___________________________РОЗДІЛ 6 ___________________________

Радіаційна гігієна

Лише пізнавши усі причини

хвороб, справжня медицина

перетворюється на медицину

майбутнього, тобто на

гігієну в повному розумінні

цього слова.

І. ПАВЛОВ

Одним із фізичних чинників навколишнього середовища, який здатний негативно впливати на здоров'я людини, є іонізуюче випромінювання природного або техногенного походження.

Іонізуючим випромінюванням називають будь-яке випромі­нювання, взаємодія якого із середовищем, що опромінюється, викликає розпад нейтральних атомів і молекул на частинки іонів, які несуть на собі електричний заряд.

Відомі дві основні групи фізичних чинників навколишньо­го середовища, які мають іонізуючі властивості — корпуску­лярні і електромагнітні (хвильові, фотонні) випромінювання.

Корпускулярні іонізуючі випромінювання — це елементарні та інші частинки матерії, маса спокою яких відмінна від нуля. До них належать а-частинки, (З-частинки (електрони та позитрони), протони, нейтрони, я-мезони та інші елементарні частинки.

До електромагнітних іонізуючих випромінювань належать у- та рентгенівське випромінювання, короткохвильові ультра­фіолетові та деякі інші випромінювання.

Походження корпускулярних іонізуючих випромінювань пов'язано з явищем радіоактивності. Різновиди одного й того самого елемента, які мають різну атомну масу, але є ідентич­ними за хімічними властивостями (а тому займають одне й те саме місце в періодичній системі елементів Менделєєва), от­римали назву ізотопів (від грец. івоз — однаковий, іороз місце).

За своїми фізичними властивостями всі ізотопи поділяють на 2 групи: стабільні і такі, що розпадаються, або радіоактивні. Раді­оактивним ізотопам притаманні внутрішньоядерні перетворення, внаслідок яких відбувається вихід корпускулярних частинок і про­менів, здатних іонізувати об'єкти навколишнього середовища.

Найважливішими в гігієнічному відношенні характеристи­ками будь-яких іонізуючих випромінювань є їх проникна здатність, енергія та щільність іонізації (інтенсивність іонізації гсрсдовища, яке опромінюється).

Для а-променів (за енергії 4 МеВ) проникна здатність (довжина пробігу) становить: у повітрі — 2,5 см, у біологічний тканині — 0,03 мм, в алюмінії — 0,016 мм. Ці промені легко 1.1 гримуються навіть тонким шаром паперу. Тому в разі зовнішнього опромінення а-промені суттєвої біологічної загрози для людини не становлять. Однак ця загроза значно зростає у ви­падках так званої інкорпорації, тобто проникнення а-частинок в організм з удихуваним повітрям, перорально, паренте­рально та іншими шляхами. У таких випадках дія а-променів особливо згубна, оскільки притаманна їм щільність іонізації в декілька тисяч разів більша, ніж у в-частинок і у-променів. Під час проходження шляху в повітрі довжиною в 1 см а-частинки утворюють до 100 000 пар іонів.

В-Частинки можуть мати негативний (електронний в-розпад) або позитивний (позитронний в-розпад) заряд. їх про­никна здатність значно вища, ніж в а-частинок. Довжина про­бігу в-частинок у повітрі може сягати декількох метрів, у воді — 2,6 мм, алюмінії — 9,7 мм. Однак щільність іонізації менша, ніж в а-частинок, у сотні тисяч разів — під час проходження 1 см повітряного середовища вони створюють лише 50—150 пар іонів.

у-Промені являють собою потік електромагнітних хвиль зав­довжки від 0,1 до 0,01 нм і мають швидкість руху, що близька до швидкості світла. Проникна здатність і довжина їх пробігу значно вищі, ніж в а- і Я-частинок. Вони вільно проникають не тільки крізь тіло людини, а й крізь значно щільніші середо­вища. Однак щільність іонізації значно менша, ніж при а- або Я-опроміненні.

До корпускулярних випромінювань, які виникають унаслі­док ядерних реакцій, відносять також нейтронні. Проникна здатність нейтронного випромінювання приблизно така сама, як і у-променів. Залежно від типу (швидкості руху) нейтронів вони поглинаються різними матеріалами, які містять бор, графіт, свинець, парафін, бетон та ін. До корпускулярних іоні­зуючих випромінювань відносяться і я-мезони — елементарні частинки з негативним зарядом, енергією 25—100 МеВ та ма­сою, що майже у 300 разів перевищує масу електронів.

Одним із поширених видів електромагнітного випроміню­вання, яке теж справляє іонізуючий ефект, є рентгенівське, що отримують у спеціальних рентгенівських трубках, де відбу­вається утворення їх під впливом енергії електронів з розжа­реного катода, котрі потрапляють на анод. Рентгенівським променям притаманна висока проникність (чим менша довжина хвилі, яка залежить від напруги, що подається на труб­ку, тим більша проникна здатність).

