ГОС

1. Зміст та формування облікової політики підприємства

Облікова політика — це сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності.

Конкретні принципи, методи і процедури, які використовуються для складання відповідної статті фінансової звітності утворюють елемент облікової політики.

В основу формування елементів облікової політики підприємства покладені наступні принципи підготовки фінансової звітності: обачності; повного висвітлення; автономності; послідовності; безперервності; нарахування та відповідності доходів і витрат; превалювання змісту над формою; історичної (фактичної) собівартості; єдиного грошового вимірника; періодичності.

Із загальної сукупності принципів підготовки фінансової звітності необхідно виділити принцип послідовності, як такий, що обов'язково повинен дотримуватись щодо застосування облікової політики. Згідно з принципом послідовності підприємству слід постійно (з року в рік) застосовувати обрану облікову політику. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених П(с)БО і повинна бути обґрунтована та розкрита у фінансовій звітності.

Облікова політика може змінюватись у наступних випадках:

1) якщо змінюються статутні вимоги.

2) якщо змінюються вимоги органу, який затверджує П(с)БО.

3) якщо зміни забезпечать достовірне відображення подій або операцій у фінансовій звітності підприємства.

Не вважається зміною облікової політики встановлення облікової політики для:

1. Подій або операцій, які відрізняються за своїм змістом від попередніх подій або операцій.

2. Подій або операцій, які не відбувались раніше.

Зміни облікової політики можуть відбуватись у той момент, коли виникають відповідні обставини. Тобто, як на початок звітного року так й в його середині. Разом з тим, коли відбуваються зміни у обліковій політиці необхідно забезпечити зіставність показників фінансової звітності.

Вплив зміни облікової політики на події та операції минулих періодів відображається у звітності шляхом:

—коригування сальдо нерозподіленого прибутку на початок звітного року;

—повторного надання порівняльної інформації щодо попередніх звітних періодів.

Якщо зміна облікової політики відбулась в середині звітного року, то операції відносно яких була зміна, необхідно перерахувати з початку року. Таким чином, зміна облікової політики повинна бути відображена у фінансовій звітності ретроспективно.

Якщо суму коригування нерозподіленого прибутку на початок звітного року неможливо визначити достовірно, то облікова політика поширюється лише на події та операції, які відбуваються після дати зміни облікової політики. За таких обставин зміна облікової політики буде врахована у фінансових звітах перспективно.

Формування облікової політики підприємства тісно пов'язане з визначенням облікових оцінок. З метою організації бухгалтерського обліку й складання фінансової звітності підприємства використовують методи обліку, які базуються на відповідних оцінках. Внаслідок невизначеності підприємницької діяльності не всі статті фінансової звітності можуть мати точний вимір, а тільки попередньо оцінений.

Облікова оцінка — попередня оцінка, яка використовується підприємством з метою розподілу витрат і доходів між відповідними звітними періодами.

Зміни в облікових оцінках, на відміну від змін елементів облікової політики, не мають наслідком проведення коригувань нерозподіленого прибутку. Тобто, зміни облікових оцінок не повинні відображатись ретроспективно у фінансовій звітності.

У загальнотеоретичному плані облікову політику можна розглядати у чотирьох основних аспектах, а саме: теоретичному, методологічному, технологічному і організаційному.

Теоретичні аспекти облікової політики розробляються в основному бухгалтерами-дослідниками. Теоретичні дослідження облікової політики у різних її аспектах є основою для розробки її методологічного, технологічного і організаційного забезпечення.

Методологічна основа облікової політики в Україні — Положення (стандарти) бухгалтерського обліку, які затверджуються Міністерством фінансів України.

Технологічні елементи облікової політики у загальному плані визначаються також Міністерством фінансів України шляхом затвердження Національного плану рахунків та інструкції про його застосування, а у конкретному — підприємством.

Організаційні аспекти облікової політики визначаються виключно господарюючим суб'єктом.

Окремо слід виділити облікову політику щодо організації обліку, яка носить внутрішній характер.

Облікова політика щодо фінансової звітності визначається виходячи з вимог стандартів бухгалтерського обліку і передбачає обрання дозволених альтернативних способів відображення у обліку і звітності доходів і витрат та оцінки статей балансу.

Облікова політика щодо податків і зборів визначається виключно законами про податки і збори і передбачає вибір альтернативних методів оподаткування, відображення у податковій звітності доходів та витрат.

