5. Злочин I покарання.

Закони ХІІ таблиць, по суті, започаткували систему кримінального права Стародавнього Риму як окрему галузь. В царський період покарання за злочинні дії призначалися жрецями і магістратами. Основними повноваженнями володів цар, який головував у суді “двох мужів” із сенаторів. У республіканський період царів замінили консули. Цей суд розглядав справи про “посягання на священні інтереси римського народу”. Ще не було точного визначення поняття злочину. Ним вважалася лише умисна дія.

Про державні злочини в Законах ХІІ таблиць говориться порівняно мало. До них відносилися державна зрада, спонукання ворога до нападу на Рим, нічні зборища (особливо із зброєю в руках), порушення громадського порядку, наклепи і лжесвідчення, хабарництво суддів.

До майнових злочинів належали: потрава або нічний збір урожаю “з обробленого плугом поля”, підпал будівель чи хліба, крадіжка і розбій. Крадіжку чужого майна Закони ХІІ таблиць розглядали не стільки як злочин, що зачіпав інтереси всієї держави, скільки як дію, що наносила приватну майнову шкоду.

Умисне вбивство вільної людини в Законах ХІІ таблиць не згадувалося. Пояснюється це, очевидно, тим, що покарання за нього не викликало сумнівів (смертна кара).

Серед покарань домінували штрафи (в асах). Найтяжчі покарання передбачалися за посягання на суспільні інтереси. Смертна кара призначалася також за потраву посівів, підпал, нічну крадіжку. Існувало й тілесне покарання – бичування. За членопошкодження допускалася розправа в межах таліону (рівним за рівне).

В Законах записано (таблиця ІХ), що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріальні народні збори (коміції). Позбавляти життя без суду зазвичай заборонялося (але будь-хто міг вбити на місці злочину нічного злодія, або злодія, захопленого із зброєю в руках). Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе відступу від закону, пільг чи привілеїв.

6. Судовий процес.

Закони ХІІ таблиць передбачали обов’язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з’явитися в суд. При цьому сама влада не вживала заходів для виклику відповідача. Його явку до суду мав забезпечити сам позивач.

В Законах містяться згадки про древній цивільний процес, який називався легісакційним (цей термін означав, що справа буде розглядатися “законним чином”, без застосування насилля і свавілля. Видами легісакційного процесу були: процес шляхом внесення застави; процес накладанням руки. Перший полягав у тому, що сторони представляли суду визначені законами застави, про які і вели спір, маючи за мету відстояти право на річ або на виконання зобов’язання. Суть другого виду процесу: позивач буквально накладав на відповідача руку перед судом, і якщо той негайно не виконував зобов’язання, забирав його у заложники.

Процес складався із двох стадій. Метою першої стадії були розгляд прав позивача і юридична оцінка представлених документів і матеріалів. На другій стадії відбувався розгляд судової справи по суті.

Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, а потім відповідач накладали на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йшла про землю) паличку – віндикту. При цьому вони промовляли встановлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився або помилився, автоматично програвав справу. Від назви цієї палички походить термін “віндикація”, під яким розуміли витребування речі із чужого неправомірного володіння.

Після завершення цієї процедури сторони заключали своєрідне парі. Хто програвав справу – програвав і заставу, величина якої доходила до половини позову. Цим завершувалася перша стадія процесу. На другій стадії призначений претором суддя (будь-хто із римських громадян), без особливих формальностей вислуховував свідків, знайомився з документами, виносив рішення. В разі відсутності однієї із сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь суперника.

Рішення оголошувалося усно в присутності сторін. Воно було остаточним і оскарженню не підлягало. До його оголошення справа могла завершитися примиренням сторін.

Детальних даних про порядок судочинства з кримінальних справ в законах нема. Можна припускати, що застосовувався інквізиційний процес. Право винесення смертних вироків і присудження тілесних покарань мали вищі магістрати. Такі вироки могли оскаржуватися в центуріальних народних зборах (якщо були винесені в межах Риму).

33