Тема 9. Українська філософська думка

1. Загальні особливості української філософії

2. Філософські ідеї часів Київської Русі

3. Зародження професійної філософії в Україні та вплив на неї гуманістичних ідей європейського Відродження.

4. Особливості філософії представників Києво-Могилянської академії. Філософія Г.Сковороди

5. Філософські ідеї в ХІХст. та розвиток української філософії в ХХст.

Українська філософія є складовою частиною світового філософського процесу, а саме, розвитку в руслі основних ідей європейської філософії. Характерною її рисою є те, що вона не зароджується в поступовому русі власної культури, як, наприклад філософія Стародавньої Греції, а приходить з Візантії вже в досить розробленому стані. На українському грунті вона в подальшому набуває своїх неповторних культурно-історичних забарвлень. На сьогоднішній день досить дискусійним є питання, чи реальний феномен «української філософії», оскільки нею не було створено таких ідей чи систем, які б стали явищами та надбанням світової культури (за виключенням філософії Г.Сковороди, певних ідей Потебні та В. Вернадського).

Тим не менше, українська філософія – явище іманентне українській культурі, яке виражає особливі риси української ментальності та світосприйняття українців (Ментальність характеризується провідними тенденціями у типах поведінки, уподобаннях, звичаях та цінністних орієнтирах різних націй, народів, культур). Більшість дослідників виділяє такі риси українського національного характеру: відчуття близькості з природою, емоційність, естетизм, сентиментальність, релігійність, шанування індивідуальної свободи, психічна рухливість та своєрідний культ Землі. Всі ці риси мають як негативний, так і позитивний прояв і безпосередньо впливають на філософський спосіб та форму осмислення свого місці в світі.

Особливості української філософії:

- це переважно внутрішнє явище української культури;

- відсутність схильності в ній до абстрактно-раціональних системних побудов;

- тенденція до моральних настанов та життєвого повчання;

- шанування вищих духовних цінностей, зокрема тих, що запроваджуються релігією;

- однією з головних проблем є спроба історіософського осмислення долі українського народу та слов’янства в цілому;

- існування української філософії, переважно, в рамках літератури, громадсько-політичної думки та культурно-історичних проектів.

Філософські ідеї часів Київської Русі

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності була занесена в Україну з Візантії разом з християнством, а, оскільки Візантія була прямою спадкоємницею античної Греції, то від самого початку філософська мудрість представлена в Київській Русі у поєднанні з давньогрецькою філософією. Тут були відомими Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека. Але вся філософська мудрість сприймалась перш за все як настанова до самовдосконалення та пошуків вищої істини – «філософствування у Христі», тому вона мала безпосередній зв'язок з життям ї надавала йому певних смислових засад. Характерними є також елементи язичництва,що тривали час уживалися в українській культурі з християнством. Тому, звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основах язичницького світогляду на протязі тисячоліть, без сумніву, позначились і на певних формах засвоєння та інтерпретації християнства та християнської філософії. Може саме тому на першому плані не знаходились питання абстрактно-теоретичного системо утворення.

Джерела філософської думки Київської Русі находимо в найпершому давньоруському літописі – «Повість минулих літ». Тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні уявлення слов’ян. Історія русичів розглядається контексті більш широкому загальної всесвітньої історії; переповідається основний сюжет Біблії та описується те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Дуже популярним твором у Давній Русі був твір Київського митрополита Ілларіона «Слово про закон і благодать» (1030-1050). В цьому творі історія Київської Русі також вписана у світовий контекст. Автор звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітні історія має два етапи – етап закону, коли Бог наставляв і карав людей через зовнішні настанови, через закон і другий етап – благодаті, коли Бог, керуючись своєю безмежною любов’ю до людини, надає їй право самостійного життєвого вибору, подарувавши людям подвиг Христового розп’яття. Тепер людина керується вірою і любов’ю. Митрополит вихваляє також християнський вибір князя Володимира і культуро-творчу діяльність Ярослава Мудрого.

