Тема: Київська школа поезії

Зміст

Вступ

1.    Поезія В. Голобородька, М. Воробйова, В. Кордуна. Відхід від літературних канонів шістдесятників;

2.    Нові стильові домінанти у поезії 70-80-х рр. (Д. Талалай, В. Затуливітер, П. Мовчан);

3.    «Київська школа» поезії ( І. Малкович, І. Римарук, В. Герасим’юк);

Висновок

Використана література.

Вступ

«Київська школа поезії з’явилася, коли у 1964 році на філологічний факультет Київського університету вступили Василь Голобородько, Віктор Кордун і Василь Рубан, а в 1965-му – Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, а на філософський – Микола Воробйов. На межі 1967 – 1968 років до цієї групи приєдналися Михайло Григорів та Іван Семененко, а ще пізніше на обрії з’явилися Станіслав Вишенський та Валерій Ілля. Згодом житейські та літературні шляхи агатьох із них через різні причини розбіглися (хтось перейнявся іншими справами, хтось переїхів до іншого міста тощо), а відтак залишилося тільки «ядро», і нині під поняттям «Київська шакола» ми розуміємо насамперед творчість поетів – Василя Голобородька, Миколи Воробйова та Віктора Кордуна.

Творчі принципи «Київської школи» постфактум напрочуд точно сформулював Віктор Кордун:

1)           Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості;

2)           Спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що опирається на новітню українську та західноєвропейську філософію й психологію;

3)           Повернення у поетичному творенні до лексичних першоджерел, що є головним серед найважливіших семантичних гнізд, розвинення цих лексичних першоджерел до конкретних символів через активізацію народнопоетичних уявлень та смислових відтінків;

4)           Зосередження поетичної уваги насамперед на природі, людині і всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових світу: трави, води, землі, сонця, тощо, – вона не виступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами, натомість розгортаються трансцендентні мотиви, у поезії відчутна присутність божественного, живої магії слова;

5)           Органічність творення – вірш ніби сам по собі мусить доростати до власних меж, бути цілковито органічним, автор не поціновіє своїх почуттів, а також вчинків своїх та інших людей, нічого не декларуючи;

6)           Певна недомовленість, розрахована на духовну співтворчість читача, спроба викликати читача на акт поетичного співтворення чи дотворення поезії у його свідомості;

7)           Відсутність дискурсивної мови;

8)           Пошук і повернення до життя давньої поетичної традиції, глибшої і давнішої за привнесену в Україну традицію слабо-тонічного римованого віршуваня, – а звідси, вихід на своєрідний український вірш, отже, й застосування велібру як принципу творення поезії.

1. Поезія в. Голобородька, м. Воробйова, в. Кордуна. Відхід від літературних канонів шістдесятників

Поезію Василя Голобородька можна або безтямно любити або люто ненавидіти, – але в жодному разі це мусять бути надзвичайно сильні почуттчя.

Люди свято переконані в тому, що поезія має перш за все викликати естетичну насолоду, а відтак уже «все інше», знайомлячись із творчістю Голобородька, відчувають неабиякий дискомфорт. Цей самобутній автор передусім шокує, змушує поглянути на світ зовсім іншими очима. Він виводить зі звичного затінку на сліпуче денне світло таку риси в людині, про які вона нерідко й нездогадується, а значно частіше вдає, що не здогадується. Він проникає в найглибші нетрі підсвідомості, вивертає їх нутрощами доверху і безцеремонно кидає закривавлене ошмуття читачеві, як зголоднілому собаці: ось тобі, ти цього хотів, наїжся! Так, він здатен лікувати задавнені національні комплекси, але ж яким безжалісним, яким жорстоким іноді є це лікування, котрого ми, чого гріха таїти, нерідко аж стократно заслужили:

У сільській школі мого рідного села

замість фотосвітлин випускників

за минулі роки

висять їхні черепи

на тину навколо школи.

Коли я іноді проходжу повз школу,

бачу, як нинішні школярі на великій перерві

грають у футбола моїм черепом,

бо напівм’ячі тепер вийшли з моди

і ними вже не грають.

Після перерви прибиральниця

розшукує на шкільному моріжку

мій череп випускника семикласника,

знові чіпляє його

на попереднє місце на тину,

протирає ганчіркою

для миття підлоги.

Василь Голобородько – поет національного страху. Здається, саме страх є визначальним чинником шокового враження, яке справляють кращі тексти митця на читача. Страх маленької людини, якою апріорі є кожен з нас, навіть геній, навіть впливовий начальник, навіть неабиякий багатій, навіть велике ніщо. Страх перед всепоглинаючою ілюзією Системи – мається на увазі, зрозуміло, не лише радянська система, яка Голобородькові одкровення небезпідставно сприйняла свого часу на власну адресу, але Система як така, в усіх її інваріантах і з усіма її суспільними означеннями, визначеннями й характеристиками.

Тематично й психоемоційно його твори народжуються з хронічного для української ментальності конфлікту народнопісенного міфологічного начала дитинної, незіпсованої нашаруваннями цивілізації душі з цинізмом довколишнього світу. Фактично, це безкінечні ремінісценції вічного конфлікту добра і зла, духу і тіла, Бога і Сатани, які власне й лежать в основі поезії як такої. Це семантика вічного страху буття, страху народжуватися і помирати...

– Піди ляж на лаву. – Я спатиму з твоєю дружиною.

– І спитав я його: – А що так треба?

Я завжди чинив як люди чинять.

А тепер робитимеш так, як я хочу, бо так треба.

– Треба то й треба, я завжди чинив як треба.

