міфілогія

Слов'янська міфологія

Слов'янська міфологія - вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.

Характеристика давніх язичницьких вірувань[ред. • ред. код]

Гамаюн. В.М.Васнецов «Гамаюн, птица вещая», 1897 р.

Жар-птиця.

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Громовиці- знаки Перуна. 4 ст., Черняхівська культура.

Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».

В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

Особливості релігії слов′яномовних народів[ред. • ред. код]

Сакральна символіка, поширена на землях антів.

Словянська міфологія, що дішла до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської релігії і зберігались в переважно в усній творчості народу. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.

Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Міфи і пантеон слов’ян тісно повязаний із Рігведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців - праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією, праіндоіранською релігією, зороастризмом. Основні гілки словянської міфології - східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська)[1]. Відмінності у міфології словян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема на вендів вплинули контакти із кельтами і готами, на русів - іранські племена (скіфська міфологія)

Перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з’являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив «кумири» — «Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь»...

Пантеон богів[ред. • ред. код]

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

Род — вважався Творцем Всесвіту, Богом над Богами.

Дажбог , Бог або Буг - даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів. (від Бага, Бха́га (санскр. भग, bhaga) - «наділитель», а також «доля», «щастя», «майно» - (Ріґведа II, 38), пізніше - Бгаґаван).

Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

Хорс — назва бога Сонця (чи небесного світила загалом) на Русі, походження повязують із богом-соколом Гором (англ. "Horus") або Ра та подібним до них «Xurset», як давні іранці називали божество сяючого сонця[Джерело?].

Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.

Стрибог — бог вітру.

Мокоша — ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.

Сварог — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг, походження - (санскр. स्वर्ग}, Svarga, Swarga, від санскр. "свар", svar: «солце, сонячне світло, світло, блиск; яскравий простір або піднебіння, небеса» - один із трьох вищих світів, або Сварґа.

Рожаниці — богині долі.

Ярило — бог родючості і плодючості.

Святогор — він четвертий Син Роду; на своїх могутніх плечах тримає звід небесний, щоб не змішалися чистий, світлий Світ Прави і наш земний Світ. Він могутній Стовп, Гора Світла, на вершині якої сяє Небесний Ірій, а внизу знаходиться царство піднебесне. У стародавніх слов'янських переказах Святогор представлений Могутнім, Грозним, Непереможним Вітязем.[2]

Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

Леля — богиня любові.

Важливим джерелом із міфології словян є «Велесова книга» — . Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів (частина з них не згадана в жодних інших джерелах), а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне ціле («бог єден і множествен»), що на погляди деяких дослідників є ідеєю єдинобожжя в досить незвичному вигляді. Також збереглась "Голубина книга", у Болгарії - "Веда словена"

3. Значення слов'янської міфології

Наші пращури відрізнялися глибоко поетичним ставленням до навколишнього світу, до природи, сонцю і місяці, грозі і блискавки, тваринам і рослинам, річках і гаях. За їх уявленнями грізний бог Перун велів блискавкою, грозою і громом. Тепло і світло, які є джерелом всього живого на землі, давав людям Дажбог. Інші боги веліли Сонцем, вітрами і т. д. Родоначальниками життя на землі були Рід і рожанниці. Худобою богом, богом родючості був Волосся, пов'язаний і з світом предків. Богинею жіночого рукоділля, від якої залежало благополуччя родини, була Мокоша, вона була пов'язана у свідомості слов'ян і з водоймами. Наші предки поклонялися небесному вогню, і навіть земному, сонцю і домашнього вогнища. Відомі древні обряди викликання дощу і поклоніння водним джерелам.

Згідно з віруваннями слов'ян, вся природа була одухотворена і населена духами добрими і злими. У будинку теж був свій дух - господар будинку, домовик, лісом велів лісовик, річками та озерами - водяний, в інших місцях можна було зустріти Мара, польового, полудніци, банника і т. д.

Для слов'ян-язичників річний цикл був не тільки постійною роботою в полі, на пасовищі, будинки, а й язичницькими святами, які були пов'язані з сонячними циклами, шануванням предків, сільськогосподарськими роботами. Під час зимових свят селяни виряджалися в тварин, ворожили про майбутній врожай, дівчата ворожили про наречених, вдома готували особливі страви. Масляна знаменувала проводи зими і зустріч весни. Святкування Ярила мало забезпечити майбутній урожай. У червні святкували Купалу - найдовший день у році. Потім йшли свята, що знаменували закінчення літніх польових робіт, збір врожаю і т. д. Особливі дні у року було виділено для поминання предків.

