Угорщини, Тевтонського Ордену і Литви, та з перемінним успіхом анексували сусідні території (Люблінська земля). Тривалий спротив Галицько-Волинського князівства монголо-татарському нашестю зберіг від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяв їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Лекція 2. лИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ.

вИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА (хiv – ПЕР.ПОЛ. хvii СТ.) нАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА І СТИАНОВЛЕННЯ КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (ДР.ПОЛ. хvii-хviii СТ.)

План

1. Литовсько-польська доба.

2. Національно-визвольна війна українського народу кін. XVI ст.

3. Україна у другій половині XVII-XVIIІ ст.

Козацький період в історії України (ХVІ – ХVІІІ ст.) надзвичайно важливий для розуміння складних державотворчих і націєтворчих процесів, що відбувалися на наших землях протягом багатьох століть, і які, на жаль, залишаються незавершеними ще й тепер, на межі ІІ і ІІІ тисячоліть.

Вивчення цього періоду розпочинаємо із Люблінської унії 1569 р., коли з утворенням Речі Посполитої майже всі українські землі відійшли до Польщі. Під впливом польсько-католицької експансії розпочалося посилення негативних і небезпечних для українців тенденцій у різних сферах суспільно-політичного, економічного і національно-релігійного життя.

Завдяки потужному спалаху національно-визвольної боротьби, що його М.Грушевський назвав “першим українським відродженням”, наші предки зуміли відстояти своє природне право на державно-політичне самовизначення. У Центрально-Східній Європі у середині ХVІІ ст. з’явилося нове державне утворення – Військо Запорозьке. Провідна роль у ньому належала козацтву, яке сформувалося в окрему суспільно-політичну верству. Козацтво стало виразником прагнення народу до свободи і незалежності, але внаслідок багатьох обставин воно не змогло бути достатньо внутрішньо сконсолідованим, як також і послідовним у боротьбі за вольності і права всього українського суспільства та за необхідні соціально-економічні перетворення у державі. Цим сповна скористалися сильніші сусідні країни, які у міжнародних договорах закріпили розподіл українських земель, а згодом ліквідували і саме козацтво.

Необхідно пам’ятати, що козацько-гетьманська держава творилася в складних умовах затяжної і кривавої боротьби за національне виживання в епіцентрі масштабного протистояння різновекторних цивілізаційних, релігійно-політичних та культурних традицій Заходу і Сходу. Тут перехрещувалися впливи та інтереси католицизму, православ’я, мусульманських і протестантських країн. Відповідним чином формувався менталітет “козацької нації”, яка завжди змагала до волі, але ніколи не була єдиною.

У ХVІІ- ХVІІІ ст. впливи козацтва поширилися практично на всі українські етнічні землі, але не всі вони входили до складу Війська Запорозького. Поза межами козацько-гетьманської держави залишалися значна частина Поділля і Волині, Галичина, теперішні Буковина і Закарпаття та ін. Однак центральною у цьому періоді була ідея козацького державотворення і саме реалізації цієї ідеї у Наддніпрянській Україні приділена основна увага у посібнику.

1. Велике князівство Литовське було утворене Міндовгом 1236 р. Литовське проникнення почалося одразу після смерті галицько-волинського правителя Юрія ІІ Болеслава, коли в 1340 р. його змінив Любарт Гедимінович. Литва звільнила південно-руські землі від Золотої Орди в 1362 р., після битви на Синіх Водах, приєднавши Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину. Руське населення опору литовцям не чинило, позаяк Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв і системи управління. Історики виділяють такі періоди литовської інкорпорації: «оксамитове проникнення» (1340-1362), асиміляція литовських правителів (1362-1385), втрата українськими землями автономії (1385-1480), посилення литовсько-російської боротьби за «збирання земель Русі» (1480-1569).

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов'язково найстарший. Ве­ликий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику. Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. До середини XV ст. значне місце в системі управлін­ня державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спи­рався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (ста­роства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, ор­ганізовували військовий захист, управляли господарст­вом на землях великого князя.

З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був ра­дитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир три­валий час вимушений був перебувати в Польщі, не маю­чи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати міс­цеві інтереси перед самим Казимиром як польським ко­ролем. Так Пани-Рада стала «вищим урядом країни». Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, ого­лошення мобілізації, судові справи, призначення провін­ційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згі­дно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався що­річно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили пред­ставники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, уря­довці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скли­кання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 р.). Наприкін­ці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулю­вали політичну активність шляхти, яка намагалася впли­вати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо ви­магаючи виборного земського суду, обмежень щодо втру­чання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї ін­ституції як державної установи з компетенцією, що збі­галася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

30 грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорюва­ти всі питання державного життя, ставали важливим по­літичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Валь­ний сейм. У «сеймових листах» (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста пови­нен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до від­криття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була малочисельною. До її складу входили: маршалок земсь­кий та його заступник — маршалок двірський, які відпо­відали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер віда­ли державною канцелярією; земський та двірський під­скарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Надання містам Магдебурзького права, проведення зе­мельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення су­дової системи стимулювало появу нових категорій місце­вих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів великих фортець), війтів (керівників місь­кого самоврядування), лавників та радців (членів місь­ких магістратів), фахівців, які займались обмірюванням та виділенням землі. Напередодні Люблінської унії укра­їнські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Мос­ковської Русі.

