Бондаренко

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

ЯПОНСЬКА

ЛІТЕРАТУРА

ХРЕСТОМАТІЯ

ТОМ I

(VII-XIII ст.)

Видання здійснюється за фінансового сприяння Міцубісі Корпорейшн

This book is published with the financial support of Mitsubishi Corporation

КИЇВ ВИДАВНИЧИЙ ДІМ ДМИТРА БУРАГО

2010

1

УДК 89:82.09(075.8) ББК 84(09)+84(5)я73

334

Рецензенти:

д-р філол. наук, проф. Л.В. Грицик д-р філол. наук, проф. Ю.І. Ковалів

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (протокол № 2 від 15 лютого 2010 р.)

334Японська література: Хрестоматія. Том I (VII-XIII ст.)

/Упорядники: Бондаренко І.П., Осадча Ю.В. – Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. – 562 с.

ISBN 978-966-489-052-3

До складу першого тому 3-томної хрестоматії японської класичної літератури увійшли прозові та поетичні твори VII-XIII ст., перекладені українською мовою вітчизняними фахівцями-япо- ністами. Серед цих творів – як фольклорні матеріали, зокрема, японські народні казки, прислів’я, приказки, так і найголовніші літературні пам’ятки доби Нара (710-794), Хей-ан (794-1185), Ка-

макура (1185-1333).

Хрестоматія призначена для студентів-філологів вищих навчальних закладів України, які навчаються за фахом «японська мова та література».

УДК 89:82.09(075.8) ББК 84(09)+84(5)я73

© Бондаренко І.П., Осадча Ю.В.

ISBN 978-966-489-052-3

2

4

прозою, зокрема, творами таких відомих письменників, як Мурасакі Сікібу (973/?/-1019/?/), Сей-сьонаґон (966/?/-1027/?/), Іхара Сайкаку (1642-1693), Такідзава Бакін (1767-1848), Дзіппенся Ікку (1765-1831),

Морі Оґаї (1862-1922), Футабатей Сімей (1864-1909), Нацуме Сосекі (1867-1916), Танідзакі Дзюн-ітіро (1886-1965), Акутаґава Рюноске

(1892-1927), Кавабата Ясунарі (1899-1972), Абе Кобо (1924-1993),

Місіма Юкіо (1925-1970), Ое Кендзабуро (нар. 1935 р.), Муракамі Харукі (нар. 1949 р.); драматургією: театри Дзьорурі, Но, Кабукі, Бунраку, драматурги – Каннамі Кійоцуґу (1333-1384), Дзеамі Мотокійо (1363-1443), Тікамацу Мондзаемон (1653-1724) та ін.

Однак всесвітню славу японська література здобула завдяки своїй поезії, передусім – поезії жанрів танка та хайку. Цю точку зору поділяє більшість японських і зарубіжних фахівців. Так, відомий російський японіст, перекладач японської класичної літератури В.Н. Горе-

гляд у своїй книзі “Японская литература VIII-XVI вв.” (СПб., 1997) з

цього приводу зауважує: “Із яких би компонентів не складалася давня японська словесність, у свідомості її творців і шанувальників у найбільш чистому вигляді вона існувала в поезії. Витончена поетична образність, різноманітні формальні прийоми, відточений розмір забезпечували багатовіковий розвиток кількох поетичних жанрів; складання віршів було престижною справою серед різних соціальних верств населення протягом усієї писемної історії країни” (Горе-

гляд В.Н. Японская литература VIII-XVI вв. – СПб., 1997. – С. 12).

Не випадково, вказуючи на обмежену кількість жанрів японської класичної поезії, В.Н. Горегляд говорить про їх “багатовіковий розвиток”. Йдеться саме про внутрішній глибинний лірично-філософ- ський, а не зовнішній, тобто суто формальний, розвиток жанрової поетичної системи в цілому й поетики окремих жанрів. Саме це дозволяло японським поетам, уникаючи формальних і, як підтверджує історія світової літератури, досить часто марних творчих пошуків, зосередитися на удосконаленні поетики лише кількох провідних жанрів у історії японської поезії, насамперед – жанрів танка і хайку, що сприяло постійному, а в деякі історичні періоди досить активному розвиткові японської поезії, надійно захищало її як від занепаду, характерного для багатьох поезій світу на певних етапах, так і від архаїзації поетичних форм і жанрів.

