18.Спрощення у групах приголосних та поява вставних приголосних як обернені процеси-наслідки занепаду зредукованих фонем.

До занепаду зредукованих [ъ], [ь] сполучення кількох приголосних могло бути лише на початку складу. У двозвуковому сполученні поєднувалися лише фрикативний + сонорний, проривний + coнорний, дзвінкий фрикативний + дзвінкий проривний, глухий фрикативний + глухий проривний. Тризвукові сполучення приголосних в той період були такі: [стр], [ств], [скр], [скл], [скв], [здр]. Внаслідок занепаду зредукованих утворилося багато нових звукосполучень приголосних. Деякі з них виявилися важкими для вимови і тому стали спрощуватись. Як правило, спрощувалися три звукові сполучення, середнім приголосним y яких був проривний [д] або [т], а кінцевим – сонорний [н], [л] або африката [ц]. Відбулося також спрощення тризвукових сполучень, у яких поряд стояли два сонорних: [сл’н] -› [сн]; [лн’ц] -› [нс]; [рн’ч] -› [нч]. Частина давньоруських говорів утратила фрикативний /г/ y звукосполученні [мгл]. Один проривний утратився при збігу його з іншим проривним: стькло -› ст’кло -+ окло. У давньоруській мові внаслідок занепаду зредукованих [ъ], [Ь] відбувалося не тільки спрощення груп приголосних, a й вставлення в них нових приголосних. Вставними виступали звуки [д] i [т]. Процес вставлення приголосних обіймав відносно невелику кількість слів. Приголосний [д] з’являвся в сполученні дзвінкого фрикативного [з] з сонорним [p], а [т] - y сполученні глухого фрикативного [с] з тим же сонорним [p]: [зp] -› [здр], [cp] - [стр]. 3 вставним [т] всі сучасні східнослов’янські мови успадкували лише давньоруське слово сърьтити (укр. зустріти, зустріч, рос. встретить, встреча, білор. сустрэць, сустрэча). В украі'нській мові з вставним [T], що виник за аналогіею, засвоївся також іменник строк. Її діалектам широко відоме також слово страм ‹- срамъ (літ. сором) і похідні від нього страмитися, страмний, в яких [т] теж аналогічного походження. З вставним [д] укр.. мова засвоїла слово заздрість і похідні від нього та розмовні здря, уздріти.

19.Асимілятивні та дисимілятивні процеси внаслідок занепаду зредукованих фонем.

Після занепаду зредукованих приголосні різної артикуляції, що до того розділялися голосними [ъ] і [ъ], стали вимовлятися поряд і взаємно впливати один на одного, а це викликало ряд асиміляційних процесів y системі давньоруського консонантизму. Так, внаслідок регресивної асиміляції глухий приголосний y позиції перед дзвінким теж одзвінчувався. Цю асиміляцію відбивають давньоруські пам’ятки і досить часто староукраїнські, особливо в прийменниках і префіксах. Прийменники i префікси з i од, що виникли внаслідок асиміляції з съ і отъ, поширюються не лише перед шумними дзвінкими, а й перед сонорними та голосними. Відбувалася регресивна асиміляція i в групах «дзвінкий + глухий приголосний», хоча вона не була такою послідовною, як «глухий-дзвінкий». Наслідки цієї асиміляції ширше успадкували лише Пд-Зх говори укра'інської мови, як-от: блиско, рітко, нішка. Широко відома давньоруській мові регресивна асиміляція приголосних, пов’язана із занепадом [ъ], [ъ], за ознакою їх місця i способу творения. Її відбивають як давньоруські, так і староукраїнські писемнi пам’ятки. У Пд-Зх діалектах давньоруської мови послідовно відбулася прогресивна асиміляція в групах «палатальний приголосний + [j], що утворилися після занепаду зредукованого [i]. Звук [j] асимілювали такі приголосні, що вимовлялися перед ним: [л'], [н'], [д'], [т’], [з’], [c'], [ц'], [ж'], [ч’], [ш’]. Внаслідок цієї асиміляції виникли подовжені приголосні, в яких

реалізуються по дві однакових фонеми: [л':]- [л'л], [н':] - [н’н]. Асиміляцію палатальним приголосним звука [j] успадкували укр. i білоруська мови. Завершилася така асиміляція, очевидно, не раніше другої половини XIII ст. Староукра'інські пам’ятки її відбивають, починаючи з XIV ст. Подовжений приголосний, що розвинувся внаслідок асиміляції звука [j] попереднім м’яким приголосним, в укр. мові зберегли лише північні говори (життє, знаннє, суддя) та Пд-Сх (життя, знання, ніччю) ; у Пд-Зх говорах поширений відповідно приголосний неподовжений, хоча на початку слова його асиміляційне подовження зберігається. Процес дисиміляції приголосних у давньоруській мові належить до відносно непоширених фонетичних явищ. Він охопив сполучення [кт] із [кът], в якому збіглося два проривних приголосних, та [чт] і [чн] із [чьт] і [чьн], в якому стали поряд африката з проривним і африката з носовим; всі вони мають елемент проривності. У процесі дисиміляці'і сполучення [кт] перетворилося в [хт]. Староукр. писемні пам’ятки відбивають його з найдавніших часів. Якщо наголос у слові падав перед сполученням [кт], то воно не дисимілювалося. Наслідки дисиміляції y сполученні приголосних [кт] успадкували всі східнослов’янські мови. У процесі дисиміляції [чт] [‹- чьт] африката [ч] утратила проривний компонент і [чт] змінилося в [шт]. Вимова щто в рос. і білорус. мовах стала літературною нормою. В укр. мові займенник што змінився в шчо, очевидно, шляхом неповної прогресивної асиміляції, підтриманої вимовою звука [ч] в непрямих відмінках.

Звукосполучення шшо, як відомо, могло розвинутися лише із шчо в процесі повної прогресивної асиміляції приголосних [шч]: [шч] -› [шш]. Щоб така асиміляція відбулася, потрібен час, і якщо її наслідки засвідчуються в XVI ст., то вихідне джерело для неї, тобто [шч], мало вже існувати значно раніше. Внаслідок стягнення [шш] в [ш] виникла вимова шо: шшо -› шо. Вона поширена в багатьох сучасних укр. говорах. Наслідки дисиміляції в групі [чт] зберігає також числівник штири (д.-рус. чьтыри), поширений y багатьох Пд-Зх говорах укр. мови. Внаслідок утрати проривного компонента африкатою [ч] група приголосних [чн] із [чьн] змінилась y [шн ]. Дисиміляція в групі [чн] гальмувалася впливом споріднених морфем, тому більшість слів укр. мови її не знає. У деяких словах вона властива не всім діалектам, тому її сучасна орфографія не передає. Староукр. писемні пам’ятки наслідки цієї дисиміляції передають дуже рідко. Ha східнослов’янському грунті відбулася також дисиміляція в звукосполученні [кр], що стояло на початку слова крьстъ та похідних від нього. Втрату проривності звуком [к] і перехід його в [х] фіксують

ще давньоруські пам’ятки з XII ст.