76 Західноукраїнські землі у 20—30-ті роки XX століття

Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спільнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої світової війни не зберегла незалежності.

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі.

Українці не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю.. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків.

Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі.Ініціатор Є. Коновальцев. Головною метою - Українська самостійна соборна держава

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д. Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Впродовж 1927—1928 рр. відбулося злиття УВО й низки націоналістичних організацій. У Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів обрали Є. Коновальця, керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції.

У політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики "перманентної революції", яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів.

21 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радянського консульства у Львові О. Майлова як представника комуністичного режиму, а 15 червня 1934 р. — міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, відповідального за проведення "пацифікації".( під проводом Бандери)

Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом для оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії.. У 1936 р. С. Бандеру та його соратників —М. Лебедя і Я. Карнинця засудили до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув'язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939 р. вони, як й інші націоналісти, вийшли з тюрми.)

Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

Потужність й авторитет ОУН, що зростали, стурбували навіть комуністичний режим у СРСР. Тому в 1938 р. за особистим наказом Й. Сталіна було організовано вбивство Є. Коновальця в Роттердамі. Смерть досвідченого й загальновизнаного провідника призвела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами проводу, що проживали за. кордоном, а другого — кадрами ОУН, які перебували на західноукраїнських землях.