Облікова політика щодо отримання даних управлінського обліку має передбачати виділення центрів відповідальності, які охоплюють всю організаційну структуру підприємства. Щодо витрат, то важливим є вибір методів обліку витрат виробництва (за замовленнями, за процесами, за окремими видами продукції тощо). Для обліку доходів і витрат за центрами відповідальності необхідно виділити окремі субрахунки, або організувати їх аналітичний облік. Важливим моментом в управлінському обліку є отримання даних, що дають можливість здійснити оцінку діяльності центрів відповідальності. Для цього мають бути визначені: методи калькулювання; трансфертні ціни; порядок визначення вкладу центру відповідальності у загальні результати роботи підприємства; порядок розподілу накладних витрат; форми, терміни надання та одержувачі інтерпретованої інформації тощо.

Принципи та методи, пов'язані з оцінкою чи обліком статей фінансової звітності, вибір яких передбачено П(С)БО та варіанти яких підприємству необхідно відобразити в наказі про облікову політику.

При визначенні в обліковій політиці елемента "поріг суттєвості" необхідно враховувати, що відповідно до П(с)БО 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності" інформація є суттєвою, якщо й відсутність може вплинути на рішення користувачів фінансової звітності При цьому суттєвість інформації визначається відповідними П(с)БО та керівництвом підприємства.

Поріг суттєвості — це абсолютна чи відносна величина, що є кількісною ознакою суттєвості облікової інформації, тобто кількісною оцінкою такого порога.

Об'єктами застосування суттєвості є:

—діяльність підприємства в цілому;

—окремі господарські операції та об'єкти обліку;

—статті фінансової звітності.

Застосування критеріїв суттєвості до підприємства в цілому передбачає можливість використання спрощеної системи бухгалтерського обліку та звітності підприємством, обсяги діяльності якого нижче встановленого порогу суттєвості. Пори суттєвості для застосування спрощеної системи бухгалтерського обліку та звітності визначається законодавством.

Суттєвість окремих господарських операцій та об'єктів обліку визначається керівництвом підприємства, якщо інше не передбачено положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.

Визначення порогу суттєвості в обліковій політиці необхідно для вирішення наступних завдань:

—формування окремих об'єктів обліку (об'єктів активів, зобов'язань та власного капіталу) з метою визнання статей Балансу;

—формування окремих видів доходів та витрат з метою формування статей Звіту про фінансові результати;

—формування кількісної ознаки зміни вартості необоротних активів з метою їх переоцінки або визнання втрат (доходів) від зменшення (поновлення) корисності;

—формування кількісних ознак для класифікації орендних операцій (операційна оренда, фінансова оренда);

—формування звітних сегментів;

—формування кількісних ознак для визначення подібних активів;

—формування інших кількісних ознак, які необхідні для визнання елементів (статей) фінансової звітності підприємства.

Кількісне значення порогу суттєвості може визначатись у відсот¬ках до значення певного показника (групи показників) фінансової звітності підприємства.

З метою здійснення правильної класифікації активів на оборотні та необоротні підприємство повинно визначати такий елемент облікової політики як "операційний цикл".

Операційний цикл — це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отриманням коштів (еквівалентів грошових коштів) від реалізації виробленої з них продукції або товарів і послуг.

Тривалість операційного циклу визначається у днях й залежить від видів основної діяльності підприємства. Отже ймовірна ситуація, за якою тривалість операційного циклу може змінюватись з року в рік. Тому, облікова політика повинна визначати процедури, за якими розраховується й переглядається тривалість операційного циклу.

При розрахунку тривалості операційного циклу визначаються наступні його складові частини:

—середній термін забезпечення запасами;

—середня тривалість технологічного циклу;

—середня тривалість знаходження готової продукції на складі;

—середній термін погашення дебіторської заборгованості по розрахунках з покупцями.

Далі необхідно розрахувати середню тривалість операційного циклу для всіх видів основної діяльності з урахуванням їх питомої ваги у загальній сумі запланованого (фактичного за попередній період) обсягу доходів від реалізації.

Визначення терміну корисного використання відноситься до процедур встановлення облікових оцінок.

Термін корисного використання (експлуатації) — це очікуваний період часу, протягом якого необоротні активи будуть використовуватися підприємством або з їх використанням буде виготовлено (виконано) очікуваний підприємством обсяг продукції (робіт, послуг).

