69.Педагогіка особистості.
«Педагогіка особистості» - течія в німецькій педагогіці, яка виникла наприкінці XIX ст. Важливим завданням виховання вважала формування особистості на основі високорозвиненої розумової самостійності. Тому особливого значення надавала навчанню дітей найбільш раціональних методів розумової праці. Значною заслугою її прихильників було детальне опрацювання методики навчання дітей прийомам розумової праці, вмінню спостерігати, вести бесіду, переказувати зміст прочитаного, самостійно готувати доповіді тощо. В навчальному процесі, організованому в дусі педагогіки особистості, центр уваги переносився з діяльності вчителя на діяльність учня при збереженні провідної ролі вчителя. Гуґо Ґаудіґа-німецький педагог, засновник «педагогіки особистості». Особистість розумів як результат взаємовпливів вродженої індивідуальності й культурного середовища. У книзі «Дидактика єресі» виклав свої педагогічні погляди, визначивши мету загальної освіти - розвиток самостійності мислення. Вирішальним принципом дидактики вважав самодіяльність і активність учнів. Генріх Шаррельман-німецький педагог-реформатор, один з представників «педагогіки особистості». Основами своєї концепції проголошував свободу «як єдину мету виховання», «вільну методику» і «вільний зміст» навчально-виховної роботи, заперечення систематичності навчання і будь-яких наперед встановлених методичних форм. На його думку, вчити дітей треба тільки «при нагоді», на основі вільної творчості, інтересу і безпосереднього досвіду дитини.
70. Експериментальна педагогіка та її зв'язок теорією і практикою виховання.
Набула поширення на зламі XIX і XX ст. у Німеччині, Франції, Англії, США та інших країнах. Пов'язана із створенням лабораторій - спеціальних центрів психолого-педагогічних досліджень, метою яких було обґрунтування закономірностей розвитку дитини на основі тривалих педагогічних спостережень, експериментів, результатів тестування, анкетування, бесід, різноманітних статистичних даних. Основними представниками її у Німеччині були Є. Мейман, В. Лай, у Франції - А. Біне, у Бельгії О. Декролі, у США Є. То ридай к у Швейцарії П. Бове, Є. Клапаред. їхні дослідження, за словами А.Біне, допомогли "висунути на перший план психологію дитини, щоб, виходячи з неї, з математичною точністю визначити характер виховного впливу на дитину".
На базі експериментальної педагогіки в кінці XIX ст. у США виникла педологія, яка згодом поширилася в Європі та у Росії. Педологи стверджували, що доля дітей зумовлена спадковістю і соціальним середовищем.
Ернст Мейман-засновник цього напрямку. Йому належить тритомний систематичний курс "Лекцій із введення в експериментальну педагогіку". З метою різнобічного вивчення дитини об'єднував дані педагогіки, психології, психопатології, анатомії та фізіології. Однак дослідження проводив в умовах штучного експерименту, а не в звичайній шкільній обстановці. Крім згаданих наук, основою педагогіки вважав етику, естетику, науку про релігію.
Вільгельм-Август Лай-співвітчизник Меймана, теоретик експериментальної педагогіки. Словесному навчанню протиставив свою так звану педагогіку дії, згідно з якою діяльність дитини, організована відповідно до її психологічних та фізіологічних особливостей, рефлексів та потреб, є центром усього виховного процесу. Серед рефлексів дитини особливого значення надавав інстинкту боротьби, який допоміг людині стати "володарем світу".
У своїх працях " Експериментальна дидактика ", " Школа дії" пропонував завершувати вивчення будь-якого навчального матеріалу практичною діяльністю: виготовленням макетів, муляжів, моделей, проведенням дослідів, працею на ділянках, розв'язуванням задач, музикою, малюванням тощо. Його теорія, спрямована на боротьбу з вербалізмом у навчанні, застосовувалася як у зарубіжній, так і у вітчизняній педагогічній практиці.
Едуард Торндайк-видатний представник експериментальної педагогіки у США, де вона у 40-50-х рр. XX ст. отримала поширення. У своїй теорії вчений виходив із вчення біхевіоризму, згідно з яким поведінка людини є чисто зовнішніми реакціями організму, які механічно викликаються стимулами і закріплюються багаторазовими механічними вправами.У своїх експериментах Торндайк і його послідовники широко використовували тести розумової обдарованості для визначення ступеня розвитку дитини з певного предмета. Вони покликані були забезпечити "об'єктивну доказовість" під час відбору для продовження навчання у вищих навчальних закладах.