А можна мені кота гладити по спині,

я знаю – цього не треба робити, та я гладив, можна?

Або ж:

І вийшов нарешті дозвіл «згори» на те,

що можна на кладовищах

садити картоплю і всяку іншу овоч.

...

І люди нарікали на долю,

що так мало їхніх родичів повмирало,

щоб на їхніх могилках садити картоплю і всяку іншу овоч.

Неповторна манера виконяння і загострене, екзистенційне сприйняття світу справді вражає.

Однак у деяких нових творах автор еволюціонує до трохи іншої традиції сприймання поезії:

Поезіє,

що ти є?

Ти – навіть не кровоспинне,

ти – навіть не обеззаражувальне,

ти – навіть не анестизуюче.

Ти – клаптик бавовни,

що всотує в себе з задавнених ран

сукровицю, гній і відмерлу тканину,

щоб відразу після того бути

викиненим у помийницю –

побільшуючи собою

поклади світового смітника.

Поет намагається вкласти свій «клаптик бавовни» в задавнені рани національного політичного і духовного існування доступним йому способом – віршем прагне достукатися до сердець своїх співвітцизників, які «відходять від роду, йдучи слідом за каменем днів, що скочується у провалля». Чи Чи вдасться це йому? – питання, вочевидь, риторичне.

Інший представник «Київської школи» Микола Воробйов – надзвичайно самодостатній поет. Згадувана вже не тільки принципова, як органічна, природна, питома аполітичність «Київської школи» – чи не перш за все стосується його особистості.

Тексти Миколи Воробйова художньо рівні, несподівані й глибокі. Воробйова не можна «ковтати» запоєм, кожна його поезія вимагає тихого спокійного розмислу, перечитування, неодноразового повернення до найбільш значущих рядків. Знайомлячись із нею, слід пом’ятати одне доволі несподіване, але неухильне правило: не треба намагатися текст зрозуміти! Його конче треба відчути, перейнятися ним, пропустити крізь власну душу, зрештою – домислити, стати співтворцем вірша. Так, це не постмодернізм, тут нема такої звичної для поезії гри цитат, інтелектуалістичних перегуків, посилань на інші тексти відомих авторів тощо. Отож, беручись читати таку поезію, слід максимально звільнитися від клопотів, турбот повсякденності, – у ній не знайдеться там ні громадської позиції, ні якоїсь іншої «дорослої» реакції на зовнішній світ-подразник. Потрібно буде просто розслабитися, струсити з себе всю довколишню метушню й стати тим, ким є насправді – маленькою часточкоювеликої таємничої природи. Нічого принципового не вийде змінити в її законах, це буде просто спостереження за кожною найдрібнішою зміною, найтоншим порухом листка, змахом лапки мурашки, танцем пилинки на вітру, а разом із тим відзначення, як ці природні зміни відлунюються у душі читача, з чим непомітно приходять зміни... Або ж навпаки: можна ловити тоненьку, ледь чутну зміну в собі й спостерігати за тим, як вона відлунює в природі... Читаючи Варобйова – душа може незмірно збагатитися.

Для Миколи Воробйова ключовими є саме зорові образи. Він не стіьки пише поезію, як малює її. А малювати, вочевидь, можна не лише пензлями чи олівцем, але й словами. Все, що описано в його віршах, відбувається перед очима і вловлюється насамперед зором, а вже через зір – душею. Тут вельми симптоматичний текст «Їздив до матері...», герой якого завважує «такий, як і всюди, город / і садок горбатий, / повен хто зна яких дерев», а відтак:

що вам казати...

Ходив, придивлявся,

хату шукав

і не міг знайти.

Поезія Миколи Воробйова показує яким має бути символізм.

Найвпливовішим представником «Київської школи поезії» можна назвати Віктора Кордуна.

Поезія Віктора Кордуна так само, як і Воробйова, обстоює природність буття, органічність світовідчування і співжиття у світі, але з однією суттєвою різницею – не власним прикладом того, як має бути, а висвітлюванням гострих кутів, разючих невідповідностей того, що вже є, пошуком відповідей на одвічне запитання: чому так і як зробити, аби було інакше – природніше? Парадигма відчитування буття у Воробйова – від природи через людину вперед до природи; у Кордуна – від людини через природу назад до людини. Це не є краще чи гірше, це просто інакше. Він вірить у можливість змінити навколишній світ, привідкривши людині очі на дійсність. Для кордуна дійсність не означає нічого, читач «спілкуючись» із текстом Кордуна, проходить через парадокс у собі. Це схоже на безвихідь. Або це вона і є. Чи може все ж ще є вихід? Але що таке вихід?

Еволюція Кордуна-поета напрочуд цікава – від подібних нестямно апокаліптичних візій до... релігійної лірики. Хоча воно лише на перший погляд парадоксально, а насправді: якщо нікуди йти, якщо ні півночі, ні півдня, ні заходу, ні сходу, якщо немає виходу, то вихід є один – до Бога. Можливо це дійсно і найпряміший, але не найпростіший до Нього шлях:

Псалом оцей, Господи, вкручує мене і

втягує в себе,

я не можу йому опиратися,

я не можу із нього вийти,

із цього псалму, Боже,

немає ніякого виходу!

Для популяризації «Київської школи поезії» Віктор Кодрун зробив неабиякий внесок, зокрема, сформував її творчі принципи.

Поети «Київської школи» розвинули активну культурницьку діяльність яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, ставили петиції на захист української культури. До маніфестів «Київська школа» не вдавалася. Відновила традиції класичної дореволюційної інтелігенції, їй були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народу. На компроміси із владою поети «Київської школи» не йшли, тому й належать до «витісненого покоління».