Весь побут селянина був опоетизував і осмислений. Міфологічне значення мала і хата селянина: прикраси на воротах, візерунки віконниць, коник на даху, покуття в хаті, малюнки на рушниках і сорочках, обрядові страви. Ця культура, міцно вона до народний побут, не могла повністю зникнути після прийняття християнства.

Деякі функції язичницьких богів перейшли до християнським святим, а персонажі нижчою міфології склали величезний сонм нечистої сили. Саме проти нього здебільшого було звернено народні змови, поганські за своєю суттю, хоча і містять звернення до християнським святим. Богородиці і навіть Ісуса Христа. Як не боролася православна церква з «побутовим язичництвом», з забобонними звичаями і обрядами, знищити їх вона не змогла. У поетичному світосприйнятті слов'ян нечиста сила постає не тільки як грізний ворог, що має згубність людині та її господарству, а й як істоти, люблячі попустувати, пожартувати над недбайливим господарем або невдахою подорожнім. Казки, билічкі слов'янських народів сповнені описів потішних випадків зустрічі людини з нечистою силою.

Виходячи з того, що міфологічна свідомість було певним етапом у розвитку людського знання, можна стверджувати; що кожен народ має свою міфологію. Звичайно, не у всякого народу були такі великі та економічно розвинені міфологічні системи, як у стародавніх греків, але все ж свої міфи, особливим чином пояснювали суще, хоча і уривчасті, не зведені на єдину систему, існували у всіх народів, в тому числі і у слов'ян.

Ті, що прийшли на зміну родоплемінних і національних релігій світові релігії прагнули витіснити народні релігійно-міфологічні уявлення. Прикладом може служити багатовікова боротьба християнства з язичництвом на Русі. Саме слово «язичник» вказує саме на національний характер вірувань людини. Негативний сенс воно набуло після затвердження християнства, як, втім, і всі поняття, пов'язані з язичництвом. У силу цього язичницька міфологія частково втрачається, частково асимілюється світової релігією, частково співіснує з нею, утворюючи рівень забобонів. Чим пізніше на шляху свого розвитку народ приймав якусь світову релігію, тим більше ця релігія асимілювала елементів національної культури, у тому числі і міфології. Найзначніше збереженню міфів сприяла писемність. Саме тому ми більше знаємо про грецької чи єгипетської міфології, ніж про балтійської або слов'янської.

Міфи цінні у літературному відношенні. Вони представляли особливої ​​синкретичне ціле і визначали всі сфери життя і творчості стародавньої людини. Якщо говорити конкретно про слов'янської міфології, то вона визначила багато рис середньовічної культури слов'янських народів. Невірно вважати, що християнство змінило язичництво, від початку його знищивши. Християнство, перемігши язичництво в ідеологічному плані, не змогло перемогти його в плані побутовому. Релікти язичництва втілилися, за словами М. Бахтіна, в «карнавальну культуру» простого народу, вихлюпуються на площі і вулиці середньовічних міст, на поля і луки під час свят, які лише формально були християнськими, а за духом своїм - все тими ж язичницькими. Як писав відомий дослідник східнослов'янського язичництва Є. В. Анічков, «... пісні та ігри бісівські, різноманітні бенкету: тризни, шлюбні бенкети, святковий розгул, скоморошество, а звідси вся повністю народна поезія завжди і Церквою і фольклористами і істориками літератури зізнавалися останнім притулком язичництва .. ».. Міфи просто перейшли з розряду священних знань, місце яких посіла християнська догматика, до розряду повсякденних уявлень, перетворившись на билини, обрядові пісні, змови, казки і т. п.

Таким чином, не знаючи слов'янської міфології, важко розібратися в культурних явищах слов'ян середньовіччя. Без аналізу язичництва ми не зможемо зрозуміти ідеології слов'янських середньовічних держав, і зокрема Київської Русі. Культуру простого народу протягом всіх століть феодалізму ми можемо зрозуміти тільки в світлі аналізу всього поганського комплексу. Народні казки, хороводи та пісні, билини і думи, барвисті і глибокі за змістом весільні обряди, народні вишивки, художнє різьблення по дереву - все це може бути осмислений тільки з урахуванням стародавнього язичницького світорозуміння.

