Розділ 2. Світова практика вирішення соціальних проблем із допомогою сет та її застосування в україні

Світова наука і практика визнають, що найважливішими проблемами функціонування спеціальних економічних зон є соціальні. Не випадково вони неодноразово обговорювалися в парламентах. Прийняті спеціальні рішення і закони по соціальній захищеності працюючих. Створено умови для нормального перебігу процесу відтворення трудових ресурсів і забезпечення інших соціальних гарантій. Про важливість соціальних проблем у СЕТ свідчить і те, що ними систематично займається Міжнародна організація праці.

Отже, слід констатувати, що у світовій практиці вже відпрацьовані певні правові, економічні та організаційні питання, з одного боку, соціальної захищеності трудящих, а з іншого - зменшення впливу негативних факторів на їх життєдіяльність у спеціальних економічних територіях.

Перше явище, властиве для всіх країн, що мають СЕТ, і яке слід враховувати під час прогнозування соціальної ситуації в процесі створення і функціонування СЕТ на території України, - це слабкість профспілкового руху. Практично в усіх СЕТ країн із різним рівнем економічного розвитку впливовість профспілок дуже незначна. Незначний їх вплив і на розв'язання соціальних проблем. Соціальний захист трудящих у СЕТ переважно бере на себе виконавча влада.

Це явище не випадкове. Його поживним ґрунтом є забезпечення для трудящих спеціальних економічних територій більш високого життєвого рівня відносно тих працівників, які трудяться на решті території країни. Зазначимо, що власне диференціація в заробітній платі тим більша, чим вищий у СЕТ технологічний рівень виробництва порівняно з технологічним рівнем всієї економіки країни. Якщо до цього додати, що підприємства, розташовані в СЕТ, входять у структуру відповідних транснаціональних корпорацій, то стане зрозумілим, чому у їх співробітників високий рівень заробітної плати.

Однак необхідно підкреслити, що, незважаючи на більш високу заробітну плату зайнятих в СЕТ порівняно з підприємствами, які розташовані на території за межами СЕТ, її рівень значно нижчий порівняно із середньою заробітною платою в розвинених країнах.

Важливою проблемою, з якою неминуче зіткнеться будь-яка СЕТ, що формуватиметься на території України, є структура зайнятості працездатного населення. Практика СЕТ на території країн, що розвиваються, засвідчує, що вона залежить від багатьох факторів і передусім тих умов, які визначають напрямок спеціалізації. Ця ж практика показує, що галузями спеціалізації, наприклад, в експортно-промислових зонах, стають електроніка, текстильна, деревообробна, харчова, хімічна й інші галузі економіки. У той же час одна з них виступає як структуроутворююча або структуровизначальна. Як виглядає така структура в спеціальних економічних зонах низки країн, видно з таблиці

Класичні моделі, застосовувані за рубежем, відповідають потребам країн колишнього СРСР лише частково. Вони концептуально потребують коригування та підпорядкування діяльності "зон" вирішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.

З економічної точки зору відкриття зон створює три групи проблем - їхні взаємні зв'язки з зовнішнім ринком, із національною економікою і характер внутрішнього регулювання діяльністю зон.

Проблеми першої групи не настільки складні, і тут може бути використано міжнародний досвід. Територія зон залишається за межами митних кордонів країни, і їх товарооборот із зовнішнім світом звільняється від мита і нетарифних експортно-імпортних обмежень. Митний контроль товарів провадиться лише з метою виявити деякі товари, експорт і імпорт яких заборонені або які мають бути зазначені в митній декларації. Він провадиться тільки з метою збору даних для зовнішньоторговельної статистика країни про операції самих зон. Необхідно ввести також спрощений порядок видачі віз для в'їзду, виїзду, перебування і проживання іноземних ділових людей і туристів.

Значно складніше вибрати форму зв'язків зони з національною економікою. Будучи елементом розвинутої ринкової економіки, вони не вписуються автоматично в сьогоднішній перехідний механізм національного господарства, яке тільки починає свою еволюцію до ринкової моделі. З іншого боку, було б неправильним відкладати створення зон доти, доки ця еволюція буде завершена, оскільки країна потребує їх і як лабораторії для випробувань ринкових відносин. Саме тому певний зв'язок господарських механізмів перехідного періоду з важелями управління зон є необхідним.

Цей зв'язок треба розглядати в плані функціонування зон усередині економіки країни як незалежних утворень з автономним самоврядуванням. Зона має власний платіжний баланс і діє на основі принципу валютного самофінансування. При взаємовідносинах із державним бюджетом розміри сплати податків і валютних відрахувань установлюються для всіх зон загалом на довгостроковій основі. До завершення загальної економічної реформи основним важелем орієнтації зон на внутрішній ринок країни залишається державне замовлення.