Кількісною характеристикою радіоактивної речовини є її активність, тобто кількість ядерних перетворень за секунду. Як одиницю активності у-випромінювання часто використо­вують міліграм-еквівалент радію, тобто кількість міліграмів будь-якого джерела у-випромінювання, яка створює той са­мий ефект іонізації, що й 1 мг радію.

Важливою характеристикою радіонукліда є швидкість його розпаду. Кількісним показником цієї характеристики є період напіврозпаду радіонукліда, тобто час, протягом якого розпа­дається половина всіх атомів даного елемента. Ця величина є сталою для кожного радіонукліда і коливається в дуже широ­ких межах: від часток секунди до декількох мільярдів років.

Дозою називають кількість енергії, що передається ткани­нам унаслідок впливу іонізуючого випромінювання. Виділя­ють такі види доз: поглинута, еквівалентна та ефективна.

Поглинута доза — це енергія іонізуючого випромінювання, яка поглинута тканинами організму, що опромінюється, в пе­рерахунку на одиницю маси.

Еквівалентна доза — це поглинута доза помножена на ко­ефіцієнт якості випромінювання, який ураховує здатність пев­ного виду випромінювань пошкоджувати тканини організму. Коефіцієнт якості випромінювання є найбільшим для а-ви-промінювання і дорівнює 20. Коефіцієнт якості для Р~ та у-випромінювання становить 1.

Ефективна доза — це еквівалентна доза, помножена на коефіцієнт, який ураховує ступінь чутливості різних тканин до впливу іонізуючого випромінювання.

Для дозиметричної характеристики ефекту дії іонізуючого випромінювання на довкілля (повітря) і біологічні об'єкти ви­користовують різні одиниці вимірювання: рентген, грей, бер, зіверт та інші, дані про які наведено в табл. 70.

Залежно від дози іонізуючого випромінювання, чутливості до нього і багатьох інших чинників воно здатне негативно впливати на людину, тварину, рослину, біоценоз у цілому, а за певних умов призводити до ЇХ загибелі.

Виділяють 3 групи ефектів впливу іонізуючого випроміню-вання на організм людини, що спричиняють радіаційну патоло гію:

1. Детерміністичні — гостра променева хвороба, хронічна променева хвороба, локальні місцеві ураження.

2. Соматостохастичні (вірогіднісні) — злоякісні новоутво­рення, порушення розвитку плода, зменшення тривалості життя тощо.

3. Генетичні — домінантні та рецесивні генні мутації, хромо­сомні аберації.

Біологічний ефект іонізуючого опромінення зумовлюється сукупністю багатьох чинників, зокрема таких, як величина поглиненої дози, її розподіл у часі та просторі, радіочутливість опромінюваних органів і тканин, загальний стан організму в цілому, рівень його захисних сил тощо.

Доза опромінення до 0,25 Гр (25 рад) звичайно не спричи­няє помітних відхилень у загальному стані й складі крові. Під впливом дози 0,25—0,5 Гр (25—50 рад) уже можуть виникати окремі зміни у складі крові. Доза 0,5—1 Гр (50—100 рад) зу­мовлює ще більш виражені зміни в крові та порушення функцій ЦНС та інших органів і систем. Пороговою дозою одноразового опромінення, що здатне спричинити гостре про­меневе ураження, вважається 1 Гр (100 рад).

Існує досить чітка залежність між дозою опромінення і про­явами та перебігом гострої променевої хвороби. Так, під час одноразового опромінення в дозі до 1 Гр спостерігаються зво­ротні зміни в стані організму, опромінення у дозі 1—2,5 Гр спричиняє виникнення променевої хвороби у відносно легкій формі, у дозі 2,5—4 Гр — променевої хвороби середньої важ­кості, у дозі 4—5 Гр — важкої променевої хвороби (без на­лежного лікування гине 50 % опромінених), у дозі 5—10 Гр — дуже важкої променевої хвороби (зберегти життя можна лише за умови активного лікування в спеціалізованому стаціонарі).

Різні тканини і органи мають різну радіочутливість. Най-чутливішими є кістковий мозок, статеві органи, лімфоїдна тка­нина, тонка кишка, кришталик ока. Деякі радіонукліди у разі інкорпорації мають високу вибірковість розподілу в організмі, накопичуються в певних органах і тканинах, зумовлюючи більш високу локальну дозу їх опромінення.

Наприклад, радіоактивний йод-131 накопичується в щито­подібній залозі, стронцій-90 — переважно в кістковій тканині. Органи (тканини), які мають найвищу радіочутливість або схильні до накопичення інкорпорованих радіонуклідів, отри­мали назву «критичних».