Міфологічні уявлення східних слов'ян позначилися у фольклорі, а й через фольклор надали певний вплив на творчість деяких російських письменників. У російській літературі мотиви народної міфології можна почути у А. С. Пушкіна, М. В. Гоголя, О. М. Островського та ін Своєрідно відбивається християнство в поезії С. Єсеніна, де вона хіба що переломлюється через призму звичаїв і традицій російських селян, народних вірувань, далекі від православних канонів.

Поетика міфологічних поглядів на природу наших предків продовжує хвилювати й почуття сучасних людей, що живуть в століття науки і техніки, де, здавалося б, немає поганським парфумам і богам. Проте ми з інтересом, не меншим, ніж у стародавніх, слухаємо розповіді про будинкових і лісовиків, про вампірів і перевертнів.

Висновок

Десятиліття «атеїстичного» розвитку російської радянської культури, природно, не могли пройти для суспільства даром. Зникли створювалися століттями зв'язку між православною релігією і мистецтвом, незворотно зруйнувався побут, описаний І. С. Шмельовим, практично зникли традиції релігійних народних свят.

Наслідком втрати релігійних національних традицій можна й відбувалася в 90-х рр.. XX в. бурхливу американізацію російської культури, а в якійсь мірі і посилення аморальності. Проникнення чужорідних вірувань навряд чи заповнить ті стабілізуючі початку, які з часів Хрещення Русі визначали розвиток національної культури.

Відновлення традиційних і природних для російської культури зв'язків між побутовою культурою, мистецтвом і релігією - процес, від якого багато в чому залежить майбутнє нації. Але для цього необхідні тривалі і напружені зусилля.

РОЗДІЛ 2. Міфологія стародавніх слов'ян, Пантеон язичницької БОГІВ

Різноманітні явища зовнішнього світу, так само як і психічні стани, пережиті людиною, спонукають його розібратися в масі вражень, дати собі звіт, звести все до єдності, знайти пояснення явищам. Відповіддю на таємниці світобудови є релігія, як вираження сутності поглядів певного народу на світ, людину і на причину, що створила всі, іншими словами, на Божество. У даному випадку мова йтиме, звичайно, про "природну" релігії, а саме про слов'янську язичництві.

Бачачи в природі багато могутніх явищ і предметів, і в той же час, не вміючи привести це до єдності, людина створила собі багато богів. Перш за все, людину вражало далеке небо з прекрасним, сяючим світилом - сонцем, подавцем тепла, світла і радості, не менш придушувала людини зміна явищ природи, особливо ж грозова хмара з таємничим громом і блискавкою разючої. Ці різноманітні явища і їх силу стародавні слов'яни називали, наприклад, Сварогом, Перуном або Даждьбогом.

Вітер, вода, рослини, тварини - все це живе якоюсь особливою таємничою, відмінною від людини життям. На всьому зупинялася допитлива думка нашого предка і намагалася проникнути в нерозгадану таємницю. Природа залишалася спокійною і мовчазною. Людина визнавав її перевагу і ототожнював з богами.

Вічно прагне людина не могла допустити, щоб зі смертю все закінчувалося. Сновидіння, в яких він бачив своїх померлихродичів і знайомих, а головне - спостереження за природою, щорічно вмирає під дією мертвущого холоду і знову оживаючої по весні, вселяли в нього думка, що і померлі можуть повертатися до життя, за аналогією з оживаючої природою, а отже, вони не зовсім гинуть. Але все-таки, головною підставою, чому древні слов'яни вірили в загробне життя, було те вічно живе почуття, яке залишається у що живе до дорогого померлому: смерть дитини не може вирвати з серця матері любові до свого дітища, так само як у дітей не може изгладиться побожне повагу до померлих батьків.

