23

ПЛАН

ПЛАН 2

Вступ 3

1 Історія концепції природного права (Цицерон, Тома Аквінський, Гуго Грацій, Пуфендорф, Томазій, Локк) 5

2 Особливості сучасного природного праворозуміння (Р. Дворкін, Роберт Алексі) 15

Висновки 21

Література 23

Вступ

Вибір теми зумовлений теоретичними та практичними потребами ґрунтовного аналізу особливостей становлення і розвитку вітчизняної філософської та соціологічної думки, необхідністю формування в Україні культури правосвідомості особи, її правової освіти. Сучасність теми зумовлена гострими потребами аналізу шляхів побудови соціальної правової держави в Україні, необхідністю визначення характеру взаємодії існуючої держави та громадянського суспільства. Це сприятиме комплексному розв’язанню проблем реалізації прав і свобод людини.

Вирішення цих завдань передбачає аналіз проблеми суспільних правовідносин, їх історії та розвитку. Адже невідповідність декларованих правових норм реальному стану й тенденціям розвитку правовідносин в суспільстві є основною причиною неефективності й недієвості законодавчих приписів. Крім того, право в процесі свого формування, функціонування й реалізації постає як складний процес, що потребує розкриття й пізнання його природи. В залежності від виявлення закономірностей його розгортання визначається й ефективність його використання для соціальної організації, розв’язання соціально-економічних проблем та формування правової системи.

Звернення до вищезазначеної теми не є випадковим. В умовах розбудови громадянського суспільства та правової держави цінність категорії прав людини є програмно-визначальною для усього подальшого суспільного розвитку. Гострота проблеми є особливо очевидною з огляду на 70-річне тоталітарне минуле нашої країни та національну несамостійність упродовж кількох століть її історії. Адже питання права тлумачились з огляду на так звану “меншовартість” українців, їхнє залежне становище. Сучасна Україна перебуває в перехідному стані творення правових державних та суспільних інституцій. Тому й процес становлення громадянського суспільства потребує виявлення характеру правовідносин у ньому з точки зору перехідного періоду. Адже стосунки всередині громадянського суспільства мають формуватись на основі усвідомлення невід’ємності і неспростовності природних прав людини. На них має спиратись позитивне законодавство держави. Вони є запорукою ефективності усієї системи соціальних відносин.

Осмислення специфіки втілення концепції природного права в умовах перехідного періоду становить глибинну філософську сутність правового державобудування в країні. Концепція та породжуваний нею принцип взаємної відповідальності держави, суспільства і особи один перед одним сприяють узгодженню ідеї сильної міцної державності із принципами самоцінності, свободи й недоторканності особи. Це позитивно позначається на спробах подолати відчуженість між державою, особою і суспільством як колективною множиною утворюючих його суб’єктів.

Зважаючи на вищезазначене, дослідження обраної проблематики є актуальним із декількох причин:

- історичні передумови концепції, зацікавленість питанням природних прав людини упродовж усього періоду розвитку європейської філософії вказують на світову практичну й науково-філософську значущість означених ідей для будь-яких типів суспільств;

- концепція природного права сприяє вирішенню проблеми переходу посттоталітарного, авторитарного суспільства до правової держави та демократичного громадянського суспільства, виявленню специфіки їхніх взаємовідносин;

- з урахуванням національних особливостей країни, української національної ідеї, концепція природного права може бути успішно застосована в контексті обґрунтування державного та суспільного будівництва в перехідному суспільстві України;

- концепція відображає світовий досвід спільного життя людей, роз’єднаних особистими егоїстичними інтересами, але здатних їх узгодити й подолати протиріччя на основі спільного прийняття загального для всіх моральнісного закону.

1 Історія концепції природного права (Цицерон, Тома Аквінський, Гуго Грацій, Пуфендорф, Томазій, Локк)

Серед мислителів, які зробили значний внесок у тлумачення змісту та сутності історико-філософської концепції природного права, можна виділити античних софістів, Платона й Арістотеля, Цицерона, Н.Макіавеллі, Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка, І.Канта, Г.-В.Ф.Гегеля. В українській філософії проблемою природного права переймались М.Грушевський, Я.Ковельський, М.Козачинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, С.Оріховський-Роксолан, Ф.Прокопович, Г.Сковорода, С.Франк, І.Франко та інші.

