Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

РЕФЕРАТ

з предмету: «Сучасна політична історія країн світу»

по темі: «Українсько-польська проблематика в політиці Австро-Угорщини на початку Першої світової війни»

Виконав

курсант

II курсу 212 пл групи

Військового інститут

Напрям підготовки: політологія

Командиров Антон Андрійович

Київ 2015

Зміст

Вступ 2

Конфлікт між Росією і Австрією, та його вплив на «українське питання» 3

«Українське питання» у зовнішньополітичних концепціях країн світу 8

Висновок 17

Список використаної літератури 19

Вступ

"Українське питання" піднімалось не лише національно- визвольними змаганнями українського народу 1917—1920 рр., воно виникло значно раніше, в часи козацької держави Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Івана Мазепи. Це питання посідало помітне місце у зовнішньополітичних ідеях зарубіжних політиків різних часів, зокрема, у доктрині Бонапарта Наполеона на початку XIX ст. та залізного канцлера Отто Бісмарка наприкінці XIX ст. Відсутність його у політиці Російської імперії, до якої належала найбільша територія України, зумовлювала табу на все українське, накладене царським урядом. Водночас у Державній думі Росії існувала навіть українська депутатська фракція, котра вирізнялася з-поміж загалу депутатів спільними ідеями. Проте вона була нечисленною і не могла суттєво впливати на рішення Державної думи.

У кожну епоху "українське питання" з'являлось у різних вимірах, під різним кутом зору, піднімаючи різнопланові проблеми, здебільшого, національно-політичного і територіально- адміністративного характеру.

Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське — виражало ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї не лише розвитку національної культури, а й досягнення повної національно-територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність земель, українська політична еліта Росії і Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" з внутрішньополітичного, національного за характером, поступово набуло ознак міжнародної проблеми у контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні, перетворюючись на територіально-адміністративну проблему для держав, до складу яких входять етнографічні землі українців.

На сьогоднішній день питання актуальне, тому що саме зараз, після Революції гідності і воєнних дій на сході нашої країни, ми, українці боремось проти несправедливості, боремось за нашу свободу і незалежність, як цього хотіли наші пращури.

Конфлікт між Росією і Австрією, та його вплив на «українське питання»

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії до національних прагнень України, її геополітичних інтересів. Виразна експансія на Південному Заході та активна дипломатія з державами, котрі володіли українськими землями або зазіхали на них, дедалі чіткіше диференціювали спільні природні інтереси українського та російського народів. Активні суперечки між Росією та Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання як однієї, так і іншої держави. "Війна певною мірою стала результатом цього роду настроїв тому, — писав В. І. Воропадський, — що відносини між Росією і Австрією визначались переважно слов'янофільсько-націоналістичною ідеологією, у якій одне з чільних місць посіло вороже ставлення до розвитку української культури в Галичині та прагнення до возз'єднання під'яремної Русі з Росією на засадах етнографічної єдності".

Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії Західних держав, перетворюючи "українське питання" на одну з основних причин світової війни, без розв'язання котрої неможливим було примирення.

Характеризуючи національну політику російської державності в "українському питанні", варто зазначити, що тогочасний уряд провадив и в руслі обмеження прав і свобод "чужорідних елементів". У циркулярі від 20 січня 1910 р. міністерства внутрішніх справ глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення "товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності". Цей циркуляр був віддзеркаленням "української політики" російського самодержавства, адже, на тверде переконання російського прем'єра, "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах".

У роки Першої світової війни "українська політика" царизму отримала логічне продовження у тісному поєднанні з військово-політичними цілями Російської імперії у війні. Насамперед Росія намагалась розширити кордони державного комплексу політичною інкорпорацією західноукраїнських земель (Галичина, Буковина та Закарпаття), населення яких, як уважала більшість російських політичних сил, за етнографічною ознакою, належала до російської народності. Яскравим прикладом відношення Росії до західноукраїнських земель був маніфест Верховного головнокомандувача армії, великого князя Миколи Миколайовича від 5 серпня 1914 р., в якому, зокрема, зазначалося: "Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осьмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії". Переслідуючи великодержавні інтереси, російське самодержавство розраховувало на те, що внаслідок приєднання до Росії всіх етнічних українських земель вдасться не лише зібрати їх разом (на благо українцям), а й розв'язати "українське питання" як внутрішньополітичну проблему — позбавити українців Росії живильної енергії "осередків мазепинського руху" в Західній Україні. Практична реалізація цієї програми настала відразу після приходу в серпні 1914 р. російської армії в Галичину, де новостворена окупаційна адміністрація взялась за активне втілення у життя ідеї "злиття краю з імперією у політичному та національному сенсі". Вважаючи Східну Галичину та Лемківщину споконвічно російськими землями, голова адміністрації граф Г. Бобринський заявляв у вересні 1914 р. львів'янам, що "влаштування цих областей має відбутися на російських засадах... Я буду запроваджувати, — казав він, — з належною поступовістю без корінного ламання існуючого порядку, російську мову, закон і устрій". Політика асиміляції українського етносу була традиційною для російського самодержавства.