Варто відмітити також першу спробу визначення філософії у творі «Житіє Кирила філософа». На питання імператора «Що є філософія?» Кирило відповідає:»Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога», а також вміння сказати в небагатьох словах речі великого розуму.

В цілому, оскільки християнська думка була спрямована в основному на коментування давньогрецьких мудреців та Святого письма, то доля оригінальних творів становить лише 1 відсоток серед всієї літератури. Натомість популярними є всілякі збірки афоризмів та життєвих повчань, наприклад «Бджола» та ін.

Дослідники відмічають оптимізм, спрямованість на етичні питання та осмислення історії та культури філософської думки часів Київської Русі. Людина постає в ній як органічна частина Всесвіту, в якій Богом закладена мудрість, гармонія, краса.

Українська філософія часів Відродження ХIV-ХV століть

Як відомо, в кінці ХIV ст.. після татарської навали в Україні спостерігається занепад і Україна втрачає незалежність. Більша її частина ввійшла до складу Великого князівства Литовського, а пізніше – до Речі Посполитої. Населення України було поділено, що унеможливлювало віднині єдиний духовний розвиток нації. З іншого боку, з’явилися можливості інтенсивного обміну ідеями з країнами Західної Європи, багато вихідців з України (Рутенії) навчалися в Західних університетах, здобували там наукові ступені, а потім, повертаючись до рідної країни, приносили не тільки знання, сучасні філософські погляди, але й ідеї європейського гуманізму.

Видатними українськими вченими стали Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) – 1450-1494 рр. – доктор медицини і ректор Болонського університету (викладав медицину, філософію, астрономію);викладач Краківського та Грейфсвальдського університетів Павло Русин із Красна ? – 1517р., який свої погляди виклав в поетичній збірці «Похвала поезії».

В зв’язку з протистоянням католицької церкви та церковних громад церковний собор 1596 р. приймає рішення про заснування греко-католицької церкви (Берестейська унія). Це призвело до великих змін в суспільному та громадянському житті. Зростає освітній рівень, посилюється роль церковних громад. Тоді ж значний вплив на суспільну думку мають церковні православні братства. В 1542 і 1544 рр. утворюються такі братства у Львові при Успенській церкві та церкві Св. Миколая. Діяльність церковних громад та православних братств торувала шлях до Просвітництва.

Першими просвітниками на Україні стали члени науково-освітнього гуртка в м. Острозі на базі Острозької академії, яку очолював ректор Г.Смотрицький. До цього гуртка входили Філалет, Клірик Острозький, Копистенський, першодрукар Федоров та ін.

Особливе місце в українській культурі належить І.Вишенському (1550-1620) – вихованцю Острозької академії, ченцеві, письменнику-полемісту. Центральне місце в його світогляді займала людина та її внутрішній світ, система моральних цінностей. Вишенський рішуче виступав проти західних впливів на українську культуру та духовність. Протиставляв православну віру католицькій як таку, що більш спрямовує людину на духовне самозаглиблення та любов до Бога. Внутрішнє спасіння, на його думку, неможливе без подолання нерівності та несправедливості, встановлення солідарності та братерства у стосунках між людьми.

Таким чином, в кінці ХVI – на поч. ХVII ст. в Україні розвиваються гуманістичні та просвітницькі ідеї, що спонукали до осмислення оточуючої дійсності, до етно-культурної само ідентифікації, а, разом з тим, зростає інтерес до гуманітарних наук, зокрема, філософії. Власне, завдяки братським школам в Україні вперше виникає професійна філософія і вищі навчальні заклади.

Філософські курси Києво-Могилянської академії. Філософське вчення Г.Сковороди.

Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія – це перший вищий навчальний заклад в Східній Європі. Він був заснований в 1632 році за ініціативою митрополита Петра Могили. Пізніше, його ж зусиллями утворилися колегіуми в Вінниці (1634) та Кремінці (1636).