На сучасному етапі концепція використовується і тлумачиться багатьма українськими філософами, правознавцями, юристами. Серед них: В.Андрущенко, В.Гаєць, В.Кремінь, М.Михальченко, Ю.Павленко, М.Петренко, В.Ткаченко та інші.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права).

Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я [7, с. 132].

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обґрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

У рамках природної школи прана знайшли прояв ідеї щодо відмінностей права і закону. Прихильники такого розмежування намагаються вкласти у зміст права основи гуманізму, справедливості, та інші соціальні цінності.

Природно-правові ідеї, як уже згадувалось раніше, знаходять своє вираження з давніх часів, наприклад, у давньогрецьких філософів (Сократ, Платон, софісти, стоїки) і римських юристів імператорської епохи (Павло, Ульпіан).

Пояснюючи виникнення природної школи у древньому Римі деякі автори вважають, що у зв'язку з широкими торговельними відносинами римських громадян з іноземцями римськими юристами було вироблено так назване "право народів" (jus gentium), на відміну від права самого Риму, яке мала назву "цивільне право" (jus civile). Це право народів представляло собою об'єднання загальних норм, спільних для законодавства декількох держав. Так, наприклад, оскільки всі держави на той час були рабовласницькими, у праві всіх цих держав були норми, що стосувалися рабства. Тому римські юристи оголосили рабство встановленням права народів [4, c. 129].

Деякі римські юристи задавались питанням, чому у різних народів з'являються однакові правові норми. Стоїки пояснювали це збігання тим, що самі загальні права встановлюються самою природою. Усі ці норми, “яким природа навчила усіх тварин” (Ульпіан), римські юристи називали “природнім” (jus naturale). Сюди належать, скажімо, такі явища, як: шлюб, взаємовідносини батьків і дітей і т. д. Природне право, на думку римських юристів, було обов'язковим не тільки для людей, а й для тварин.

У зміненому вигляді теорія природного права існувала також у середньовіччі, коли вона отримала суттєве релігійне забарвлення. Для середньовічних юристів право - це норми, які витікають з Божественного закону, встановлені Богом, на відміну від позитивного права, встановленого людьми. У такому вигляді ця теорія була розроблена Ф. Аквінським, одним із найвидатніших вчених та мислителів людства [4, c. 132].

Теорія природного права отримала найбільшого поширення та обґрунтування у період боротьби з абсолютизмом (ХУІІ-ХУІІІ ст.), коли проходила докорінна зміна в політичному житті західноєвропейського суспільства (у першу чергу Голландії, Англії, Франції тощо). Саме у цей період у працях великої кількості філософів та юристів (зокрема, Г. Гроція, Т. Гоббса, Томазія, Пуффендорфа, X. Вольфа, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта та ін.) ця теорія отримала широке розповсюдження. Справді, що саме як основа боротьби з абсолютизмом та авторитаризмом (у всіх формах його прояву) природно-правова теорія мала у минулому, має і нині, а також буде мати у майбутньому великий потенціал [2, c. 112].

Школа природного права відрізняється від позитивістської уяви правової дійсності констатацією факту існування права і закону як окремих явищ, хоча звісно ж має свої недоліки та переваги, відрізняючи цю школу від інших природно-правових.

Серед істотних переваг даного напряму окремо слід виділити, насамперед, розгляд феномену права, як такого, що базується на уявленні про справедливість; розгляд правопорядку у якості забезпечуючого суспільний порядок з урахуванням свободи кожного за умов безпеки та дотримання прав інших; визнання пріоритету природного права над позитивним, а також останнього – похідним від першого, у зв’язку з цим – прихильники цієї школи наголошують на необхідності приведення позитивного права у відповідність з природним та створенні умов, які б унеможливлювали дії неправових законів; представники школи природного права вказали на потребу зміни статусу природних прав – перехід від суто теоретичного їх обґрунтування до практичного закріплення як у правових актах окремих держав, так і на рівні міжнародно-правових договорів [5, с.164-165].