Тривале опромінення відносно малими дозами — до 0,005 Гр (0,5 рад) на добу, сумарно 0,1 — 1 Гр (10—100 рад) також може призвести до виникнення хронічної променевої хвороби. її прояви, як правило, спостерігаються протягом 1—3 років після початку променевого впливу. Хронічна променева хвороба по­требує тривалого спеціального комплексного лікування.

Серйозною загрозою для здоров'я людини, яка перенесла гостру або хронічну променеву хворобу, є віддалені наслідки її, маніфестні прояви яких можуть з'явитися через тривалий час (10—20 років) після опромінення. До таких наслідків нале­жать, зокрема, захворювання, що пов'язані зі змінами гене­тичного апарату, злоякісні пухлини, хвороби крові, зменшен­ня тривалості життя тощо.

Іонізуюче випромінювання є природним компонентом навколишнього середовища. Основними складовими природ­ного фону іонізуючого випромінювання є космічне випромі­нювання, радіоактивні елементи земної кори, будівельних ма­теріалів, води, повітря, продуктів харчування, а також радіо­активні елементи, які входять до складу тканин живих організмів (інкорпоровані радіонукліди).

Середня фонова доза опромінення населення помірних Широт у рівнинній місцевості становить 30—35 мрад (30— 35 мкЗв) на рік, у високогірних регіонах може бути більшою — до 70—75 мрад (70—75 мкЗв) на рік.

Відкриття рентгенівських променів започаткувало еру прак­тичного використання людством штучних джерел іонізуючого випромінювання, що значно збільшило можливості й умови надмірного опромінювання окремих контингентів і населення в цілому. Сфера використання таких джерел досить широка. До них в основному входять: джерела зовнішнього і внутріш­нього опромінення, що їх використовують у медицині, науці, різних галузях промисловості й сільського господарства, підприємства ядерної енергетики, ядерні вибухи різного при­значення тощо. У медицині радіонукліди використовують в основному за трьома напрямками: для вивчення різних про­цесів життєдіяльності організму в нормі й за наявності пато­логії, для діагностики, а також для лікування. Зокрема, радіо­нукліди широко використовують під час вивчення функції залоз внутрішньої секреції, в діагностиці й лікуванні пухлинних та ряду інших захворювань.

Усі види рентгенівського опромінення в медицині несуть заг­розу надфонового опромінення пацієнтів і персоналу. Така за­гроза виникає і в разі використання з лікувальною або діагнос­тичною метою радіоактивних речовин (відкритих або закритих), зокрема у формі внутрішньопорожнинної, внутрішньоклітинної або аплікаційної терапії, а також для зовнішнього дистанційного опромінення внутрішніх органів (кобальтові утармати, бетатрони та ін.). На відміну від хворих після дистанцій­ної терапії, хворі, яким радіоактивні препарати вводили інтра-корпорально, певний час несуть загрозу для оточуючих, оскіль­ки самі вони є носіями джерел іонізуючого випромінювання.

У табл. 71 наведено середні річні ефективні дози опромі­нення населення промислово розвинених країн.

Допустимі рівні радіаційного опромінення населення рег­ламентуються Державним гігієнічним нормативом — Норма­ми радіаційної безпеки України (НРБУ-97).

Ці норми включають систему принципів, критеріїв норма­тивів та правил, виконання яких є обов'язковою нормою у політиці держави щодо забезпечення протирадіаційного захис­ту людини і радіаційної безпеки.

Згідно з нормами радіаційної безпеки, встановлюються 3 категорії осіб, які зазнають опромінювання.

Категорія А (персонал) — особи, які постійно або тимчасо­во працюють безпосередньо з джерелами іонізуючих випро­мінювань (ДІВ).

Категорія Б (персонал) — особи, які безпосередньо не ма­ють зв'язку з ДІВ, але розташування їх робочих місць у при­міщеннях та на промислових майданчиках об'єктів з радіацій­но-ядерними технологіями можуть стати причиною додатко­вого опромінення.

Категорія В — усе населення.

Числові значення лімітів доз встановлюються на рівнях, що виключають можливість виникнення детерміністичних ефектів опромінення і водночас гарантують настільки низьку ймовірність виникнення стохастичних ефектів опромінення, що вона при­йнятна як для окремих осіб, так і для суспільства в цілому (табл. 72).

У системі заходів радіаційної безпеки населення велике значення має протипроменевий захист у разі медичного опро­мінення, тобто опромінення людини внаслідок медичного об­стеження або лікування.