В Києво-Могилянській академії навчання велося на латині, а філософія вивчалась окремо від богослов’я. В основі курсу філософії покладалась система Аристотеля. Курс філософії мав три частини: логіку, фізику і метафізику. В класі філософії викладали також геометрію і астрономію.

В цілому, у викладенні професорів академії філософія поставала як цілісна система знань, що спрямовані на пошуки істини, а саме до розуміння суті і причини явищ, даних Богом. Істина може відкритися при вивченні результату божественного творіння – природи. Процес пізнання здійснюється на двох рівнях – чуттєвому і раціональному. Важливу роль в пізнанні відіграє метод – спосіб організації процесу пізнанні, що дозволяє переходити від невідомого до відомого. Простір і час невід’ємні від природніх сил. Сенс людського буття – у творчій діяльності, спрямованій на особисте і суспільне благо. Запорукою цього щастя є гармонійне поєднання тілесних і духовних потреб.

На філософські погляди викладачів великий вплив мали праці Аристотеля, Августина, дунст Скота, Фоми Аквінського Р. Бекона, Р. Декарта, Лейбніца та ін. античних і середньовічних авторів.

Серед видатних викладачів Академії слід відмітити також Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Георгія Щербатського, Георгія Кониського.

Починаючи з другої пол.. ХVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив викладачам Академії створювати оригінальні філософські курси і зобов’язав викладати філософію за єдиним підручником нім. Філософа Баумейстера. Традиція творчого осмислення філософських набутків Зах. Європи через призму своєрідної української ментальності була перервана.

Найвідомішим вихованцем Академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Він являв собою дуже рідкісний приклад поєднання свого філософського вчення та власної поведінки («Світ ловив мене, та не впіймав»). Його вчення –це синтез раціональної та емоційної сфери людської істоти.

Серед численних праць мислителя: «Міркування про поезію та керівництво до неї», «Наркис», «Кільце», «Змій ізраїльський», «Розмова дружня про світ духовний» та ін. В них Сковорода постає як філософ особливого культурно-історичного типу, відродивши давню традицію ще з часів Київської Русі – «філософствування у Христі», а саме, єдність життя і духовного прозріння, переконань та морального вчинку. Його погляди можна звести до таких положень:..

Існують три світи: великий світ (космос), малий (людина) та особливий реальний світ – Біблія як форма переходу від чуттєвого світу до духовного.

Весь світ складається з двох натур: видимої, чуттєвої, не першої за суттю та невидимої, духовної, вічної і чистої, яка є основою будь-чого – тобто Бога.

Між двома співвічними натурами триває постійна боротьба.

Людина поєднує в собі ці дві натури і має робити вибір, осмислюючи себе і своє місце у світовій драмі.

Дух є єдиний та неподільний і найбільш цілісно виражає себе в порухах людського серця.

Треба прислухатись до голосу серця, яке є осередком духовного життя і поєднує в собі раціональне і чуттєве, гармонізує знання та віру, що дає орієнтир людині в цьому плинному і непевному світі.

Найважливішою з усіх наук є наука про людину та її щастя.

До щастя людину приведуть любов та віра, що надає душі творчої енергії, живить її.

Смуток, туга, нудьга – це антипод віри та любові, тому основою душевного здоров’я є радість і кураж. ,

Шлях до щастя – це не тільки духовні шукання і сердечна радість, а й праця. Саме вона приносить душевний спокій і внутрішнє задоволення, є умовою самореалізації людини.

Г.Сковорода започаткував традиції кордоцентризму, які були розвинуті в філософії мислителя наступного ХIX ст. Памфіла Юркевича (1826-1874)

Всесвітнього значення набуло вчення Володимира Вернадського (1863-1945) – природознавця, академіка, першого президента Української академії наук (1919-1921). Сфера його наукових інтересів торкалась геохімії, мінералогії, біології, геології, гідрогеології. Написав більше 400 праць.