Фактично, давньослов'янське язичництво складалося з культу природи і культу померлих. Обидва ці культу в більшості випадків стикалися між собою. Розкидані по величезній території, живучи невеликими групами або родинами в лісах, на берегах річок, стародавні слов'яни повністю залежали від оточувала їх природи, її вплив на наших предків було безмежне. Космічні явища вражали їх: людина жила переважно настроєм, неясним, але сильним і чарівним. Відвернена думка не домінувала, її придушували почуття і фантазія. Самі ж образи фантазії, в силу особливостей місцевості, не могли різнитися рельєфністю: таємничий ліс, підступна річкова глибина, ще менш зрозуміла хмара - не могли дати рельєфного образу в нашому блідому фарбами кліматі; зате тим сильніше було загальний настрій.

Образи природи завжди, коли змальовується незвичайне явище, втрачають визначеність. Є думка, що язичницька релігія російського народу зупинилася на першій стадії свого розвитку: християнство не дало розвитися нашому язичництва і вилитися у форми антропоморфізму. Думаючи так, можна уявити російських слов'ян стоять на занадто низького ступеня культурного розвитку до Х століття. Але це далеко не так, і наші предки аж ніяк не були дикунами.

Немає сумніву, що за Володимира християнство поширилося лише в містах. У непрохідних лісах і болотах язичництво продовжувало існувати ще довгий час, проте "російська Олімп" не поповнювався новими божествами. І це значною мірою зрозуміло: релігія російських слов'ян не потребувала сильно розвиненому зовнішньому культі, що виражався в наявності численних храмів і жерців. Точна кількість російського населення і те, як вона розподілялася між містом і селищами до X століття, на жаль, невідома. У всякому разі, значна частина російських слов'ян жила в селах і окремих селищах, в яких, звичайно, не було ні храмів, ні жерців.

Світобачення городянина значно різнилася від світогляду селянина. Так це було і в давнину. Думка городянина була більш рухливими й напруженіше. У силу цього підстави, в містах релігійні вірування наших предків брали частиною антропоморфний характер. По околицях ж, у глухих місцях, де панував у всій силі родовий побут, переважне значення мав культ предків.

Світ природи залишався незмінним, але протягом століть змінювалася ступінь його пізнання, осмислення природних явищ. У зв'язку з цим видозмінювалася, певною мірою, відображення картини реального світу в умах людей, і еволюціонувала розробка самими людьми свого другого світу - світу невидимих ​​сил.

"Міфологія", якщо буквально перекласти з грецької означає "виклад переказів". З точки зору вчених, міфологія - насамперед вираження особливої ​​форми суспільної свідомості, спосіб осмислення навколишнього світу, властивий людям на ранніх стадіях розвитку. Наші предки не виділяли себе з навколишнього світу, вони були нерозривно пов'язані і з тимколективом, у якому жили, і з навколишньою природою. Така єдність людини з природою з одного боку, і злитість логічногомислення з емоційною сферою з іншого, призводило до розуміння світу як живого. Весь космос для древніх слов'ян був таким же живим, якими вони були і самі, і кожен елемент космосу представлявся живим: і небесне світило, і камінь, і річка, і дерево.Основний закон їх існування можна висловити приблизно так: "світ так ставиться до тебе, як ти ставишся до кожної частки цього світу".

Наслідком цього було одухотворення природи, уособлення речей і явищ, широке метафоричне зіставлення природи і суспільства. Слов'яни переносили на природні об'єкти або свої власні властивості, або ж властивості тварин, що породжувало химерну міфологічну картину світу. Крім власних якостей, на природу переносилися і родоплемінні відносини. Тому в міфах між богами, духами та героями панують суто людські сімейно-родові зв'язки.

Давньослов'янські язичницькі міфи - це не просто цікаві історії, казки чи перекази, а спадщина найдавніших знань.Міфологія - це найдавніший спосіб осягнення навколишньої дійсності, причому такий спосіб, який не тільки пояснював існуючий порядок речей, але і ставив людині певний характер дій у цьому світі.

Міфи тісно пов'язані з релігійними віруваннями. І ті й інші пов'язані з ритуальними діями і звертаються до сфери надприродного: духам, богам, чудесним явищам. Але головна відмінність міфів від релігійних вірувань у тому, що в міфах надприродні сили грають другорядну роль: звернення до них відбувається до пояснення природних процесів. У релігійних ж віруваннях надприродне займає центральне місце, де природні процеси не тільки пояснюються зверненням до сфери надприродного, а й ставляться в пряму залежність від надприродних сил. На певному етапі розвитку людства релігійнасвідомість стає домінуючим, і міфи робляться частиною релігійних систем. Більшість міфів древніх слов'ян були тісно переплетені і були невід'ємною частиною релігійної системи слов'янського язичництва.