З огляду на особливості цього виду практичної діяльності протипроменевий захист ґрунтується на таких засадах:

• опромінення має бути обґрунтованим і призначає його для досягнення корисних діагностичних та терапевтичних ефектів, які неможливо отримати іншими методами діагно­стики й лікування, тільки лікар (принцип виправданості);

• колективні дози, що їх отримує населення під час прове­дення рентгенологічних процедур, мають бути настільки низькими, наскільки це доцільно з урахуванням економіч­них та соціальних чинників (принцип оптимізації);

• величину дози опромінення встановлює індивідуально для кожного пацієнта, виходячи з клінічних показань, тільки лікар, і вона має враховувати необхідність запобігти виник­ненню детерміністичних ефектів у здорових тканинах та організмі в цілому (принцип неперевищення). Стосовно медичного опромінення прийнято виділяти 4 ка­тегорії пацієнтів.

Категорія АД — онкологічні хворі, особи з ургентними ста­нами та травмами, які зазнають медичного опромінення за життєвими показаннями, хворі, які потребують дослідження для диференціальної діагностики природженої серцево-судин­ної патології. Рекомендована гранична ефективна доза для цієї категорії становить 100 мЗв/рік.

Категорія БД — хворі, яким проводять дослідження за клінічними показаннями у разі неонкологічних захворювань для встановлення (уточнення) діагнозу, визначення схеми ліку­вання. Рекомендована гранично ефективна доза 20 мЗв/рік.

Категорія ВД — особи з груп ризику, працівники установ з шкідливими умовами праці, особи, які підлягають спеціально­му відбору, медичним оглядам, хворі, яких знято з обліку після радикального лікування онкологічних захворювань. Рекомен­дована гранично ефективна доза — 2 мЗв/рік.

Категорія ГД — особи, які проходять всі види профілактич­них обстежень (крім зазначених у категорії ВД), а також осо­би, яких обстежують за спеціальними медичними програма­ми. Рекомендована гранично ефективна доза — 1 Зв/рік. Для категорій АД та БД додатково вводяться обмеження еквівалентних доз опромінення найбільш радіочутливих органів і тканин: кришталика ока — до 150 мЗв/рік, статевих органів — 200—400 мЗв/рік, червоного кісткового мозку — 400 мЗв/рік.

Під час проведення радіологічних процедур потужність дози у-випромінювання на відстані 0,1 м від пацієнта має бути не вищою від 10 мЗв за 1 год. Особи, які добровільно надають допомогу пацієнтам під час проведення медичних процедур, не повинні отримувати опромінення в дозах понад 5 мЗв за рік.

Для контролю за медичним опроміненням людини потрібно проводити облік індивідуальних дозових навантажень. Для цього встановлено спеціальну форму обліку дозових наванта­жень, яка включає такі дані:

1. Номер процедури (обстеження).

2. Дата процедури (обстеження).

3. Види обстеження.

4. Ефективна доза за одне обстеження, мЗв.

5. Медична установа, в якій проведено обстеження.

6. Посада лікаря.

7. Підпис лікаря та його прізвище.

8. Сумарна ефективна доза опромінення за рік.

9. Підпис головного лікаря медичної установи.

Вимоги щодо забезпечення радіаційної безпеки персоналу, а також щодо охорони навколишнього середовища від за­бруднення радіоактивними речовинами регламентуються «Ос­новними санітарними правилами роботи з джерелами іонізу­ючого випромінювання в Україні» (ОСПУ-99).

До таких робіт належать виробництво, оброблення, зберіган­ня, транспортування та інші форми використання джерел іоні­зуючих випромінювань, перероблення, зберігання та знезара­ження радіоактивних відходів, науково-дослідна та практична діяльність різних радіологічних установ, закладів та лабораторій.

Основними напрямками забезпечення ефективної радіацій­ної безпеки прийнято вважати: захист кількістю (зі зменшен­ням дози іонізуючого випромінювання зменшується ступ Ііii, його негативного впливу), захист відстанню (зі збільшенням відстані від ДІВ до людини зменшується ступінь його негатив­ного впливу), захист часом (зі збільшенням експозиції ДІВ збільшується ступінь його негативного впливу), захист екра­ном (використання перешкод на шляху іонізуючого випромі­нювання зменшує його інтенсивність), хімічні методи захисту (використання радіопротекторів та радіоінгібіторів), захист шляхом підвищення культури праці тощо.

Роботи з ДІВ можуть здійснюватися тільки з дозволу і під контролем Державної санітарно-епідеміологічної служби, якій відповідні підприємства, устано­ви та заклади зобов'язані переда­вати всю інформацію, необхідну для оцінки обсягів і характеру робіт, а також можливої радіацій­ної загрози для персоналу насе­лення та навколишнього середо­вища.

Використання приладів, конст­рукція яких містить ДІВ, з навчаль­ною метою в дитячих та підліткових установах забороняється.

Обладнання, контейнери, пакунки (упаковки), транспортні засоби, апарати, приміщення тощо, призначені для роботи з ДІВ, повинні мати знак радіаційної небезпеки (мал. 31). Цей знак є застережним і призначений для привернення уваги до об'єктів потенційної або дійсної загрози впливу на людей іоні­зуючого випромінювання.

