26.09.2011 Верховна Рада України проголосила закон України про культуру.

Цей Закон визначає правові засади діяльності у сфері культури, регулює суспільні відносини, пов'язані із створенням, використанням, розповсюдженням, збереженням культурної спадщини та культурних цінностей, і спрямований на забезпечення доступу до них. У статті 13, наприклад, йдеться про сприяння створенню єдиного культурного простору України, збереженню цілісності культури, стаття 14 – про підтримку вітчизняних виробників у сфері культури. Розділ 5 присвячений фінансуванню і забезпеченню господарської діяльності закладів культури. Отже, можна зробити висновок про те, що держава підтримує розвиток культури всіма силами.

8. Глобалізаційні виклики національним культурам.

Отже, які саме глобалізаційні виклики існують у наш час та який вплив вони здійснюють на українську самосвідомість?

По-перше, це культурні впливи. Навіювання «чужорідних» музики, кіно, мистецтва, їх поширення серед молодого покоління спостерігається уже не перше десятиліття та є немалою загрозою для розвитку національної культури.

Ми переходимо до так званих «універсальних форм існування». Це стосується і нашого зовнішнього вигляду, адже усі ми звикли до європейсько-американського стилю і не одягаємо вишиванки щодня. Це стосується наших квартир і будинків, які уже давно перетворилися із суто українських осель на стандартизовані помешкання з євроремонтом. Це стосується наших смаків і уподобань. Шляхи духовного збагачення чи то розширилися, чи то водночас звузилися до використання Інтернет-мережі, у якій найчастіше ми обираємо зовсім не українські, а «світові» матеріали. І все це начебто непогано, оскільки ми не живемо ізольованим українським плем'ям, а все ж таки маємо певні зв'язки і з іншими державами, із цілим світом. Проте надто часто захоплюємося безмежжям і відсутністю кордонів, що й наштовхує на думку про небезпечність такого стану для нашої народної самосвідомості.

По-друге, це мова. І справа навіть не в росіянізмах, а в «інтернаціональному суржику». Зі становленням англійської мови як засобу міжнародного спілкування, все частіше спостерігаємо витіснення іншомовними словами українських відовідників. Звичайно, в інформаційному суспільстві, на звання якого ми зараз претендуємо, щорічно з'являється достатньо термінів, які перекладати різними мовами не те, що складно, а мабуть, і недоречно. Проте частка слів-«іноземців», які мають переклад, також достатньо велика. Окрім того, не можна не звернути увагу на молодіжний сленг, в якому спостерігається тенденція до «українізації» іншомовних слів або ж зворотнього процесу. Знати іноземну мову - це, безумовно, добре, адже дозволяє подолати мовний бар'єр при налагодження міжнародних стосунків. Та чи варто зловживати своїм знанням, знаходячись серед «собі подібних», людей твоєї ж національності? У цьому також полягає проблема національної ідентичності.

По-третє, це політична ситуація. Вже котре десятиріччя Україна прагне до міжнародної інтеграції. Україна прагне. Сказано в однині, проте насправді ми множина, не те, що не об'єднана, а аж занадто розрізнена, щоб зватися суспільством. Політичний, соціальний, і навіть географічний поділ з кожним роком все більше і більше віддаляють нас від плідного співробітництва з дружніми європейськими націями.

Отже, ситуація така - кожний індивід прагне задовольнити свої потреби, самореалізуватися, при цьому вибирає власні шляхи досягнення цілей. Про приналежність до певного суспільства, а тим більше нації, мова, звичайно, йде, але якось надто повільно. Але якщо кожна людина усвідомить себе громадянином держави, частиною нації і діятиме в рамках моральних та правових норм цієї нації, досягти успіху буде значно легше. А коли кожен член суспільства досягне успіху, то й усе суспільство вийде на якісно новий щабель розвитку. Інакше виходу немає, оскільки людина без нації суперечить визнаним нормам.