"Українське питання" досить гостро виникло і перед урядом Австро-Угорщини. Але для двоєдиної монархії, населеної численними народами і етносами, це питання набуло ознак гострішої боротьби, ніж у Росії. Порівняльний аналіз засвідчує краще положення українців в Австро-Угорщині, ніж у Росії. Водночас Габсбурги зіштовхнулися з проблемою відокремлення націй та визначення етнографічних меж між українцями й поляками в Галичині, яка стала каменем спотикання у відносинах між українцями, поляками та центральним віденським урядом. Основа австрійської політики в українській справі — питання про надання українцям національно-територіальної автономії та ідея створення коронного краю. З огляду на поширену ідею "української зради" у війні, німецький дослідник Г. Лемке зробив влучний висновок: "Одразу після вибуху війни в суперечку навколо Галичини поряд з уже існуючими сторонами — поляками, українцями та віденським урядом — вступив новий не менш важливий учасник — Верховне командування армії, яке переслідувало ірредентистів". Вивчаючи ставлення українського населення до національної ідеї, військові експерти зазначали у доповідній записці Генштабу в жовтні 1914 р., що "найбільший вплив на українців має національно- демократична партія. Її ідеалом є об'єднання всіх українців і створення Великої України та інших областей Південної Росії, а найближча мета — автономія українців у Галичині".

Аналіз матеріалів і документів засвідчує, що впродовж 1914—1916 рр. спостерігалось певне зацікавлення віденського уряду у врегулюванні "українського питання" бодай тимчасово, тоді як 1917 р. — час заяв і декларацій, а не реальних кроків до розв'язання загнаної у глухий кут національно-політичної проблеми.

Визначаючи зміст "українського питання" в роки Першої світової війни та його місце у політиці Росії й Австро-Угорщини, варто зауважити, що для українців воно полягало насамперед у задоволенні національних потреб культурного і політичного характеру. Якщо урядові кола Габсбурзької імперії пов'язували його розв'язання з проведенням адміністративної реформи на основі розширення самоврядування народностей зі залученням їхніх представників до активнішого політичного життя, то для царської Росії "українське питання" мало суто адміністративно-територіальний характер, його розв'язання пов'язувалось з уніфікацією, через асиміляцію українців, російського народу та запровадження російського устрою на завойованих територіях Західної України. Водночас, як випливає з матеріалів, "українське питання" посіло своє місце в політичних планах держав як Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина), так і Антанти (Росія).

Існування щонайменше двох частин української території, що були роз'єднані, вимагало розгляду "української проблеми" з погляду розв'язання територіальних питань. У цьому випадку це було об'єднання всіх етнографічних земель у єдине ціле та надання політико-правового статусу цьому утворенню. Доля етнографічних земель України залежала також від розв'язання, принаймні, двох основних питань: визнання права українців на самовизначення та встановлення етнографічних і адміністративних кордонів України.

В умовах бездержавності України питання про возз'єднання розв'язувалось на міжнародній арені без участі її народу, не в інтересах його самовизначення. Про возз'єднання йшлося на таємних переговорах, які провадилися під час війни. Вимоги щодо приєднання Галичини та Угорської Русі, висунуті російським царизмом, мали суто імперський та експансіоністський характер. Адже території, на які зазіхала Росія, визнавали як етнічні російські землі, заперечуючи існування не лише української культури, а й українського народу. Підтримка агресивних домагань Росії її західними союзниками означала якщо не повне розуміння її ідей, то нівелювання та заперечення існування української нації.

Отже, війна, в яку була волею долі втягнута Україна, завдала останній не лише величезних людських та матеріальних втрат, а й підняла питання, бути чи не бути українській державності. Шукаючи шляхів примирення, дипломатія держав Антанти намагалася здійснити новий перерозподіл політичної карти світу, не звертаючи особливої уваги на "українське питання", перекреслюючи тим прагнення українців до відродження державності.