До практичної діяльності з ДІВ установа може приступати тільки після одержання спеціального санітарного паспорта, що видається органами Держсанепіднагляду, і відповідного дозво­лу (ліцензії) Міністерства екології та природних ресурсів. Сані­тарний паспорт видається установі на термін від 3 до 5 років за умови обов'язкового щорічного радіаційного контролю.

Особи віком до 18 років до безпосередньої роботи з ДІВ не допускаються.

Особи, які належать до категорії А (персонал), в обов'язко­вому порядку зобов'язані проходити медичний огляд під час зарахування на роботу та періодичні медичні огляди. До робо­ти, а також до вступу в навчальні заклади (на курси тощо) з підготовки відповідних фахівців (категорії А) допускаються тільки особи, які не мають медичних протипоказань.

До роботи з ДІВ в установах України не дозволяється до­пускати осіб, які мають такі медичні протипоказання:

1. Вміст гемоглобіну менше ніж 130 г/л у чоловіків і

120 г/л — у жінок.

2. Вміст лейкоцитів менше ніж 4,5 х 10^_9/л, тромбоцитів мен-ше ніж 180 000.

3. Облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно, ангіоспазми

периферичних судин.

4. Хвороби серця з недостатністю кровообігу.

5. Гіпертонічна хвороба III стадії (індивідуальний підхід).

6. Усі захворювання (всіх стадій) системи крові, в тому числікровотворних органів.

7. Передпухлинні захворювання, схильні до переродження і рецидиву, новоутворення.

8. Доброякісні пухлини і захворювання, що перешкоджа­ють догляду за шкірою (індивідуальний підхід).

9. Злоякісні новоутворення (після проведеного лікування питання може вирішуватися індивідуально за відсутності абсо­лютних протипоказань).

10. Променева хвороба І—IV ступеня важкості або наявність її стійких наслідків.

11. Хронічні та інфекційні грибкові захворюванняшкіри.

12. Органічні захворювання ЦНС із стійкими порушеннями функцій (індивідуальний підхід).

13. Хронічні психічні захворювання, шизофренія та іншіендогенні психози. Епілепсія з частими нападами та зміноюособистості.

14. Катаракта.

15. Гострота зору з корекцією не менше ніж 0,5 дпт на одному і 0,2 дпт на другому оці. Рефракція скіаскопічно: ко-роткозорість за нормального очного дна до 10,0 дпт, далеко-зорість — до 8,0 дпт; астигматизм не більше ніж 3,0 дпт. У разізміни на очному дні короткозорість не більше ніж 6,0 дпт,далекозорість — до 6,0 дпт.

16. Анофтальм.

17. Глаукома.

18. Захворювання зорового нерва і сітківки.

19. Хронічні гнійні захворювання приносових пазух, хроніч­ний середній отит з частими загостреннями (у разі атрофіч­них процесів слизової оболонки придатність визначається інди­відуально) .

20. Хронічні захворювання легенів з вираженою легенево-серцевою недостатністю (індивідуальний підхід).

21. Бронхіальна астма важкого перебігу з вираженими функ­ціональними порушеннями дихання та кровообігу (індивіду­альний підхід).

22. Активні форми туберкульозу будь-якої локалізації.

23. Виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки з хронічним рецидивуючим перебігом та схильністю до усклад­нень (індивідуальний підхід).

24. Цироз печінки та активний хронічний гепатит. Уражен­ня жовчовивідної системи з частими або важкими нападами (індивідуальний підхід).

25. Хронічні панкреатит, гастроентерит та коліт з частими загостреннями (індивідуальний підхід).

26. Хронічні захворювання нирок із проявами ниркової недостатності, сечокам'яна хвороба з частими нападами або ускладненнями (індивідуальний підхід).

27. Хвороби суглобів із стійкими порушеннями функції, якізаважають виконанню професійних обов'язків (індивідуальний підхід).

28. Колагенози (індивідуальний підхід).

29. Природжені аномалії органів з вираженою недостатні­стю їх функції.

30. Хвороби ендокринної системи з вираженими порушен­нями функції.

31. Порушення менструальної функції, що супроводжуєть­ся матковими кровотечами.

32. Хронічні запалення матки і придатків із частими загостреннями (індивідуальний підхід).

33. Вагітність і період лактації.

34. Звичне невиношування та аномалії розвитку плода ванамнезі у жінок, які планують народження дитини (індивіду-альний підхід).

35. Наркоманія, токсикоманія, хронічний алкоголізм.Наведений перелік медичних протипоказань є орієнтовним.