Що ж стосується самобутності японської поезії, то навіть такий палкий прихильник і один із основоположників теорії “нації-пози-

6

чальниці”, як Хедленд Девіс у своїй книзі “Міфи та легенди Японії” зазначає: “Японській поезії притаманна самобутня чарівність. У давні часи однією з характерних рис японської поезії була майже повна відсутність на неї зовнішнього вплив… У книзі з порівняльної поезії Японія зайняла б одне з перших місць” (Хэдленд Д. Мифы и легенды Японии. – М., 2008. – С. 363).

Серед порівняно небагатьох японських слів, які увійшли до лексичного складу майже всіх сучасних мов світу, є слова танка і хайку. Саме це – найпереконливіше свідчення того, що японська поезія, зокрема, поезія жанрів танка і хайку, була належним чином оцінена представниками різних народів, ставши вагомим і гідним внеском японців до скарбниці світової літератури. Говорячи про особливі ознаки японської поезії, які дозволяють легко розпізнавати її в загальносвітовому літературному потоці й надають їй особливої чарівності, фахівці насамперед наголошують на її винятковій лаконічності, ліричності, а головне – сугестії, яка дозволяє кожному читачеві сприймати й розуміти той чи інший поетичний твір по-своєму, відповідно до власного душевного стану, життєвого досвіду тощо.

Ми не випадково охарактеризували бідність жанрової палітри японської поезії як “відносну”, оскільки японські поети більш, ніж за півторатисячолітню її історію використовували значну кількість оригінальних поетичних жанрів і строфічних форм: наґаута (тьока),

вака (танка), седока, буссоку-секі-май, імайо, васан, катаута, ренґа, додоїцу, хокку (хайку), сінтайсі (ґендайсі”) та ін. Зауважимо, що в японській системі віршування для кожного з поетичних жанрів, окрім сінтайсі, зазвичай, застосовується відповідна строфічна форма. Однак не буде перебільшенням сказати, що 95% усього масиву японської поезії від прадавніх часів до сучасності створено у двох найпопулярніших і найлаконічніших жанрах – танка і хайку, строфічна форма яких загалом налічує у першому випадку 31, а в другому – 17 складів, відповідно: 5-7-5-7-7 у кожному з рядків (стовпчиків) п’ятивірша і 5-7-5 складів у кожному рядку (стовпчику) тривірша1.

У будь-якому випадку жанрова система європейської як силабічної, так і силабо-тонічної поезії значно багатша й різноманітніша.

1 Японські вірші традиційно писались і часто пишуться та друкуються нині вертикальними рядками: зверху-вниз, справа-наліво.

7

Щоб переконатися в цьому, наведемо далеко не повний перелік найхарактерніших для неї поетичних жанрів: альба, балада, буколіка,

гімн, дифірамб, еклога, елегія, епіграма, епітафія, епіталама, ідилія, кантата, кантилена, канцона, колискова, мадригал, ода, пенегірик, пастораль, пісня, поема, послання, романс, рондо, серенада, сонет

тощо. Водночас майже кожна з національних європейських поезій має власні, притаманні лише їй, поетичні жанри, такі, як наприклад:

укр.: дума, коломийка, колядка; рос.: билина, частівка; давньосканд.: сага; ісп.: сирвента і т.п.

Що ж стосується строфічних форм, характерних для європейської поезії: моновірш, двовірш (дистих), тривірш (терцет, терцина), чотиривірш (катрен), п’ятивірш (квінтила), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава, октет, сициліана), дев’ятивірш (нона), деся-

тивірш (децима) тощо, то вони, за окремими винятками (коломийка, рондель, сонет, тріолет), на відміну від переважної більшості японських строфічних форм, зазвичай, чітко не пов’язуються з тим чи іншим поетичним жанром.