Філософською основою природно-правової теорії Гуго Греція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирішувати соціально-правові конфлікти покликаний розум, який має загальнокритичне, всеохопне значення і сприймається мислителем як верховний суддя (на відміну від Божого одкровення).

Гроцій, як і інші гуманісти й раціоналісти його епохи, звернув увагу на "подвійну істину" права. Він проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він — Творець природи, частиною якої є людина, але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне право не підпадає під вплив божественного права. Такий підхід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право поділяється на природне і встановлене волею. Природне право непорушне, це закон природи. Право, встановлене волею, має своїм джерелом людську чи Божу волю. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіставити існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв категорії "право" і "закон". Останній, на його думку, — це насильницький засіб, із допомогою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права.

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природне право. Цивільне право виникає історично і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом не історії, а філософії. Отже, сутність природного права похідна від суспільного характеру людини (як у Арістотеля), і тому необхідний суспільний договір, що його люди укладають для забезпечення своїх інтересів в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави.

Досить суперечливою і неоднозначною є оцінка творчості Гуго Гроція філософами права. Так, П. Г. Редькін уважав Гуго Гроція "творцем філософії права" і стверджував, що він першим відокремив вчення про право від науки, відомої під назвою "політика", а до нього філософія права і політика ототожнювалися. Цим Гроцій надав самостійності філософії права як науці. А от П. І. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником природничого права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. "Ті французькі та англійські вчені, з якими нам довелося вже познайомитися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії права, ніж доктрина Гуго Гроція. Своєрідність цього письменника полягає хіба що в тому, що він відкриває так званий раціоналістичний напрямок у філософії права, який являє собою, однак, радше новизну методу, ніж ідеї, та й то новизну відносну".

Ф. Аквінський широко застосовував категорію «закон» для пояснення різних явищ, властивих політично сформованим суспільством. Причина того, що він не міг пройти байдуже повз закон, полягає в тім, що мислитель був надто заглиблений у середньовічну традицію святості закону. Всю систему законів Ф. Аквінський вважав породженням Божого розуму, яка регулює взаємини між усіма створіннями, живими і неживими, тваринами і людьми. Закон у людському розумінні був лише аспектом, вельми важливим, але все ж таки аспектом космічного факту. Саме це положення мислитель вважав найважливішим і відповідно розвинув свою загальну теорію закону детальніше, ніж будь-яку іншу частину політичної теорії. А розроблена ним класифікація закону була однією з найхарактерніших частин його філософії.

За вченням Ф. Аквінського, закони повинні відповідати таким ознакам: 1) розумність веління; 2) відповідність загальному благу; 3) компетентність органу, який його встановлює; 4) опублікування. З цим можна було б погодитися, якби це стосувалося лише до позитивного (людського) закону. Але Ф. Аквінський установив чотири типи законів, причому сутність деяких із них мало узгоджувалася з указаними ознаками. Мислитель гадав, що його чотири типи закону - це чотири форми розуму, які проявляються на чотирьох рівнях космічної реальності, але скрізь залишаються одним розумом. Ось назви, які він дав цим формам: 1) вічний закон, 2) природний закон, 3) людський закон, 4) божественний закон. Всі ці закони, за вченням Ф. Аквінського, зв´язані між собою ниткою субординації. Піраміду законів вінчає вічний закон, який практично тотожний розумові Бога, що управляє всесвітом. Вічний закон міститься в Бозі, тотожний йому; він існує сам по собі, і від нього похідні інші види законів. А насамперед - природний закон, який є не що інше, як відображення вічного закону в людському розумі, у свідомості розумних істот. Завдяки своїй розумності людина розвиває далі вічний закон, керуючись прагненням до добра, уникаючи зла, до самозбереження, до життя настільки досконалого, наскільки дозволяють їхні природні обдаровання. Відносно людей це означає прагнення жити в суспільстві, кінцева мета якого - блаженство і щастя. Те, на що людина орієнтується як на мету,- здійсненням природних людських нахилів, а те, завдяки чому людина може назвати «своїм» на підставі природних нахилів, є, за вченням Ф. Аквінського, право. Природне право дає можливість володіти чимось або щось робити, наприклад, право на життя, на самовідтворення, право одержувати зовнішні блага, право на спілкування з іншими людьми, право на істину, право діяти розумно і т. д. Природне право дано Богом разом із природою людини, її нахилами та обов´язками як засобами для досягнення мети. Звертаємо увагу на те, що ані до вічного, ані до природного закону не можна застосувати жодної з названих вище ознак, яким повинен, на думку мислителя, відповідати закон.