У деяких випадках потрібно враховувати всі чинники (вік, стаж, професійну кваліфікацію, дозові навантаження тощо) і при­ймати рішення про допуск до роботи з ДІВ у індивідуальному порядку.

Особливої уваги і радіаційного контролю потребує робота з відкритими ДІВ. Значною мірою це пов'язано з тим, що саме такі речовини являють собою джерела внутрішнього опромі­нення.

Умови праці в установах, які використовують відкриті ДІВ, за радіаційною загрозою поділяють на 3 класи шкідливості.

Роботи І класу мають проводитися в окремих будівлях з окремим входом через санітарний пропускник.

Роботи II класу проводять у приміщеннях, розташованих в окремій частині будівлі, ізольовано від інших приміщень. Ці приміщення повинні мати санітарний шлюз, санітарний про­пускник (або душову) та пункт радіаційного контролю. У них передбачається встановлення витяжних шаф (боксів), виді­ляється спеціально обладнана ремонтна зона.

Роботи III класу можуть проводитися в хімічних лаборато­ріях з однозональним плануванням (в одному приміщенні з припливно-витяжною вентиляцією, бажано й з душовою). Якщо такі роботи пов'язані з можливістю радіоактивного забруд­нення повітря, їх треба проводити у витяжних шафах.

Під час роботи з відкритими ДІВ слід застосовувати пласти­кові плівки, фільтрувальний папір та інші матеріали разового

користування, роботи виконувати на лотках (піддонах), виго­товлених із слабкосорбуючих матеріалів. У кожній установі, яка використовує відкриті ДІВ, виділяється приміщення (місце), де зберігають дезактивувальні розчини, інвентар для приби­рання та інші засоби ліквідації непередбачених забруднень.

Захист від зовнішнього опромінення персоналу під час робіт з відкритими ДІВ забезпечується системою заходів, які вклю­чають використання дистанційного та автоматизованого об­слуговування, засобів індивідуального захисту, екранування, дотримання регламентованих значень потужностей доз опро­мінення в приміщенні.

Використання закритих ДІВ та джерел, які генерують таке випромінювання, дозволяється тільки після отримання «Сані­тарного паспорта» і ліцензії, які видаються відповідними уста­новами. Приміщення, в яких встановлюють стаціонарні уста­новки з радіонуклідними джерелами випромінювання, мають бути обладнані системами сигналізації і блокування та мати телевізійний (дистанційний) контроль.

У разі використання закритих ДІВ у загальних виробничих приміщеннях або поза їх межами слід вжити комплекс за­ходів радіаційної безпеки, а саме: виключити доступ до ДІВ сторонніх осіб і забезпечити його охорону, вивісити велико­форматні об'яви з попередженням про радіаційну загрозу (вони мають бути чітко видні, розбірливі на відстані не менш як 3 м), обмежити час перебування людей поруч джерела, використо­вувати пересувні огорожі й захисні екрани, віддалити джере­ла на максимально можливу відстань від персоналу та інших осіб, спрямувати випромінювання переважно до землі або у бік, де відсутні люди. Приміщення, в яких використовують закриті ДІВ, пристрої, які генерують іонізуюче випроміню­вання, повинні мати припливно-витяжну вентиляцію.

Функціональним підрозділом майже кожного лікувально-діагностичного закладу є рентгенологічні відділення (кабіне­ти). Тому вони є найпоширенішим і найвагомішим джерелом надфонового техногенного радіаційного навантаження на на­селення, зумовлюючи отримання ним середньо-еквівалентної дози 1—1,2 мЗв/рік. З огляду на це для максимально можли­вого зниження додаткового радіаційного навантаження на ме­дичний персонал і пацієнтів проектування, будівництво (ре­конструкція) та експлуатація рентгенологічних відділень (кабі­нетів) у стаціонарних лікувально-діагностичних закладах мають здійснюватися відповідно до спеціальних санітарно-гігієнічних нормативів.

Гранично допустимі рівні опромінення під час експлуатації кабінетів не повинні перевищувати значень, наведених у табл. 73.

У повітрі рентгенівських кабінетів (особливо у кабінетах електрорентгенографії) можуть накопичуватися шкідливі гази (озон і оксиди озону, а також пилу свинцю), наявність яких на поверхні обладнання, меблів, стін свідчить про недостатнє дотримання режиму прибирання приміщень і вентиляції їх.

Рентгенологічні відділення (рентгенівські кабінети) мають розташовуватися в спеціально побудованих (реконструйова­них, пристосованих) приміщеннях. Забороняється розташо­вувати рентгенівські кабінети в житлових спорудах та дитя­чих закладах, у підвальних і цокольних поверхах (якщо підло­га цокольного поверху нижче від планувальної позначки тротуару або відмостки більш як на 0,5 м). Не дозволяється також розміщувати процедурні рентгенівських кабінетів над палатами.для вагітних і дітей.

