Тема 8. Держава як базовий інститут політичної системи

При розгляді цього питання важливо врахувати, що для вираження і представництва загальнозначущих інтересів суспільство, соціальні групи, індивіди створюють політичні інститути. Політичний інститут − це сукупність ролей і статусів, призначених для задоволення політичної потреби. Він складається з двох елементів: структури (організації) і колективних уявлень, вірувань (чи загальної мети), що обслуговують організації. Найбільш важливим політичним інститутом є держава.

Питання, пов’язані з державою, вивчаються в рамках цілого ряду суспільних наук: політичної історії, філософії, економічної теорії. Політичний аспект вивчення держави припускає аналіз його політичних характеристик, цілей, завдань, функцій, форм політичного правління в сучасному світі.

У самому загальному cенсі сутність держави можна визначити як політичну спільність, структуру, що має певну організацію політичної влади, управління соціальними процесами на певній території. Однак це управління має потребу в додаткових характеристиках.

Були часи, коли держава трактувалася широко і не відокремлювалася від суспільства, яке вона організовує і представляє. Потім з’явилися розходження: суспільство без держави і суспільство з державою. У суспільстві без держави політичні функції не монополізуються на постійній основі великою групою людей. У суспільстві з державою передбачається наявність центральної політичної влади, що спирається на адміністративний апарат і будує свою діяльність на основі юридичних норм.

Однак найбільш чіткого розмежування держави, суспільства й індивідів здійснили такі вчені Нового часу, як Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо й ін. У поєднанні “індивід-товариство-держава” вони виділили кожне поняття і довели, що, існуючі у вільному, напівдикому стані індивіди спочатку утворили суспільство (у результаті економічної й іншої взаємодії), а потім − державу (для захисту своєї безпеки і природних прав і свобод).

Загальним для багатьох визначень держави є підхід до неї як до універсальної цінності, без якої неможливо людське співіснування, констатація її владоутворюючої та особливої духовної ролі.

Не існує загальної точки зору щодо сутності держави, причин та умов її виникнення. Теократична теорія розглядає державу як Божій промисел, ґрунтуючись на тезі, що “уся влада від Бога”.

Патріархальна концепція трактує державу як велику родину, що виникає в результаті з’єднання родів у племена, племен у спільності, держави.

Договірна теорія розуміє державу як суспільний договір, відповідно до якого люди з метою надійного забезпечення своїх природних прав, волі, захисту особистості і власності погоджуються створити державу.

Згідно з марксистською теорією держава виникає внаслідок розколу суспільства на антагоністичні класи в результаті поділу праці і появи приватної власності. Економічно панівний клас створює державу для підпорядкування собі незаможних.

Теорія насильства трактує державу як результат прямої політичної дії − внутрішнього чи зовнішнього насильства, завоювання.

Найчастіше держава визначається як основний інститут політичної системи суспільства, який здійснює управління суспільством, охорону його політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Держава як політичний інститут має низку ознак:

1. виступає як єдина територіальна організація політичної влади в масштабах усієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах визначеної території;

2. являє собою особливу організацію політичної влади, що володіє спеціальним механізмом, системою органів і установ, що безпосередньо керують суспільством;

3. організує громадське життя на основі права, регулює життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов’язковий характер;

4. являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет державної влади виражається в її верховенстві і незалежності від будь-якої іншої влади усередині країни чи у взаєминах з іншими державами;

5. має у своєму розпорядженні систему примусового стягування податків та інших обов’язкових платежів.

Основними атрибутами держави є:

територія − фізична, матеріальна основа держави, простір, на якому розповсюджується її юрисдикція;

населення − сукупність людей, які мешкають на території даної держави і підкоряються її владі;

публічна влада − органи, які виконують функції управління.

Виділившись із суспільства, держава стає його основною пануючою політичною організацією.

Державна влада − це головна об’єднуюча, організуюча і примусова сила суспільства.

Держава є та форма, в якій здійснюються як загальні, так і приватні інтереси, в якій усе громадянське суспільство даної епохи знаходить своє зосередження, тому всі загальні установки опосередковуються державою, одержують політичну форму.

У державно-організованому суспільстві для підтримки його нормальної життєдіяльності, вирішення завдань, що стоять перед державою, необхідне функціонування різних державних організацій.

Механізм держави являє собою систему державних організацій, за допомогою яких реалізується державна влада, забезпечується державне управління суспільством.

Усі державні організації тісно пов’язані між собою. Кожна з них виконує певні завдання, є “приводним ременем” загального механізму, в якому всі організації діють узгоджено, в єдиній системі.

Державний апарат − це частина механізму держави, що є сукупністю державних органів, наділених владними повноваженнями для реалізації державної влади.

У структуру механізму держави, крім державного апарату, входять державні установи і державні підприємства.

Державні установи − це такі державні організації, які здійснюють безпосередню, практичну діяльність по виконанню функцій держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній, а також у сфері науки, освіти, охорони здоров’я.

Державні підприємства засновуються для здійснення господарчої діяльності з метою виробництва, або його забезпечення, виконання різних робіт і надання численних послуг для задоволення потреб суспільства, приватних осіб, отримання прибутку і т.п.

У більшості сучасних держав виділяють два види функцій згідно з містом їх здійснення: внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій відносяться: економічна, соціальна, організаторська, правова, політична, освітня, культурно-виховна і т. ін. Серед зовнішніх функцій виділяють функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, соціальній, технологічній, культурній, торговій і іншій сферах з іншими країнами і функцію оборони країни.

Усі функції держава здійснює через право. З цього погляду розрізняються три основні форми діяльності: 1. Правотворча − розробка і прийняття законів. 2. Правовиконавча − виконання норм права. 3. Правоохоронна − контроль і нагляд за виконанням законів і примус щодо тих, хто їх порушує.

Місце держави в політичній системі

Величезну теоретичну і практичну значимість, особливо в сучасних умовах, має розгляд проблеми, пов’язаної з визначенням співвідношення політичної системи суспільства і держави, виявлення економічних і соціально-політичних факторів, що впливають на визначення його місця і ролі в політичній системі суспільства.

Варто відразу ж обмовитися, що державу не можна ототожнювати з політичною системою, її варто розглядати як важливу складову частину цієї системи, що входить до неї не як сукупність розрізнених органів, а як цілісний політичний інститут.

У вітчизняній і закордонній літературі дослідженню питань, що стосуються різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави, приділяється значна увага. Держава докладно вивчається в різних напрямках: у структурному і функціональному плані, з погляду її статики і динаміки, з позиції філософських категорій форми, змісту, сутності. Однак при цьому нерідко залишається без уваги ряд питань, безпосередньо пов’язаних з функціонуванням держави як базового інституту політичної системи суспільства. Розгляд держави в цьому ракурсі виявляє безсумнівний інтерес, оскільки дозволяє охарактеризувати державний механізм через опосередковувані ним політичні відносини і тим самим дає можливість більш точно визначити місце і роль держави в політичній системі суспільства.

Держава виступає як особлива ланка, як базовий інститут у структурі політичної системи суспільства. Його роль і місце в цій системі не ототожнюється з роллю і місцем, з одного боку, правлячої партії, а з іншого − інших ланок цієї системи.

Держава − не просто саме масове політичне об’єднання громадян, а об’єднання усіх без винятку громадян, усіх членів суспільства, що знаходяться в політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової, професійної й іншої приналежності. Держава є виразником їхніх загальних інтересів і світогляду.

Місце і роль держави в політичній системі суспільства визначаються наступними основними моментами:

по-перше, держава відіграє головну роль в удосконаленні суспільства як власника основних знарядь і засобів виробництва, визначає основні напрямки його розвитку в інтересах всіх і кожного;

по-друге, держава виступає організацією всіх громадян;

по-третє, держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління і примусу;

по-четверте, у держави є розгалужена система юридичних засобів, що дозволяють використовувати різні методи переконання і примусу;

по-п’яте, держава має суверенітет;

по-шосте, держава має єдність законодавчих, управлінських і контрольних функцій, це єдина повновладна організація в масштабі всієї країни.

Держава відноситься до числа власне політичних організацій, що, будучи оснащеними спеціальним апаратом примусу і придушення з відповідними “речовинними придатками” у вигляді в’язниць і інших примусових установ, держава виступає як головна сила в руках політичних сил, що стоять при владі, як головний провідник їхньої волі й інтересів у життя, як найважливіший засіб здійснення політичної влади.

Форми правління і форми державного устрою

З погляду форми держава розглядається в двох аспектах: як форма правління і як форма державного устрою.

Під формою правління розуміють організацію верховною державної влади, систему взаємовідносин між її органами і населенням.

Форми правління за способом організації влади та її формальному джерелу поділяють на монархію та республіку. В монархії джерелом влади є одна особа, а влада унаслідується. В республіці вищі органи влади формуються на виборчий основі.

Монархії бувають двох видів:

- абсолютна − характеризується всевладдю голови держави і не обмежена конституційними установами; уряд призначається монархом та є відповідальним перед ним (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ);

- конституційна, обмежена − повноваження монарха строго обмежені законодавчими системами (Велика Британія, Бельгія, Японія, Іспанія та ін.).

Найбільш розповсюдженою в сучасному світі формою правління є республіка. Джерелом влади в них є народна більшість, а вищі органи влади обираються громадянами. В залежності від того, хто формує уряд, кому від є підзвітним і підконтрольним, республіки підрозділяють на парламентську, президентську та змішану.

Розходження між президентським правлінням і парламентськимпов’язується з принципом поділу влади. При президентській формі правління, по-перше, немає “дуалізму” виконавчої влади, тому що президент є і главою держави і главою уряду; по-друге, президент обирається безпосередньо всією нацією; по-третє, президент і парламент незалежні друг від друга, оскільки парламент не в змозі змістити президентський уряд за допомогою вотуму недовіри, а президент не може розпустити парламент.

При парламентській, по-перше, спостерігається “дуалізм” виконавчої влади, тобто поділ її між главою держави і кабінетом міністрів; по-друге, політична відповідальність кабінету міністрів перед парламентом; по-третє, можливий достроковий розпуск однієї чи обох палат парламенту главою держави.

Розрізняють два головних типи парламентаризму: “по-французькі” (велика кількість партій, неможливість стабільної парламентської більшості) і “по-англійські” (двопартійна система, однопартійна стабільна більшість у парламенті, сильна виконавча влада).

Способи об’єднання населення на території, зв’язок громадян через політичні і територіальні утворення з державою виражає поняття “форма державного устрою”.

Унітарна держава − це єдине державне утворення, поділене на адміністративно-територіальні одиниці, які мають однаковий юридичний статус і не мають політичної самостійності. В унітарній державі діють загальні для всієї країни представницькі, виконавчі і судові органи, єдина система законодавства, єдині правова і грошова системи.

Федерація − це стійкий союз держав, які є самостійними у межах розподілених між ними і центром компетенціях і мають власні органи влади. Таким чином утворюються два рівні влади: федеральний і суб’єктів федерації (штатів, кантонів, республік і т. ін.): подвійна правова система, подвійне громадянство, двопалатний парламент, суб’єкти федерації позбавлені можливості розірвати федеральний договір і вийти з федерації. Федерації будуються по територіальним (США), національним (Індія) чи змішаним (Росія) ознакам.

Правова держава являє собою таку форму організації і діяльності державної влади, при якій сама держава, усі соціальні спільності, окремий індивід поважають право і знаходяться в однаковому відношенні до нього. Право виступає способом взаємозв’язку держави, суспільства й індивіда. Принцип правової держави припускає, що всі правові акти відповідають основному закону країни − конституції.

Ознаки правової держави:

• наявність розвитого цивільного суспільства;

• обмеження сфери діяльності правової держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності;

• світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

• правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави;

• загальність права, його поширення на всіх громадян, всі організації й установи, у тому числі органи державної влади;

• суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ є кінцевим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер;

• розподіл влади між її гілками;

• пріоритет у державному регулюванні цивільних відносин методу заборони над методом дозволу. Це означає, що в правовій державі стосовно громадян діє принцип: “Дозволено все те, що не заборонено законом”. Метод дозволу застосовується тут лише стосовно самої держави, яка зобов’язана діяти в межах дозволеного − формально зафіксованих повноважень;

• воля і права інших людей як єдиний обмежник волі індивіда.

Соціальна держава являє собою таку форму організації державної влади, якій властива турбота про добробут громадян, створенні гідних умов існування, рівних можливостей реалізації їх талантів і здібностей, сприятливого середовища. Така держава формує новий тип соціальних зв’язків між людьми, заснований на принципах соціальної справедливості, соціального миру, громадської згоди.