Синтезуючи погляди Г. Гроция, Б. Спінози, Т. Гоббса, Пуфендорф трактує природне право як сукупність моральних норм, правил, функцією яких є упорядкування людського співжиття, гуртожитку. Це — універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей. Природний закон — непорушний масштаб справедливості, що зобов´язує піклуватись про інших, всю спільноту. У природному стані нема ні «війни всіх проти всіх», як вважав Гоббс, але є мир, природна свобода і рівність людей. Однак їх незабезпеченість правом, страх перед злом, а головне — прагнення до свободи, до самозбереження примушують створити державу.

Хоча ініціатором державотворення є Бог, однак, за Пуфендорфом, держава не може виникнути без вільної згоди людей, їх рішення об’єднатися. Це рішення — дійсна опора, правова основа держави. Об´єднання людей закріплюється договором (pactum), вибір форми правління й обов´язки правителя і підданих (першого — піклуватися про благо народу, останніх — підкорятися владі) — постановою (decretum). З утворенням держави люди добровільно відмовляються від частини свободи волі, рівності, але не власності, свободи переконань і віросповіданьяк сфери їх приватного життя, не допускається й опір владі підданими. Договір передбачав обов’язки кожного не порушувати прав інших людей, визнання інших рівними собі. Кращою формою правління Пуфендорф вважав абсолютну монархію, необхідну для об´єднання Німеччини, хоча допускав наявність при монархові представницького станового органу. Держава, государ повинні захищати безпеку людей, порядок і спокій, не дозволяти церкві втручатися в мирські справи. «Держава є складною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх». Закон — наказ законодавця, що встановлює межі природної свободи людини. Елементи раціонального підходу до права і держави у Пуфендорфа сполучалися з виправданням кріпацтва як добровільного договору між паном і залежним селянином, всесилля монарха.

Слідом за Пуфендорфом, Томазій стверджував: людина — істота суспільна, яка прагне до мирного спілкування й особистого блага. Основа природного права — мораль, що предписує робити те, що відповідає розумній природі людей. Мораль співвідноситься з правом як внутрішній і зовнішній світ людини. Протиріччя між ними запобігаються двома засобами: порадою і наказами. Перше переконує, друге примушує. Примус — ознака права. Примусова влада здійснюється державою.

Держава, за Томазієм, створюється людьми, а не Богом. Це — «природне суспільство», яке має верховну владу заради громадянського благополуччя. Межі впливу державної влади розглядаються в трьох вимірах — моральному, політичному і правовому. У сфері моралі діє тільки порада: роби те, що ти бажаєш, щоб інші робили для тебе. У політиці — порада і наказ: роби іншим те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе. У праві діє тільки наказ: не роби іншим те, чого ти не бажаєш собі. Таким чином, право в державі набуває імперативного (повеліваючого)і заборонного характеру, тут діє наказ держави. Проте мораль обмежує сферу дії права — держава не повинна зазіхати на духовну свободу особистості, свободу переконань. Мислитель засуджував практику поліцейської держави. Головним завданням права вважав звільнення держави від впливу церкви. Одним з перших вказав на відмінність моралі від норм права, додержання яких забезпечується заходами державного примусу.

Як і Пуфендорф, Томазій вважав кращою формою держави монархію. Основа влади монарха — згода народу. Допускав його право на спротив у випадку порушення монархом умов суспільного договору, допущення їм очевидних несправедливостей.