Мінімальна висота стелі рентгенівського кабінету становить З м (у разі обладнання рентгенівських кабінетів нестаціонар­ною апаратурою висота стелі має відповідати розмірам цієї апаратури). Ширина дверей процедурних кабінетів має бути такою, щоб можна було вільно переміщувати каталку, пере­сувне крісло, тобто не меншою ніж1,2 м.

Лабораторії радіонуклідної діагностики Також не дозволяєть­ся розміщувати в житлових будівлях та дитячих закладах. Приміщення, в яких виконуються роботи І і II класу, не слід розташовувати суміжно з палатами для вагітних та дітей. Під час проектування лабораторій радіонуклідної діагностики слід дотримуватися таких вимог: процедурні та радіометричні кабі­нети розміщують у цокольних поверхах тільки за тієї умови, що планувальна позначка заглиблення не перевищуватиме 0,5 м, у інших випадках розміщення цих приміщень нижче від першого поверху не допускається. Входи до лабораторії для пацієнтів (персоналу) стаціонару і поліклініки мають бути ок­ремими, приміщення несуміжними, висота їх має бути не мен­шою ніж 3 м, відношення ширини до глибини — не переви­щувати 1:1,5.

Усі робочі приміщення і кабінети (за винятком фотолабо­раторії) повинні мати природне освітлення. Штучне освітлен­ня (лампи розжарювання або люмінесцентні) має забезпечу­вати рівень освітленості на рівні 80 см від підлоги не менший ніж 100—200 лк у приміщеннях для приймання радіофарма-цевтичних препаратів (РФП), сховищах, мийних, кімнаті очі­кування для хворих, 150—300 лк — у процедурних, радіомет­ричних, радіохімічних та оглядових кабінетах.

Відділення променевої терапії будуються з урахуванням технологічних вимог і вимог радіаційної безпеки (мал. 32, 33). Для роботи в них застосовуються спеціальні апарати й меблі, а також захисні пристрої та інструментарій.

Відділення променевої терапії звичайно являє собою стаціонар для хворих, до складу якого входить комплекс приміщень і при­стосувань для здійснення дистанційного опромінення, а також використання закритих та відкритих радіоактивних препаратів.

З діагностичною та лікувальною метою широко викорис­товуються різноманітні РФП. Це хімічні сполуки, до складу яких входить радіонуклід, дозволений для введення людині. Час, протягом якого активність препарату, уведеного в організм, зменшується удвічі за рахунок виведення, має наз­ву періоду біологічного напіввиведення. Час, протягом якого активність РФП, уведеного в організм, зменшується удвічі за рахунок як фізичного розпаду, так і біологічного напіввиве­дення, називають ефективним періодом напіввиведення. Аби зменшити променеве навантаження на хворого, слід викори­стовувати РФП з таким значенням ефективного періоду напів­виведення, яке вже дає змогу здійснити необхідне дослі­дження або процедуру.

Для дистанційного опромінення використовують електро­фізичні генератори іонізуючого випромінювання (медичні прискорювачі), у- та рентгенотерапевтичні пристрої. Блок ди­станційного опромінювання слід розташовувати в окремій будівлі або в ізольованій частині лікувального корпусу. Вхід до кабінету дистанційного опромінювання повинен мати елек­тричне блокування, аби гарантувати неможливість відкритгя під час опромінювання. Зв'язок із хворим, якого опроміню­ють, має проводитися за допомогою телевізійних та перего­ворних пристроїв.

Для контактного опромінювання використовують голки, трубочки, зерна, бусини з включеними до них випромінюва­чами (радіоактивними кобальтом, цезієм, золотом та ін.). Ви­користовуються також відкриті джерела для перорального, внутрішньвенного та внутрішньопорожнинного опромінювання (радіоактивні йод, фосфор, колоїдний розчин ітрію та ін.).

Тимчасово зберігати радіоактивні відходи слід у спеціальних контейнерах, розмір і конструкція яких визначаються характе­ристиками випромінювання радіонукліда, видом та кількістю радіоактивних відходів. Потужність дози у-випромінювання на відстані 1 м від контейнера з відходами не повинна перевищу­вати 100 мкГр/год, за межами або на межі ділянки тимчасового зберігання радіоактивних відходів — не більше ніж 5 мкГр/год, Контейнер, де зберігаються радіоактивні відходи з речовина­ми, що виділяють пари радону, торію тощо, слід тимчасово по­міщати у витяжні шафи, в яких забезпечена витяжна вентиля­ція із швидкістю руху повітря не менше 1,5 м/с.

У процесі використання і транспортування радіоактивних речовин, а також унаслідок радіаційних аварій різні поверхні та предмети можуть забруднюватися, що потребує відповідної дезактивації. Розрізняють часткову та повну дезактивацію.