Зона має бути вільною в розподілі цього замовлення, тобто розподіляти його на свій розсуд між внутрішнім ринком та експортом. Вона повинна володіти такою самою свободою і в постачанні ресурсами додатково до виділених державою фондів і засобів. Нарешті, установлюються довгострокові ставки податкових і валютних відрахувань і розмір державного замовлення варіюється для кожної конкретної зони, а на стадії заснування зон до них застосовуватиметься пільговий режим. Крім того, обсяг і товарна номенклатура державного замовлення є предметом переговорів адміністрації зон і центральних економічних органів.

Сьогодні, коли зростає інтерес до проблем регіонального розвитку, зв'язки між зонами та регіонами, у яких вони розташовані, набувають істотного значення. Це логічно, якщо брати до уваги, що регіон, в основному, забезпечує постачання зон, а з іншого боку, він заінтересований в одержанні правдивої оцінки і можливих відрахувань для його соціально-економічного розвитку. Питання, очевидно, можна було б вирішити шляхом резервації для регіону частини коштів, що йдуть на сплату податків, і валютних відрахувань зони в бюджет, а також частини продукції, що випускається зоною за державним замовленням, включаючи споживчі товари. Можливим є також надання взаємних преференцій при укладенні економічних угод між регіоном і зоною. Крім того, представники регіону можуть увійти до складу органів управління зон.

Питання про статус зон необхідно також розглядати тоді, коли регіон, на території якого вони розташовані, переходить на самофінансування. Через свою специфічність як елементів уніфікованої зовнішньоекономічної політики країни, вони краще вписуються в підпорядкованість національним органам управління. Тому платежі, які вони роблять у бюджет, повинні враховуватися при визначенні порядку розрахунків із відповідним регіоном, що самофінансується. Другий метод, тобто повне включення зон у систему господарства регіону, що самофінансується, є менш прийнятним, оскільки це збільшує розрив між зоною і національним ринком, знижує економічний ефект зон і перекладає вартість наданого зоні преференційного режиму на місцевий бюджет.

Преференції, що поширюються як на іноземні, так і на національні підприємства, що діють у зонах, можуть включати звільнення експортно-імпортних операцій у межах зон від сплати мита і зборів, а також від використання нетарифних засобів регулювання зовнішніх економічних зв'язків; застосування знижених ставок мита при Імпорті товарів, призначених для внутрішнього ринку; зниження ставок податків і орендних платежів; забезпечення таких підприємств фінансовими і матеріальними ресурсами в межах державного замовлення; можливість гарантованого забезпечення робочою силою за спрощеною (контрактною) схемою її наймання та звільнення; наявність необхідної інфраструктури; самостійне визначення термінів амортизації основного виробничого капіталу; різноманітність форм власності й управління господарством; застосування договірних цін при реалізації товару всередині зони і на експорт і право участі в управлінні зоною.

У свою чергу, спеціальними пільгами, наданими іноземним інвесторам, можуть бути звільнення від податку на переказ капіталу за кордон; додаткові заходи захисту їхніх інвестицій (наприклад, право на конверсію частини прибутку в іноземну валюту за ринковим обмінним курсом через банки зон); спрощена процедура в'їзду і виїзду, оформлення проживання і приймання на роботу для їхнього персоналу; право виходу через зону на оптовий ринок країни; наявність державного замовлення; свобода вибору джерел фінансування операцій. Можливо, також варто було б подумати про прийнятні шляхи створення в межах зон ринків нерухомого майна і цінних паперів, що, крім усього іншого, могло б бути гарантією або депозитивами при проведенні кредитних і інвестиційних операцій.

Водночас слід пам'ятати, що податкові пільги в будь-якій їх формі в ситуації, коли зберігається неконвертованість національної валюти, мають подвійний ефект. Збільшуючи нетто-прибуток іноземних інвесторів, ці пільги одночасно змушують їх прагнути заробляти насамперед вільно конвертовану валюту, щоб забезпечити переказ прибутку з країни, і спонукають іноземних інвесторів іти з національного ринку, хоча вони можуть бути заінтересовані залишитися там. Таким чином, податкові пільги можуть стримувати іноземних інвесторів, замість того, щоб заохочувати їх.

Що стосується національних підприємств, то спеціальні пільги для них можуть включати самостійний вибір (у межах господарського розрахунку, самоокупності та фінансування) організаційних форм і напрямків діяльності, а також право здійснення бартерних операцій на власний розсуд.

Валюта, що перебуває в обігу в зонах, має бути національною валютою. Інші варіанти (паралельне використання національної й іноземної валют, спеціальна валюта зони тощо) можуть лише призвести до відриву зон від національного ринку і підірвати купівельну спроможність національної валюти. Крім того, економічний потенціал зон зовсім недостатній для створення своєї власної валюти.

Водночас цілком можливим є наявність в обігу в зонах й іноземних валют, крім звичайних платежів за зовнішньоекономічними угодами, що відповідає інтересам місцевих бюджетів. Наприклад, вільна валюта може використовуватися для оплати оренди, реєстраційних платежів і податків на користь адміністрації зон, а також при розрахунках з окремими комерційними і сервісними підприємствами.