Визначення відповідного терміну корисного використання впливає на суми амортизаційних відрахувань звітного фінансового року, а отже й на значення кінцевого фінансового результату.

Облікова політика підприємства повинна містити не самі терміни корисного використання окремих об'єктів основних засобів (це зробити не можливо, бо неможливо передбачити терміни корисного використання по об'єктах, які будуть зараховуватись на баланс у майбутньому), а лише процедури, за якими підприємство буде:

—визначати терміни корисного використання при зарахуванні об'єкта основних засобів на баланс;

—переглядати терміни корисного використання по об'єктах основних засобів, які вже знаходяться в експлуатації.

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати:

—очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;

—фізичний та моральний знос, що передбачається;

—правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.

Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається в разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання.

Наступним елементом облікової політики є "метод нарахування амортизації".

З метою визначення амортизації у обліковій політиці необхідно враховувати способи фактичного використання основних засобів, з тим, щоб в результаті обрати такий метод, який найповніше враховував би у собі дію факторів морального та фізичного зносу.

Облікова політика підприємства має визначати "вартісну ознаку предметів, що входять до складу малоцінних необоротних матеріальних активів". Необхідно також визначитись із методами нарахування амортизації на малоцінні необоротні матеріальні активи. Це можуть бути:

—прямолінійний;

—виробничий;

—нарахування 50 % амортизації вартості, що амортизується в першому місяці використання об'єкта і решти 50 % у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу);

—метод нарахування 100 % вартості в першому місяці використання об'єкта.

Аналогічні до елементів облікової політики щодо основних засобів, необхідно визначити елементи облікової щодо нематеріальних активів.

Наступна група елементів облікової політики підприємства стосується запасів.

Кожне підприємство повинно визначити "одиницю обліку" запасів.

Одиницею бухгалтерського обліку запасів є їх найменування або однорідна група (вид).

Для кожної визначеної одиниці (групи) запасів необхідно визначити "методи оцінки вибуття запасів".

П(с)БО 9 "Запаси" передбачає можливість використання таких методів оцінки вибуття запасів:

—ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;

—середньозваженої собівартості;

—собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);

—нормативних затрат;

—ціни продажу.

Для всіх одиниць бухгалтерського обліку запасів, що мають однакове призначення та однакові умови використання, застосовується тільки один із наведених методів.

При обранні методу оцінки вибуття запасів необхідно враховувати наступні обставини. Запаси, які відпускаються, та послуги, що виконуються для спеціальних замовлень і проектів, а також запаси, які не замінюють одне одного, оцінюються за ідентифікованою собівартістю.

Метод середньозваженої собівартості доречно використовувати для оцінки вибуття однорідних запасів, які надходять від різних постачальників й ціни на них несуттєво відрізняються.

Метод ФІФО доречно використовувати для тих запасів, по яких спостерігається стала динаміка у збільшенні закупівельних цін (наприклад, бензин, борошно).

Оцінка за нормативними затратами, як правило, використовується для обліку руху витрат у незавершеному виробництві та готовій продукції.

Метод оцінки за цінами продажу можуть застосовувати (якщо інші методи оцінки вибуття запасів не виправдані) підприємства, що мають значну і змінну номенклатуру товарів з приблизно однаковим рівнем торговельної націнки. Собівартість реалізованих товарів визначається як різниця між продажною (роздрібною) вартістю реалізованих товарів і сумою торговельної націнки на ці товари. Сума торговельної націнки на реалізовані товари визначається як добуток продажної (роздрібної) вартості реалізованих товарів і середнього відсотка торговельної націнки. Середній відсоток торговельної націнки визначається діленням суми залишку торговельних націнок на початок звітного місяця і торговельних націнок у продажній вартості одержаних у звітному місяці товарів на суму продажної (роздрібної) вартості залишку товарів на початок звітного місяця та продажної (роздрібної) вартості одержаних у звітному місяці товарів.

2. Якісні характеристики та принципи підготовки фінансової звітності

Згідно із Законом «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» виділяють наступні якісні характеристики фінансової звітності:

Зрозумілість та адекватність тлумачення - Однозначне тлумачення інформації користувачами за умови, що вони мають достатні знання і зацікавлені у сприйнятті цієї інформації;

Достовірність - Відсутність помилок і перекручень, здатних вплинути на рішення користувачів звітності;

Змістовність - Забезпечення можливості користувачам порівнювати фінансові звіти підприємства за різні періоди, а також фінансові звіти різних підприємств;

Доречність - Наявність інформації, яка впливає на прийняття рішень користувачами, дає можливість своєчасно оцінювати минулі, теперішні й майбутні події, підтвердити і скоригувати їх оцінки, зроблені в минулому.