На відміну від літератур багатьох країн світу, японська літератур- но-поетична традиція формувалася протягом століть під впливом кільох релігій (синтоїзм, буддизм, конфуціанство, даосизм), що значно збагачувало її ідейно-філософський зміст.

Обмежену кількість строфічних форм і жанрів японської класичної поезії не в останню чергу обумовлювали також деякі фонетичні та морфологічні особливості японської мови. Але й у цьому випадку на допомогу японським поетам приходить витончена художня образність, вишукані стилістичні засоби, глибока й оригінальна філософічність: “Неможливість утворення багатої евфонії компенсувалася, по-перше, формуванням певної ритмічної системи, яка накладалася на суворо обмежену метричну схему, а по-друге, застосуванням складної й розгалуженої образності, пов’язаної з певним набором прийомів. Удосконалення поетичного канону, ускладнення змісту й вимога більшої свободи вираження всередині канону за умови обмеженого простору вірша з 17 складів призвели до ретельної розробки загальної системи образності, частково запозиченої зі старішої поезії

вака (макура-котоба, каке-котоба, йодзьо тощо)” (Дьяконова 2003,

121).

Якщо європейська поезія нам уявляється у вигляді нескінченної портретної галереї, де кожен окремо розміщений на стіні портрет є

8

символічним втіленням оригінального творчого спадку того чи іншого поета (лише іноді окремі портрети об’єднані в портретні серії – поетичні напрями, школи тощо), то японська поезія постає перед очима гігантським мозаїчним панно, у якому кожний коштовний камінчик виконує певну композиційну роль, і його втрата (а тим паче – втрата кількох камінців) руйнує цілісний художній образ, порушує композиційну структуру цієї грандіозної і прекрасної мозаїки. Дуже часто на цьому панно окремі камінці-вірші відтіняють сусідні камінчики, контрастують один з одним, підкреслюють чи, навпаки, згладжують лінії, пом’якшують барви, кольорову гаму тощо, перегукуючись між собою і доповнюючи один одного. Звідси такі характерні для японської класичної поезії художньо-стилістичні засоби та пое-

тичні прийоми, як ута-макура, хонка-дорі, алюзія, ремінесценція то-

що. Звідси прагнення японців зберегти для наступних поколінь кожний талановитий поетичний твір, ім’я кожного обдарованого поета.

За легендою, японська поезія виникла як своєрідна “забава” синтоїстських богів. Лише згодом, наслідуючи їх, люди також навчилися складати вірші, оскільки спілкуватися з богами слід було їхньою мовою та в їхній спосіб. Саме тому найдавнішим жанром японської поезії вважається жанр норіто ( ) – синтоїстські обрядові молитви та заклинання. Попри те, що вперше вони були зафіксовані на письмі лише на початку X ст. у збірці “Енґі-сікі” (“Ритуали доби Енґі”, 927 р.), час зародження цього оригинального поетичного жанру датується I-III ст. н.е., а розквіт припадає на VI-VII ст.

Таким чином, саме синтоїстську обрядову поезію можна вважати первісним джерелом японської національної поезії. Однак, як зазначають фахівці: “Синтоїстські уявлення, що дійшли до нас у писемній формі, зафіксованій переважно у вигляді офіційної версії відповідного міфу чи ритуалу, містили в собі експресію колективних, а не індивідуальних переживань. ...А людина, насправді, жила і переживала. І основу поведінки й орієнтації людини в новому соціумі, який вийшов за межі общини, а саме в державі, де з’являється потреба в регулюванні спілкування індивідів незалежно від їхньої родоплемінної приналежності, склав буддизм, який приніс із собою багату літе-

ратурну традицію” (Мещеряков А.Н. Древняя Япония: буддизм и синтоизм (проблема синкретизма). – М., 1987. – С. 129).

Однак і цю запозичену буддійську “літературну традицію”, як будь-яке інше іноземне запозичення, японці переінакшують на свій

9