Політичні особливості перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави:

— всі українські землі, що опинилися у складі Литов­ської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку ак­тивно переймали литовські правителі.

— руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

—в адміністративно-політичному устрої українських зе­мель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

Процес укладення унії між Литвою та Польщею був довгим (з 1385 по 1569 рр.). В результаті Кревської унії київський, волинський і новгород-сіверський князі підписали присяжні грамоти разом з литовськими князями. Галичина після тривалого протистояння 1387 р. була захоплена Польщею. В 1392 р. князь Вітовт примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси». Згідно Городельської унії 1413 р. Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ. Люблінська унія 1569 р. знищила рештки українських державних традицій у Литві. Українські землі було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське і Белзьке. Польське проникнення в українські землі суттєво відрізняється від литовського, адже поляки запровадили тотальну полонізацію, католизацію і колонізацію краю, що призвело до загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Протягом XІV - ХV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що була державною в Литовській державі до 1569 р. На зламі ХV – ХVІ ст. формується дві окремих літературні мови – староукраїнська та старобілоруська. Наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. освіта стає одним з найважливішим засобів у боротьбі проти полонізації, за збереження етнічної цілісності України. У 1576 р. заснована Острозька Академія, а в 1632 р. Києво-Могилянській колегіум. Вони поєднали руські і ренесансні надбання. У 1586 р. у Львові з’являється перше братство, а на початку ХVІІ ст. їх вже налічується 30. Братства, спочатку як релігійні організації створювалися навколо церков, згодом фактично перетворилися на громадсько-політичні центри захисту мови і духовних цінностей українського народу. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Берестейська церковна унія 1596 р. знаменувала подальший наступ на православну віру. Братські школи і козацтво стали на захист православ’я. Року 1620 р. за сприяння Петра Сагайдачного відновлена вища православна ієрархія. Козаки також врятували український етнос від турецько-татарських і польських загарбників.

2. Під час національно-визвольної революції серед козацької еліти було сформовано фундаментальні основи національної державної ідеї:

1. право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

2. незалежність і соборність Української держави;

3. генетичний зв'язок Української держави з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького.

Процес утворення козацько-гетьманської держави в ході національної війни мав ряд специфічних засад внутрішньої організації, які сформувалися під впливом традицій та звичаїв українського суспільства, системи організації публічної влади Запорозької Січі та складного геополітичного становища. Ситуація надзвичайного стану визначила напіввійськовий характер української державності. Необхідно підкреслити, що українська держава доби Хмельниччини базувалась як на демократичних, так і на авторитарних принципах, що неодноразово вступали у протиріччя.

Під поняттям «Гетьманат» слід розуміти систему козацького управління, юридично визнану Польщею у серпні 1649 р. Територія ж трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, називалася Гетьманщи­ною. За Зборівським договором король визначив таку лінію козацько-українського кордону: ДністерЯмпіль—Брацлав—Вінниця—Погребище—Паволоч,Коростишев—Горностайпіль—Димер—Дніпро—Остер—Черні­гів—Ніжин—Ромни. Столицею Гетьманату вважався Чигирин, пізніше — Глухів і Батурин.

До кінця 1648 р. контрольована гетьманською канце­лярією територія України становила 200 тис. кв. км і простягалася від Слобожанщини до Галичини.

Адмініст­ративне вона поділялася на полки, сотні й курені. До ку­реня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7—10, а то й 20—22 сотні. У містах фактично існувало двовлад­дя: поряд із городовими отаманами функціонували ма­гістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке по­чало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плу­танини та зловживань.

Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Віська Запорозького. Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зоб­ражався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори пол­ків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

Необхідно звернути увагу на те, що гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Незважачи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати 100-150-тисячне військо. Доцільно розглянути життя і діяльність видатних воєначальників доби Хмельниччини – полковників Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Нестора Морозенка, Мартина Пушкаря, Матвія Гладкого.

Загалом українське суспільство на території Гетьман­щини мало перспективу перейти до буржуазного способу життя, але цього не сталося, оскільки правляча верхівка відстоювала норми і традиції середньовіччя у сфері дер­жавного устрою.

Міжнародна обстановка, яка склалась після поразки українських військ під Берестечком. Необхідно акцентувати увагу на тому, що Б. Хмельницький зрозумів – самотужки вирватись з-під польського гніту буде дуже важко. Необхідно розглянути зовнішню політику гетьмана, його спроби домовитись із Швецією, Туреччиною. На тлі історичних подій необхідно простежити особливості міжнародної політики Б.Хмельницького, направлену на пошук союзників та відзначити трансформацію його політичних поглядів.

Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань, створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана, Б. Хмельницький нама­гався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької Украї­ни Молдову й Волощину. Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури, тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели бо­ротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина.

Далі необхідно зазначити про настрої козацької старшини, яка в значній своїй кількості схилялась до військово-політичного союзу з Московським князівством, підштовхуючи до нього Хмельницького. Важливо розглянути рішення російського Земського собору від 1 жовтня 1653 року, яким було ухвалено рішення взяти Україну під свою опіку. Далі необхідно вести мову про юридичне оформлення цієї опіки, яке відбувалось в січні-березні 1654 року під час Переяславської ради та переговорів між козацькою делегацією і росіянами в Москві.

Підсумовуючи відповідь необхідно дати оцінку результатам Переяславської ради, зазначити, що з цього моменту розпочинається поступовий занепад козацько-гетьманської України і анексія її Росією.

3. Питання територіально-політичного устрою Гетьманщини наприкінці ХУІІ - у ХУІІІ ст. розглядається багатьма істориками. На Лівобережній Україні і Слобожанщині, де в основному зберігався устрій національної держави доби національно-визвольної війни під наглядом російської адміністрації, на Правобережній Україні, де перепліталися адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави, самобутній устрій Запоріжжя, яке практично було незалежним і від царських властей, і від Речі Посполитої за умовами Андрусівського перемир'я 1667 р.

Процеси поступового поглинення українських земель Польщею, Росією та Туреччиною у др. пол. ХУІІ ст.; остаточну поразку державницьких устремлінь внаслідок поділу українських земель на Правобережну і Лівобережну частини та відмови від подальшої боротьби правобережних гетьманів; колоніальне становище України в складі іноземних держав; спроби лівобережних гетьманів відстояти елементи автономного устрою.

Доведення колоніальної політики Російської імперії щодо України у ХУІІІ ст. рекомендується базувати на наслідках переорієнтації традиційних економічних зв'язків, військових подіях Північної війни Росії зі Швецією, запровадженні губернського адміністративного устрою при обмеженні влади гетьмана, участі козаків у важких примусових роботах далеко від Батьківщини, військових походах російської армії.

Варто зупинитись на постаті І.Мазепи, аналізуючи його політичні погляди та зміну зовнішньополітичної орієнтації. Саме за Мазепи Росія почала максимально використо­вувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо вер­хівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагу­вати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодруку­вання. Майже щорічно російські війська здійснювали похо­ди в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагала­ся закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав ко­заків у такі походи, але вони воювали неохоче, розумію­чи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне. З початком у 1700 р. російсько-шведської війни коза­цькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали ува­ги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення. Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина геть­манської старшини, невдоволена політикою Мазепи, сла­ла на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокоманду­вачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Ро­сійські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсу­вати» втрату ним булави.

Окремо слід розглянути появу Конституції П.Орлика як вияв державницької, законотворчої думки українського уряду в екзілі.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відо­кремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження по­передньої політики «збирання руських земель», активі­зації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорномор­ський басейн українська територія розглядалася як еко­номічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передба­чав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо від­новлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допо­могу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибо­ри» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повно­важення, заборонивши самостійно призначати полковни­ків, мати стосунки з іншими державами, взяла під конт­роль бюджет.

В лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідува­ти посаду гетьмана. К.Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Пре­зидентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерій­ських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких тради­цій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Кате­рина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належ­ний «порядок», розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російсь­кої казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дво­рянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зра­ду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки ста­нові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, ду­хом малоросійського провінціалізму.

Нове дворянство України відірвалося не лише від на­роду, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потра­пило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали не­обгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну си­лу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії, її демократич­ні державні інституції рано чи пізно повинні були зник­нути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Ліквідації української державності також сприяли:

• відірваність українських суспільних верств від вій­ськового устрою держави;

• відсутність природних кордонів української тери­торії, її відкритість з усіх боків;

• незначний розвиток урбанізації, а через це — слаб­кість міщанства, інтелігенції;

• психічна двоїстість українців (хитання між лояль­ністю до московського царя та українським патріотизмом).

Розгляд процесів активного заселення земель Правобережної України Туреччиною та Польщею у порушення Бахчисарайського договору 1681 р., поступки козакам у питаннях адміністративно-військового устрою та згодом рішення Польщі про ліквідацію правобережного козацтва дають змогу простежити причини активізації козацьких сил та появи гайдамаччини як спротиву польській владі. Необхідно визначити причини, хід і наслідки Коліївщини. Також слід опрацювати етапи поділу Польщі і входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

Лекція 3. Україна У СКЛАДІ рОСІЙСЬКОЇ ТА аВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

пОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ. Україна НА ПОЧАТКУ хх СТ. нАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ І ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.

План