Фінансова звітність складається, виходячи із таких основних принципів:

обачність - застосування в бухгалтерському обліку методів оцінки, які повинні запобігати заниженню оцінки зобов'язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства;

повне висвітлення - фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки господарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі;

автономність - кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від її власників, у зв'язку з чим особисте майно та зобов'язання власників не повинні відображатися в фінансовій звітності підприємства;

послідовність - постійне (із року в рік) застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, і повинна бути обґрунтована та розкрита у фінансовій звітності;

безперервність - оцінка активів та зобов'язань підприємства здійснюється виходячи з припущення, що його діяльність буде тривати далі;

нарахування та відповідність доходів і витрат - для визначення фінансового результату звітного періоду необхідно порівняти доходи звітного періоду з витратами, що були здійснені для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів;

превалювання сутності над формою - операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми;

історична (фактична) собівартість - пріоритетною є оцінка активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання;

єдиний грошовий вимірник - вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюються в єдиній грошовій одиниці;

періодичність - можливість розподілу діяльності підприємства на певні періоди часу з метою складання фінансової звітності.

3. Ліквідність підприємства, показники, що її характеризують.

Ліквідність підприємства - спроможність перетворювати свої активи в гроші для здійснення необхідних поточних платежів, своєчасного погашення своїх боргових зобов'язань. Ліквідність підприємства визначається наявністю у нього ліквідних активів, до яких належать грошові кошти в касі, кошти на поточних та інших рахунках в банках, еквіваленти грошових коштів та інші елементи оборотних активів, які легко реалізуються без втрати своєї реальної ринкової вартості.

Рівень ліквідності визначається тривалістю часу, протягом якого ці перетворення можуть відбутися. Чим коротший цей період, тим вища ліквідність.

За ступенем ліквідності статті активів умовно можна розподілити на чотири групи:

Перша група (A1) – це абсолютно ліквідні активи, такі як грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення.

Друга група (А2) – активи, що швидко реалізуються (дебіторська заборгованість).

Третя група (А3) – це активи, що повільно реалізуються. До них належать виробничі запаси та незавершене виробництво.

Четверта група (А4) – це активи, що важко реалізуються. До них відносять основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові вкладення, незавершене будівництво.

Зобов’язання підприємства залежно від строковості їх погашення поділяють на чотири групи:

Перша група (П1) – найбільш строкові зобов’язання (кредиторська заборгованість та кредити банку, строк повернення яких настав).

Друга група (П2) – середньострокові зобов’язання (короткострокові кредити банку).

Третя група (П3) – довгострокові зобов’язання (довгострокові кредити банку та позики).

Четверта група (П4) – власний (акціонерний) капітал, що постійно є в розпорядженні підприємства.

Баланс вважають абсолютно ліквідним, якщо:

А1>П1;

А2 > П2;

А3 > П3;

А4 < П4.

Саме його складання і є першим етапом методики аналізу ліквідності підприємства.

Другим етапом методики аналізу ліквідності підприємства виступає визначення фінансових коефіцієнтів, що характеризують ліквідність підприємства. Основними серед них є:

- Коефіцієнт поточної ліквідності визначається: оборотні активи (підсумок II розділу активу) / поточні зобов'язання (підсумок IV розділу пасиву).

За цим коефіцієнтом одержують загальну оцінку ліквідності активів. Він показує, скільки гривень оборотних активів підприємства припадає на одну гривню поточних зобов'язань. Експертним шляхом установлено, що оборотні активи повинні вдвічі перевищувати поточні зобов'язання.

Скорочення величини коефіцієнта поточної ліквідності може статися під впливом двох факторів:

1. Зменшення оборотних активів.

2. Значного зростання поточних зобов'язань.

Для з'ясування причин модифікації цього показника необхідно проаналізувати зміни в складі джерел коштів і їх розміщенні в порівнянні з початком періоду аналізу. Дана операція являє собою третій етап методики аналізу ліквідності підприємства.