Спільною теоретичною основою як політичної, так і правової теорії Дж. Локка стала розбудована ним модель природного стану, яка дозволяла дослідити не лише генезис права, але й побудувати цілісну концепцію розвитку держави, основних органів державної влади і практично всіх без виключення політичних інститутів. Справді, саме через апеляцію до певного "природного стану" Дж. Локк спромігся представити низку природних прав, а також продемонструвати те як вони поступово набули силу законодавства і перетворились на позитивні норми життя будь-якого державно організованого суспільства. Тому, досліджуючи поняття природного права, перше на що ми повинні звернути увагу пов'язано з розробленою Дж. Локком моделлю природного стану. Той факт, що подібний природний стан існував не викликає у Дж. Локка жодних сумнівів, адже якщо базова дефініція державної влади тлумачить її як "право створювати закони" [8, c. 234], то цілком логічно ставити запитання про те, що саме являє собою це первинне право, яке приписується державній владі (більше того, це право по суті конституює державну владу), звідки воно взялося і яким чином воно розвивалось? Все це, своєю чергою, безпосередньо відсилає нас до дослідження тих причин, які зумовили виникнення держави, а також тих етапів, які цьому виникненню передували.

На думку Дж. Локка, природний стан людини - це такий стан, коли вона кориться лише законам природи (як такої сили, яка більш могутня за неї) і ще не встановила для себе будь-яких обмежень. Саме тому першою визначальною характеристикою природного стану є свобода. Справді, як ще можна назвати такий стан, коли для дій і бажань людини не існує не лише будь-яких обмежень, але й того суб'єкта (або суб'єктів), який би міг ці обмеження встановити? Таким чином, першою вихідною властивістю людини, яку ми можемо зафіксувати як дещо їй належне, є її свобода. Ця свобода є універсальною як щодо своїх об'єктів (людина може прагнути будь-чого і вчиняти у будь-який спосіб), так і щодо своїх суб'єктів (ця свобода є однаковою по відношенню до всіх індивідів, оскільки не маючи обмежень та ступенів, вона є рівною для всіх; в цьому сенсі ми не можемо казати, що дехто має більше свободи, а дехто - менше).

У людини немає свободи знищувати саму себе - пише Дж. Локк [8, c. 198], оскільки в іншому разі ми би отримали таку неймовірну картину, коли існує безліч свобод, але немає жодного їх суб'єкту. Друге обмеження, яке є тісно пов'язаним з першим, стосується неможливості знищення інших носіїв свободи. Це обмеження має своїм джерелом людський розум. Чи точніше було б сказати, воно випливає з того специфічного факту, що носієм свободи є не просто абстрактна людина (позбавлена будь-яких якостей), а розумна людина. Тому, якщо знищувати самого себе індивіду не дозволяє його природа як живої істоти, то знищувати собі подібних йому не дозволяє його розумна природа. Цю тезу Дж. Локк обґрунтовує в наступний спосіб: оскільки природний стан є станом спільним для всіх індивідів, то правила, які розповсюджуються на когось одного мають логічно розповсюджуватись на всіх. В результаті чого, обмеження свободи в частині власного самознищення з необхідністю супроводжується подібним же обмеженням свободи щодо знищення інших індивідів (за винятком тих випадків, коли знищення інших індивідів є єдино можливою умовою збереження власного існування). Отже, моделюючи природній стан, Дж. Локк описує його в термінах, які є кардинально відмінними від тих понять, якими послуговувався Т. Гоббс. Для Дж. Локка найбільш адекватною формою природного стану є формула взаємної згоди і миру, коли не заподіюючи шкоди іншим кожен може певно сподіватись на те, що й інші не заподіюватимуть шкоди йому. Цікаво відмітити й те, що в основу свого обґрунтування "природності" стану мирного співіснування людей Дж. Локк кладе ідею оптимального способу взаємодії свобод. Це означає, що в своєму розумінні сутності свободи і права Дж. Локк виходив не з ідей домінування індивідуальної, а саме суспільної складової в людській природі.