Часткова дезактивація — це комплекс заходів, які забезпе-чують очищення поверхні від радіоактивного забруднення аботаке її оброблення (захисне покриття), що дає змогу зменши-ти радіоактивне забруднення до рівня, який не становить небезпеки для людей під час тимчасового виконання невідклад­них робіт або пересування. Така дезактивація є тимчасовим заходом і за першої можливості має бути завершена повністю.

Повна дезактивація — це комплекс заходів, спрямованих на повне видалення радіоактивного забруднення та його ізоляцію (поховання) з метою виключення загрози зовнішнього опромі­нення або надходження радіонуклідів у біологічний ланцюжок.

Основні способи дезактивації: механічний (змивання, зскрібання, зрізання, всмоктування з використанням спеціаль­них електрореспіраторів),_д^^цчітий (осаджування, розводічі ня, та хімічний (поєднання механічної та фізичної дезакти­вації з'використанням різних хімічних засобів). Ще існує 6ІО-логічний метод умовно-обмеженої дезактивації (використання різних мікро- та макроорганізмів, що кумулюють радіонуклід). Ефективним способом дезактивації води є використання каті-оно- та аніонообмінних смол.

Різні форми і методи дезактивації використовують комп­лексно, в такій послідовності, яка визначається конкретними умовами і метою дезактиваційних заходів.

Основний повний спосіб дезактивації — змивання забруднень або шиття верхнього шару. Невеликі предмети і поверхні проти­рають мийними (дезактивуючими) розчинами.. Для дезакти­вації деяких поверхонь (наприклад, покритих олійною плівкою) інколи використовують оброблення парою. Для ефективної дезактивації використовують хімічні речовини — комплексо-\ і і'.орювачі. Взаємодіючи з радіоактивними речовинами, вони І і і'.орюють хімічні комплексні сполуки, більшість з яких роз­чинні у воді. Такими комплексоутворювачами є, наприклад, солі щавлевої, лимонної та деяких інших кислот, гексамета-фосфат натрію тощо.

Одним із найдоступніших засобів для проведення дезакти­вації є розчин лимонної кислоти (25—ЗО г лимоннокислого нагрію, розчиненого в 1 л води). Перед обробленням (змиван­ням) забрудненої поверхні водою розчин із комплексоутво-рювачем має контактувати із цією поверхнею протягом 20— Ж) хв. Для зняття шару забрудненої фарби доцільно обробити її лужним крохмальним розчином (на 45 л 1—5 % розчину лугу слід узяти 300 г крохмального клейстеру).

Для оброблення поверхонь шкіри (зокрема, рук) крім зви­чайного господарського мила можна використовувати 2—3 % розчин лимонної кислоти, мийні засоби (на зволожені руки наносять 5—6 г порошку, розтирають до утворення так званої оілої рукавички, яку через 2—3 хв старанно змивають), комп­лексні розчини різних рецептур. Після оброблення шкіри і проведення дозиметричного контролю доцільно змастити її пом'якшувальною (ланоліновою) маззю. У разі значного за­бруднення волосся його по можливості слід зголити і після цього обробити шкіру голови.

Вода може бути дезактивована шляхом фільтрації через звичайні (краще іонообмінні) фільтри, відстоювання та дисти­ляції. Слід пам'ятати, що кип'ятіння води не дезактивує її, дез­активувальний ефект досягається тільки після її перегонки (випаровування).

Під час випаровування забрудненої води слід ураховувати можливість накопичення радіонуклідів усередині перегінних апаратів і забезпечувати відповідну радіаційну безпеку персо­налу. Це стосується й іонообмінних фільтрів, використання яких найдоцільніше і найефективніше в разі дезактивації ве­ликих кількостей рідини.

У разі дезактивації колодязів спочатку очищують оголовок і стінки зрубу, відкачують 2—3 об'єми води, після чого зніма­ють шар ґрунту на дні й знову відкачують воду.

Способи дезактивації продуктів залежать від виду продук­ту, тари, а також характеру забруднення. Найбільш безпечними є герметрично закриті продукти (баночні консерви), дез­активацію яких можна забезпечити простим обмиванням тари у воді, бажано проточній.

М'ясо, рибу та овочі дезактивують у проточній воді, за не­обхідності (особливо під час оброблення м'ясних туш) зніма­ють верхній шар, із ковбас знімають оболонку. Сипкі продук­ти обережно пересипають у чисту тару. Тверді жири дезакти­вують шляхом зняття верхнього шару, рослинні олії — тривалим відстоюванням. Максимальна герметизація у відповідній тарі є ефективним способом запобігання радіоак­тивному забрудненню продуктів і води.

Допустимі рівні забруднення різних поверхонь а- та (3-радіо-нуклідами наведено в табл. 74.

Таблиця 74