Як правило, міфологію поділяють на вищу і нижчу. Під вищої міфологією звичайно розуміють міфи про богів і героїв. Під нижчої - міфологічні уявлення про різних духів природи, міфологічних істот, які мають статусу божественності. Цей поділ носить умовний характер, перш за все тому, що існують різні точки зору на визначення сутності божественного.

В якості ознак відмінності вищої і нижчої міфології іноді виділяють свідоме міфотворчість у вищій міфології (жерці якщо і не створюють особливих міфів, то систематизують міфологічне спадщина з метою офіційної релігії) і стихійне - в нижчою. Отже, на відміну від нижчої міфології, сюжети, теми і образи вищої міфології стрункішим, единообразнее, виразніше.

Вища міфологія виникає набагато пізніше нижчою, в епоху переходу до товариств, заснованим на соціальній нерівності, і служить ідеологією правлячого стану. Віднесення міфологічних персонажів до вищої або нижчої міфології дозволяє визначити їх соціальну роль і значимість. Однак при дослідженні язичницької міфології слов'ян, з ​​нечисленності, а іноді і суперечливості джерел, можна зіткнутися з тим, що важко визначити, чи був даний персонаж божеством чи ні. Тому до розряду вищої міфології відносяться тільки ті божества, яких більшість літописців включає в язичницький пантеон слов'ян. Божества, пов'язані з святкової обрядовістю, визначені в особливу групу.

Персонажами нижчої міфології були різні духи природи, такі як будинкові, польові, водяні, лісовики і т. д., не мають божественного статусу. Вірування наших предків у повсюдну населеність природи різними духами приводили до того, що в повсякденному житті людина залежав від них більше, ніж від богів вищої міфології. Зв'язок персонажів нижчої міфології з побутовою магією сприяла збереженню уявлень про них, після прийняття християнства перейшли в розряд забобонів. Крім того, вони стали головними персонажами багатьох казок і билічек, склавши незліченний сонм "нечистої сили".

Формат даної роботи дозволяє здійснити спробу характеризації і встановлення ступеня значимості лише найбільш шанованих і культових, на думку більшості дослідників, божеств давньослов'янського язичницького пантеону. Також необхідномати на увазі наступний момент: суперечливість відомостей, пропонованих для вивчення язичницької тематики різними авторами, часом настільки велика, що досягає, в деяких випадках, діаметрально протилежних думок і поглядів на один і той же питання. Виходячи з цього, стверджувати щось однозначно і з повною впевненістю не представляється можливим, тому наведені в цій роботі матеріали слід розглядати в якості гіпотез.

Слов'янський язичницький пантеон почав формуватися в найглибшій стародавності. Зрушення в господарських формах життя людства призводили до нових взаємовідносин з екологічним середовищем, з природою в цілому і видозмінювали світогляд людей, створюючи в їх свідомості нову картину світу і нові образи таємничих сил, що впливали, на їхню думку, на долю людини. Природно, що найбільш серйозні зміни відбувалися в міру висування виробляє господарства на провідне місце.Явно виражений патріархат сприяв подальшої еволюції релігійних образів.

У розгляді періодизації слов'янського язичництва необхідно відзначити наявність наступних періодів: 1. Культ упирів і берегинь. Первісна анімізм з яскраво вираженим дуалізмом. Виникає, мабуть, в глибинах мисливського господарства, може бути, вже в палеоліті або мезоліті, і доживає аж до прийняття язичницької реформи князя Володимира.

2. Культ Роду, як божества Всесвіту, всієї природи і родючості. Ймовірно, що цей культ близький до культу Озіріса і був поширений на Близькому Сході і в Середземномор'ї, звідки він дійшов і до слов'янського світу, затуливши собою стару демонологію. Можливо, що рожаниці були землеробської трансформацією доброзичливих берегинь. Хронологічно шанування верховного божества землеробського Рода і Рожаниць повинно було охоплювати всю епоху панування землеробського (неполивного) господарства. Можливо, що культ двох Рожаниць передував історично культу єдиного Роду.