За своїм змістом, аналогічним коефіцієнту поточної ліквідності, є коефіцієнт швидкої ліквідності, який розраховують по більш вузькому колу оборотних активів, коли з їх загальної величини вилучають найменш ліквідну частку –виробничі запаси. Розраховується відношенням:

Оборотні активи - запаси / поточні зобов'язання.

Достатнім коефіцієнтом швидкої ліквідності є співвідношення 1 :1.

Він відображає платіжні можливості підприємства щодо сплати поточних зобов'язань за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності =Грошові кошти (каса + роз. рах. + вал. рах. + інші кошти) / поточні зобов'язання. Цей коефіцієнт є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокових зобов'язань можна в разі потреби погасити негайно. Рекомендована нижня межа показни¬ка — 0,2.

Коефіцієнт співвідношення кредиторської та дебіторської заборгованості розраховується як відношення кредиторської заборгованості до дебіторської заборгованості. Значення коефіцієнта повинно бути менше 1,0.

Якщо кредиторська заборгованість перевищує дебіторську заборгованість, необхідно з'ясувати причини такого стану (що може бути пов'язане з труднощами при реалізації продукції тощо).

Для оцінки ліквідності, окрім коефіцієнтів, застосовуються й інші показники.

Величина власних оборотних коштів, що розраховується: власний капітал + довгострокові кредити банків + довгострокові позики - підсумок розділу І активу балансу.

Чистий оборотний (робочий) капітал розраховується як різниця між оборотними активами підприємства та його поточними зобов'язаннями.

Його наявність та величина свідчать про спроможність підприємства сплачувати свої поточні зобов'язання та розширювати подальшу діяльність.

Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток. Слід розрізняти поняття «оборотні кошти» і «власні оборотні кошти».

Оборотні кошти (синоніми: оборотний капітал, мобільні активи, поточні активи) - це кошти, що здійснюють оборот (гроші -> кошти -> гроші) протягом року чи одного виробничого циклу. Вони складаються з двох частин:

а) постійного оборотного капіталу (синонім - системна частина оборотних активів). Це та частина оборотних активів, необхідність в якій відносно постійна протягом усього операційного циклу;

б) змінного оборотного капіталу (синонім - варіююча (змінна частина оборотних активів). Необхідність у цій частині виникає лише в пікові моменти виробничого циклу.

Оборотні кошти характеризують активи підприємства (II розділ активу балансу).

Власні оборотні кошти - це джерела коштів, а саме – частина власного капіталу підприємства, що розглядається як джерело покриття поточних активів. Величина власних оборотних коштів дорівнює перевищенню поточних активів над поточними зобов'язаннями. Інколи складається і зворотна ситуація, коли поточні зобов'язання перевищують поточні активи. Тоді одним із джерел покриття основних коштів і позаобігових активів є короткострокова кредиторська заборгованість. Фінансовий стан підприємства вважається в цьому випадку нестійким. Потрібно терміново вжити негайних заходів щодо його покращання.

Ліквідність підприємств характеризує також показник маневреності власних обігових коштів (функціонуючого капіталу).

Він визначається: грошові кошти / капітал, що функціонує.

Цей показник характеризує ту частину власних обігових коштів, які знаходяться в формі грошових коштів, що мають абсолютну ліквідність.

Для підприємства, що нормально функціонує, цей показник змінюється від нуля до одиниці. Найбільш прийнятне орієнтовне значення показника встановлюється підприємством самостійно і залежить, наприклад, від того, наскільки висока щоденна потреба підприємства у вільних грошових ресурсах.

Частка оборотних коштів у активах розраховується за формулою:

оборотні активи / всього активів.

Частка власних оборотних коштів у загальній їх сумі розраховується як відношення власних оборотних коштів до оборотних активів.

Частка запасів в оборотних активах розраховується як відношення запасів до оборотних активів.

Частка власних оборотних коштів у покритті запасів розраховується як відношення власних оборотних коштів до величини запасів і характеризує ту частину вартості запасів, що покривається власними оборотними коштами. Рекомендоване значення цього показника 50%.

Коефіцієнт покриття запасів розраховується співвідношенням величини «нормальних» джерел покриття запасів і суми запасів. Якщо значення цього показника менше 1, то поточний фінансовий стан підприємства вважається нестійким.

До ”нормальних” відносять джерела, які можуть розглядатися як джерела покриття запасів. До них належать: