Но, Цезарь, если б наша знать
Была согласна променять
И двор, и свет с его отравой
На мир и сельские забавы –
Могли прожить бы кое-как
И лорд, и фермер, и бедняк.
На це Цезар розповідає про пусте, безрадісне життя багатіїв. Але безрадісне воно тому, що коли все є і нема чого бажати, життя втрачає свій сенс, смак. Хоч бувають виключення й серед заможних людей:
Бывают, правда, исключенья –
Без исключений правил нет,
Но так устроен бывший свет…
Отже, поема “Дві собаки” – гостра соціальна сатира на тогочасну Шотландію. Поет не закликає до боротьби з існуючим ладом, порядком, а просто оспівує чесну працю як запоруку, неодмінну умову людського щастя.
Сатиричний цикл
У Шотландії в той час на церкву було покладено завдання виховувати людей, трудящих у належній покорі. Церква розробила і насаджувала:
теорію приречення, тобто оголошувала існуючий стан непорушним, бо є від Господа-Бога;
теорію “природженої гріховності” людини (людина грішна “ізначально” і повинна аскетично й слухняно нести свій хрест, тобто не виступати проти несправедливості, а терпляче спокутувати свій гріх);
При кожній церкві була церковна рада, яка слідкувала за життям парафіян. Образ бога-карателя, бога-людиноненависника обурював Бернса і в своїх віршах він ставить на перше місце людину і навіть визнає за людиною право судити вчинки Бога і людей. Цій темі присвячені такі поезії Бернса: “Два пастирі”, “Звернення до Великих праведників”, “Висвячення”, “Святий ярмарок”, “Молитва святого Віллі” тощо.
Найбільш цікавим з цих творів є “Святий ярмарок”. Це – сатира на релігійні зібрання, що влаштовувалися церковниками Шотландії з метою одурманити народ проповідями про покору, виправдати його важку працю. Народ у своїй масі вже розуміє ідею цього зібрання, бо називає його дотепно “ярмарок”.
Під час прогулянки поет зустрічає трьох жінок, які поспішають на “святий ярмарок”. Імена цих жінок: Марновірство, Лицемірство і Веселість. Перші дві – худі, виснажені, вони – втілення релігійного благочинства і нудьги. Остання – Веселість – життєрадісна, гостра на язик. Вона пропонує поетові піти з ними на ярмарок і посміятися зі “зморщеної пари” Марновірства і Лицемірства. На ярмарку присутні селяни, фермери, ремісники, проповідники, сільські дівчата й парубки.
Головний удар своєї сатири Бернс направляє проти проповідників, яких є ціла галерея і які промовляють перед народом свої проповіді, залякуючи пеклом, тортурами за гріхи. Перший проповідник Муді – фанатик і мракобіс. Він біситься і юродствує, шле людям прокльони, тупотить ногами і навіть підскакує у “божественному екстазі”.
Коли б сатана, як в старі дні,
Знаходився серед синів Господа,
То від єдиного погляду на обличчя Музи
Він одразу ж опинився б у пеклі –
Так налякався б він у цей день.
Потім з проповіддю виступає Сміт. Це – страшна людина, змія, що пригрілася і чекає свого часу. Він холодний, розсудливий, з хорошою англійською мовою, отруює свідомість народних мас, вихваляючи все англійське. Далі виступає єлейний Піблз, за ним – торохтійко Міллер, який може язиклм переконати легковажних, але мав настільки “плотську” зовнішність, що успіху не досяг. Завершує виступи проповідник Расел – фанатик і артодокс. Він настільки залякує своїх слухачів, що ось-ось вони підуть за ним, але Бернс жартома розряджає напруженість моменту:
Його розповідь про пекло, де панують чорти,
Сповнює душі жахом.
Його разючі слова, наче шаблі,
Розділяють друзів і коханців.
Ті, що наполовину поснули, схоплюються від страху:
Їм здається: вони чують, як реве пекельне полум’я,
Коли насправді виявляється, що це хропе сусід.
А от парафіяни, котрі зібралися на ці проповіді, поводять себе спокійно: розмовляють, закушують, домовляються про побачення, сідають зручно біля того, з ким хотіли б поспілкуватися. Деякі зручно влаштувалися в шинку: п’ють, їдять. Молодь гуляє. Ті ж. Хто налаштувався слухати проповіді, сплять, дрімають, обмовляють сусіда, передають плітки. А хтось, послухавши проповідника і злякавшись того, що чекає його на тому світі, біжить швидше до шинку, щоб скористатися останніми можливостями земної насолоди.
Висміюючи повний крах задуму церковників, Бернс пише:
Як багато сердець цей день навернув
Грішників та дівчат!
Навіть кам’яні серця, як тільки надійшла ніч,
Стали зовсім м’якими.
Дехто переповнений божественною любов’ю,
Дехто переповнений горілкою.
І багато справ, розпочатих у цей день,
Закінчаться любовними обіймами.
Поет показав, що особливостями цих релігійних зібрань є марнотратство і лицемірство, але веселощі, сміх, життєва енергія перемагають усе.
Одним з найкращих сатиричних творів Бернса є сатира “Молитва святого Віллі”. У місті Мохлін жив церковний староста Вільям Фішер – ханжа, лицемір, котрий узяв собі за правило втручатися в усі справи парафіян, а потім слідкувати та доносити на селян. В особі Фішера Бернс хотів знищити згубний вплив цих церковників.
За формою цей твір являє собою звернення до Бога, якому святоша сповідається в гріхах і просить господньої ласки. Вся його святість, покора, відчуженість від мирських радощів насправді виявляється маскою. Починається молитва Віллі звертанням до Бога, який виступає жорстоким і злим:
О ты, не знающий преград!
Ты шлешь своих любезных чад –
В рай одного, а десять – в ад,
Отнюдь не глядя
На то, кто прав, кто виноват,
А славы ради.
Віллі дякує Богові за те, що залишив його прислуговувати Йому, і пихато називає себе “маяком”, “стовпом”, “захисником віри”, намагається ревно виконувати свою службу.
Изобличаю я сурово
Ругателя и сквернослова,
И потребителя хмельного,
И молодежь,
Что в праздник в пляс пойти готова.
Складається враження, що перед нами благочестива, віддана релігійним нормам людина. Насправді ж, коли Віллі кається в своїх гріхах, ми дізнаємося, чого варте його благочестя і яким він є в дійсності (п’яничка, спокусник жінок, любитель добре попоїсти за чужий рахунок).
Вчера я вышел на дорогу
И встретил Мегги-недотрогу.
Клянусь всевидящему богу,
Обет приму,
Что на нее я больше ногу
Не подниму!
Еще я должен повиниться,
Что в постный день я у девицы,
У этой Лиззи смуглолицей,
Гостил тайком.
Но я в тот день, как говориться,
Был под хмельком.
Потім Віллі, за своєю звичкою, доносить Богові на всіх, хто йому не до вподоби. А не любить він молодь за те, що вона не слухається його: корчить йому гримаси, насміхається з нього, грає в карти, сміливо висловлює свої думки тощо. Його ж, Віллі, хай Господь не карає, хоч він і грішний, нехай посилає йому дари “тлінні” й “нетлінні, прийме його до раю.
У цьому невеликому творі Бернс створив реалістичну картину виродження церковних служителів, картину спокійних, розумних, гордих, сміливих простих людей села.
А скільки дотепних, гострих, веселих речей належить поетові Бернсу (“Ода зубному болю”, “Комасі, яку побачив поет на капелюшку пані під час церковної служби”, Ода шотландському пудингу”, епіграми, епітафії тощо).